Суспільно-політичне становище Узбекистану.

Узбекистан займає серединне положення в центральноазійському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдар'ї і Амудар'ї з північного заходу на південний схід. Північно-західний і північний кордони з Казахстаном проходять пустинними районами, на сході і південному сході, в гірській частині, Узбекистан межує з Киргизстаном і Таджикистаном, на півдні - з Афганістаном, на південному заході - з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану -рівнини, лише на крайньому сході місцевість гориста (найвища вершина -4633 м*.

Сьогодні Узбекистан – одна з найбільш стабільних і відносно благополучних держав Центральної Азії. Однак ціна стабільності і благополуччя – значно нижчий рівень розвитку демократичних начал у суспільстві не тільки порівняно з європейськими новими незалежними державами, а навіть з іншими молодими державами Центральної Азії, за винятком Туркменістану.

Серед радянських республік він не був найрозвиненішим, а навпаки, його вважали досить слабким. Республіка спеціалізувалася головним чином на вирощуванні бавовнику.

Аграрне перенаселення разом із високими темпами природного збільшення людності (3% на рік*, низьким технологічним рівнем сільськогосподарського виробництва і розвитку соціальної інфраструктури на селі приховували потенціальну соціальну напруженість і політичну нестабільність. У республіці була низка складних проблем, насамперед проблема нової національної ідентичності, оскільки «радянська» все більше і більше слабшала.

Перший неокомуністичних рух організувався у 1989 р.. він виступав за зміну системи вирощування бавовнику, а також запровадження узбекської мови як офіційної. Проте до виборів прихильників цього руху не допустили.

31 серпня 1991 р. Верховна Рада Узбекистану прийняла постанову «Про проголошення державної незалежності Республіки Узбекистан», а також закон «Про основи державної незалежності Республіки Узбекистан». Узбецька РСР була перейменована в Республіку Узбекистан. У грудні 1991 р. всенародний референдум підтвердив проголошення Узбекистану незалежною державою.

В Узбекистані практично в повному складі зберегла владу радянська партійно-державна номенклатура, яка завжди була партикулярною, тобто такою, що працювала на свої власні вузькокланові інтереси. Попри те, що номенклатура публічно заявила про відхід від комунізму як державної ідеології, вона не лише утримала свої позиції в суспільстві в добу незалежності, але й суттєво зміцнила їх.

29 грудня 1991 р. відбулися всенародні вибори президента. Ним став Іслам Карімов, раніше обраний на цю посаду на сесії Верховної Ради 24 березня 1990 р. На виборах 1991 р. І.Карімов – представник Народно-демократичної партії (так була перейменована комуністична партія після серпневих подій 1991 р. у Москві, першим секретарем якої він був з червня 1989 р.* набрав 85% голосів.

Він же, згідно зі статтею 89 Конституції Узбекистану, прийнятої 8 грудня 1992 р., є главою виконавчої влади. Між іншим, у Конституції Узбекистану не передбачено імпічменту президенту держави, а однопалатний парламент - Олій Мажліс до 2002 р. працював на кшталт парламентів радянської доби, збираючись зазвичай на дводенні сесії для утвердження раніше підготовлених законів. Після проведеного у 2002 р. всенародного референдуму та прийняття Олій Мажлісом Конституційного закону „Про підсумки референдуму та основні принципи організації державної влади", структуру парламенту було змінено. Створено нижню -Законодавчу палату і верхню палату - Сенат. Також було змінено конституційний термін повноважень Президента РУ з п'ятирічного на семирічний.

Іслам Карімов прийшов до влади як компромісний кандидат на пост першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану і президента республіки - на тлі загальної розгубленості традиційних кланів, що не вирішили, як реагувати на антикорупційні репресії, що їх в період перебудови розгорнула Москва. Ослаблення позицій влади миттєво позначилося на загальній ситуації в республіці: уже за часів попередника Карімова, Рафіка Нішанова, відбулася різанина турок-месхетинців у Фергані. Самаркандець Карімов мав стати людиною, котра очолить коаліцію кланів. Його віце-президентом став ташкентець Шукурулла Мірсаїдов. Однак незабаром після проголошення незалежності президент повернув владу землякам-самаркандцям, які мали міцні позиції ще з часів очільника республіканської компартії 1970-80-х рр. Шарафа Рашидова. Опозицію в номенклатурному середовищі Карімов розгромив, за нею настала черга світської.

Свого часу, у 1986-87 рр. центром опозиційного руху в республіці стала Спілка письменників Узбекистану (СПУ*. У листопаді 1988 р. було створено Народний рух „Бірлік" („Єдність"*, у вересні 1989 р. він розколовся і та його частина, що об'єдналася навколо секретаря СПУ Мухаммеда Саліха (Салая Мадамінова*, заснувала партію „Ерк" („Свобода"*, яка виступила за здобуття Узбекистаном державної незалежності. Саме Мухаммед Саліх був опонентом І. Карімова на перших прямих президентських виборах у грудні 1991р. і набрав 12,4% голосів.

Коли в липні 1992 р., 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій „Бірлік" та „Ерк" висунули вимогу про відставку президента І. Карімова, партії були заборонені, а їхнім лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й „узбецькому Джефферсону" Бабуру Малікову, котрий доклав чималих зусиль до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в'язнів на 600 осіб.

Розгромивши не тільки радикальний нелегальний рух „Бірлік", а й цілком поміркованих легальних опозиціонерів із партії „Ерк", яка не становила жодної реальної загрози режиму Карімова, зате слугувала привабливою вітриною демократизації Узбекистану, влада сама сприяла тому, що єдина можлива опозиція режиму зосередилася в мечетях. У нелегальному становищі в наш час перебувають також Ісламська партія Узбекистану, Ісламська демократична партія, Ісламська партія Туркестану та ін.

На всенародному референдумі 1994 р. його повноваження були подовжені до 2000 р. Президентські вибори 2000 і 2007 рр. він теж виграв. У 1996 р. черговий пленум Народно-демократичної партії задовольнив заяву І.Карімова про вихід з її лав. Цього вимагала конституція.

Взагалі як і в 1990-х рр. багатопартійність в Узбекистані продовжує перебувати на початковому етапі свого становлення. Чотири зареєстровані політичні партії. Серед них Народно-демократична партія є єдиним досить впливовим політичним інститутом, здатним виступати як патерналістська загальнонаціональна партія для країни, що стала на шлях модернізації. Решта партій - „Міллій Тікланіш" (Демократична партія національного відродження*, „Адолат" (Соціально-демократична* та „Фідокорлар" („Самовіддані"* хоч і мають свої фракції у парламенті, однак не належать до впливових політичних сил і реальних центрів, які приймають політичні рішення і несуть за них відповідальність.

Щодо гіпотетичного реваншу в Узбекистані комуністичної ідеї, слід зазначити, що в Узбекистані авторитарна президентська влада вміло користується „політичною імпотенцією" комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про ймовірну загрозу „червоного реваншу". Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їм роль аутсайдерів. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури* діючий президент „бореться" з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури. При цьому навіть „суперники" І. Карімова голосують за діючого президента.

Розправившись з демократичною опозицією, режим Карімова все частіше стикається із загрозою проникнення до країни радикальних ісламських фундаменталістів. Так, 16 лютого 1999 р. Карімов ледь не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти до Ферганської долини з таджицького кордону та за підтримки місцевого „ісламського підпілля" й у разі успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону.

Епіцентром ісламського спротиву режиму Карімова стала Ферганська долина, де сконцентровані найрадикальніші організації. Саме тут на початку 90-х років відбувалися жорстокі зіткнення між ісламістами і правоохоронними органами. У минулому – це центр руху басмачів. Головною метою Ісламського руху Узбекистану є скинути світську владу і встановити в країні ісламський режим. Головне завдання організації полягає в тому, щоб створити у ферганській долині з частин трьох держав (Узбекистану, Таджикистану і Киргизстану* єдину ісламську державу. Ферганську долину називають однією з найболючіших точок Центральної Азії, де з кінця 1980-х років час від часу вибухають запеклі міжетнічні сутички.

З 1999 р. ісламські радикали вдалися до тероризму. У 1999 і 2000 рр. войовничі ісламські угрупування намагалися силою скинути уряд, проникаючи з важкодоступних гірських районів сусіднього Таджикистану. У лютому 1999 р. в Ташкенті пролунали потужні вибухи. Загинуло 16 осіб і сотні дістали поранення. 29 березня 2004 р. терористка-смертниця привела в дію пристрій на ринку «Чорсу» в Ташкенті. Загинуло 20 і отримало поранення понад 100 осіб. На початку серпня 2004 р. біля посольств США та Ізраїлю, а також біля будинку генеральної прокуратури пролунали вибухи. Троє людей загинули, багато отримали поранення.

Захід після розгрому опозиції ще на початку 1990-х рр. сприймав І.Карімова як небажаного диктатора, який невпинно доводив, що саме його країна є форпостом на шляху радикального ісламізму. До певного часу Вашингтон не хотів втручатися в ситуацію в регіоні і, тим більше, ставати союзником Узбекистану. Навіть коли існування радикальної антикарімовської організації – Ісламського руху Узбекистану – було доведено конкретними діями бойовиків, колишній держсекретар США М. Олбрайт радила Карімову звернутися за підтримкою до Росії. Ситуація змінилася лише після 11 вересня 2001 р. Безпосередня участь Узбекистану в антитерористичній коаліції дала можливість скористатися збройними силами США та їх партнерів з НАТО для розгрому загонів Ісламського руху Узбекистану, які воювали на боці талібів. Але небезпека проникнення на територію республіки озброєних загонів ісламських екстремістів все ще залишається.

Світовому співтовариству Узбекистан намагається показати лише злагоджений ритм життя, ретельно приховуючи внутрішні проблеми. На фоні сумнівної „східної демократії" відчувається безапеляційний, вольовий, авторитарний характер вирішення ключових проблем президентом РУ І. Карімовим. З урахуванням місцевого менталітету, такий специфічний шлях, певною мірою, себе виправдовує. Зокрема, в країні практично забезпечено стабільний громадський порядок, успішно вирішуються питання боротьби зі злочинністю, на належному рівні підтримується виконавська дисципліна, особливо це стосується реалізації президентських указів, рішень уряду. Звичним явищем є зміна кадрів на керівних посадах в уряді та в органах місцевого самоврядування, що його ініціює президент країни.

Свого часу І. Карімов обіцяв, що його країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці. Щодо свободи друку, зауважимо, що усі республіканські, обласні і столичні газети друкуються в концерні „Шарк" або в іншій структурі за наявності спеціального дозволу державного комітету з преси. В Узбекистані немає загальнонаціональних приватних теле- і радіоканалів. Та й загалом негативна інформація і критичні статті про владу у республіканських ЗМІ практично відсутня.

До існування авторитарного режиму І. Карімова в Узбекистані Захід тривалий час ставився поблажливо через те, що він (режим* відповідає традиційним потребам більшості населення країни у сильній одноосібній владі, забезпечує стабільність, активно протидіє ісламському фундаменталізму, й, нарешті, має тенденцію адаптуватися до вимог демократизації. Тому Захід доволі стримано ставиться до порушень в Узбекистані прав політичної опозиції, заборони вільної преси тощо. Незмінною залишається лише вимога проведення вільних і чесних виборів президента і Олій Мажлісу (парламенту*. Одначе андижанські події 2005 р. дещо „підмочили" репутацію Карімова і зайвий раз підтвердили існування в Узбекистані авторитарного режиму.

Декількома місяцями раніше (26 грудня 2004 р.* дієвість авторитарного режиму Карімова підтвердили і перші в історії республіки вибори до реорганізованого на двопалатний парламенту Узбекистану. За офіційними даними у виборах до Законодавчої палати Олій Мажлісу взяли участь 85,1 % виборців, які обрали 62 депутати (з 489 кандидатів*, ще 58 депутатів пройшли до парламенту після повторного голосування 9 січня 2005 р. Місця в нижній палаті парламенту отримали представники п'яти політичних партій та незалежні кандидати від ініціативних груп громадян. З-поміж депутатів Законодавчої палати лише 18 осіб (15%* обиралися раніше депутатами Олій Маджлісу У верхній палаті - Сенаті - значна кількість відомих політиків і громадських діячів, особливо серед призначених президентом. Майже 50% обраних сенаторів - хокіми - глави місцевих адміністрацій різних рівнів.

За підсумками виборів у країні встановилася, по суті, двопартійна система, оскільки значну частину депутатських мандатів вибороли представники Народно-демократичної і Ліберально-демократичної партій. На відміну від місії спостерігачів від країн СНД, Захід несхвально поставився до процедури організації виборів через недопущення до участі в них більшості опозиційних партій та громадських організацій. Наступний привід для критики режиму Карімова західними демократіями - так звані „андижанські події" - не змусив себе довго чекати і трапився у травні 2005 р.

„Андижанська революція" розпочалася, як відомо, з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст республіки - Андижану. Згодом офіційні ЗМІ повідомили, що лідер повстанців Бахтієр Рахмонов мав намір створити у Ферганській долині ісламський халіфат. Те, як несподівано розгорівся, і яким чином був придушений зоколот в Андижані, аж ніяк не свідчить про силу влади в Узбекистані. І. Карімову, котрий володіє, за всієї авторитарності його натури та нерозбірливості в засобах досягнення мети, безсумнівними політичними талантами і масштабністю бачення навколишнього світу, так і не вдалося побудувати сильну державу, як не зроблено цього й в інших центральноазіатських республіках.

За час, що минув після розпаду СРСР, керівникам цих держав не вдалося розв'язати не тільки проблеми економічної ефективності нових країн і появи в них хоча б зачатків самостійно мислячого суспільства, але й не вдалося подолати протиріччя соціальні. Адже поруч із вузьким прошарком неймовірно багатих з'явилися мільйони знедолених людей, які шукають прибутки в наркотрафіку і розраду в ісламі. Попри це, авторитарні політичні лідери міцно утримують владу в регіоні, тому, коли на чергових президентських виборах в Узбекистані, що відбулися в 2007 р. переміг жорсткий політик І. Карімов, це нікого не здивувало.