Геополітичне становище Узбекистану та загрози його державності. Зовнішня політика Узбекистану

Геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафтові та газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну. Також Узбекистан є частиною регіону, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Індії, країн Сходу і Заходу. Тобто, територія Узбекистану є об'єктом інтересів таких потужних держав ісламського світу, як Туреччина, Пакистан, Іран і Саудівська Аравія. Окрім того, Узбекистан -прифронтова держава (маються на увазі нещодавні війни в Афганістані і Таджикистані*.

Та обставина, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменистані мешкає понад 2,5 млн. узбеків, є додатковим фактором впливу Ташкента на своїх сусідів і дозволила президенту Карімову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому - Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передовсім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан.

Щоправда є низка гіпотетичних загроз й власне для Узбекистану. Потенційно небезпечним для узбецької державності є прискорення процесу політизації ісламу, що негативно впливає на суспільно-політичну ситуацію на великій території- від Нагірного Бадахшану до Каспію. Німецькі дослідники цієї проблеми пишуть про „вогняну дугу", що простягається від Чечні через Дагестан, Азербайджан, Пакистан, Узбекистан, Киргизстан, Казахстан в Сінцзян (провінція КНР*.

Крім того, у спадок від СРСР Узбекистан отримав комплекс потенційних міжнаціональних і міжтериторіальних проблем. Так, наприклад, усередині Киргизстану знаходяться два узбецькі райони-анклави, а усередині Узбекистану є киргизький анклав. І це тільки невеличка ілюстрація того, як скроєні більшовицькою владою кордони між республіками можуть викликати нестабільність у регіоні.

Серйозною проблемою в Узбекистані залишається великомасштабна корупція державного апарату, що набула системного характеру в останні роки радянської влади, і є прямою загрозою безпеці та стабільності в державі. Також національній безпеці держави загрожують екологічні проблеми, такі як зникнення Аральського

моря, ерозія ґрунтів, їх засолення, виснаження землі, як наслідок гегемонії бавовника, тощо.

Узбекистан, спираючись на підтримку США і НАТО, намагається перетворитися на регіонального лідера, головний щит від загрози фундаменталізму Не дивно, що головним культурним символом нації було проголошено Тимура (Тамерлана*, який свого часу консолідував Азію, зупинив експансію кочових племен з Півдня і торував шлях до Індійського океану.

Задля зміцнення могутності Узбекистану І. Карімов нарощує військовий потенціал країни, спрямовуючи на військове будівництво як бюджетні кошти (на оборонні потреби виділяється 20% бюджетних асигнувань*, так і іноземні позики. Як наслідок - узбецька армія боєздатна, бо реорганізована за зразком армій держав НАТО. У межах програми „Партнерство заради миру" окремі узбецькі підрозділи проходять підготовку в США, на півночі Німеччини та в Норвегії. Американські та німецькі військові інструктори активно реорганізовують збройні сили Узбекистану. Підтверджується це й тим, що офіцерські кадри Ташкент готує не в Росії, а в Туреччині, США і ФРН. Таким же чином Узбекистан оснащує свою армію, зокрема в 1996 р. з ФРН отримано військового спорядження на суму 26 млн. німецьких марок, а новітні БМП Узбекистан придбав у Туреччини.

У зовнішній політиці Узбекистан досить успішно балансує між США та Росією. За часів президентства в РФ Б. Єльцина Узбекистан навіть вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. у Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану і Узбекистану, щоби приєднатися до ГУУАМ. Щоправда після приходу до влади в Росії президента В. Путі на відносини двох країн поступово нормалізувались, внаслідок чого Москва у травні 2000 р. запропонувала Ташкенту стати учасником Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. Після приєднання до цієї організації Узбекистану Шанхайський форум перетворився на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС*.

Після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США Ташкент вже вкотре змінив свої зовнішньополітичні пріоритети і спокусився на обіцянку США надати Ташкенту значну фінансову допомогу та інвестиції в промисловість і сільське господарство, за умови надання Узбекистаном своєї території для нанесення спільних з США ударів по базах терористів в Афганістані. При цьому Америка свідомо закривала очі на існування в Узбекистані авторитарного режиму. У березні 2002 р. під час американського візиту президента І. Карімова Узбекистан і США підписали Декларацію про стратегічне партнерство і основи співробітництва між Узбекистаном і Сполученими Штатами. Крім того, була скасована в торговельно-економічних відносинах так звана поправка Джексона-Веніка, що застосовується Сполученими Штатами щодо багатьох постсоціалістичних держав. Це стало свідченням визнання Сполученими Штатами Америки Узбекистану країною з перехідною ринковою економікою.

Таким чином, цілком очевидно, що головним вектором зовнішньополітичного курсу Узбекистану є орієнтація на співробітництво з США та їх західними партнерами.

Незважаючи на декларування керівництвом країни принципу, що зближення з однією державою не повинно відбуватися за рахунок віддалення від іншої, на практиці це не завжди можливе. Цілком реальним стало прохолодне ставлення Узбекистану до СНД та вихід країни з ГУУАМ через нібито незадовільну оцінку її діяльності. Насправді ж, ГУУАМ було принесено в жертву політиці лавірування РУ між інтересами двох політичних полюсів у центральноазійському регіоні -РФ і США, якщо хочете, своєрідною платнею Росії за відносини стратегічного партнерства, що їх декларує РУ у стосунках з США.

Події 11 вересня 2001 р. допомогли Узбекистану зміцнити свої позиції лідера центральноазійського регіону, про що свідчить перетворення Центрально-Азійського економічного співтовариства на організацію Центрально-Азійське співробітництво (ЦАС* у грудні 2001 р. у Ташкенті під час зустрічі глав держав Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану, ініційованої І. Карімовим. Зміна статусу цього регіонального утворення всередині СНД означає збільшення регіонального впливу Карімова, оскільки діяльність ЦАС з тих пір не обмежується лише вирішенням питань економічного характеру. Між іншим, ЦАС -друге після ГУУАМ формування в СНД, в якому не бере участі Росія.

Остаточно закріпитися на позиції лідера центральноазійського регіону Узбекистану завадили криваві події, що сталися у травні 2005 р. в одному з найбільших узбецьких міст Андижані (Ферганська долина*. За офіційною версією в ніч з 12 на 13 травня юрба випустила з в’язниці кілька тисяч в’язнів. Вони напали також на військове містечко, де перебувало майже 500 осіб. Військові опору не чинили, втікаючи і ховаючись у місцевих жителів. Повстанці захопивли будинок адміністрації. Стали вимагати відставку І.Карімова. влада придушила виступи. Загинуло понад 1 тис людей. Повстання перекинулося на інші міста – Карас та Пахтаабад. Тисячі біженців з Андижану утекли до Киргизстану. Карімов звинуватив ісламістське угрупування, яке проникло з Афганістану, в організації повстання. Є й інші версії причин та розвитку цих подій. Нібито ісламські екстремісти, які тренувалися у Киргизстані, організували втечу з в 'язниці та захопили місцеву андижанську адміністрацію разом із заручниками. Натомість свідки і представники груп захисту прав людини стверджують, що під час заворушень представники сил безпеки перші застосували силу і тоді постраждало щонайменше 500 цивільних.

Після андижанських подій, і особливо після відмови забезпечити міжнародне розслідування їх наслідків режим І. Карімова став, як ніколи, близьким до міжнародної ізоляції. Уникнути цього можна було лише через повернення Узбекистану у фарватер Росії, що й сталося влітку 2005 р.

Кремль не залишився в боргу, висловивши Карімову свою підтримку та обурюючись тими, хто йому не довіряє. Власне, стосовно Андижана російське керівництво використовує політичний словник, випробуваний із часів чеченських подій: міжнародний тероризм, змова, інфільтрація і прикре нерозуміння всього цього Заходом. Визначальною обставиною в російських розрахунках стало те, що позицію Росії щодо подій в Андижані цілковито розділив ще один противник американської гегемонії в регіоні - Китай. Адже і Росія, і Китай однаково не зацікавлені у появі в центральноазійському регіоні не просто режимів, які орієнтуються на Захід, а й таких, що намагаються впровадити у себе демократію Таким чином, від Андижанської трагедії найбільший зиск отримала Росія, ш підтримавши чинну узбецьку владу, фактично повернула Узбекистан в ербі­євого впливу. На підтвердження цього 14 листопада 2005 р. президенти Путін і Карімов підписали союзницький договір, в якому, крім економічних, були також положення про надання військової підтримки у випадку іноземної агресії. Сторони зобов'язалися надавати одна одній військові бази та військові об'єкти на території обох країн. Під час зустрічі І. Карімов заявив, що Росія для Узбекистану „завжди була і залишатиметься опорою та центральним союзником".

А вже наступного дня (15 листопада 2005 р.* Європейський Союз на один рік заборонив в'їзд на свою територію 12 чільним представникам узбецької влади серед яких, дивним чином, не виявилося прізвища чинного президента І. Карімова. Своє рішення ЄС мотивувало тим, що узбецька влада дозволила собі „неадекватне застосування сили" і не дозволила провести незалежне міжнародне розслідувати андижанських подій. Крім того, Євросоюз запровадив економічні санкції проти режиму Карімова, в тому числі ембарго на продаж зброї, військового та іншого устаткування Узбекистану з метою запобігання „внутрішнім репресіям". Не відкидали можливості запровадження санкцій зі свого боку і США.

В цілому, події в Андижані серйозно погіршили взаємини з Євросоюзом і США. Адміністрація Дж. Буша заморозила понад 20 млн. дол. потенційної допомоги Узбекистану. Крім того, до Конгресу США внесено проект резолюції про відкриття справи проти президента Узбекистану І. Карімова в Міжнародному кримінальному суді у зв'язку з Андижанськими подіями. Офіційний Ташкент у боргу не залишився і висунув вимогу до американських військ, щоб ті покинули в шестимісячний термін авіабазу „Карші-Ханабад". В кінцевому підсумку США перемістили свої літаки-заправники на базу Баграм в Афганістані, а важкі транспортні літаки – на базу Манас в Киргизстані. Після цього керівництво республіки заявило про свій вихід з організації ГУУАМ позиції якої мали все більше антиросійське спрямування.

Характеризуючи взаємини з державами Близького та Середнього Сходу, Узбекистан заявляє про свою готовність найтіснішого співробітництва з усіма країнами регіону, однак пріоритетними для нього залишаються відносини з Туреччиною та Єгиптом, країнами, що відкидають будь-які прояви екстремізму і фанатизму в ісламі. З Іраном, Саудівською Аравією, Пакистаном підписані угоди про економічне співробітництво, від них надходять кредити, однак ставлення до цих країн вельми прохолодне. Такими ж є взаємини Узбекистану з сусіднім Таджикистаном. Це пояснюється тим, що у разі перемоги в Таджикистані „фундаменталістських сил" різко зросте ступінь радикалізації різноманітних ісламських угруповань у Ферганській долині, а також неминуче постане питання про повернення Таджикистану Бухари і Самарканду, що їх таджики вважають (і небезпідставно* своєю історичною батьківщиною.

Не виключається в недалекому майбутньому й загострення взаємин офіційного Ташкента з Афганістаном, адже шість провінцій Афганістану, розташованих на кордоні з Узбекистаном, населяють переважно узбеки. Упродовж останніх двох десятиліть там виникли і зміцніли власні узбецькі управлінські структури на чолі з генералом Дустумом. Не виключено, що за певних обставин тут може бути проголошена узбецька автономія. У цьому випадку проблема „двох Узбекистанів", їх об'єднання неминуче постане на

порядку денному, що може супроводжуватись серйозними регіональними колізіями.

Активна співпраця Узбекистану з Туреччиною стала можливою завдяки концепції тюркської єдності, що її активно пропагував у своїй зовнішньополітичній діяльності колишній турецький президент Сулейман Демірель. Вона, ця активність, позначилася й на розвитку взаємовигідного економічного співробітництва двох країн. В Узбекистані, у першій половині 1990-х рр., з майже двох тисяч зареєстрованих спільних підприємств, близько двохсот - турецькі. Щодо інших держав, що намагаються відігравати роль місцевих силових центрів, то таких підприємств, створених за їх участю, набагато менше: пакистанських — 71, китайських - 42. Турецький капітал віддає перевагу таким секторам узбецької економіки, як сфера послуг, текстильна, харчова, будівельна промисловість, які, щоправда, не потребують великих капіталовкладень.

Діяльність турецького капіталу в бавовнопереробних галузях органічно вписується в розроблену керівництвом Узбекистану програму, глибокої диверсифікації структури експорту, яка передбачає, зокрема, перехід від вивозу сировини до експорту готової продукції. Так, за участю турецької корпорації „Язекс" здійснюється проект створення в Узбекистані мережі промислових комплексів, які б забезпечували весь цикл переробки бавовни - від сирцю до готових виробів.

Відторгнута Європою та мусульманським світом, Туреччина всерйоз розглядає центральноазіатський варіант як найкращий для реалізації власних політичних амбіцій та економічних інтересів, і багато в чому пов'язує з ним своє майбутнє. Проте, слід зауважити, що в Центральній Азії є досить потужні політичні сили, які прагнуть нейтралізувати вплив Анкари на події в регіоні. У першу чергу слід згадати про Росію, яка і надалі намагатиметься посилити інтеграційні процеси на пострадянському просторі. Сьогодні Москва навряд чи повторить помилку М. Горбачова, який вивів війська з Афганістану задля забезпечення спокою Радянської держави і так само залишить Середню Азію задля збереження стабільності в Росії. Адже остаточна втрата контролю над колишніми віддаленими провінціями, аж ніяк не консолідує імперію.

Іншою силою, вкрай незадоволеною зростанням впливу Анкари на політику середньоазіатських держав, є Китай. Це пов'язано з тим, що проголошене Туреччиною тюркське співробітництво охоплює не лише регіон Середньої Азії, а і загалом увесь центральноазіатський макрорегіон - історичний Туркестан, де майже всюди мешкають споріднені тюркські народи і східною частиною якого -так званим Синцзян-уйгурським автономним районом КНР - володіє Китай.

Виходячи з вищезазначеного, не дивує реалізована у 2001 р. спільна російсько-китайська ініціатива про створення на базі „Шанхайської п'ятірки" (РФ, КНР, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан* субрегіональної міжнародної організації-Шанхайської організації співробітництва (ШОС* із залученням до її складу Узбекистану. Про створення ШОС лідери шести держав-учасниць оголосили на самміті в Шанхаї 14-15 червня 2001 р. Одним з ключових завдань ШОС є

вироблення механізму координації зовнішньополітичної діяльності країн-члеї організації не лише в Центральній Азії, але й на міжнародній арені. Таким чине створення ШОС стало відповіддю на намагання турецького керівницт реалізувати концепцію створення під своєю зверхністю так званого „Велико Турану" і збільшення турецької присутності в регіоні, що супроводжувала зростанням сепаратистського руху в Синцзяні, який має на меті відокремлені цієї частини Туркестану від КНР і подальшу її інтеграцію з тюркська центральноазіатськими сусідами і Туреччиною.

Стосовно узбецько-українських міждержавних відносин, то вони регулюють! Договором про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництв підписаного в Києві 19 лютого 1998 р. під час офіційного візиту президет Узбекистану І. Карімова в Україну. Зафіксоване в базовому Договорі між Україно] і РУ й положення про стратегічне партнерство двох країн. До Узбекистану Украй експортує продукцію чорної металургії та машинобудування, хімічну т електротехнічну продукцію, продовольство. У квітні 2001 р. розпочалися поставк до України узбецького природного газу навзаєм поставок металопродукції т технологічного обладнання. Одначе цей проект виявився недовговічним слабкістю офіційного Ташкента після андижанських подій 2005 р. одразу > скористалася Росія, яка взамін за підтримку режиму І.Карімова зажадала викупиті увесь узбецький експортний газ на роки вперед, тим самим позбавивши Україгг альтернативного і порівняно дешевого джерела постачання енергоносіїв.