Західноєвропейська теологія про співвідношення культури й релігії

Релігійній ідеології другої половини XX століття притаманна відмова від традиційної, що сформувалася ще в середньовіччі, диле­ми «духовного верха» й «тілесного низу», що жорстко розмежовує сфери культури й віри. Визнаючи, що релігія - частина духовної культури, багато сучасних теологів і культурологів, проте, не звіль­нилися від рецидиву змагальності: хто «більш перший».

У англійського тілліхіанця К. Херіса культура — це лише модус релігійної віри. Його італійський однодумець — генерал ордена єзуї­тів П. Арапе — мислить у такому ж ключі: «Культура — це прорості слова, посіяного Христом у серцях людей».

Для цього філолофсько-теологічного крила поділ теології й культури (а, отже, визнання двох різних рівнів духовності) було реак­цією на схильність нової генерації ліберальних теологів сполучити сакральне й секулярне.

Більш помірковану позицію займає представник американської «молодої теології» Р. Браун, прихильник позитивної діалогічності між двома духовними явищами.

Проте, навіть відповідно до установок теологів «нової хвилі», головне значення має не сам артефакт, а його екзистенціальна під­става і зміст, тобто те, що в протестантській термінології відносить­ся до сфери «фундаментальних інтересів» (ultimate concern) — онто­логічної підстави й суті віри. Головне — не художньо-естетичні па­раметри явища мистецтва, а його здатності виражати різні аспекти «фундаментальних інтересів». Те саме можна сказати й про культуру в широкому сенсі (науку, соціальні теорії, мову та ін.).

Разом з тим сучасна теологія вбачає причини кризових явищ у релігії в протиставленні останніх світській культурі.

Культура являє собою вираження глибинних потенцій людини, її духовна роль реалізується у функціях, що відповідають певним особистісним чи то суспільним запитам. Етимологія терміна «куль­тура» свідчить про те, що її виникнення було пов'язане з оброблен­ням, обробкою природних матеріалів, об'єктів і самої людини.

Пізніше Середньовіччя породило гетерономну культуру, що ха­рактеризується спробою релігії й церкви підкорити автономію культуротворчості, регламентувати неї.

Епоха Ренесансу привела до розвитку технічної функції куль­тури. Одночасно підсилюється культ людини, гіпертрофується са­мостійність його творчості, почуття відповідальності, сили й здіб­ності розуму осягти істину й сенс життя. Бог почасти позбавля­ється ореола всесилля, а людина, навпаки, наділяється рисами всемогутності, хоча й не вивільняється з оковів церковного авто­ритаризму.

Сучасні богослови говорять про неприпустимість міркувати про релігію й культуру порізно. Культура в їх інтерпретації є по суті ре­лігійною, й саме в цьому сенсі варто розуміти вислів одного з найви­значніших теологів XX століття, що став уже майже хрестоматій­ним: «релігія є субстанція культури, культура ж є форма релігії» (1,42).

Будь-який культурний об'єкт містить три компоненти: предмет, форму і субстанцію. Предмет довільно вибирається людиною, форма (вона важко піддається точному визначенню) додає артефакту специ­фіки й визначеності, а субстанція сучасними теологами трактується як підстава культури. Субстанція, за Тілліхом, — «основна сила, зна­чення, вихідна турбота, що надихають творчий дух і наділяють зна­чимістю витвори культури. Швидка зміна богословських концепцій релігії, культури й духо­вності, характерна для епохи кінця століття/тисячоліття, дозволила Джорджу Рупу - професорові Гарвардської теологічної школи - розпочати одну зі своїх книг словами: «Християнська теологія перебу­ває в стані розброду.