Особливості духовних процесів

Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала з IX століття до її завоювання в середині XIII століття монголо-татарами. У середній течії Дніпра жило слов'янське плем'я полян, яке в VI-VII ст. на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм утворило сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісні торговельні й політичні стосунки з Візантією та іншими сусідніми й більш віддаленими країнами. Сусіди і чу­жинці (греки, араби) вже з VII-IX століть звуть полян русичами, а всю київську землю Руссю (є різні теорії про походження цієї назви, зокрема норманська, слов'янська та ін.). Територія проживання полян-русів знаходилася на перехресті торговельних шляхів з Північної Європи до Візантії, а також із Західної Європи до Ірану, Середньої Азії, хозар. Вже на межі V—VI століть засновано місто Київ, яке швидко набувало значення великого торговельного цен­тру, а отже, потребувало більш надійного захисту, аніж племінне ополчення, а саме професійних військових загонів — дружин. Завдяки цим обставинам державотворчі процеси в полян значно прискорилися, зростали їх воєнна сила, економічні можливості. Поляни-русичі поступово підкорили сусідні споріднені племена древлян, сіверян, кривичів, в'ятичів, половчан та ін., а пізніше й етнічно чужорідні племена в одне державне утворення, яке існува­ло від Північного Причорномор'я до Ладозького озера і від Карпат до Волги. Ця держава й одержала назву Київська Русь.

Слід зазначити, що слов'янські племена, які населяли землі цієї держави, були ментально, а отже, і культурно різні ще за часів Київської Русі. У Руському літописі говориться: «Усі племена мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій но­ров...». Процес поступової уніфікації культури в межах окремих регіонів цієї держави і зумовив формування української культури, а також російської та білоруської.

Щодо назви «Русь», то вона вживалася як у вузькому значен­ні — для позначення київської землі та полян, так і в широкому — для позначення всієї наддніпрянської держави. Хоча, як зазначають багато істориків, зокрема В. Ключевський, назва «Русь» вживалася переважно на півдні, а на півночі вона мало знана. Так, Іпатіївський літопис свідчить: «Ростовці, і суздальці, і переяславці з'їхалися до Володимира (на Клязьмі) і вирішили: князя нашого вбито, син його малий у Новгороді, а брати його в Русі»; тут яскраво видно, що Русь протиставлялася північним краям. І в пізніші часи, зокрема у XIV-XVII століттях, слова «Русь», «руський» ототожнювалися зі словами «Україна», «український». На півночі, в Московії, назви «Русь», «Росія» поширено почали вживатися здебільшого за часів Петра І, чому сприяла політична, наукова, творча еліта, яка у переважній більшості була вихідцями з України. Слово ж «Україна» вперше зустрічається в Іпатіївському літописі в 1187 р. з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича у значенні або пограниччя переяславської землі, або назви київської землі. Другу згадку про Україну цей літопис подає у рік 1213 р., коли князь Данило при­єднував землі, в тому числі«.. .і всю Україну», тобто певно окреслений край. Починаючи з XVII ст., чужинці дуже часто називають нашу землю Україною (Боплан, Меріме), а за Б. Хмельницького ця назва нерідко вживається в офіційних актах, грамотах тощо. З XIV ст. у грамотах Юрія II — Галицько-Волинського князя, у грамотах царгородських патріархів Україну називають «Малоросія», Мала Русь, тобто Русь основна, початкова, давніша (за аналогією Мала Азія, : Мала Греція — на Балканах), а після 1654 р. Росія закріпила за Україною остаточно назву Малоросія як антипод Великоросії.