Поняття про Державний земельний кадастр та бонітування ґрунтів

В Державному земельному кадастрі відображаються як екологічні, так і соціально-економічні функції земель.

Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користуван­ня земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, роз­поділ серед власників землі та землекористувачів.

Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів.

Основними завданнями ведення ДЗК є:

1) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки;

2) застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок;

3) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Згідно завдань, покладених на нього, ДЗК включає такі пункти:

а) кадастрове зонування;

б) кадастрові зйомки;

в) бонітування ґрунтів;

г) економічну оцінку земель;

ґ) грошову оцінку земельних ділянок;

д) державну реєстрацію земельних ділянок;
є) облік кількості та якості земель.

Схема ведення ДЗК наведена на рис.5.1.

Включення до земельного кадастру якісної оцінки земель дає змогу порівняти економічну діяльність сільськогосподарських під­приємств, узгодити податкову політику, планувати подальший розви­ток господарств, виходячи з рівня природної родючості ґрунтів.

Основні завдання, що ставились перед системою якісного облі­ку ґрунтів - це досягнення оптимальної структури землеустрою, роз­робка на цій основі оптимальної структури посівних площ та сіво­змін, впровадження в господарствах заходів з відтворення родючості, прогнозування урожаїв сільськогосподарських культур, аналіз виробничої діяльності господарств.

Рис. 5.1. Структура земельного кадастр

Бонітування ґрунтів - це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними вла­стивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарсь­ких культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Бонітування ґрунтів проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюються ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.

Згідно з методикою, запропонованою Українською академією аграрних наук, бонітування буває двох видів:

1) загальне бонітування за сталими критеріями ґрунтової родючості;

2) загальне бонітуван­ня за продуктивністю окремих культур.

І. Загальне бонітування за сталими критеріями ґрунтової ро­дючості визначається на основі наступних показників:

1) запаси гу­мусу в шарі 0-100 см (еталоном вважається 500 т/га і оцінюється в 100 балів);

2) запаси продуктивної вологи в шарі 0-100 см (еталон -200 мм, оцінюється в 100 балів);

3) вміст рухомих сполук фосфору та калію у ґрунті (за 100 балів вважають відповідно 260 мг/кг та 170 мг/кг за Кірсановим; 200 мг/кг та 200 мг/кг за Чиріковим; 60 мг/кг та 400 мг/кг за Мачигіним).

За наявності негативних ознак родючості ґрунтів, таких як за­солення, оглеєння, еродованість, кислотність, середній бал бонітету ґрунту множиться на поправочні коефіцієнти. Знайти поправочні ко­ефіцієнти можна в спеціалізованих довідниках.

II. Загальне бонітування за продуктивністю культур здійсню­ють за такою схемою:

1) в окремій природно-кліматичній зоні чи адміністративному районі визначають ґрунт, на якому урожайність культури є максима­льною для даних умов. Такий ґрунт вважається еталонним, а його бо­нітет прирівнюється до 100 балів;

2) по відношенню до еталонного ґрунту розраховують бонітети решти ґрунтових агрогруп конкретного регіону;

3) за основу беруть наступні показники ґрунтової родючості:

1 - вміст гумусу, %;

2 - потужність гумусового горизонту, см;

3 - вміст «фізичної» глини, %;

4 - засоленість (ступінь);

5 - кислотність (ступінь);

6 - оглеєність (ступінь);

7 - змитість (ступінь);

8 - вміст рухомих сполук фосфору та калію.

У процесі розрахунків три перші показники вважають основни­ми. Решту показників використовують як поправочні коефіцієнти.