Головні історичні етапи у становленні індустріальної психології.

Слово “психологія” походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає психологію як науку. До цього привели 4 етапи її розвитку.

Головними історичними етапами становлення індустріальної психології є:

1. до 16 ст. – психологія як наука про душу. Перші уявлення про психіку були пов’язані з анімізмом (від лат. «аніма» - дух, душа) – найдавніша теорія, згідно якої у всього, що існує на світі є душа. Душа розумілась як незалежна від тіла суть, що керує всіма живими і неживими предметами. Давньогрецький філософ Платон стверджував, що душа людини існує раніше, ніж вона вступає в з’єднання з тілом; вона є образом закінчення світової душі. Душевні явища Платон поділяє на розум, мужність (в сучасному розумінні - воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність – у грудях, жадання – в черевній порожнині. Гармонічна єдність розумного початку, благородних прагнень і жадань додає цілісності душевному життю людини. Вершиною античної психології є вчення про душу Арістотеля: душа, за його словами, є безтілесною. Вона є формою живого тіла, причиною і метою всіх його життєвих функцій. Дослідники психології середніх віків схилялись до розуміння суті людини з точки зору християнства. Згідно них, душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення душевного життя повинне бути підлегле завданням богослов’я. Слід зазначити, що всі дослідники психології цього етапу були філософами.

2. 17 ст. – психологія як наука про свідомість. Етап харакреризується спробами осмислити душевний світ людини, переважно з загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Представником-основоположником був Декарт, який представив свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про те, що відбувається в ньому, коли він мислить. Також він розділив тіло і душу, спробу з’єднання яких зробив філософ Спіноза, який стверджував, що тіло і душа визначаються одними і тими ж матеріальними причинами; такий підхід дасть можливість розглядати явища психіки з точністю і особливістю. Відкинувши також думку Декарта, філософ Лейбніц ввів поняття про несвідому психіку. Він намагався пояснитизв’язок між психічним і фізичним влюдині не як взаємодію, а як гармонію.

3. 18 ст. – психологія як наука про поведінку. Вольф ввів термін «емпірична психологія» - принцип: спостереження за конкретними психічними явищами, їх класифікація і встановлення закономірностей зв’язку між ними, що перевіряється на досвіді. Представниами також був Локк та Гартлі. Всі вони досліджували взаємодію між людьми, прогнозування поведінки та їх дій.

4. 19 ст. – психологія як наука, що вивчає об’єктивні закономірності, прояви, механізми психіки (психологія сучасна). Виділення психології в сомостійну науку склалось в 60 роках 19 ст.: пов’язане з створенням спеціальних науково-дослідницьких установ – психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у внз, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого Вундта, творця першої в світі лабораторії. В області свідомості, він вважав, діє особлива психічна причинність, що підлягає дослідженню. Послідовник Вундта Тітченер, амер психолог, був фундатором і лідером структурної психології, в основі якої лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів), і структурних відносин. Тобто, провідним поняттям психології цього періоду є «самосвідомість»: система уявлень індивіда про себе, що реголює його стосунки з людьми, ставлення до себе, образ власного «Я» з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами.