Головні ідеї Реформаторської педагогіки.

6.2.1. Теорії Реформаторської педагогіки: їх цілі та принципи. У ХІХ столітті у найбільш розвинених країнах світу в освіті, з одного боку, відбулися значні зрушення, що відзначилися формуванням національних систем освіти, прийняттям законів про освіту, згідно з якими було організовано початкові, у деяких країнах початкові, вищі початкові та середні школи для забезпечення освіти молоді, розробкою нормативних документів, визначенням мети і змісту навчання на різних освітніх рівнях. З іншого боку, розбудова шкільної справи і організація навчально-виховного процесу здійснювались згідно з усталеними на той час поглядами, що полягали у дотриманні принципу становості освіти, значному впливу релігії на освіту і виховання, превалюванні класичного напряму у середній освіті, авторитарності і догматизму у методах та формах навчання.

Бурхливий соціально-економічний розвиток країн Західної Європи другої половини ХІХ ст. став важливим чинником розвитку модернізаційних процесів у світі, що зумовив потребу у розширенні освітньої сфери, підготовці кваліфікованих працівників, забезпеченні підготовки, яка задовольняла б вимоги соціально-економічного життя суспільства. Тож, критично налаштовані педагоги, вчителі, представники громадськості прагнучи демократизації і гуманізації шкільної освіти, піддавали гострій критиці традиційну школу і активно шукали шляхи розбудови нової, яка відповідала б вимогам часу. До того ж виокремлення психології, педагогіки, антропології значно розширило межі теоретичних і практичних пошуків тих, хто прагнув якісних змін в освіті.

Головним джерелом інноваційних процесів в освіті цього періоду дослідники вважають діяльність представників численних педагогічних течій, яких об’єднують у педагогічний напрям під назвою ”реформаторська педагогіка”.

Як відомо, офіційно затверджені на той час педагогічні орієнтири базувались на жорстких авторитарних методах у формуванні особистості, обмежували ініціативу і самостійність дитини шляхом чіткої регламентації навчально-виховного процесу.

Реформаторську педагогіку визначають як педагогічний напрям, що об’єднав представників зарубіжних педагогічних течій кінця ХІХ – початку ХХ століть, яких відрізняло негативне ставлення до традиційної педагогічної теорії і практики, глибокий інтерес до особистості дитини, нові підходи до проблем навчання і виховання, насамперед, до визначення шляхів формування особистості протягом дитинства.

В основу педагогічних течій реформаторської педагогіки були покладені філософія позитивізму (за якою теоретичні знання і досвід трактуються як сукупність суб’єктивних почуттів і переживань), прагматизму (яка розглядає достовірність як практично значуще, що визначається прагненням самоудосконалення), філософської антропології (з орієнтацією на людину, дослідження духовних цінностей, пошук істини про мету життя та сенс буття з цієї позиції), волюнтаризму (з розумінням волі як першооснови всього сущого). Варто зазначити, що представники нових на той час педагогічних течій поєднували у своїх педагогічних концепціях ідеї різних філософських теорій.

Альтернативність нових педагогічних концепцій традиційній педагогічній теорії забезпечувало своєрідне тлумачення їх розробниками проблеми факторів психічного розвитку дитини. На відміну від традиційної педагогіки реформаторські педагогічні течії віддавали перевагу психогенним і біогенним факторам розвитку дитини (Див. Табл. 4).

Проте особливістю нових педагогічних концепцій стало вивчення природи дитинства, поглиблена увага до особистості дитини, урахування її інтересів як основи побудови навчальних програм та застосування методів і форм навчання та виховання.

Таблиця 4