ПАРАТУБЕРКУЛЬОЗ

Паратуберкульоз (Раratuberculosis, паратуберкульозний ентерит, хвороба Іоне) – хронічне інфекційне захворювання жуйних тварин, яке характеризується стійкими проносами, помітним виснаженням, утворенням набряків у підщелепному просторі й зоні підгруддя. Більшість хворих тварин гине через 3–4 місяці, інколи через кілька тижнів з моменту появи клінічних ознак і лише деякі з них одужують.

Історична довідка. Уперше захворювання під назвою “діарея корів” описав у 1829 р. W.A. Cartwright в Англії. В 1831 р.
W.A. Cartwright і Farrow детально описали клінічні ознаки в хворих тварин і назвали цю хворобу паратуберкульозним ентеритом. Учені зазначали, що хвороба з подібними змінами існувала на території Англії щонайменше 100 років тому до вказаної дати. B. Bang (1881) під час розтину загиблих від паратуберкульозного ентериту тварин указав на потовщення слизової оболонки кишечнику й утворення на ній складок. Професор Дрезденської Вищої ветеринарної школи H. Johne (Іоне) і G. Frothingam в 1895 р. у мазках зі слизової оболонки кишечнику корови виявили велику кількість збудника, чисту культуру якого виділили в 1912 р. F. Тwort і G. Іngram. Фільтрівні форми збудника виявив Ninni в 1931 р. (Вишневский П.П., 1941; Строгов А.К., 1953).

Характеристика збудника. Це досить дрібні кислото-, спиртостійкі палички довжиною 0,5–1,5 мкм і шириною 0,2–0,5 мкм, у яких значно виражений поліморфізм. Поряд із типовими паличками зустрічаються інші їх різновидності у вигляді коків, диплококів, дрібних безструктурних утворень і фільтрівних форм.

Паратуберкульозні мікобактерії – нерухливі, не утворюють спор і капсул, фарбуються за Цілем-Нільсеном, Хальбергом і позитивно за Грамом, аероби. В мазках із патологічного матеріалу, особливо з підслизового шару ураженого кишечнику, збудник виявляється у значній кількості й розміщується купками, гніздами, рідше – по три, чотири або парами. Поодинокі палички зустрічаються лише на початку хвороби. Інколи виявляють палички з одним потовщеним кінцем, а також зернисті форми. Збудник паратуберкульозу вирощений на синтетичних живильних середовищах, порівняно з бактеріями, виділеними з патологічного матеріалу, має більшу довжину й зернистість (Вишневський П.П., 1941; Строгов А.К., 1953; Конопаткин А.А. и др., 1984).

Збудник культивується з великими труднощами, особливо в перших генераціях, і потребує спеціальних середовищ, які містять фактори росту, що одержують екстракцією з мікобактерій тимофіївки – М. phlei (перша група кислотостійких сапрофітів), або інших кислотостійких бактерій. Використовують середовище Данкіна, до складу якого входить печінковий екстракт, інактивовані бактерії тимофіївки, вміст курячого яйця тощо. Застосовують також середовище Дюбо-Сміта, основними інгредієнтами якого є гідролізат казеїну, аспарагін, спиртовий екстракт бактерій тимофіївки, інактивована сироватка крові великої рогатої худоби й ряд солей. До всіх середовищ обов’язково додають гліцерин.

Після посіву пробірки витримують у термостаті за температури
38 °С. Якщо висів зроблено із тканини зі значним обсіменінням збудником, то перші ознаки росту з’являються через 18–20 діб, а частіше через 3 міс. На щільних середовищах виникають ледь помітні сірувато-білі, пізніше – дещо зморщені сухі колонії, які зливаються в горбкувате нашарування з жовтуватим відтінком. На поверхні рідких середовищ (синтетичні середовища Вишневського, Дорсе, Данкіна, Сотона, Лонга тощо) через 2–3 міс. з’являється надзвичайно тонка плівка, яка поступово потовщується й опускається на дно, утворюючи осад у вигляді великого сірувато-білого розпушеного скупчення. Як правило, на щільних середовищах спостерігається ріст у вигляді ледь помітних сірувато-білих дрібних, згодом – ледь зморщених сухих колоній. Вони чітко розмежовані, і збільшуючись у розмірах, часто зливаються, утворюючи бородавчасто-горбисті нашарування. Кращий ріст спостерігають на середовищі Дюбо-Сміта в модифікації
А.П. Алікаєвої. Ріст перших генерацій на цьому середовищі виявляють на 50-ту добу у вигляді білуватих, дуже дрібних, непрозорих колоній. Надалі розвиток колоній відбувається повільно, протягом 3–
4 міс., утворюючи холестеринове нашарування на поверхні середовища, а на дні пробірки з часом випадають сухі жовтуваті зерна. Найбільш раціональним, швидким і надійним способом переведення М. paratuberculosis зі щільного середовища на рідке, є переведення через гліцеринове картопляне середовище Павловського. На шматочках картоплі збудник росте у вигляді сухих колоній, на гліцериновому середовищі утворює плівку, яку потім і пересівають на рідке середовище (Головченко М.В., 2006). На звичайних поживних середовищах М. paratuberculosis не росте. У процесі росту в рідких поживних середовищах накопичується токсична речовина – паратуберкулін, або іонін, який під час внутрішньошкірного введення спричиняє у заражених тварин алергічну реакцію. Біохімічна активність мікобактерій паратуберкульозу проявляється надзвичайно слабко (Вишневсь-
кий П.П., 1941; Щуревский В.Е., 1971, 1974).

Стійкість збудника в умовах довкілля досить висока. У ґрунті, кормах і непроточних водоймах він може зберігатися 10–12 міс., у зв’язку з чим пасовища можуть бути фактором передачі інфекції протягом 2–3-х сезонів. За нагрівання до 85 °С мікроб гине через 5 хв, у молоці, нагрітому до 63 °С, інактивується через 3 год; сірчано-карболовою сумішшю – через 24 год, 5%-на емульсія дезінфекційного креоліну і 5%-ний розчин ксилонафту інактивують його через 6 год. Дезінфекційні розчини мають бути гарячими (70–80 °С).

Епізоотологічні відомості. Наприкінці минулого століття і нині паратуберкульоз у великої рогатої худоби реєструється спорадично в багатьох країнах Європи, Азії, Африки, Америки, а також Австралії і Новій Зеландії. B.Cetinkaya et al., (1998) повідомили про часте виділення збудників паратуберкульозу великої рогатої худоби в різних районах Англії і прикордонних районах Уельсу. Під час серологічного обстеження (ELISA-метод) молочних стад штату Мічиган в США інфікованість тварин становила в середньому 6,9% (Johnson-Ifearulundu Y., Kaneene J.B., 1999). Нині паратуберкульоз реєструють у більшості провінцій Канади (Van Leeuwen J.A. et al., 2001).

У природних умовах до паратуберкульозу найбільш сприйнятливі велика рогата худоба, вівці, буйволи, верблюди, рідше хворіють кози, олені, яки. Іноді уражуються дикі жуйні, яких утримують у зоопарках. У лабораторних тварин (кролів, ховрахів) експериментальне захворювання відтворюється не завжди. Чутливіші до інфекції чорні миші лінії С-57. Німецькі вчені (Hammer P., Knappstein K., 1998) повідомили про етіологічну роль М. paratuberculosis у виникненні зоонозної інфекції у людей.

Джерелом збудника інфекції є хворі тварини та бактеріоносії, які постійно виділяють збудник із фекаліями з різним ступенем інтенсивності. Голландські дослідники J. Muskens et al. (2001) довели можливість інфікування великої рогатої худоби від овець.

Хвороба проявляється у вигляді невеликих спалахів, а останнім часом часто спорадично. Молодняк великої рогатої худоби до 4-місячного віку хворіє нечасто. П.П. Вишневський (1941) описував паратуберкульозний ентерит у телят віком 3–6 міс., перехворілих у ранньому віці на
сальмонельоз. Внаслідок тривалого інкубаційного періоду і латентного перебігу клінічно хворих корів виявляють частіше після 1–2-го отелення. Хворобу часто встановлюють також у робочих волів.

Паратуберкульозом уражуються здебільшого молоді верблюди у віці 2–3 р. Підсисні верблюденята і дорослі верблюди паратуберкульозом не хворіють. Якщо у великої рогатої худоби підвищена сприйнятливість до паратуберкульозу проявляється в період статевого дозрівання і перших двох отелів, то у верблюдів таким критичним моментом є період після відлучення. Відлучення верблюденят проводять восени, у 18-місячному віці. Через 5–6 місяців серед відлучених з’являються перші клінічні ознаки паратуберкульозу (Строгов А.К., 1953).

Незадовільні умови утримання і неповноцінна годівля (згодовування у значній кількості кислих кормів – барди, жому, силосу; мінеральне голодування, гельмінтози, переохолодження або перегрівання) знижує стійкість організму і сприяє виникненню й поширенню хвороби. Інтенсивне розповсюдження паратуберкульозу відмічається під час акліматизації тварин, які завозяться на нові території з незвичними для них умовами. Виділення збудника хвороби з фекаліями починається через 3–5 міс. після зараження. Паратуберкульоз реєструють у будь-яку пору року, частіше в зонах із кислими (бідними на солі кальцію й фосфору), заболоченими або солончаковими ґрунтами, де корми бідні на солі кальцію й фосфору. Y. Johnson-Ifearulundu and J.B. Kaneene (1999) встановили, що вапнування кислих ґрунтів на пасовищах знижує на 72 % кількість позитивно реагуючих корів. Вони також виявили корелятивний зв’язок між концентрацією заліза, водневих іонів у ґрунтах і розповсюдженням паратуберкульозу.

Джерело збудника інфекції – хворі тварини і мікробоносії, які постійно виділяють М. paratuberculosis із фекаліями, плодовими водами, сечею і навіть із молоком. Факторами передачі збудника є контаміновані ним вода, предмети догляду. Тварини можуть заражатися і на пасовищі, де раніше знаходились хворі тварини і бактеріоносії. Молодняк заражається під час випоювання йому молозива або молока хворих тварин. Є повідомлення про внутрішньоутробне зараження телят (вертикальна передача збудника хвороби). Летальність може досягати 10–25 % (Корнієнко Л.Є. та ін., 2002).

Патогенез. Після аліментарного зараження паратуберкульозні мікобактерії проникають через пошкоджений епітелій у строму ворсинок тонких кишок і фагоцитуються ретикулярними клітинами. У зв’язку з наявністю стеаринових кислот та інших воскоподібних речовин на поверхні мікробної клітини (і на її оболонці) мікобактерії за фагоцитозу не перетравлюються, а відбувається їх внутрішньоклітинне розмноження. Внаслідок цього фагоцити сильно збільшуються у розмірі, ядро їх розміщується полярно. Уражені макрофаги об’єднуються в клітинні конгломерати і набувають вигляду епітеліоїдних клітин. Внутрішньоклітинне розмноження бактерій призводить до руйнування клітин, а бактерії знову піддаються фагоцитозу. Виникають великі скупчення мікробів і уражених макрофагів, спочатку у ворсинках, пізніше – у глибоких шарах кишкової стінки і в брижах, викликаючи в них атрофію і характерне проліферативне запалення. Порушуються ферментативна, секреторна і всмоктувальна функції кишечнику, а також мінеральний, сольовий і водний обмін. Усе це призводить до інтоксикації й виснаження організму. Іноді (частіше у молодняку) виникає бактеріємія; при цьому збудники хвороби проникають також у лімфатичні вузли, паренхіматозні органи, матку, плід, вим’я.

Клінічні ознаки й перебіг. Інкубаційний період триває 1–12 міс., іноді довше. Здебільшого уражуються тварини з 3-річного віку і старші. Характерним для хвороби є хронічний перебіг, в якому розрізняють безсимптомну (латентну, субклінічну) і клінічну стадії. Безсимптомна стадія залежно від фізіологічного стану тварини характеризується відставанням у рості, зниженням вгодованості і може затягнутись на декілька років. Її діагностують алергічним, серологічним і бактеріологічним дослідженнями. Перехід безсимптомної стадії у клінічну залежить від ступеня резистентності організму. За клінічної стадії спочатку виникає в’ялість, тварини багато лежать, відстають від стада, худнуть (незважаючи на збережений апетит), шкіра грубшає, скуйовджується шерсть, нормальне перетравлення змінюється проносами, знижується надій. У цей період окремі автори вказують на зміну голосу тварини і навіть його втрату (типова ознака загострення хвороби). Потім з’являється профузний пронос, набряки повік; у міжклітинному просторі, в ділянці підгруддя і нижньої частини черева прогресує схуднення, фекальні маси водянисті, зеленуватого або брунатного кольору, містять слиз і кров, пухирці газу, мають неприємний запах. Іноді пронос чергується появою нормально сформованих калових мас.

Унаслідок тривалого проносу настає сильне зневоднення організму (очі западають в орбіти, об’єм м’язів зменшується, особливо тазового пояса (“шилозадість”) і задніх кінцівок, посилюється спрага. Іноді відмічають параліч сфінктеру ануса; виділення калових мас відбувається довільно і струменем, задня частина тіла тварини забруднена каловими масами. У корів зовсім припиняється молоковіддача. Температура тіла за весь період хвороби в межах норми (перед смертю знижується). У крові зменшується кількість еритроцитів і гемоглобіну, спостерігається лейкопенія, нейтрофілія зі зрушенням ядра вліво. У тварин з’являються набряки в ділянці підщелепного простору (типова ознака), черева, підгруддя, повік. Якщо швидко настає виснаження (часто м’язи крупа і задніх кінцівок начебто атрофуються), тварина гине через 10–15 днів, у разі проведення симптоматичного лікування пронос тимчасово припиняється і загальний стан покращується, але через деякий час настає рецидив зі сталим проносом. У старих тварин хвороба перебігає головним чином безсимптомно.
П.П. Вишневський (1941) зазначав, що поступовість розвитку клінічних ознак та їхня інтенсивність, тобто прогресування хвороби, залежать від збалансованості та повноцінності раціонів, зоогігієнічних умов утримання тварин. З цих причин різні дослідники називають різні строки загибелі тварин після загострення хвороби: 2–3–4–6 міс, 1–2 роки. Автор описує два випадки паратуберкульозу, коли хвороба мала галопуючий характер, і тварини гинули протягом двох тижнів після появи в них перших клінічних ознак паратуберкульозу. З іншого боку, ще в 1906 р. B. Bang повідомляв, що окремі тварини з явною клінікою хвороби начебто одужують; у них повністю зникають симптоми на місяці і навіть роки (до 5 років), однак вони пожиттєво залишаються бактеріоносіями.

Паратуберкульоз в овець перебігає переважно в латентній формі (85%), рідше відмічаються клінічні ознаки: знижується вгодованість, порушується зір, з’являються набряки в ділянці підщелепного простору, шерсть у хворих тварин стає сухою й тьмяною, а у деяких овець вона випадає, утворюючи значні ділянки облисіння. Вівці більше лежать, настає виснаження за нормального апетиту, атрофуються м’язи, з’являються набряки в ділянці черева, спостерігається спрага. У клінічній стадії хвороби у овець іноді виникає діарея (кал частіше розм’якшений і не оформлений у кульки). Така стадія хвороби триває декілька днів і закінчується смертю тварини. П.П. Вишневський (1941) вказує, що в овець знижується або може зовсім зникати апетит на відміну від великої рогатої худоби, яка майже до самої смерті не втрачає останнього. Клінічна стадія хвороби відмічається переважно у дорослих овець і баранів-плідників у віці 4–5 років.

У верблюдів клінічні ознаки хвороби проявляються здебільшого у віці 1–3 роки і характеризуються діареєю, сильним виснаженням, синюшністю слизових оболонок, тьмяністю волосяного покриву, здуттям живота, збільшенням печінки. Кал неприємного запаху, темно-брунатного кольору, із пухирцями газу. Тазові кінцівки й хвіст забруднені рідкими каловими масами, анус вивернутий.

Перебіг захворювання у кіз, оленів і буйволів такий, як і у великої рогатої худоби.

Патолого-анатомічні зміни за паратуберкульозу виявляються переважно в задній ділянці тонкого відділу кишечнику, рідше в товстих кишках, а також у мезентеріальних лімфатичних вузлах.

Ступінь патологічних змін не завжди відповідає тяжкості клінічного прояву хвороби, а за наявності змін збудник не завжди виявляється під час бактеріоскопічного дослідження матеріалу. Можливі різко виражені патологічні зміни у тварин, які не мають клінічних ознак хвороби.

Труп виснажений, слизові оболонки бліді, кров водяниста, погано згортається. У великої рогатої худоби переважно виявляють ураження в задньому відділку тонких кишок (порожня й клубова кишки) і в мезентеріальних лімфатичних вузлах. Стінки кишок щільні, потовщені (іноді в 5–20 разів), просвіт звужений, на розрізі видається виражена поздовжня й поперечна складчатість слизової оболонки, окремі складки гіперемійовані, на інших поверхня може бути горбиста, вкрита в’язким, густим, сірувато-білого кольору слизом. У кишках міститься незначна кількість жовтуватої рідини, харчові маси відсутні. Ілеоцекальна заслінка набрякла, темно-вишневого або багряно-червоного кольору. У сліпій кишці зміни виражені слабкіше, ободова кишка уражується нечасто, в прямій кишці зміни відсутні. Мезентеріальні лімфатичні вузли та лімфатичні вузли ділянки ілеоцекального з’єднання збільшені, набряклі, на розрізі вологі, мають обмежені жовтувато-білі саркомоподібні вузлики. Іноді виявляють набряки серозної оболонки кишечнику й брижів, дегенеративні зміни в печінці, нирках, серці, наявність рідини в черевній і грудній порожнинах.

В овець і кіз зміни локалізовані переважно в клубовій, сліпій і ободовій кишках (потовщення стінок і складчатість слизової оболонки). Однак у цих видів тварин зміни бувають виражені дуже слабко. Серозні оболонки кишечнику й брижів набрякають, а лімфатичні судини щільні, у вигляді тяжів. Мезентеріальні лімфатичні вузли збільшені, на розрізі соковиті, білого або жовтувато-білого кольору. В лім-фатичних вузлах бувають інкапсульовані, іноді вапновані, вогнища.

У верблюдів зміни подібні до таких, як у великої рогатої худоби, але можуть бути більш вираженими. Спостерігається атрофія тонкого відділку кишечнику, особливо дванадцятипалої кишки, стінка якої сильно витончена. Разом із тим, спостерігаються вогнищеві потовщення стінки тонких кишок і дифузне потовщення стінки всього товстого відділу кишечнику. В патологічний процес утягуються сичуг і сітка. Мезентеріальні лімфатичні вузли сильно збільшені (до розмірів кулака дорослої людини). В окремих тварин виявляють зміни на слизовій оболонці глоткового кільця й гортані, на слизовій сітки у вигляді щільних вузлів. Підщелепні, заглоткові і пахові лімфатичні вузли бувають так само сильно збільшені. У селезінці під капсулою і в товщі паренхіми виявляють значну кількість щільних вузликів сіро-білого кольору. Печінка дещо збільшена, глинистого кольору. Селезінку й печінку можливо пронизують тяжі.

Під час гістологічного дослідження матеріалу, відібраного від тварин із клінічними ознаками паратуберкульозу, зміни виявляють у кишечнику і брижових лімфатичних вузлах (Щуревский В.Е., 1974). У слизовій оболонці кишечнику виявляють значну кількість епітеліоїдних клітин, які або утворюють скупчення у вигляді гранульом, або розміщуються дифузно по всій товщі слизової оболонки. Внаслідок проліферації кількість епітеліоїдних клітин збільшується і слизова оболонка потовщується, ворсинки збільшуються, що призводить до їхнього здавлювання й атрофії. Розмножуючись, епітеліоїдні клітини заповнюють увесь простір слизової оболонки і підслизового шару. Кишкові залози внаслідок здавлювання атрофуються, і в окремих випадках можна виявити лише їхні рештки. Серед епітеліоїдних клітин зустрічаються гістіоцити, гігантські та лімфоїдні клітини, еозинофіли тощо. Розміщені тут лімфатичні вузли перебувають у стані запалення. Уражаються також лімфатичні судини, які йдуть від кишечнику до брижових лімфатичних вузлів. Їх внутрішня стінка потовщена внаслідок розростання епітеліоїдних клітин, які утворюють бляшки або повністю закривають лімфатичні судини. Між клітинами виявляють відкладання фібрину. У брижових лімфатичних вузлах по крайових і центральних синусах розміщені епітеліоїдні клітини, які утворюють різні за розмірами гранульоми (останні, зливаючись, іноді утворюють суцільні ділянки). Часто серед епітеліоїдних зустрічаються і гігантські клітини. У зрізах із кишечнику і брижових лімфатичних вузлів, пофарбованих за Ціль-Нільсеном, усюди видно мікобактерії паратуберкульозу, пофарбовані в темно-червоний колір. Іноді їх буває так багато, що увесь зріз (препарат) виглядає червоним. Мікобактерії паратуберкульозу фагоцитовані і розміщені в епітеліоїдних і гігантських клітинах, і дуже рідко поза ними.

Гістологічні зміни у тварин із латентним перебігом паратуберкульозу такі ж, як і у тварин із клінічним проявом (відрізняються лише інтенсивністю прояву). Однак серед цих тварин іноді виявляють таких, у яких зміни знаходяться на початковій стадії і мають вигляд незначних епітеліоїдних гранульом, що розміщуються у верхній третині або апікальній частині ворсинок і в стадії згасання, що свідчить про одужання тварин (Щуревский В.Е., 1971).

Діагностика. Первинний діагноз на паратуберкульоз великої рогатої худоби встановлюють на підставі аналізу епізоотологічних даних, характерних клінічних ознак хвороби (діарея, прогресуюче виснаження за збереженого апетиту, набряки в ділянці підщелепного простору, підгруддя, спрага, температура тіла в межах норми). Діагноз обов’язково підтверджують результатами патолого-анатомічного розтину вбитих із діагностичною метою хворих тварин, бактеріоскопією і гістологічним дослідженням патологічного матеріалу.

У лабораторію ветеринарної медицини від хворих тварин надсилають їхні фекалії із пластівцями слизу, обривками слизової оболонки, а від убитих тварин або трупів відбирають 3–5 уражених ділянок тонкого відділу кишечнику і 2–4 збільшених лімфатичних вузли. Матеріал для бактеріологічного дослідження консервують 30%-ним водним розчином гліцерину або заморожуванням, а для гістологічного дослідження – 10%-ним розчином формаліну.

З грудочок слизу або обривків слизової оболонки, а також лімфатичних вузлів готують 4–6 мазків, які фарбують за методом Ціля-Нільсена. Виявлення в мазках дрібних кислотостійких паличок темно-червоного кольору, розміщених характерними скупченнями на синьому фоні, є підставою для попереднього позитивного висновку. З цією метою застосовують також метод люмінесцентної мікроскопії.

Під час застосування імуногістохімічного пофарбування встановили, що кількість тканинних макрофагів (гістіоцитів) у клубовій кишці інфікованих тварин буває в 3 рази більшою, ніж у неінфікованих. Натомість тканини клубової кишки контрольних тварин (здорових) на відміну від хворих містили в 1,5 раза більше нейтрофілів (Lee H. et al., 2001; Storset A.K. et al., 2001).

У процесі дослідження фекалій і слизової оболонки слід враховувати, що в препараті можуть зустрічатись крім бактерій Іоне й інші кислотостійкі мікобактерії. Для виділення культури збудника (іноді диференціації) патологічний матеріал з метою пригнічення сторонньої мікрофлори обробляють 3–6%-ним розчином сірчаної кислоти, відмивають стерильним фізіологічним розчином і здійснюють висів на модифіковане казеїнове середовище Дюбо-Сміта, синтетичне середовище Сотона, середовище 2А, середовище Петраньяні, середовище Левенштейна-Ієнсена, середовище ФАСТ-3Л. Посіви витримують у термостаті за температури 38 °С протягом 3–4 міс. За кордоном для культивування і виділення збудника паратуберкульозу застосовують середовище Герольда (матеріал в цьому випадку попередньо обробляють хлористим бензалконіумом) У позитивних випадках вдається виділити культуру, яку ідентифікують за характером росту та іншими ознаками (Алиев А.И., Фадеева Н.Г., 1990).

Культури атипових мікобактерій виростають відносно швидко і протягом перших 3-х діб, іноді через 10 діб. Мікобактерії туберкульозу, що знаходяться в матеріалі, відрізняються від паратуберкульозних своїм розміщенням, а також специфічною патогенністю для лабораторних тварин.

Гістологічні зміни за паратуберкульозу характеризуються наявністю проліфератів з епітеліоїдних клітин, які розміщуються дифузно і у вигляді гранульом у слизовій оболонці кишечнику, а іноді в підслизовому шарі. Серед них іноді зустрічаються і гігантські клітини типу Лангганса. Ворсинки слизової оболонки збільшені, часто зливаються й мають вигляд колбоподібних здуттів. Окремі ворсинки здавлені та атрофовані. Ліберкюнові залози також піддаються атрофії. У брижових лімфатичних вузлах епітеліоїдні клітини розміщуються переважно в крайових і центральних синусах, а в лімфатичних судинах – у їхніх стінках (продуктивний ендолімфангіт). У верблюдів аналогічні епітеліоїдні проліферати виявляють також у печінці та селезінці. У зрізах, пофарбованих за методом Циля-Нільсена, мікобактерії паратуберкульозу виявляють в епітеліоїдних і гігантських клітинах, і нечасто поза ними. В окремих випадках мікобактерії виявити не вдається. Біопробу не ставлять.

У господарствах, неблагополучних щодо паратуберкульозу великої рогатої худоби, виявлення тварин із доклінічною формою хвороби проводять внутрішньошкірною пробою туберкуліном для птахів (із 10-місячного віку) і дослідженням сироватки крові в РЗК (із 18-місячного віку). Реакцію вважають позитивною у разі затримки гемолізу в три або чотири хрести, і сумнівною за реакції у два хрести. Реакція вважається негативною у разі затримки гемолізу в один хрест або повної відсутності гемолізу еритроцитів.

Паратуберкульозна худоба реагує на альттуберкулін для птахів у 80 і на паратуберкулін (іонін) в 94% випадків. Паратуберкулін, виготовлений Вишневським, є оригінальним препаратом. Це – фільтрат убитої кип’ятінням 2–3-місячної культури паратуберкульозних мікобактерій, вирощеної на спеціальному безбілковому середовищі, але нині його знято з виробництва.

Отже, алергічне дослідження тварин на паратуберкульоз проводять сухим очищеним (ППД) туберкуліном для птиці.

Алергічному дослідженню піддають велику рогату худобу з 6-місячного віку, овець і кіз – із 3-місячного, верблюдів – з 1-річного віку. Не дозволяється досліджувати туберкуліновою пробою тварин протягом трьох тижнів після вакцинації. Великій рогатій худобі ППД-туберкулін застосовують у дозі 2500 МО в 0,2 см³ розчину. З цією метою вміст флакону з туберкуліном (500000 МО) розчиняють у двох флаконах розчинника мікобактеріальних алергенів. У місці введення волос вистригають, шкіру дезінфікують 70%-ним етиловим спиртом. Розчин туберкуліну вводять тваринам (крім бугаїв) внутрішньошкірно в середній третині шиї, бугаям – у підхвостову складку. Для внутрішньошкірного введення туберкуліну використовують безголкові ін’єктори або шприци з бігунком місткістю 1–2 см³ та голки для внутрішньошкірних ін’єкцій.

Облік та оцінку реакції проводять через 72 год, при цьому в кожної тварини пальпують місце введення туберкуліну. У разі виявлення припухлості вимірюють кутиметром товщину шкірної складки в місці ін’єкції та визначають величину її потовщення в міліметрах порівняно з товщиною складки незміненої шкіри поблизу від місця введення туберкуліну.

Реагуючими на туберкулін вважають тварин у разі утворення набряклої болючої припухлості і потовщення шкірної складки на 6 мм і більше.

Вівцям і козам ППД-туберкулін застосовують у дозі 5000 МО в 0,2 см³ розчину. З цією метою вміст флакону з туберкуліном (500000 МО) розчиняють в одному флаконі розчинника мікобактеріальних алергенів. Розчин туберкуліну вводять лише шприцом із бігунком місткістю 1–2 см³ та голками для внутрішньошкірних ін’єкцій у товщу нижнього повіка, відступаючи від його краю на 1,5–2 см. Місце ін’єкції попередньо дезінфікують 70%-ним етиловим спиртом. Облік реакції проводять через 48 год, при цьому в кожної тварини пальпують місце введення туберкуліну і порівнюють повіки обох очей. Реагуючими на туберкулін вважають тварин у разі утворення відчутної припухлості в місці введення препарату.

Верблюдам ППД-туберкулін уводять як вівцям і козам, в дозі 5000 МО в 0,2 см³ розчину. Туберкулін уводять безголковим ін’єктором або шприцом із бігунком місткістю 1–2 см³ із голками для внутрішньошкірних ін’єкцій у шкіру безшерстної ділянки черевної стінки в ділянці паху на рівні горизонтальної лінії сідничного горба. Місце ін’єкції попередньо дезінфікують 70%-ним етиловим спиртом. Облік і оцінку реакції проводять через 72 год, у цьому разі у кожної тварини пальпують місце введення туберкуліну. У разі виявлення припухлості вимірюють кутиметром товщину шкірної складки та визначають величину її потовщення в мм порівнянням із товщиною складки незміненої шкіри поблизу від місця ін’єкції препарату. Реагуючими вважають тварин у разі утворення набрякової болючої припухлості й потовщенні шкірної складки на 7 мм і більше.

Діагноз на паратуберкульоз вважають встановленим: за наявності у тварин характерних клінічних ознак і отримання одночасно позитивних результатів бактеріологічного або гістологічного дослідження біоматеріалу від цих тварин; у разі виявлення характерних патолого-анатомічних змін у кишечнику і мезентеріальних лімфатичних вузлів тварин із гістологічним або бактеріологічним підтвердженням хвороби, незалежно від наявності або відсутні клінічних ознак хвороби (Наставление по диагностике паратуберкулеза животных, МСХ РФ, 2001).

Діагноз на паратуберкульоз інших видів тварин встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних, результатів патолого-анатомічного розтину, гістологічного й бактеріологічного досліджень патологічного матеріалу, алергічного й серологічного методів (Конопаткин А.А. и др., 1984; Бакулов И.А. и др., 2000; Корнієнко Л.Є. та ін., 2002).

Стосовно чутливості діагностичних методів за паратуберкульозу вчені вважають РЗК малоефективною, алергічний метод є більш інформативним, але чутливість його недостатньо висока і не задовольняє вимог практики (Тырина В.С., 1996). У ФРН розроблений ЕLISA-тест, який повністю корелює з клінічними й патолого-анатомічними показниками (Jark U. et al., 1997). У багатьох країнах розроблена полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) (Gwozdz J.M. et al., 1997; Sotohy A.S., Awad-Masalmeh M., 1999). Рівень визначення мікобактерій із застосуванням ПЛР становив 72% у зразках-дублікатах лімфатичних вузлів сліпої кишки, 90 – печінки, 100 – клубової кишки і 66% в крові у овець з ознаками паратуберкульозу. За даними цих дослідників чутливість РЗК порівняно з гістологічним методом становила 33%, 2-х модифікацій ELISA – 75 і 83% відповідно (Gwozdz J.M. et al., 1997). V. Peres et al. (1999) повідомили про можливість застосування методу визначення рівнів інтерферону в крові для діагностики паратуберкульозу.

Диференційна діагностика. За паратуберкульозу слід виключити туберкульоз, аліментарні ентерити, гельмінтози, кокцидіоз і недостатність міді. Туберкульоз виключають алергічним дослідженням і біопробою. Крім того, туберкульоз кишечнику характеризується здебільшого виразковими ураженнями кишкової стінки й утворенням у брижових лімфатичних вузлах вогнищ із сирнистим або обвапнованим вмістом, оточених грануляційною тканиною з епітеліоїдних, лім-фоїдних і гігантських клітин. У разі пофарбування за методом Циля-Нільсена у вмісті вогнища виявляють поодинокі червоні палички. Гельмінтози (стронгілоїдоз і кокцидіоз) диференціюють копрологічним дослідженням. Крім того, враховують, що стронгілоїдозом хворіють здебільшого молоді тварини і можливе одночасне перехворювання паратуберкульозом і стронгілоїдозом; для кокцидіозу притаманний кривавий пронос, хвороба триває від 2-х до 7-ми діб, сприйнятливі телята у віці до 2-х років. Під час виключення аліментарних ентеритів враховують результати даних анамнезу і симптоматичного лікування, також відсутність проліфератів з епітеліоїдних клітин у стінці кишки і лімфатичних вузлах. За недостатності міді відмічають випадіння волосу навколо очей і некоординованість рухів унаслідок атаксії. Симптоми недостатності міді зникають після введення в раціон солей цього елементу (Строгов А.К., 1953; Бакулов И.А. та ін., 2000; Корнієнко Л.Є. та ін., 2002).

Лікування. Ефективних засобів лікування хворих на паратуберкульоз тварин не розроблено.

Імунітет. За паратуберкульозу нестерильний і ґрунтується на гуморальних і клітинних механізмах. У сироватці крові хворих тварин з’являються аглютиніни та комплементзв’язувальні антитіла. Підвищена чутливість сповільненого типу спостерігається через 1–2 міс. після зараження. Валлє й Ренжер (1926) запропонували живу вакцину проти паратуберкульозу (мікобактерії паратуберкульозу емульсовані у вазеліновому маслі). Застосування її у Франції й Англії дало позитивні результати, однак вона сенсибілізує тварин до туберкуліну. З цих причин її застосування обмежене. Сигурдсон та Тригвадоттир (1949) запропонували для профілактичної імунізації овець інактивовану емульсовану вакцину. Однак препарат не знайшов широкого застосування в практиці ветеринарної медицини (Щуревский В.Е., 1971, 1974).

Профілактика і заходи боротьби. З метою охорони ферм від занесення збудника паратуберкульозу не дозволяють ввезення в них тварин і кормів із неблагополучних щодо цієї хвороби пунктів. Усіх нових тварин, які надходять у господарство, утримують протягом 30 днів на профілактичному карантині. Не допускають контактів великої рогатої худоби з тваринами неблагополучних із паратуберкульозу господарств, із худобою, яка належить громадянам, а також сумісного випасання різних видів і вікових груп тварин. Необхідно забезпечити клінічні огляди тварин не менше 2-х разів на рік; навесні перед вигоном на пасовище, і восени перед постановкою на зимівлю і, крім того, корів після розтелення. Слід утримувати в належному ветеринарно-санітарному стані пасовища, місця водопою, тваринницькі приміщення.

У разі встановлення паратуберкульозу господарство (відділення) оголошують неблагополучним, накладають обмеження і проводять оздоровчі заходи.

У неблагополучних із паратуберкульозу господарствах (стадах, фермах, дворах) хворими вважають велику рогату худобу: із вираженими клінічними ознаками хвороби незалежно від результатів алергічного й серологічного досліджень; у разі слабовиражених клінічних ознак хвороби й одночасно позитивного результату серологічного або бактеріоскопічного досліджень; за відсутності клінічних ознак, але збігу позитивних результатів серологічного або бактеріоскопічного досліджень. Овець і кіз вважають хворими: за наявності клінічних ознак хвороби, або позитивних результатів алергічного й серологічного, або бактеріоскопічного досліджень. Верблюдів: за наявності клінічних ознак хвороби, та позитивного результату алергічного або бактеріоскопічного досліджень. Північних оленів: за наявності клінічних ознак хвороби і позитивного результату бактеріоскопічного дослідження. Хворих тварин ізолюють і здають на забій.

Решту тварин досліджують на паратуберкульоз у наступному порядку:

– від тварин старше 18-міс. віку досліджують сироватку крові в РЗК. Тварин із сумнівною РЗК ізолюють і через 2–3 тижні досліджують повторно серологічним методом і подвійною внутрішньошкірною пробою туберкуліном для птиці; тварин, які дали позитивну реакцію (РЗК або алергічну), визнають хворими на паратуберкульоз і здають на забій (здають на забій також тварин, які в РЗК двічі дають сумнівний результат); решту тварин ферми, яка оздоровлюється, що не мають клінічних ознак хвороби і дають негативні результати за серологічного й алергічного досліджень, залишають у стаді; надалі їх досліджують серологічним і алергічним методами два рази на рік (навесні і восени);

– молодняк у віці 10–18 міс. досліджують подвійною внутрішньошкірною пробою туберкуліном для птиці; тих, що позитивно й сумнівно реагують на туберкулін, ізолюють й через 30–45 днів повторно досліджують алергічним методом; тварин з позитивною або сумнівною реакцією здають на забій, решту повертають у загальне стадо.

Телят, які народились від хворих на паратуберкульоз корів, здають для забою на м’ясо. Телят, які народились від здорових корів неблагополучної ферми, вирощують ізольовано від дорослих тварин. Перші 5 днів їх випоюють молозивом, а надалі пастеризованим молоком і відвійками. У 10–12-місячному віці їх досліджують на паратуберкульоз подвійною внутрішньошкірною пробою туберкуліном для птахів. Здорових телят цієї групи дозволяють передавати в інші господарства.

У неблагополучних із паратуберкульозу господарствах забороняють перегрупування тварин, організують щоденне знезараження доїль-ного обладнання, молочного посуду. Проводять механічне очищення на фермах і території навколо них; гній знезаражують біотермічним способом. Молоко, отримане від корів із клінічними ознаками хвороби, знешкоджують; від корів, які позитивно й сумнівно реагують на туберкулін, кип’ятять або пастеризують; від здорових корів неблагополучної ферми – випускають без обмежень.

М’ясні туші виснажених тварин піддають утилізації, середньої й доброї вгодованості – піддають промисловій переробці; уражений кишечник утилізують.

Поточну дезінфекцію проводять після кожного виділення хворих тварин і проведення планових серологічних та алергічних досліджень. Для дезінфекції використовують ті ж дезінфікуючі речовини у відповідних концентраціях як і за туберкульозу. Пасовища, на яких випасались хворі тварини, вважають благополучними через один пасовищний сезон. Пасовища з кислими ґрунтами піддають вапнуванню.

Господарство вважають оздоровленим від паратуберкульозу через 3 роки після останнього випадку виділення хворої тварини й проведення заключних ветеринарно-санітарних заходів.

Ліквідацію паратуберкульозу серед овець, кіз, верблюдів та інших тварин здійснюють шляхом забою хворих і проведення комплексу
ветеринарно-санітарних заходів (Щуревский В.Е., 1974; Кадымов Р.А.
и др., 1987; Бакулов И.А. и др., 2000; Корнієнко Л.Є. та ін., 2002).