Поняття девіантної поведінки

Поява термінів «девіантність» і «девіація» повязують з ім'ям французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917). В перекладі з латини девіація (deviation) – це відхилення, від deviо-відхиляюся.

В соціальних науках використовують термін соціальна девіація, маючи на увазі – будь-які відхилення у розвитку та функціонуванні суб’єктів соціальної взаємодії (особистості, групи, субкультури) від загального напряму розвитку системи, в якій вони існують.

Соціальним девіаціям притаманна певна атрибутика:

· розходження між індивідуальною лінією розвитку індивіда та цінностями, що є домінуючими в конкретному суспільстві;

· негативна реакція суспільства, ідентифікація / стигматизація даного розходження як соціально небажаного – девіантного, анормального, антисоціального, асоціального, злочинного, сексуально-ненормального;

· намагання суспільства контролювати та усувати небажану поведінку та її носіїв у формі остракізму, покарання, ізоляції, знищення;

· обмеження прав носіїв девіації, обмеження їх соціальних можливостей, соціальна дезадаптація та зниження рівня життя.

Оскільки, людина є елементом соціальної ситеми то будь-які відхилення в її життєдіяльності розглядаються як соціальні девіації. Такий стан отримав назву девіантність.

Девіантність –це характеристика поведінки, яка не співпадає з соціальними нормами і цінностями, що прийняті у суспільстві.

У сучасній науковій літературі існують певні труднощі у кінцевому визначенні поняття девіантної поведінки та її структури. Складність пов’язана з міждисциплінарним характером цього явища, тобто з тим, що вона є об’єктом вивчення кількох галузей науки. Так, коли девіантна поведінка є предметом психології або педагогіки, то розгляду підлягають вчинки або дії конкретної людини, які не відповідають офіційно встановленим суспільним нормам. Якщо ж девіантна поведінка розглядається як соціальне явище, то вивченню підлягають порівняно масові й стійкі форми людської діяльності, що не відповідають соціальним нормам.

Однак, загальним підходом у всіх науках, що вивчають поведінку людини, є розподіл явищ на «нормальні» чи «анормальні» (тобто такі, що не відповідають нормі). І, хоча, означити поняття «нормальна» або «анормальна» поведінка досить складно, тим не менше, під нормальною поведінкою зазвичай розуміють нормативно-схвалювану поведінку, не пов’язану з хворобливими розладами, характерну для більшості людей даного соціуму. Аналогічно цьому, анормальною («ненормальною») поведінкою вважається нормативно-несхвалювана, патологічна, ненормальна. Можливі форми анормальної поведінки: патологічна, нестандартно-креативна, маргінальна, ретристська, девіантна.

Є різні способи визначення норми і в науковій літературі їх часто називають ще критеріями:

· статистичний критерій, дає змогу визначити норму для будь-якого явища за допомогою встановлення його частотності. Нормою вважається те, що трапляється «часто», тобто не менш як у 50% випадків. Згідно статистичного критерію «нормальна поведінка» - це середньостатистична поведінка, що є характерною для більшості людей;

· соціально-нормативний критерій застосовується у сферах, пов’язаних із суспільним життям людини та має пріоритетне значення. Поведінка кожної людини постійно регулюється та оцінюється за допомогою різноманітних соціальних вимог: правових, вікових, професійних, групових. Соціальні норми формалізуються у виді законів, правових актів, організаційних стандартів, навчально-професійних вимог, групових правил тощо. З точки зору соціально-нормативного критерію девіантна поведінка – це поведінка, що відхиляється від соціальних норм. Провідним показником нормальності поведінки згідно цього критерію є рівень соціальної адаптації особистості;

· психопатологічний критерій використовується в медицині. Відповідно до цього критерію всі поведінкові прояви можна поділити на дві групи – «нормальні» й «патологічні». При цьому патологія – це загальна назва конкретних нозологічних одиниць, тобто того, що точно відповідає випадкам, які перечислені у кваліфікації хворіб та їх ознак. В медичній класифікації хвороб девіантну поведінку не виокремлено, тобто вона не вважається ані формою патології, ані строго визначеним медичним поняттям. Медична наука розглядає девіантну поведінку як явище, що лежить між нормою і патологією і характеризується складністю, невизначеністю діагностичних ознак та їх розмитістю (наприклад акцентуації характеру, ситуативні реакції, порушення у розвитку тощо);

· ідеальна норма як критерій. Ще один критерій для визначення нормальності поведінки – це її оцінка через призму так званої ідеальної норми. Ідеал – це певний культурний еталон, що створений на прикладі кращих представників людської спільноти чи ідеальних уявлень про людську природу. Ідеальні культурні приписи можна віднайти в релігійних віровченнях, філософських трактатах, літературних творах, витворах мистецтва. І хоча ідеальної людини у всіх відношеннях просто не існує, однак «нормальна» людина до ідеалу прагне, а людина з девіантною поведінкою відмовляється від нього;

· індивідуально-психологічний критерій відзеркалює відповідність поведінки індивіда чи групи інтересам та розвитку індивідуальності. У відповідності до цього критерію сучасні вимоги до людини не обмежуються лише її здатністю виконувати соціальні приписи, але й передбачають також продуктивну самореалізацію. Важливими якостями особистості на даному етапі можна назвати її внутрішню позицію по відношенню до себе та оточуючого світу, здатності приймати рішення і робити свідомий вибір, а також нести особисту відповідальність за власні рішення. Згідно даного критерію, девіантна поведінка – це поведінка, що спричинює шкоду особистості і внаслідок цього призводить до труднощів у її розвитку і продуктивній самореалізації.

Провідним показником нормальності поведінки згідно з соціально-нормативним критерієм є рівень соціальної адаптації особистості.

За визначенням О. В. Безпалько:

соціальна адаптація –це процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища;

соціальна адаптація особистості – це атрибутивна властивість субєктів соціальної життєдіяльності, що реалізується шляхом інтерпретації внутрішніх та зовнішніх інформаційних моделей соціального буття з погляду їхньої відповідальності адаптивним установкам, які не суперечать розумінню оточуючої дійсності та були:

· цілеспрямовано сформовані зовні;

· стихійно засвоєні в процесі соціалізації;

· відкриті самостійно.

Нормальна, успішна адаптація характеризується оптимальною рівновагою між цінностями, особливостями індивіда й правилами, вимогами його найближчого соціального середовища. Соціалізація (з латини «socialis» - суспільний) – це процес засвоєння індивідом протягом усього його життя певної системи знань, соціальних норм і культурних цінностей, настанов і зразків поведінки, які дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена суспільства, до якого він належить. Натомість процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням, що є комплексом впливів для планомірного забезпечення соціалізації індивіда. Доросла людина має передати дитині моральні цінності й норми поведінки, які ваідповідають даному суспільству. Якщо ж дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до зразків поведінки та вимог вихователів, то процес соціалізації порушується, а поведінка стає соціально дезадаптованою.

Соціальна дезадаптація – втрата особистістю якостей, необхідних для повноцінної життєдіяльності в суспільстві; порушення нормального ходу соціалізації індивіда, втрата або деформація важливих функцій особистості.

У школі соціально-дезадаптованих дітей називають важковиховуваними, і цей термін найбільш вдалим, оскільки відображає сутність процесу соціальної дезадаптації особистості, що формується, за наявності трьох складових: вихователь, дитина та їх взаємодія.

Загальними проявами соціальної дезадаптації для дітей та дорослих є:

· постійна неуспішність у навчанні або нездатність заробляти власною працею;

· виражена неуспішність у життєво важливих сферах спілкування (у сімї, навчальній або виробнчій групі, міжособистісних стосунках);

· порушення моральних і навіть правових норм;

· ізоляція від оточення у поєднанні з ворожим ставленням до нього.