Суспільно-політичне становище Таджикистану.

Таджикистан - держава на південному сході Центральної Азії, більша частина його розташована у високих горах Паміро-Алаю. На заході і північному заході межує з Узбекистаном, на півночі - з Киргизстаном, на сході - з Китаєм, на півдні - з Афганістаном (кордон проходить по річках Амудар'я і П'яндж*.

Як нам вже відомо, в кінці 1917 р.- лютому 1918 р. у північному Таджикистані було встановлено радянську владу й ця територія увійшла до складу Туркестанської АСРР. Згодом, після революції 1920 р. у Бухарі північний Таджикистан увійшов до складу Бухарської Народної Республіки.

Таджицька АРСР у складі Узбецької РСР була утворена 14 жовтня 1924 р., союзною республікою Таджицька РСР стала 16 жовтня 1929 р., а незалежною державою Таджикистан проголошено 9 вересня 1991 р. а 25 грудня 1991 р. утворилася нова незалежна республіка Таджикистан.

Становлення незалежної держави проходило в надзвичайно складних умовах внутрішнього характеру. Протистояння в Таджикистані в основаному почалося під впливом перебулоди в СРСР. Зявилися партії, рухи та обєднання, котрі виступили за самостійність і незалежність республікиж. Впреше вони чітко виявилися у боротьбі за надання таджицькій мові державного статусу. У 1989 р. був прийнятий Закон про державний статус таджицької мови. Навколо цього питання громадськість поділилася на різні угрупування. Радикалаи вдалося провести через Верховну Раду свій проект закону. Одразу після цього веред них посало формуватися товариство «Растохез» («Відродження»*. Спочатку його активісти мали на меті створити широкий національний фронт, подібний до тих, що вже діяли в Литві, Укараїні. Проте така ідея небула реалізована, оскільки на заваді стали події лютого 1990 р.

Невдоволення мас вирішенням економічних та соціальних проболем трансформувалося у негативне ставлення до влади й апарату управління і тяжіло до соціального екстремізму і радикалізму.

11-14 лютого 1990 р. у Таджикистані вперше за 70 років спалахнули масові мітинги протесту населення проти влади, в яких взяли участь майже 30 тис осіб. Вперше зявилися гаслва «Таджикистан – джля таджиків!». В цьому русі активну участь вичвили представники фундаменталістських ісламістських організацій. Протестуючі штурмували будинок ЦК компартії Таджикистану в Душанбе з вимогою відставки уряду. Акція протесту призвела до кривавої трагедії. Мітингувальників розігнали, розстріляли внутрішні війська і підрозділи військ спецпризначення. За офіційними даними загинуло 22 особи і понад 100 отримали поранення. У відповідь ісламісти організували погроми, побили російськомовне населення і таджицьких джінок, одягнених на європейський лад. До погромників приєдналося багато жителів міста, які вважали уряд відповідальним за кровопролиття. Було висунуто вимогу відправити у відставку першого секретаря Цк компартії Таджикистану Каххора Махкамова. Однак пленум ЦК не прийняв його відставку. Однак не справившись і з ситуацією в республіці в 1991 р. він вимушений був подати у відставку. Але президентські вибори 24 листопада 1991 р. не привели до влади опозиційні сили і одночасно до стабільності в державі.

У політичному протистоянні того часу виокремилися такі угрупування: партійно-радянська і господарська номенклатурна еліта; прошарок з настроями перебудови; сили ісламської орієнтації; непримиренні периферійні і таджицька мафія.

Практично в 1992 р. у Таджикистані розпочалася громадянська війна. Серед її причин – економічні та політичні диспропорції у розвитку Півночі та Півдня, а також слабкість президентської влади, що її на той час уособлював Рахмон Набієв – голова уряду Таджицької РСР у 1970-х рр., голова Верховної ради Таджикистану у вересні-листопаді 1991 р., президент Таджикистану в листопаді 1991 - вересні 1992 р. Тобто при владі залишилася стара радпартноменклатура, яка привернула на свій бік більшість периферійних непримиренних і частину таджицької мафії. Власне між ними, з одного боку, та з іншого - групами перебудовчих настроїв, які охоплювали націонал-патріотів і демократів в об’єднання з силами ісламської орієнтації та криміналітетом, розпочався новий етап протиборства, що перейшов у глибоку кризу. Поштовхом до конфронтації став арешт 6 березня 1992 р. відомого опозиціонера Максуда Ікрамова, після чого почалися звинувачення сторін протистояння,я кі переросли в масові мітинги протесту і до війни.

Набієв Р. виявився слабким керівником, нездатним зберегти баланс сил у владному політикумі: щоб задобрити своїх прихильників роздавав керівні посади без урахування ступеня професіоналізму претендентів, принизливо загравав з опозицією, під тиском якої були максимально ослаблені такі силові структури, як Комітет національної безпеки і міністерство внутрішніх справ. За таких умов трагічні події на площі Шихадон у столиці Душанбе зупинити вже було неможливо. Країну охопило безвладдя. 7 вересня 1992 р. під загрозою застосування зброї Набієв підписав заяву про відставку з посади президента.

Після цього маховик громадянської війни запрацював на повну потужність. Громадянська війна в Таджикистані була війною кланів. За радянських часів домінуюсу роль у політичному житті відігравали вихідці з Ленінабадської області – «ленінабадці» інша назва «худжандці» (25% населення республіки*, які займали найвищі адміністративні посади. З ними активно співпрацювали вихідці з Куляба – «кулябці» (25%*, які займали вищі посади у силових структурах. В їхньому підпорядкування перебували Бадахшапці «памірці» (10%* і каратегинці (гармці – 25%*, котрі мали сильні позиції у торгівлі та виробництві товарів народного споживання. Існувала приказка: «Ленінабад править, Кулябі охороняє, Памір танцює, а Каратегин торгує». Тобто основна лінія внутрішньо етнічного протистояння проходила так: ленінабадці і кулябці, з одного боку, і каратегинці й памірці – з іншого.

Кулябці й ленінабадці, які сформували в середині осені політичну організацію – Народний Фронт, спромоглися внаслідок запеклих воєнних дій 27 вересня 1992 р. захопити Курган-Тюбе і просунутися на північ до столиці. Народний фронт перетворився на головного противника ісламсько-демократичної опозиції. До осені він об’єднав усіх прибічників законної влади, які виступали проти насильницьких дій ісламістів та їхніх союзників. Бойові дії велися з небаченою жорстокістю. У листопаді під контролем коаліційного уряду залишалися тільки столиця і деякі гірські регіони, він змушений біти у відставку.

16 листопада 1992 р. Верховна Рада затвердила відставку Р.Набієва, спікером парламенту обрали Емомалі Рахмонова (кулябця*, водночас він очолив і Народний Фронт. Його розглядали як главу держави. Народний фронт отримав серйозну допомогу від 201-ї дивізії Російської Федерації. Допомогу надав також сусідній Узбекистан: бронетехніка, авіація, підготовка узбецьких формувань НФ тощо.

Бойовики НФ, зайнявши 10 грудня Душанбе, самі почали криваві акції. Із зими 1993 р. позиційні бої йшли вже вздовж таджицько-афганського кордону. Фактично основна частина війни закінчилася до літа 1993 р. Країна виявилася розділеною на дві частини по річці Вахш. І лише 27 червня 1997 р. в результаті переговорного процес між представниками ворогуючих сторін було підписано «Загальну угоду про встановлення миру і національного примирення в Таджикистані».

На початку війни вважалося, що єдиною силою, котра могла зупинити війну і подолати регіональні суперечки є іслам. Вірогідний політичний успіх ісламістів пов'язувався з особистістю лідера Партії ісламського відродження Акбара Тураджонзади, що перебуваючи у 1992-1997 рр. на еміграції став одним з лідерів Об'єднаної Таджицької Опозиції (ОТО*. Після того, як у 1997 р. між ворогуючими сторонами було підписано мирну угоду (вступила в силу 1999 р.*, Тураджонзади був призначений першим заступником голови таджицького уряду. Але оскільки більшість населення Таджикистану, за даними соціологів, хотіли жити в громадянському суспільстві, лідер ОТО 17 жовтня 1999 р. провів прес-конференцію, на якій закликав на президентських виборах у листопаді 1999 р. підтримати кандидатуру діючого президента Е. Рахмонова (обраного на цю посаду 6 листопвда 1994 р.*, бо тільки він, за його словами, здатен справитися з таджицькими польовими командирами.

Таджикистан найдовше з-поміж колишніх республік СРСР перебував у зоні економічного впливу російського карбованця (до травня 1995 р.* і орієнтував своє господарство на Росію. 10 травня 1995 р. було запроваджено національну грошову одиницю – рубль, яку 30 жовтня 2000 р. замінили на сомоні. Таджицько-афганський кордон тривалий час охоронявся російськими прикордонниками, в республіці досі дислокована 201 мотострілецька дивізія Збройних Сил РФ.

У відповідності з Конституцією Таджикистану від 6 листопада 1994 р. главою держави є президент. З листопада 1994 р. президент країни - Емомалі Рахмонов. У 2003 р. за результатами всенародного референдуму термін президентських повноважень збільшено до семи років. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент (Верховна рада Таджикистану*, що не є постійно діючим, а лише збирається на сесії для ухвалення заздалегідь підготовлених законів.

Перші після громадянської війни в Таджикистані парламенські вибори відбулися в лютому 2005 р. У виборах взяли участь 88% виборців, за голоси яких змагались кандидати-мажоритарники і представники шести політичних партій. На виборах, які, за оцінкою ОБСЄ, пройшли з серйозними порушеннями міжнародних норм, перемогла правляча Народно-демократична партія, що набрала близько 85% голосів. Партія ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ* і Комуністична партія Таджикистану (КПТ* також подолали 5% прохідний бар'єр, але разом вони мають лише 6 депутатських мандатів з 63-х (КПТ - 4, ПІВТ - 2*. Соціалістична партія визнала свою поразку, а чотири інші опозиційні партії (Демократична, Комуністична, Ісламська і Соціал-демократична*опротестували підсумки виборів і вимагали проведення нового голосування, проте не змогли перетворити ці протести у масові народні демонстрації проти уряду президента Е. Рахмонова головним чином тому, що населення Таджикистану досі переживає наслідки тривалої (1992-1997* громадянської війни.

Таджикистан являє собою унікальний приклад постконфліктного суспільства в Центральній Азії, де сильна президентська влада базується на перемозі, здобутій у громадянській війні. Попри те, що з цієї війни Таджикистан вийшов, зберігши територіальну цілісність, структура політичної й економічної влади в країні суттєво змінилася. Влада перейшла від Худжандського (ленінабадського* клану до Кулябського і від старшого покоління, що звикло до комфортабельного життя вищого прошарку партійно-радянської номенлатури, до молодшого покоління, яке знає, що таке громадянська війна.

Генеральна угода про мир і національну злагоду, підписана в червні 1997 р., певним чином забезпечувала поділ влади, зокрема, вона передбачала демобілізацію збройних загонів Об'єднаної таджицької опозиції (ОТО* і встановлювала терміни їх реінтеграції до урядових структур (30% посад на всіх рівнях адміністративного управління були зарезервовані за ОТО*. Однак через деякий час Рахмонов зумів сконцентрувати владу у своїх руках і обмежив свободу дій опозиційних політичних угруповань.

Уряд планомірно посилював тиск на незалежні ЗМІ і їх кількість неухильно зменшувалася. Обмежуються можливості участі в політичному житті республіки. Керівництво Партії ісламського відродження розколото, і Рахмонов може не перейматися тим, що вона знову зуміє мобілізувати свій потенціал.

Неурядові організації із США та інших західних держав активно працюють у Таджикистані, однак побудова демократії в цій країні ніколи не розглядалася як пріоритетне завдання, позаяк були серйозні сумніви в тому, що виділені кошти будуть використані для демократизації суспільства. Серйозною перешкодою у здійсненні політичних і економічних реформ є наркотрафік через Таджикистан, однак для її подолання необхідно суттєво обмежити виробництво опію в Афганістані.

Е. Рахмонов почуває себе настільки впевнено, що у 2003 р. домігся проведення конституційного референдуму, під час якого громадяни Таджикистану висловили своє ставлення до 56 конституційних змін. Запропоновані президентом країни Е. Рахмоновим поправки до Конституції передбачали, зокрема продовження повноважень президента з одного семирічного терміну до двох, введення платних медичного обслуговування й освіти. ООН та Організація з безпеки та співробітництва в Європі відмовилися надіслати на референдум своїх спостерігачів. Напередодні референдуму низка партій і громадських рухів Таджикистану, зокрема й Комуністична партія, виступили з його критикою, а Демократична партія закликала не брати участі в референдумі. Але активність виборців сягнула позначки понад 50%, що надало чинності референдуму. Заданими Центрального виборчого комітету, активність виборців становила понад 96%. 93,16% учасників референдуму підтримали президентські ініціативи. Проти внесення поправок у конституцію проголосувало менше 5% виборців. Оскільки перші після внесення змін до Конституції президентські вибори відбулися у 2006 р., діючий президент Таджикистану Е. Рахмонов отримав можливість після закінчення терміну повноважень у 2006 р. балотуватися на вищу державну посаду ще на два семилітніх терміни.

Відлік нового терміну президентських повноважень Е. Рахманова розпочався у листопаді 2006 р. після здобуття ним переконливої перемоги на чергових президентських виборах в Таджикистані (отримав 76,4% голосів виборців*.

Таджикистан – типова авторитарна держава у формі президентської республіки. Президент є і головою виконавчої влади. Апарати президента й уряду об’єднані. В 2004 р. Емомалі Рахмонов позбавився російського закінчення прізвища «-ов» і став називатись Емомалі Рахмон. Референдум із внесенням поправок до конституції відбувся 22 червня 2003 р. було внесено понад 50 поправок. Вн по-суті перетворив Е.Рахмона на другого після Туркменбаші довічного президента у ЦА. Він може правити як мінімум до 2020 р.

Спираючись на тисячолітній досвід історії таджицького народу, фундаментом національної ідеї в сучасному Таджикистані має стати, на думку президента Е. Рахмона, держава Саманідів зі столицею в Бухарі, що її заснував Ісмаїл Сомоні і яка існувала у 875-999 рр. Державу, що дала світу Закарію ар-Разі і Хорезмі, Фарабі і Рудакі, Біруні і Авіценну, Дакікі і Фірдоусі, сучасні таджики вважають своєю предтечею. Про це свідчить, наприклад, вихід 1999 р. в Лондоні книги „Емомалі Рахмонов. Таджики в дзеркалі історії. Від арійців до Саманідів", автор якої стверджує, що умовою для розквіту середньоазійської цивілізації слугувало становлення і утвердження держави Саманідів.