Туберкульозу в біопробі 1 страница

Мікобактерії туберкульозу існують у вигляді: бактеріальної, L-форми, зернят Муха, фільтрівних і стійких до ліків форм (Макаров Ю.А., 1998; Липкан Г.Н., 1999; Журило О.А. та ін., 2002; Фещенко Ю.И., 2002; Перельман М.И., 2003).

L-форми переважно зустрічаються у людей, хворих на деструктивний туберкульоз. L-трансформація – це поява форм із дефектом клітинної стінки під впливом різних причин, у тому числі й протитуберкульозних препаратів (Мясников В.Г., 1993). Установлена наявність стабільних і нестабільних L-форм. Вважають, що у стабільних L-форм клітинна стінка відсутня. Природа індукції L-форм мікобактерій та їх стабілізації до кінця не з’ясовані. Нестабільні й умовно стабільні L-форми зберігають здатність перетворюватися в бактеріальні форми, що є реальною загрозою реактивації туберкульозного процесу (Билько И.П., Матусевич В.Г., 1986). Утворення L-форм бактерій нині розглядається як один із механізмів бактеріального персистування. Так, за L-трансформації відбувається втрата пептидоглікану, найбільш
важливої складової бактерій, яка є мішенню для імунної системи господаря. Структура клітинної стінки Mycobacterium tuberculosis є
унікальною і не має аналогів серед інших прокаріотів. Зовнішній шар клітинної стінки (ліпідний матрикс) представлений гідрофільною капсулою, корд-фактором і міколовими кислотами, а внутрішній шар – пептидогліканом (у комплексі з арабіногалактаном), який прилягає до цитоплазматичної мембрани. За L-трансформації Mycobacterium tuberculosis, на відміну від інших бактерій, не відбувається повної втрати клітинної стінки: у більшості L-форм Mycobacterium tuberculosis виявляється внутрішній шар клітинної стінки, представленої пептидогліканом, який щільно прилягає до цитоплазматичної мембрани. Збереження пептидоглікану в L-форм Mycobacterium tuberculosis визначає їх деяку ригідність і надає останнім не кулькоподібної, а хвилястої форми. L-форми Mycobacterium tuberculosis, як і типові форми, протягом тривалого часу персистують в організмі, утворюють позаклітинні й внутрішньоклітинні мікроколонії, спричинюють млявий процес із розпадом тканин. Автори вказують, що L-форми Mycobacterium tuberculosis виявляють у хворих із первинно виявленим деструктивним туберкульозом легень (85% випадків), і в 100% – від хворих із хронічним деструктивним процесом.

Зернята Муха – одне з проявів типової мінливості мікобактерій. Останні під впливом захисних сил організму втратили свою форму, кислотостійкість і зберегли йодофільність, тобто здатність не знебарвлюватись під час пофарбування за Грамом.

Фільтрівні форми, як і зернята Муха, є своєрідною формою мінливості типових мікобактерій. Вони менші за типові бактеріальні форми в 20 разів, можуть зберігати вірулентність і здатність перевтілюватись у типові бактеріальні форми. Одним із методів виявлення філь-трівних форм мікобактерій є зараження морських свинок фільтратами культури мікобактерій або фільтратом виділень, який ймовірно містить такі форми мікобактерій. Е.Ф. Чернушенко та М.Т. Клименко (1998) зазначають, що L-форми можуть бути своєрідною стадією переходу типових мікобактерій туберкульозу до фільтрівних форм.

Стійкі до ліків форми мікобактерій. З часу запровадження специфічної терапії туберкульозу в гуманітарній медицині із застосуванням антибіотиків та інших хіміотерапевтичних препаратів у мікобактерій з’явилась лікарська стійкість і хіміорезистентність. Виділяються такі штами досить часто, причому вони переважно мають високу вірулентність. Джерелом збудника таких форм мікобактерій є особи, які вже лікувались антибіотиками і хіміотерапевтичними препаратами, але їх терапія не була доведена до логічного завершення. Так, первинна стійкість збудника туберкульозу до відомих протитуберкульозних препаратів становить 30–32%, вторинна – до 75%. Фахівці називають цю проблему рукотворною. Такі хворі страждають на невиліковний туберкульоз, по суті, вони приречені на смерть. Здорові, які інфікуються від них, також мають невиліковну форму туберкульозу (Драбкина Р.О., Гинзбург Т.С., 1971; Голышевская В.И. и др., 1995; Павлоцька О., 2007). В англомовній літературі така форма має назву MDR-форма (від англ. multidrug resistant). На жовтневому симпозиумі з проблем туберкульозу в жовтні 2005 р. в танзанійському місті
Багамойо називалась цифра, що в світі інфіковано MDR-тубер-кульозом більше 50 млн чоловік (Белоконев О., 2006). И.Г. Шемякин и др. (2004) зазначають, що інфекційний процес, зумовлений
M. tuberculosis із множинною резистентністю до ліків, у 80–84% характеризуються гостро прогресуючим перебігом. Ефективність лікування таких хворих у разі застосування лише основних протитуберкульозних препаратів не перевищує 22–29%. Саме існування стійких до ліків форм пояснює той факт, що одні автори вказують найбільшу ефективність проти збудника туберкульозу таких препаратів як рифампіцин й ізоніазид (Сибірна Р.І., Яворська Г.В., 2001), інші вказують на високу стійкість збудника до них (Николаевский В.В. и др., 2005).

Стійкість. Мікобактерії досить стійкі до впливу різних факторів довкілля і хімічних речовин. Ця властивість пояснюється наявністю в мікробній клітині жировоскоподібних речовин.

Збудник туберкульозу зберігає життєздатність у гної 7 міс., висушених фекаліях великої рогатої худоби – до року, у ґрунті – більше двох років (у разі проникнення на глибину 5–12 см – до 4 років)
(є дані до 10 років), річковій воді – до 2–5 міс.; в замороженому м’ясі, яке зберігається у холодильнику, – до року, в соленому м’ясі – 45–60 днів, маслі – до 45 днів, – сирі 45–100 днів (під час зберігання в холоді збудник залишається життєздатним у маслі – до 10 міс., в сирі – до 9 міс.), молоці – до 10 днів, у фекаліях – до 587 днів. Ділянки пасовищ, на яких випасалась велика рогата худоба, хвора на туберкульоз, залишаються інфікованими протягом усього літнього періоду.
А.И. Кузин (1992) вказує, що нагрівання молока до 85 ^оС вбиває збудника туберкульозу протягом 30 хв, до 90 ^оС – через 4 хв. Під час кип’ятіння збудник інактивується через 3–5 хв. Збудник має здатність протистояти впливу високих концентрацій спирту, кислот, лугів та інших препаратів. Застосування таких засобів, як 5%-ний розчин фенолу, 4%-ний лізол і 15%-ний формалін, потребує для знезараження туберкульозного мокротиння експозиції від 24-х до 48-ми год. Кращими дезінфекційними засобами є лужний 3%-ний розчин формальдегіду (експозиція 1 год), суспензія хлорного вапна, яка містить 5% активного хлору, 10%-ний розчин однохлористого йоду і 20%-на суспензія свіжогашеного вапна шляхом триразової побілки з інтервалом в 1 год. Ю.Я. Кассич та ін. (2001) установили, що “Дезокс” та надоцтова кислота в концентрації 0,5% за експозиції 1 год, препарат “Дивозан форте” у концентрації 3% при експозиції 1 год, а також композиції 3%-ного барисидалу з 1%-ною трихлороцтовою кислотою і 3%-ного барисидалу з 1%-ним формальдегідом за експозиції 72 год повністю інактивували збудник туберкульозу бичачого виду.

Епізоотологічні відомості. До туберкульозу сприйнятливі багато видів домашніх і диких тварин, хутрових звірів і птиці (більше 55 видів ссавців і близько 25 видів птиці). А.И. Кузин (1992) відзначає, що сприйнятливими є близько 40 видів птиці. Найбільш часто це захворювання реєструють у великої рогатої худоби, свиней, норок і курей; рідше – у кіз, собак, качок і гусей; дуже рідко – в овець, коней і котів. Високочутливі до туберкульозу мавпи (Гусев В.В., 1998). Серед диких копитних частіше хворіють марали. Хворіє на туберкульоз і людина.

Епізоотологія туберкульозу є складною й своєрідною порівняно з епізоотологією інших інфекційних захворювань. Туберкульоз – це хронічне, латентне захворювання, для розвитку якого необхідний тривалий час, що пояснюється повільним розмноженням збудника й тривалістю інкубаційного періоду (більше 40 днів). Неповноцінна годівля, незадовільні умови утримання (скупченість, сирість) та інші несприятливі фактори знижують загальну резистентність організму тварин і сприяють швидкому розповсюдженню хвороби. Певної сезонності у прояві епізоотичного процесу під час туберкульозу не відмічається. Однак у великої рогатої худоби його частіше реєструють у стійловий період. У першу чергу уражаються високопродуктивні тварини.

Джерелом збудника інфекції є хворі на туберкульоз тварини, з організму яких збудник виділяється з усіма екскретами й секретами. Під час туберкульозу патологічний процес може локалізуватись в легенях, вимені, статевих органах, шлунково-кишковому тракті, причому анатомічна будова всіх цих органів і систем сприяє безпосередньому виділенню збудника у довкілля. Часто ураженими можуть бути лише легені, а виділення мікобактерій, окрім дихальних шляхів, може відбуватися з фекаліями, оскільки мокротиння, яке містить збудник, заковтується й потрапляє в шлунково-кишковий тракт.

Факторами передачі збудника туберкульозу можуть бути забруднені виділеннями хворих тварин корми, вода, пасовища, підстилка, гній тощо. Молодняк, в основному, заражається збудником туберкульозу через молоко й відвійки, отримані з молока від хворих тварин. Можливе внутрішньоутробне зараження телят. Тварини можуть заражатися людським і бичачим типами збудника у разі контакту з людьми, хворими на туберкульоз (людину уражають обидва типи). Доросла велика рогата худоба в стійловий період заражається здебільшого аерогенним шляхом, на пасовищах – аліментарним. Свині заражаються здебільшого аліментарно внаслідок згодовування їм незнезаражених кухонних відходів з лікарень, туберкульозних диспансерів або за контактів з хворою птицею. Собаки, коти – від хворих людей або за умови поїдання молока та м’яса від хворих корів (Донченко А.С., 1997; Донченко А.С., Донченко Н.А., 1999; Бусол В.О. та ін., 1994).

Тварини заражаються збудником переважно аліментарним шляхом (у разі перебування збудника у воді й кормах), але не виключається й аерогенний шлях зараження, особливо за сумісного утримання хворих тварин зі здоровими в закритих, погано провітрюваних приміщеннях із високим рівнем вологості.

У хворої великої рогатої худоби крапельки мокротиння вилітають на відстань до 2 м. В одній такій краплі може міститись до 250 мікобактерій. Знаходячись у мокротинні, вони залишаються у повітрі в завислому стані, утворюючи своєрідний бактеріальний аерозоль, який з потоками повітря може переміщатись на відстань до 10 м і потрапляти в органи дихання здорових тварин. Краплі мокротиння потрапляють на навколишні предмети, а після висихання з пилом знову піднімаються в повітря, у разі вдихання потрапляють в організм здорових тварин. Інфікований пил, виділення хворих, частинки гною, інфікований ґрунт можуть потрапляти на корми й воду. Вода, як фактор передачі збудника туберкульозу, має велике значення для його розповсюдження, оскільки в ній він зберігається більше 5 міс. і під час напування тварин потрапляє на слизові оболонки травного каналу.

Через сечостатеві шляхи інфекція передається за туберкульозу нирок, а також туберкульозу матки.

Хоча туберкульоз вимені реєструють лише у 1–2% хворих корів і у 4 % корів, що реагують на туберкулін, збудник часто виявляють у молоці. В 1 см³ молока від заражених корів може міститися від
100 тис. до 5 млн мікобактерій туберкульозу. Найбільш важливе джерело зараження молодняку – інфіковане молоко, тому первинні зміни виявляють у шлунково-кишковому тракті молодняку, особливо в мезентеріальних лімфатичних вузлах (Шишков В.П. и др., 1991).

У коней і м’ясоїдних переважно не відмічають масового виділення збудника. Однак як у собак і котів, так і в хутрових та хижих звірів, яких утримують у неволі, додатковими джерелами передачі збудника є туберкульозні вогнища у ділянці голови (нориці), виразки в кишечнику і нерідко шкіра за шкірного туберкульозу.

Відомі випадки занесення збудника туберкульозу в благополучні господарства з інфікованими кормами (сіно, солома). Свині здебільшого заражаються під час згодовування їм сирих кухонних відходів, а також контакту з птахами, хворими на туберкульоз. Птахи заражаються аліментарним шляхом, у курей також установлена і трансоваріальна (через яйце) передача туберкульозу. Хворі на туберкульоз птахи несуть заражені яйця. К.П. Юров (1991) описує казуїстичні випадки зараження жеребців-плідників під час згодовування їм яєць від хворих курей під час парувальної кампанії. У разі інкубації заражених яєць більшість ембріонів гинуть, а частина виведених курчат стає джерелом збудника інфекції. Дикі птахи, у тому числі голуби, можуть бути носіями людського, бичачого і пташиного видів збудника туберкульозу.

Трупи загиблих від туберкульозу тварин становлять особливу небезпеку, оскільки несвоєчасне їх прибирання призводить до потрапляння збудника в ґрунт, воду і надовго виключає можливість використання пасовищ і водойм. Дикі м’ясоїдні і собаки можуть переносити їх на значні відстані.

Серед ссавців є види тварин із різко вираженою чутливістю до туберкульозної інфекції, а також із природною резистентністю. До чутливих видів належать: мавпи, морські свинки, велика рогата худоба, кролі та інші, а також людина. В.П. Шишков и др. (1991) зазначають, що у жуйних, приматів і свиней реєструють переважно ексудативний характер туберкульозних змін; у непарнокопитих і м’ясоїдних – проліферативний. Так, морські свинки, мавпи й людина чутливі до мікобактерій туберкульозу людського і бовісного типів; кролі – бовісного і пташиного; велика рогата худоба – бовісного типу; свині – бовісного і пташиного. Крім того, туберкульоз спричинений M. bovis, реєструють серед косуль, оленів, лосів, серн, маралів, верблюдів, диких кабанів, хутрових звірів (норки, нутрії, меншою мірою – песці та сріблясто-чорні лисиці), кролів, морських свинок, коней, кіз, ослів, мавп, ведмедів, левів, тигрів, гепардів, їжаків тощо. Зараження м’ясоїдних завжди пов’язане зі згодовуванням м’яса або органів хворих тварин і, таким чином, із туберкульозом великої рогатої худоби. Кури, водоплавні та інші птахи здебільшого не заражаються M. bovis за природних умов і в умовах експерименту.

У разі інфікування великої рогатої худоби мікобактеріями туберкульозу пташиного виду здебільшого типові патоморфологічні ознаки не розвиваються, однак збудник спричинює короткочасну сенсибілізацію у худоби до туберкуліну. Нечасто у разі зараження великої рогатої худоби M. avium уражуються вим’я, мезентеріальні лімфатичні вузли і серозні покриви грудної й черевної порожнин.

Некроз клітин і казеоз – провідні ознаки туберкульозу у сприйнятливих тварин. Відсутність некрозу тканин, незважаючи на наявність в органах щурів великої кількості мікобактерій, пов’язують із відсутністю у них підвищеної чутливості до туберкуліну, до мікобактерій і до їх білків. Таким чином, в основі резистентності щурів є своєрідний симбіоз тканин із бактеріями без явищ некрозу, казеозу і тканинних порушень.

На розвиток туберкульозної інфекції впливають ступінь природного імунітету, функціональний стан організму, а також вірулентність, масивність дози збудника й частота інфікування (Драбкина Р.О., 1963).

Епізоотичне вогнище туберкульозу вважають діючим, поки зберігається розповсюдження хвороби. Обов’язковою умовою ліквідації цього вогнища є ліквідація й знезараження джерел збудника інфекції.

Як правило, туберкульоз великої рогатої худоби перебігає з ураженням паренхіматозних органів і лімфатичних вузлів. У деяких випадках інфекція може перебігати у формі латентного мікробізму (латентної інфекції). Цю форму інфекційного процесу вперше було описано у людей (Каграманов А.И., 1945, 1953; Пузик В.И., 1949), а в 1977 р. А.І. Кузіним – у великої рогатої худоби. При цьому збудник туберкульозу протягом тривалого часу знаходиться в макроорганізмі, але специфічні туберкульозні зміни у внутрішніх органах і тканинах відсутні. У разі зараження худоби мікобактеріями туберкульозу людського або пташиного типу також виникає латентна інфекція. Мабуть, за інфікування великої рогатої худоби різними видами атипових мікобактерій інфекційний процес перебігає також за типом латентного мікробізму. Суть його полягає в тому, що в організмі великої рогатої худоби протягом тривалого часу персистує збудник туберкульозу, але туберкульозні ураження у внутрішніх органах і тканинах відсутні. Автору під час бактеріального дослідження матеріалу від тварин, які реагували на туберкулін і в яких були відсутні туберкульозні зміни, вдалось виділити збудник туберкульозу з лімфатичних вузлів у 49% випадків. За перших пасажів на кролях і морських свинках ці збудники мали низьку вірулентність. Виникнення латентного мікробізму у великої рогатої худоби пояснюється зараженням мікобактеріями туберкульозу послабленої вірулентності і більш високою резистентністю тварин. Таке трактування перебігу туберкульозу в стадах підтверджується дослідженнями Vicard (1965), який указував, що в стаді, яке оздоровлене із застосуванням алергічних діагностичних проб, залишається приблизно 30% тварин, не реагуючих на туберкулін, одночасно маючи в крові специфічні аглютиніни. Таким чином, в неблагополучному з туберкульозу господарстві завжди знаходяться тварини, різні за імунологічним статусом: ті, що реагують на туберкулін, і в яких під час забою виявляють зміни, властиві туберкульозу; ті, що реагують без патологічних змін; нереагуючі на туберкулін, які є носіями збудника хвороби. Природно, у носіїв збудника після деякого періоду покою у випадку впливу неблагополучних умов і стресу відбувається прояв хвороби.

Повторне виникнення туберкульозу в раніше оздоровлених стадах без занесення збудника зовні можливе у 80–89,5% господарств. У 70–90% випадків рецидив туберкульозу в господарствах реєструють у перші 3–5 років після оздоровлення (Шишков В.П. и др., 1991;
Кузин А.И., 1992). Ю. Кассіч та ін. (2002) відзначають, що на тваринницьких фермах, у різний час оздоровлених від туберкульозу великої рогатої худоби, повторне захворювання тварин відбулося в 13,7–21,6% господарств. Серед них рецидив хвороби був у 5,3–11,1%, а реінфекція – у 88,8–94,7% господарств. Установлена пряма залежність повторного виникнення туберкульозу від тривалості неблагополуччя господарств і наявності в них хворої худоби, яка перетримувалась у них. Причинами повторних спалахів можуть бути: ремонтний молодняк (вирощений в умовах недостатньої ізоляції); присутність у стаді тварин у стані анергії (кількість таких тварин у стаді може становити в середньому 4–6% і залежить так само від тривалості неблагополуччя господарства); хворі люди та коти, собаки, які заразились збудником туберкульозу бичачого типу у вогнищі, а надалі самі стали джерелом збудника інфекції для великої рогатої худоби; переживання збудника в організмі інфікованих тварин у вигляді L-форм; вивезення незнезараженого гною на поля (враховуючи, що збудник зберігається у ґрунті роками, на ферму будуть надходити корми, забруднені збудником туберкульозу) тощо.

Благополучним стадом (офіційно вільне від туберкульозу) вважають таке, в якому в жодної тварини не виявляють клінічних ознак туберкульозу та/або патолого-анатомічних змін, у разі проведення алергічних досліджень не виявляють реагуючих тварин. Неблагополучним стадом вважають таке, в якому діагноз на туберкульоз встановлюють за результатами патолого-анатомічних досліджень, і виділено збудника туберкульозу (M. bovis, M. tuberculosis) при культуральному дослідженні біоматеріалу, відібраного від реагуючих на туберкулін тварин, або в разі позитивної біологічної проби на лабораторних тваринах диференційовано видову належність виділених культур до збудників М. bovis, M. tuberculosis за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) і підтверджено бактеріологічним методом.

Основні причини виникнення захворювання великої рогатої худоби на туберкульоз у господарствах країни згідно з актами епізоотологічних обстежень, як відзначає М. Зелінський (2000), можна розподілити на п’ять основних груп:

– перша (45%) – порушення вимог під час проведення оздоровчих протитуберкульозних заходів (у стадах протягом тривалого часу залишається хвора на туберкульоз худоба; неякісне проведення санітарного ремонту приміщень, відсутність дезінфекції останніх і території ферм, а також використання незнезараженого гною; порушення правил у процесі вирощування ремонтного молодняку; закупівля кормів із неблагополучних господарств). Усе це призводить до повторного захворювання тварин на туберкульоз;

– друга (20%) – згодовування молодняку незнезаражених відвійок, що надходять із молокопереробних підприємств;

– третя (15%) – закупівля худоби з неблагополучних господарств, відгодівельних пунктів та у населення й розміщення її у загальному стаді;

– четверта (12%) – контакт на випасах і водопої з худобою індивідуального сектора і сусідніх господарств, у тому числі неблагополучних;

– п’ята (8%) – господарства, де шляхи занесення інфекції, як правило, не встановлені.

Аналіз епізоотичної ситуації показав, що основними факторами, які затримують оздоровлення господарств від туберкульозу, є:

– перетримання хворої худоби в неблагополучних із туберкульозу господарствах;

– недотримання неблагополучними фермами закритого режиму роботи;

– невиправдане із санітарної точки зору та невідповідне теплій порі року утримання поголів’я великої рогатої худоби у тваринницьких приміщеннях і невикористання літніх таборів і загонів, тому немає можливості ретельно проводити очищення приміщення й території ферм, дезінфекцію, дезінсекцію, дератизацію та санітарний ремонт приміщень;

– вивезення на поля гною, який недостатньо знезаражений (менше 2-х років);

– згодовування молодняку відвійок із молокопереробних підприємств, які в господарствах повторно не піддають пастеризації;

– недостатня робота з організації внутрішньогосподарських спеціалізованих ферм із вирощування ремонтних теличок для заміни маточного поголів’я;

– незадовільний зоотехнічний облік, що не дозволяє диференціювати молодняк, отриманий від хворих і здорових корів. Ця обставина вносить плутанину під час здійснення ветеринарних заходів;

– використання для поновлення й відтворення громадського стада закупленої у населення і відгодівельних господарствах худоби з не-
встановленими епізоотологічними характеристиками;

– змішування різних за епізоотологічними характеристиками груп худоби, ремонт оздоровлюваних маточних стад здоровими нетелями або первістками, найбільш сприйнятливими до захворювання тощо;

– обслуговування великої рогатої худоби тваринниками, які заздалегідь не пройшли обстеження на туберкульоз.

Поглиблені дослідження й досвід оздоровлення ферм переконливо свідчать, що за складного епізоотичного стану одночасна повна заміна неблагополучного поголів’я здоровими тваринами є єдино доцільною в епізоотичному й економічному відношенні. Оздоровлення неблагополучних господарств методом одночасної повної заміни поголів’я інфікованих тварин здоровими в короткі строки є доцільним в епізоотичному відношенні, тому що розриває епізоотичний ланцюг і в даному випадку є більш економічно прийнятним.

Поряд з економічними аспектами туберкульозу завжди існують соціальні. Людина заражається мікобактеріями бичачого виду в першу чергу у разі споживання сирого молока і молочних продуктів, а також унаслідок контакту з хворою великою рогатою худобою. Від людей, хворих на туберкульоз, виділяють мікобактерії бичачого типу у 1–35% випадків. За зараження мікобактеріями бичачого виду частіше, ніж інфікування людським видом збудника, розвиваються різні позалегеневі форми туберкульозного процесу. Структура клінічних форм туберкульозу деякою мірою залежить від ступеня розповсюдження хвороби серед худоби. За високої інфікованості домашніх тварин у хворих на туберкульоз (особливо в дітей) порівняно часто виявляють мікобактерії бичачого виду. Слід указати й на зворотне явище – інфікування тварин хворими людьми. Часто джерелами мікобактерій бичачого виду можуть бути люди, хворі на позалегеневі форми, наприклад, за туберкульозу нирок. У корів, інфікованих мікобактеріями туберкульозу людського виду, здебільшого не розвиваються патологічні зміни (хоча вони сенсибілізовані до туберкуліну) (Селиверстов В.В. и др., 2000), але тварини періодично виділяють збудник з молоком і стають джерелом розповсюдження туберкульозу серед людей. Дві третини випадків захворювань свиней, яких відгодовують харчовими відходами в містах, припадає на збудник туберкульозу людського виду. Значна кількість хворих собак у містах заражаються від людей, хворих на туберкульоз, і найчастіше собаки стають джерелом зараження людей, особливо дітей (Шишков В.П. и др., 1991).

Патогенез. Збудник туберкульозу, потрапивши в організм здебіль-шого через травний канал із кормом або респіраторним шляхом, мігрує по лімфатичних і кровоносних судинах, поки не затримується в якомусь капілярі, проникає в легені або інші органи. На місці локалізації збудника розвивається запальний процес, який проявляється клітинною проліферацією й ексудацією; відбувається скупчення багатоядерних гігантських і епітеліоїдних клітин, оточених шаром лімфоїдних клітин, серед яких є фібробласти. Ексудат, який накопичується між клітинами, згортається, утворюючи сітку з фібрину; утворюється бєзсудинний туберкульозний вузлик – туберкул (горбик). Він спочатку має сіруватий колір і округлу форму; величина його – від головки булавки до просяної насінини. Через певний проміжок часу вузлик оточується сполучнотканинною капсулою. Тканина в середині інкапсульованого вузлика через відсутність притоку поживних речовин та під впливом токсинів збудника відмирає й перетворюється в суху крихку масу, яка нагадує сир (казеоз). Отже, у класичній формі туберкул має типову будову: в центрі його розміщується некротичне вогнище, нерідко вапноване, а на периферії – грануляційна тканина, яка складається з двох зон (поясів): зони епітеліоїдних і гігантських клітин і зони лімфоїдних клітин.

У більш розширеному вигляді патогенез можна охарактеризувати наступним чином. На підставі сучасних електронно-мікроскопічних і гістохімічних методів дослідження у довогнищевий період розрізняють дві стадії туберкульозного запалення: інтерстиціальну (характеризується змінами в інтерстиції) і мононуклеарну (характеризується скупченням моноцитів, лімфоїдних елементів, розмноженням макрофагів).

Екзотоксини бактерій спричинюють подразнення, а потім і ушкодження тканин, міграцію нейтрофільних лейкоцитів, розмноження макрофагів. На заміну загиблим нейтрофілам з’являються лімфоїдні клітини. Лізосомні ферменти фагоцитів посилюють альтеративну фазу запалення, зокрема, руйнуються капіляри у вогнищі запалення, яке стає безсудинним. З ушкоджених судин виділяється плазма крові, вона згортається і в суміші зі змертвілими елементами місцевих тканин утворює масу, яка мікроскопічно нагадує сир, що є досить характерним для туберкульозних уражень. У сирнистій масі досить швидко відкладаються брилки вапна, а згодом можливе значне обвапнування вогнища некрозу. За мікроскопічного дослідження в досить однорідній некротичній масі видно грудкуваті, зморшкуваті ядра та їх уламки – сліди каріопікнозу й каріорексису клітинних елементів. У разі специфічного пофарбування методом сріблення можна навіть виявити рештки строми ураженого органа.

Макрофаги, що зберігаються по периферії некротичного вогнища, перетворюються в епітеліальні клітини, які отримали таку назву за подібність із клітинами плаского епітелію. Це клітини з великим пухирцевоподібним ядром і значною масою цитоплазми, позбавлені міжклітинної речовини. Серед них зустрічаються гігантські клітини Пирогова-Лангханса, типові для інфекційних гранульом (сапних, бруцельозних тощо). Вони в декілька разів більші за епітеліоїдні клітини і мають значну кількість ядер (до 20–30), розміщених підковоподібно або кільцеподібно на периферії клітини. У цитоплазмі таких клітин можна побачити брилки вапна та уламки туберкульозних бактерій. Зовнішня зона туберкула представлена лімфоїдними клітинами – дрібними, із темним ядром і ледь помітним шаром цитоплазми.

Клітинні елементи туберкульозної гранульоми виконують спеціаль-ні функції захисту: епітеліоїдні і гігантські клітини (активні фагоцити) не пропускають через свій стрій мікробів, лімфоїдно-клітинна зона виконує антитоксичні функції та продукує антитіла.

Такі захисні властивості туберкульозної гранульоми настільки міцні, що за межами її відсутні ознаки патологічних змін.

Згодом туберкульозний вузлик часто піддається значному обвапнуванню. У грануляційній тканині утворюються багатоядерні клітини – кальціокласти, які сприяють розсмоктуванню вапна і некротичної маси. Навколо туберкула утворюється сполучнотканинна капсула і може наставати навіть організація некротичного вогнища.

Як і будь-яке запальне вогнище, що характеризується трьома обов’язковими компонентами: альтерацією (дегенеративно-некротич-ними змінами), ексудацією (випотіванням складових частин крові) і проліферацією (розмноженням клітинних елементів), туберкули можуть варіювати у своїй патоморфологічній структурі.