Витоки духовної культури Київської Русі

Хрещення Русі (988 р.) було найвидатнішою культурною подією тієї доби. Серед усіх історичних значень головним є її важливість як санкції нового світогляду, основою якого є особистісне розумін­ня Абсолюту. Його розуміння як особистісного самоцінного, само-сущого буття, що відбиває особистісну структуру Трійці, а також особистісну єдність божественної та людської природи Ісуса Христа. Також воно передбачає абсолютну самоцінність людської особис­тості через її обожнення. Тільки у православ'ї твердження, що Бог створив людину за своїми образом і подобою, тлумачиться як ви­знання людини духовним феноменом, особистістю (божественний образ), а тому завданням людини, належною метою людського її буття є досягнення стану божественної досконалості (подоби), тобто обожнення. І Христос, і апостоли, і православні богослови не­одноразово вказували, що за Божим промислом людина має боже­ственну природу. Христос розглядається православною христологією (вченням про Христа) як взірець досконалої людської особистос­ті (такі переконання не були заперечені й католицизмом). Ця ідеологія контрастує із язичницькою, яка базується на космічно-матеріальному розумінні Абсолюту і передбачає злиття людини з Природою, усвідомлення її однією з частин Космосу, а людської особистості (з її волею, почуттями, розумом) — однією із стихій. Аналогічно антична філософія душу розуміла як матеріальний об'єкт: повітря, вогонь, круглі атоми.

Слов'янське язичництво зовсім не тяжіло до багатобожжя. Цьо­му єдиному позитивному, світлому, сонячному началу в усій множині його проявів (Ладо, Ярило, Перун) протистояло темне начало (Чорнобог). Але це був культ природних стихій, а не особистостей. Світоглядною основою релігійних свят річного сонячного циклу слов'ян була ідея запліднення води життєдайною силою сонячного > божества. За умов такого космологічного світосприйняття не могло виникнути усвідомлення людиною себе як самоцінної, неповторної особистості. Неподільність ідеального і матеріального зумовлює приниження значення людської волі, фаталізм, адже вважалося, що весь матеріальний рух, у тому числі й духовні прояви, підкоря­ється єдиним закономірностям безособистісного розуму.

Неможливість вольового вибору зумовлює таку важливу рису , язичницької культури, як атараксія, тобто абсолютний спокій духу. Для язичницької, наприклад, епічної свідомості не існує ані дра­матизму смерті, ані цінності самого людського буття. З цим пов'язані особливості язичницької етики. Суто природне (міфологічне) розуміння сутності людини звільняло від моральної самооцінки, від усвідомлення вини, принижувало почуття справедливості. Моральна культура, яка базувалася на такому світогляді, захища­ла свавілля сильної особистості. Головною моральною чеснотою в такому культурному просторі й була удачливість, особистісна звитяга. Право сильного, навіть якщо воно порушувало права інших, було вище моральної оцінки, вище почуття вини. Народ, у колективній свідомості якого панував подібний світогляд, як, наприклад, елліни, міг створити високу духовну культуру. Але цей напрям культурного розвитку є тупиковим. І найвищі досягнення духу, найвищі злети думки в межах язичницьких культур лише підтвер­джують це.

Християнство підносило людину над природою, переносячи її у принципово іншу систему координат — духовну. Закономірно, що духовна перевага християнської культури над язичницькою усві­домлювалася дедалі сильніше: коли Візантія сяяла красою монументального живопису й архітектури, русичі молилися у відкритих капищах, обнесених земляними рівчаками. Напевне, що живопису і скульптури русичі взагалі не мали. Коли Нестор Літописець роз­повідає про київський пантеон Володимира, він не може описати ідолів, лише про Перуна зазначає, що в нього «ус злат». Справа в тому, що слов'янські боги — це не особистості, і зображати їх над­звичайно складно, дуже рідко їх зображення мали антропоморфний вигляд.

Перед виникненням державних об'єднань соціальні утворення слов'ян тривалий час базувалися на принципах військової демокра­тії та родинно-племінної організації. Ці принципи разом із язич­ницьким світоглядом, що ґрунтувався на своєрідній оригінальній міфології, визначали менталітет і культуру східнослов'янських племен, які населяли зазначені землі. В них також слід вбачати витоки духовної культури Київської Русі, однієї з наймогутніших держав у середньовічній Європі.

Для будь-якої язичницької культури характерним є ототожнен­ня соціального світу (слово «язичницький» спочатку означало «народний», адже «язик» — це також «народ»), космосу, релігійного культу і людини (мікрокосму). Це принижувало значення людської особистості, її духовну природу. Виникнення Київської держави ознаменувалося поступовою, а іноді й революційною зміною світо­гляду від родинно-племінного до державницького та від язичниць­кого до християнського. Цей процес став основою та змістом куль­турного розвитку Київської Русі.

Менталітет. Еволюція давньоруського менталітету відбилася в історії становлення державності. Одним з факторів її формування були відносини полян-русів та сусідніх слов'янських племен між собою та іншими народами, зокрема — розвиток торговельних від­носин. Стара племінна, так звана десятинна, воєнна й адміністра­тивна організація, коли сім'ї і роди організовували ополчення, яке поділялося на підрозділи й водночас адміністративні одиниці на чолі з десятниками, сотниками, тисячними (або воєводами), замінялася дружинами, лідери чи командири яких і виділялися як князі. Сліди десятинної організації залишалися в нашій культурі ще довго, а в козацьку добу вона фактично відродилася. Але дру­жина більш відповідала потребам тогочасного суспільства й водночас сама потребувала професійних військовиків — богатирів, мо­лодців, наділених відповідними фізичними й психологічними якостями. Ця потреба задовольнялася за рахунок не лише полян (легенда про Кирила Кожум'яку), а й вихідців із сусідніх слов'янських племен (Ілля Муромець, Добриня Нікітич), а також чужо­земців, зокрема варягів. Останні, просвітившись християнством, остаточно полишили піратський промисел в атлантико-балтійському басейні, народи якого вже були християнами, і натомість про­понували свої послуги Візантії та іншим народам, які потребували їх військового професіоналізму. Так, Кирило Кожум'яка, як подає народний переказ, мав типовий характер язичницького богатиря. Патріотизм у сучасному розумінні йому не притаманний, а гнівли­вість, гоноровитість у його поведінці сприймалися як належні риси. Лише діти змогли розчулити його горде серце, він погодився на бій і переміг змія.

Приплив до Києва прийшлого населення, що було наслідком розвитку торгівлі та розквіту ремесел, а також з метою збільшення оборонних потреб, розвивав таку рису менталітету русичів, як во­йовничість. Це відчули насамперед споріднені племена, які були у той чи інший спосіб підкорені полянами, а також Візантія, хазари, болгари, перси й інші народи пізнали силу полянських князів. За звичаями та поняттями того часу поневолення древлян чи підко­рення дулібів розглядалося не як загарбання, а як закономірне продовження об'єднання родів полянського племені. Болгар також сприймали як одноплемінників. Так, Святослав не мав патріотичних вагань, прагнучи перенести столицю у Переяслав на Дунаї, і не тому,

що не відчував себе полянським князем, а тому, що вважав болгар своїм племенем, яке слід увести в орбіту руського світу.

Однією з характерних рис «картини світу» і одним з найважли­віших факторів формування державності у язичницьких народів на європейському культурному просторі було шанобливе ставлення до удачі, везіння. Найбільш удачливі й висувалися на князя, короля, лідера. Удачливість була приманкою для богатирів. її наділяли магічною силою; той, хто володів нею, мав можливість надприрод­ним шляхом втручатися у перебіг природних, а головне — соціаль­них подій (насамперед воєнної кампанії). Тому князь був відуном, віщуном, магом (віщий Олег). Служба у князя чи його платня, кня­жий дарунок, трофей, здобутий разом з ним у поході, теж мали магічну силу удачі, сприймалися як предмети гордості, їх навіть передавали у спадок. Такі уявлення були характерними і для Західної Європи, про що свідчать чисельні скарби варягів на пів­ночі Європи, а також прагнення варяга вмерти зі зброєю в руках та своїми скарбами.

Воєнні й торговельні успіхи Києва сприяли культурному про­гресу полян, а за ними і всього населення країни. Збагачення прищепило смак до спокійного, розміреного життя і з часом позбавило агресивності воєнно-політичну еліту. До того ж у східних та пів­денних степах з'явилися тюркські племена половців, які перешко­дили воєнній експансії слов'ян на південь і схід. Прийняття хрис­тиянства теж обмежило агресивні устремління русичів. Войовничість почала спрямовуватися на оборону своїх кордонів, своїх земель, що сприяло утвердженню патріотичних настроїв. Підтвердженням того стали епічні оповідання, проникнуті духом патріотизму, любові до рідної землі. Це, наприклад, билинний епос про Іллю Муромця, Добриню Нікітича. Перекази про Іллю Муромця оспівували суто християнські чесноти богатиря (і його дійсно канонізовано право­славною церквою як святого), а також патріотизм. Натомість ли­царські риси, якими похвалялися його попередники і новітнє по­коління шляхти — незалежність, гордість, незговірливість, зверх­ність — засуджувалися. Звичайно, зверхність, чванство не зникли без сліду. З літопису відомо, як дружина Володимира вимагала від нього срібних ложок замість дерев'яних і отримала їх. Та й сам Ілля Муромець виявляв гоноровитість, за що й був покараний, і лише християнські чесноти повернули йому силу і волю.

Розкіш і разом з тим достатність воєнної сили для оборони кор­донів досить швидко змінило менталітет киян, їх характер ставав більш м'яким. Водночас жителі столиці і столичного князівства все більше прагнули веселощів: бенкетів, романтичних пригод, навіть розпусти. Про київських жінок періоду до й безпосередньо після хрещення народна пам'ять зберегла у піснях, переказах славу легковажних, розпусних, схильних до чародійства (якщо жінка користувалася увагою чоловіків, це приписувалося чарам). Такою є Марина Ігнатівна у пісні про Добриню Нікітича. Вона утримує дім розпусти і сама має дружбу із княжичами, а разом з тим — зі змієм (тобто чужоземцем, яких немало було у Києві). Дуже рідко в ті часи виникали сюжети, у яких оспівувалися жіноча вірність, цнотливість, що притаманні, наприклад, Василині Микулішні Денисовій. І навіть про княжих дружин народ невисокої думки. Наприклад, дружина князя Володимира теж була «люб'язна» зі змієм Тугаріним.

Особливою подією суспільного життя був бенкет. Цікаво, що князь Володимир, як свідчить літопис, після хрещення мав м'яку вдачу, що проявлялося (як це розумів народ) у єдино можливий спосіб: він влаштовував для народу бенкети з приводу релігійних та інших свят. На них подавалися м'ясо свійських тварин і дичина, риба і ярина, вино і мед, який був національним напоєм. У княжі гридниці допус­калися бояри, гридні, сотники, десятники. Поспільство пригощали на княжому дворі, а по місту возили їжу і роздавали тим, хто не міг прийти до князя. Тому й залишився Володимир у народній пам'яті не лише як просвітитель Руської землі, а як ідеал щедрого пана, до­брого царя — Володимир Красне Сонечко.

З часів Ярослава Мудрого у Київській Русі з'являються уділи. До того землі хоча й жили своїм життям і мали власних князів, але перебували під владою київського князя, складали його вотчину. Відтепер же удільні (старші) князі в землях вже не платили данину Києву, а самі зробилися старшими у своїх уділах, й інші князі ви­знавали тільки їх владу, а не Києва. Закономірно, що значення ки­ївського князя як старшого зменшилося, а з 1132 р. (після смерті Мстислава Великого) почався період феодальної роздробленості, який став однією з вирішальних причин занепаду могутньої держави.

Відосередні тенденції були одним з головних факторів форму­вання на давньоруському культурному просторі трьох основних культурних центрів: київського (руського або українського), мос­ковського, білоруського. Хоча, як уже зазначалося, ще до підкорення руськими (полянськими) князями східних і північних сло­в'янських племен всі вони мали свою окрему мову (діалекти), шлюбно-сімейні традиції, відмінності у міфології, способи ведення господарства та природнокліматичні умови проживання, а отже, свою неповторну «картину світу», менталітет як основу культури. Але приблизно до XII ст. внаслідок християнізації держави скла­лася майже однорідна культура в усіх землях Київської Русі. Це означає, що культурне середовище кожної землі не було чужорідним для мешканців інших земель. Але така ситуація проіснувала недов­го, і у подальшому культурний розвиток зазначених центрів був автономним, хоча й зумовлювався визначальним впливом христи­янського світогляду.

Писемність. Культурним переворотом, який дав можливість накопичувати духовний досвід, розвивати художнє слово, зберіга­ючи його для прийдешніх поколінь, який сприяв розбудові державних інститутів, було запровадження в Київській Русі писемності, яке теж стало закономірним наслідком християнізації.

Відомі проповідники християнства, православні святі брати Кирило (Костянтин — до монашества) (827-869) і Мефодій (815-885), греки родом із Солуні, все життя присвятили просвіті слов'ян­ських народів, переклавши для цього насамперед Святе Письмо, богослужбові книги з грецької на одну із слов'янських мов — південномакедонський діалект, що був говіркою болгарської мови, а також створили слов'янську абетку — кирилицю, яка мала 43 бук­ви, з яких 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. На кирилиці ґрунтуються нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, сербів, македонців. Найдавнішими кириличними писемни­ми пам'ятками на Русі є Реймське Євангеліє (40-і роки XI ст., збе­рігається у м. Реймсі (Франція); до Франції його привезла дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославівна, яка була дружиною короля Генріха І) та давньоруське Остромирове Євангеліє (1056—1057 pp.), яке призначалося для Софійського собору в Новгороді і виконане на замовлення новгородського посадника Остромира. Хоча у «Житії Костянтина» говориться, що він, будучи 860-го року в Херсонесі, знайшов там Євангеліє і Псалтир, «руськими письмени писані», тому можна припускати, що ще за сто років до офіційного хрещен­ня були книги, писані «руською» мовою.

Завдяки християнізації давньоруського суспільства і, як наслі­док , широкому розвитку писемності в Київській Русі високого рівня досягло «книжкове мистецтво». Облаштована Ярославом Мудрим бібліотека при соборі св. Софії в Києві сприяла розвитку книгописання. Переписувач (а це, як правило, монах, адже центрами книж­ності були монастирі і храми) був і письменником, і перекладачем, і редактором, і художником, він мав обов'язково ідеальний почерк, а самі книги писалися на дуже міцному пергаменті, оздоблювалися золотом, сріблом, коштовним камінням. Як свідчать дослідники, з урахуванням житійної і світської літератури усі книжні багатства Давньої Русі визначаються 130—140 тисячами примірників і близь­ко 800 найменуваннями книг, а найрозповсюдженішими були Євангеліє і Псалтир. Така любов до книги зумовлювалася потребою в книжній освіченості, у знаннях, в літературі тощо.

Із запровадженням писемності поступово почала розвиватися освіта. У великих містах відкрилися державні школи, в яких навчалися діти заможних людей і священиків. Освіта полягала у вмінні читати (Апостол і Псалтир були першими підручниками), писати, рахувати. Є свідчення і про вищу освіту в Київській Русі, наприклад, у Посланні Климента Смолятича до Фоми наголошується на необхідності вищої освіти серед церковних ієрархів. Так, в XI ст. при Софійському соборі, а у XII ст. у Печерському і Видубецькому монастирях та при єпископіях існували школи, в яких вивчалися богослов'я, філософія, граматика, церковний спів і особ­ливо іноземні мови, серед яких на першому місці були грецька мова, а також латинська, варязька та ін. Ймовірно, що видатні діячі Київської Русі, такі як митрополит Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор Літописець, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та ін., отримали саме таку вищу освіту.

Мова Київської Русі. У Київській державі паралельно існувало дві мовні традиції — усне живе мовлення і літературно-писемна мова, яка мала різні сфери вжитку. У повсякденному житті, побуті люди, що населяли Київську Русь, користувалися близькоспорідненими слов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'ян­ської мови, тобто живою, народною мовою, яка була покладена в основу давньоруської літературної мови. Південноруський діалект (полянська говірка), як і говірки інших земель Київської Русі, ви­різнялися притаманними їм звуковими, граматичними, лексични­ми особливостями. Тому більшість мовознавців схиляються до думки, що сучасні українська, російська, білоруська мови окремішно походять від говірок тих племен, які сформували відповідні етноси, і що спільної «руської» мови ніколи не було. Зокрема, М. Попович виділяє за мовними критеріями чотири зони: 1) «україно-руський» південь з культурно-політичним центром в Києві; 2) «північно-великоруську» зону з центром у Новгороді; проміжні зони 3) майбутню Беларусь і 4) майбутню Московську зону.

Книжною, а отже, літературною мовою Київської Русі була, по-перше, старослов'янська (церковнослов'янська) мова, створена Кирилом і Мефодієм на основі староболгарської, яка використову­валася у релігійній сфері — церковна служба, богослужбові книги тощо; по-друге — давньоруська мова, яка мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Нею писалися різно­манітні документи, велося приватне й офіційне листування, судо­чинство. Давньоруською мовою написані «Руська Правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», літописи та ін.

Християнізація не мала альтернативи на Русі. Новий світогляд, нова картина світу, а разом з тим і нова художня свідомість безупин­но оволодівали східними слов'янами. Хоча християнізація мала ексцеси, потребувала примусу, в цілому вона відповідала духовним потребам народностей, які населяли цей регіон. Свідченням того є надзвичайне піднесення культури Київської Русі, яка протягом XI століття досягла високого європейського рівня. Звичайно, Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, предмети християнського культу, книги як з Візантії, так і з Болгарії. Але це свідчить і про те, що нова культура приймалася, була очікуваною. Водночас Русь дуже швидко виробила свою власну культуру, не переймала сліпо ані культуру Візантії, ані Болгарії. Так, незважа­ючи на територіальну близькість Болгарії, на багатий культурний обмін, спільну віру тощо, така єресь як богомильство, що певною мірою загальмувала духовний розвиток Болгарії, практично не мала впливу ані в Україні, ані в Москві, ані в Білорусі. Християнізація як духовний процес визначила зміст культурного розвитку Київської Русі, зокрема розвиток мистецтва.