ТУБЕРКУЛЬОЗ

Туберкульоз (Тuberculosis) – хронічна інфекційна хвороба багатьох видів сільськогосподарських і диких тварин, хутрових звірів і птиці, яка характеризується утворенням у різних органах специфічних вузликів – туберкулів, схильних до сирнистого розпаду. Хвороба є зоонозом.

Історична довідка. Туберкульоз відомий з найдавніших часів. Клінічні ознаки хвороби у людини були описані Гіппократом у IV ст. до н.е. Термін “туберкульоз” вперше застосував французький лікар Леннек (1819), а заразливість захворювання доведена Ж.А. Віллеманом (1865). У 1882 р. німецький учений Р. Кох виділив збудник цього захворювання. Цей учений у 1891 р. у культуральному фільтраті поживного середовища, на якому вирощували збудник хвороби, виявив речовину, парентеральне введення якої в організм хворої на туберкульоз тварини зумовлювало підвищену чутливість сповільненого типу (алергічне запалення на місці введення). В 1921 р. французькі дослідники Кальметт і Герен повідомили про одержання культури мікобактерій, після підшкірного введення якої в організмі не з’являються туберкульозні ураження, а у разі зараження цих тварин культурою збудника туберкульозу змін у лімфатичних вузлах, паренхіматозних і внутрішніх органах не виявляється. Одержана культура бичачого типу шляхом пересівів (більше 230 разів протягом 13 років) на картопляному середовищі з додаванням 5% гліцерину та жовчі була рекомендована Кальметтом як перша протитуберкульозна вакцина під назвою ВСG (Васterium Саlmette Guerin’a). Через три роки штам БЦЖ був завезений у Москву А.А. Тарасевичем. В Уельському університеті було виділено основні складові компоненти мікобактерій: полісахариди, віск і протеїн. Останній в інституті Рокфеллера детально вивчила Флоренція Зейберт (1941). Вона з’ясувала, що саме цей компонент зумовлює прояв алергії у хворих на туберкульоз, а також установила, що протеїн є продуктом метаболізму мікобактерій, який у процесі їх росту виділяється у синтетичне поживне середовище. Саме цю речовину автор назвала Purifide Protein Derevative – ППД (дереват чистого протеїну). Цей препарат став стандартом для контролю туберкуліну в країнах, де його готують. Туберкулін Коха ще називають альттуберкуліном, або туберкуліном 1-го покоління; ППД – туберкуліном 2-го покоління; очищені та специфічні препарати туберкуліну 3-го покоління – SPT (синтезовані в США на основі антигенів туберкулінового протеїну). У 1910 р. Фонтес відкрив фільтрівну форму, у 1954 р. М.А. Пешков – L-форму, у 1985 р. В.І. Голишевський – ультрадрібну форму збудників туберкульозу. Першими протитуберкульозними препаратами були ПАСК (парааміносаліцилова кислота), синтезована в 1943 р., стрептоміцин – в 1944 р., в 1946 р. – тибон (тіоацетазон), ізоніазид синтезований 1951 року.

Значний внесок у вивчення туберкульозу і розробку оздоровчих заходів зробили С.М. Вишелеський, П.П. Вишневський, М.К. Юсковець, І.В. Піддубський, В.І. Ротов, А.В. Акулов, Н.А. Нальотов,
Ю.Я. Кассіч, В.О. Бусол та інші.

Аналіз інформаційних даних МЕБ щодо поширення туберкульозу великої рогатої худоби в країнах світу показує, що в 2000 р. хворобу не реєстрували в 36 країнах, 69 вважали неблагополучними (у 59 з них зареєстровано 20648 вогнищ туберкульозу, в яких виявили 42005 випадків хвороби), і в 23-х країнах реєстрували спорадичні випадки (Гусев В., 1998; Бусол В. та ін., 2002; Овдиенко и др., 2002).

Соціальне значення захворювання. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) третина населення інфікована збудником туберкульозу, а в деяких країнах інфікування досягає 80%. Щосекунди у світі хтось уражається й захворює на туберкульоз. Нині зареєстровано 30 млн хворих на активний туберкульоз, щорічно виявляється 10 млн нових випадків захворювання. Кожного року помирає від туберкульозу 3 млн людей. Смертність від туберкульозу досягає до 6% смертельних наслідків від усіх захворювань у світі. Загальна смертність за туберкульозу легень, якщо хворих не лікувати, наближається до 60%, а середня тривалість захворювання біля 2,5 років (Thomas M. Daniel, 1993; WHO, 1996). Нині прогресивно зростає і вже досягає 25% питомої ваги “суто” зоонозна інфекція M. bovis (Макаров В.,
Макарова Г., 1998). А.М. Смирнов (2004) зазначає, що після другої світової війни за період від 1945 до 1993 рр. у світі в різних військових конфліктах загинули 23 млн військовослужбовців і цивільних осіб. За цей же період 150 млн людей (тобто в 6 разів більше) померли від трьох найбільш значимих інфекцій: туберкульозу, малярії, СНІДу. За критеріями ВООЗ, у 1995 р. в Україні зареєстровано епідемію туберкульозу (Crofton J. et al., 1997; Фещенко Ю.І., Мельник В.М., 1998; Карпов А.В., 2000; Якимова Т.П. и др., 2002). За офіційними даними нині на туберкульоз в Україні хворіють близько 700 тис. чоловік (з них в активній формі – 120 тис.). За експертними оцінками, реальна кількість хворих на туберкульоз в Україні є у півтора–два рази вищою. У 1993 р. відкрито ген схильності до туберкульозу, і відтак саму хворобу вчені охрестили “хронічним інфекційним генетично детермінованим захворюванням” (Павлоцька О., 2007).

Характеристика збудника. Збудники туберкульозу належать до мікроорганізмів роду Mycobacterium. На сьогодні завершена їх класифікація, за якої визнано існування 48 видів та підвидів мікобактерій (Берджі, 1997). Основною різницею між ними є та, що мікобактерії бичачого, людського, пташиного, мишачого типів, мікобактерії паратуберкульозу (хвороба Іоне) і збудники лепри є патогенними, а решта 42 види умовно патогенними й непатогенними. Атипові мікобактерії широко розповсюджені в природі, і багато з них є сапрофітами. На деяких фермах України поширені 18 з існуючих у природі 42-х видів атипових мікобактерій (Кассіч Ю. та ін., 1999). Кожен з них в організмі великої рогатої худоби може зумовлювати сенсибілізацію до туберкуліну у ссавців, однак усі вони є непатогенними. Відомо 4 основних види (типи) збудника туберкульозу: М. tuberculosis – збудник туберкульозу людини (людський вид); М. bovis – збудник туберкульозу великої рогатої худоби (бичачий вид); М. avium – збудник туберкульозу у птиці (пташиний вид); М. micrоti (ОVS або Oxford vole strain) – збудник туберкульозу мишей-полівок (мишачий вид). Ю.Я. Кассіч та ін. (1990) указують на наявність M. аfricanum, виділеного від людини в тропічній Африці. Вид є проміжним між M. bovis та M. tuberculosis, і як окремий вид ще не зареєстрований.

За морфологією і культуральними властивостями мікобактерії туберкульозу багато в чому подібні між собою; це тонкі, прямі, частіше злегка зігнуті палички завдовжки 0,8–5,5 мкм і завширшки 0,2–0,6 мкм, які розміщуються в мазках поодиноко або групами. Зустрічаються також гілкоподібні, ниткоподібні і кокоподібні фор-ми мікроба.

Клітинна стінка тришарова. Мікрокапсула, яка оточує клітину, утворена полісахаридами, має фібрили і виконує багато функцій. Вона може оточувати цілу популяцію мікобактерій. В останньому випадку її не виявили в місцях прилягання одне до одного мікобактерій. Під клітинною стінкою розміщена тришарова цитоплазматична мембрана. Цитоплазматична мембрана складається з ліпопротеїдних комплексів. Ліпіди (у тому числі воскові фракції – фтіоциролі) відіграють важливу біологічну роль у підвищенні резистентності мікобактерій до неблагополучних впливів зовнішнього середовища й макроорганізму. Завдяки їм мікобактерії – стійкі до кислот, лугів, антисептичних речовин, висушування тощо. Розмножуються бактеріальні клітини двома шляхами: шляхом поперечного ділення та за рахунок складного циклу розвитку з участю зернистих включень (зерен) (Кассич Ю.Я. и др., 1990; Шишков В.П. и др., 1991).

Мікобактерії – суворі аероби, нерухомі, спор і капсул не утворюють, кислото-спиртостійкі: фарбуються за методом Ціля-Нільсена в яскраво-червоний колір, а інша мікрофлора в синій.

Мікобактерії туберкульозу не ростуть на простих поживних середовищах, вони потребують факторів росту, які не відрізняються від вітамінів групи В, що необхідні для метаболізму клітини. На середовищах без цих речовин за посіву матеріалу з незначною кількістю мікобактерій росту практично не відбувається, що пояснюється недостатнім напрацюванням бактеріями факторів росту. Ріст їх значно покращується, якщо в поживне середовище додаються фракції яєчного жовтка, гідролізат казеїну й аспарагін (або глікокол). У більшості лабораторій посів для виявлення мікобактерій туберкульозу, як правило, проводять на тверді поживні середовища, основу яких складають курячі яйця з додаванням сольових розчинів (середовище Левен-штейна-Йенсена, Гельберга, Мордовського, Фінна тощо). Посіви оглядають кожні 4–5 діб протягом 3-місячної інкубації у термостаті за температури 37 °С. Враховують швидкість появи колоній, їх кількість
і характер росту, що має значення для ідентифікації штамів, які
виростають, а також для виявлення атипових мікобактерій (Кассич Ю.Я. и др., 1990; Кузин А.И., 1992).

Патогенність окремих видів збудника туберкульозу для різних видів тварин і людини неоднакова. Так, до збудника людського виду найбільш чутливі люди, сприйнятливі також свині, коти, собаки, велика рогата худоба, хутрові звірі, а птахи не хворіють (крім папуг). До збудника бичачого виду чутливі всі сільськогосподарські й дикі тварини, хутрові звірі й людина, але птахи несприйнятливі. До пташиного виду чутливі птахи, свині і дуже рідко заражаються ним інші ссавці та людина.

У 1946 р. були описані 14 випадків туберкульозу у людей, спричинених мікобактеріями пташиного типу (Драбкина Р.О., 1963). Згідно зі значними дослідженнями, які належать до періоду Другої світової війни, приблизно 30% випадків туберкульозу у дітей, 10–15% випадків у дорослих було спричинено мікобактеріями бичачого типу. В 1948–1949 рр. у Швейцарії 50% випадків туберкульозу у дітей було спричинено збудником туберкульозу бичачого типу. Але все ж таки найбільше епідеміологічне значення має людський тип збудника. Його розповсюдженість серед людей є найбільшою: 95–98% штамів, які виявляють у хворих на туберкульоз легень, належать до цього типу (виду) (Мясников В.Г., 1993).

Видову приналежність збудника туберкульозу визначають за особливостями їх росту на штучних поживних середовищах і шляхом постановки біопроби на морських свинках, кролях і курях (табл. 1).

Таблиця 1 – Диференціація видової приналежності збудника