Особливості сучасного економічного розвитку країни

Узбекистан – аграрна країна зі значними запасами газу та інших природних ресурсів (95 видів мінеральної сировини зосереджені в 750 родовищах*. За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На долю республіки припадає майже 74% запасів газового конденсату всього центральноазійського регіону і 40% природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану*, і входить до чільної світової десятки.

Узбекистан займає друге місце в регіоні (після Туркменистану* за запасами і видобутком нафти (73% її запасів сконцентровано в Кашкадар'їнській області*. 140 родовищ, за оцінками експертів, містять 350 млн. т нафти (34% запасів регіону*. При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х рр., її запасів вистачить на 80-100 років (у Туркменистані, для порівняння, на 48 років*.

Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд. т (55% запасів регіону*, сукупні запаси золота перевищують 4 тис. т (п'яте місце у світі*, в Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце в світі. Одначе, усі ці багатства використовуються республікою не повною мірою як через нехватку коштів і людських ресурсів, так і через те, що спроби Узбекистану вийти на світовий ринок зі своїм золотом, алмазами і ураном не дали очікуваних результатів. „Ахіллесовою п'ятою" економіки Узбекистану є енергетична проблема.

Попри те, що республіка має великі поклади нафти й газу, реальних і необхідних для економіки енергоносіїв явно недостатньо і вони поставляються до Узбекистану з інших держав СНД, передусім з Росії, що ставить узбецьку економіку, певною мірою, в залежність від російської.

Досить складною в республіці залишається етнодемографічна ситуація. На відміну від республік європейської частини колишнього СРСР, котрі переживають різкий демографічний спад, населення Узбекистану упродовж 1990-х рр. подвоїлось (на 1 тис. осіб - 27 новонароджених, 70% усього населення - молодь*. Щорічно населення республіки збільшується в середньому на 450-550 тис. осіб. Середня густота населення Узбекистану сягає 140 осіб на 1 кв. км, що свідчить про перенаселення країни. Особливо страждає від пернаселення Ферганська долина Узбекистану: в Андижанській області, що займає менше 1% території республіки мешкає близько 9% населення, в Наманганській області (1,8% території* зосереджено 7,8% жителів Узбекистану, у Ферганській області (1,5% території* - 11 % населення республіки.

Головною демографічною проблемою республіки є виїзд за її межі т. зв. російськомовного населення, що в переважній більшості населяло узбецькі міста (лише 5,2% російськомовних жителів, за даними останнього перепису, мешкає в сільській місцевості*. Оскільки на промислових підприємствах (за винятком тих, що переробляють бавовник* традиційно вже працює неузбецьке населення, від'їзд російськомовного населення загрожує узбецькій промисловості серйозними кадровими проблемами, що вже відчуваються досить гостро. Наприклад, енергетична сфера Узбекистану забезпечувалась донедавна персоналом, понад 90% якого складали російськомовні мешканці республіки. Сьогодні, у зв'язку з еміграцією, вже зупинена половина блоків Сирдар'їнської ГРЕС, а нещодавно збудована Новоангренська ГЕС - законсервована, оскільки на ній нікому працювати. З цієї ж причини закрито Ферганський хімічний комбінат, тому мінеральні добрива республіка купує за кордоном. Прикметно, що з Узбекистану мігрують не лише росіяни й українці, але й татари, яких ще донедавна налічувалось близько 700 тис. осіб, євреї, німці, кримські татари і, навіть, узбеки (як правило, це висококваліфіковані фахівці або заможні люди, що не змогли вигідно вкласти свої гроші в бізнес, який все більше відчуває на собі прес державно-бюрократичного регулювання*.

Тривалий час економіка Узбекистану вважалася найстабільнішою не лише в центральноазійському регіоні, але й на теренах СНД. Наприклад, у 1999 р. спад ВВП у республіці у порівнянні з 1990 р. становив лише 5%, у той час як в Росії-24-27%, а в Казахстані - 34-37%. За темпами росту промислового виробництва на кінець 1990-х рр. Узбекистан вийшов на перше місце на теренах СНД. Розмір зовнішнього боргу в середині 1990-х рр. не перевищував 2,5% від ВВП. Однак від 1998 р. через несприятливу кон'юнктуру цін на світових ринках на основні експортні товари Узбекистану (волокно бавовни, кольорові та дорогоцінні метали* та часткове закриття для узбецьких товарів російського ринку обсяги узбецького експорту невпинно зменшуються. Внаслідок цього розмір сукупного державного боргу та боргу суб'єктів господарювання за кредитами, наданими під гарантію Уряду Узбекистану, досягнув у 2001 р. позначки 11 млрд. дол. США.

Завдяки притоку іноземних інвестицій в економіку Узбекистану (їх загальний обсяг у 1998 р. складав понад 7 млрд. дол. США, що за показником обсягу іноземних інвестицій на душу населення вивело Узбекистан на той час на перше місце в СНД* в республіці створено нові галузі промисловості -нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розробляються власні родовища нафти й газу, що дало змогу в середині 1990-х рр. досягти енергетичної незалежності. Надходження іноземних інвестицій дозволило побудувати десятки нових великих промислових об'єктів, з-поміж яких нафтопереробний завод в Бухарі, автомобільний завод в Асаці, великі текстильні комплекси тощо. Експерти вважають, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Цих успіхів республіка досягла завдяки принципу І. Карімова „сильна влада - сильна держава", який він протиставив лозунгу націоналістично налаштованої опозиції початку 1990-х рр. „Узбекистан - мусульманам!". На думку аналітиків, саме недемократична установка Карімова, що „сотні заарештованих - це краще, ніж тисячі убитих", дозволила уникнути повторення громадянської війни, що роздирала сусідній

Таджикистан. Зрештою, внутріполітична і економічна стабільність сприяли надходженню в економіку республіки іноземних інвестицій.

Слід зазначити, що навіть побудову ринкової економіки керівництвом Узбекистану було небезуспішно скеровано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування узбецькою владою західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Президент І. Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом - „головний реформатор - держава", зачинивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій. Йому вдалося зберегти виробництво бавовнику на радянському рівні, в той час як врожай зернових подвоївся.

Шокова терапія була відкинута. Керівництво держави зробило ставку на збереження основ попередньої адміністративно-господарської системи, посиленні ролі держави в економіці. Досі зберігається значний державний сектор промисловості та частково державне планування. Надається суттєва допомога вітчизняному підприємництву – шляхом створення фундаментальної правової бази, адресної кредитної політики і податкових пільг, скасування митних платежів. Для пострадянської номенклатури, яка майже повсюди залишилася на керівних посадах, притаманна слабка сприйнятливість до ринкових реформ.

У сільському господарстві обрано еволюційний шлях реформування, переважають суспільні форми виробництва. Приватна власність на землю вважається недоцільною. Залишається надзвичайно низький рівень продуктивності праці й ефективності сільськогосподарської діяльності в цілому.

Перші результати державнох політики виявилися вже у 1996 р., з котрого почалося зростання економіки. Узбекистан став першою країною в СНД, яка вийшла у 2000 р. на рівень 1991 р. за обсягом ВВП у поточних цінах. У ринкові відносини республіка ввійшла із мінімальними втратами. Саме повільні темпи вберегли країну від потрясінь політичного і соціально-економічного характеру.

Разом з тим середньомісячна зарплата становить не більше 30 дол. станом на 2006 рік, а в сільській місцевості, в якій виживають за рахунок натурального господарства, ще менша. Держава здійснює активну й адресну соціальну політику, прискорений перехід до якої був спричинений виступами студентів у січні 1992 р. у Ташкенті. Держава регулювала роздрібні ціни на основні продовольчі товари і власне їх продаж. У 1994 р. був завершений перехід на вільні ринкові ціни, скасовані споживчі субсидії на товари та послуги. Проте найнужденнішим верствам населення надається адресна підтримка. Все це поки що забезпечує республіці необхідний рівень соціальної та політичної стабільності. Державно-капіталістичне регулювання призвело до того, що в Узбекистані відбулося значно менше падіння виробництва ніж в інших республіках.