Художнє життя

Приєднання Київської Русі до світового культурного процесу християнізації сприяло бурхливому розвитку усіх видів мистецтва. Утвердження нової віри багато в чому визначало моральні, естетич­ні, художні ідеали, що своєрідно втілювалися в мистецьких творах. На відміну від Візантії, де головним завданням мистецтва було про­славлення імператора, у Київській Русі на передній план висувало­ся радісне відчуття причастя благодатній вірі, наголошувалося на особливому покликанні нової християнської держави. Духовне під­несення русичів особливо виявилося в архітектурі, іконописі, му­зиці, літературі, книжковій мініатюрі.

Література. Одним із провідних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнської культури, християнських ідей (адже ідея виражається у слові) була література. Християнство на Русі існувало ще на початку X ст., якщо не раніше, а отже, існува­ла й християнська література. Але напевне можна твердити лише про існування в Києві X ст. перекладної (переважно з грецької) літератури, що надійшла з Моравії та Болгарії. Перекладні видан­ня не можна вважати українською літературою, вони є джерелом зародження оригінальної української літератури і основною перед­умовою її бурхливого розвитку у подальшому. Іншим джерелом давньоруської літератури були слов'янська народна словесність, а також фольклор та література сусідніх народів — скандинавів, германців тощо.

Найбільшу потребу Київська держава мала у богослужбовій лі­тературі та книгах Святого Письма. Вони вже існували в перекладах моравського та болгарського періодів. Ужиток Святого письма був віронавчальний і богослужбовий. Тому деякі його частини мали подвійне оформлення. Так, Євангелії були у формі «Четвероєвангелії», тобто повного тексту, а також були Євангелії, вибрані у порядку їх тижневого читання на богослужінні («Апракос») чи лише для не­дільних служб (таким було й Остромирове Євангеліє), а також Євангелія для усіх річних служб (Галицьке Євангеліє 1144 р.); у таких же формах вживався «Апостол» (Книга Діянь Апостолів). Із старозавітних книг найбільш; розповсюдженим був «Псалтир». Існували списки «Толкового Псалтиря», який містив тлумачення важкозрозумілих місць. Псалтир почав навіть вживатися для во­рожіння, тому існували так звані «гадальні Псалтирі». Головним джерелом відомостей про «Старий Заповіт» у ХІ-ХН ст. був «Паремійник» — вибірка тих місць, які читаються під час бого­служіння. Поруч існували переклади «П'ятикнижжя» (Книг Моисея), «Восьмикнижжя» (містили ще й книги Навіна, Судей, Руф). Не бракувало і книг «пророцьких».

У Київській Русі широко була розповсюджена й релігійна літе­ратура, призначена тільки для читання, насамперед житійна (агіографічна) та проповідницька. Житія були у збірках та як окремі твори. Велику збірку, до якої додано й проповіді, — Четьї Мінеї було перекладено ще у Болгарії. Вони містили біографії святих, а подеколи й оповідання легендарного характеру. Короткі житія ви­кладені у великій двотомній збірці «Пролог», у якій подаються житія святих на кожен день з додатками повчальних оповідань. Найпопулярнішими були житія св. Антонія Великого, знаменито­го аскета, засновника пустельництва, св. Сави Освященного, за­гальновідомого святого Миколи Чудотворця, св. Андрія Юродивого (з широким описом його видінь про кінець світу), проповідника Іоанна Златоуста, св. Олексія — чоловіка Божого, святих В'ячеслава та Людмили (чеські житія).

Не менш поширеною була й проповідницька література. Най­більше перекладалися твори Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сиріна, Федора Студита, Кирила Олександрійського. Зазначені твори знайомили читача з основами християнського віровчення і світогляду. Проповіді об'єднувалися у чисельні збірки: «Златоуст», «Маргарит», «Ізмарагд», «Бісер» тощо. Разом із популярними творами були розповсюджені суто богословські: «Ліствиця» св. Іоанна Ліствичника, «Богословіє» св. Іоанна Дамаскіна тощо.

Значний вплив на формування київсько-руської літератури (мову, стиль, сюжети, теми, мотиви) мали «апокрифи» — твори про події та постаті священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до канонічних книг Святого Письма. До найдавніших апокрифів належать неканонічні старозаповітні книги, наприклад, оповідання про сотворіння світу, про Адама та Єву тощо. Серед апокрифів, відомих у Києві, були «Діяння Павла і Текли», «Ходіння Богородиці по муках», «Слово Афродидіана», «Євангелія Іакова», «Смерть Пілата» тощо.

З певною умовністю можна говорити й про світську перекладну літературу, зокрема літературу наукову. Важливе місце займали історичні твори, наприклад, світова історія Іоанна Малали (VI ст.), «Хроніка» Георгія Амартола, історія Палестини Иосифа Флавія. Відомі й природничі твори, насамперед «Шестиднєви» — виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творіння світу. Відомі «Шестиднєв» Василя Великого та його переробка Іоанном, екзархом Болгарським. Останній містить згадки про фі­лософію Платона, Арістотеля тощо. Популярним був твір «Фізіо­лог» — збірка оповідань про тварин, дерева, каміння.

Світський характер мали різні збірки, наприклад, збірник Свя­тослава 1073 року, який включав богословські, історичні, літературно-теоретичні статті. Розповсюдженою була збірка «Бджола»

Максима Ісповідника (VII ст.)- Водночас перекладалися окремі по­вісті. Це, наприклад, «Александрія» — історія Олександра Македонського, повість про Трою й інші. Серед повістей були й повчаль­ні: «Повість про премудрого Акіра», сюжет якої походить із Ассирії і сягає VII ст. до н. є.; «Варлаам та Іоасаф» — історія Будди тощо.

У Київській державі розвивалася й оригінальна література, хоча до нас дійшла незначна кількість таких творів. Достовірно відомі лише два автори-проповідники: св. Феодосій (помер 1074) та ми­трополит Іларіон. Проповіді Феодосія (їх дійшло до нас 10) мають моральне забарвлення, мова їх проста, але водночас образна. Промова митрополита Іларіона Київського (першого слов'янина, поставленого кн. Ярославом Мудрим у 1051 р.) «Слово про Закон і Благодать» — блискучий зразок духовного красномовства. Це — урочиста промова, побудована за візантійськими взірцями. Перша частина твору — риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого (Закону) та Нового (Благодаті) Заповітів. Друга частина — це похвала кн. Володимиру, який приєднав Русь до Благодаті Божої. Третя частина — молитва.

Світська оригінальна повість у старокиївській літературі або не розвинулася, або була втрачена. Але відомі декілька (переважно у складі літописів, патериків, Прологу) оповідань, що поєднують розповідь про окремі події та особи із духовним повчанням. До них належать «Сказання про Бориса та Гліба» (самостійний твір), ска­зання про перенесення їхніх мощів, про будівництво та освячення церков (Десятинної, св. Георгія та св. Софії у Києві), про заснуван­ня Печерського монастиря.

Єдиним відомим нам автором того періоду, від якого залишила­ся збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Відомі три його твори: «Повчання дітям», лист до кн. Олега та молитва. Твори Мономаха писані образною поетичною мовою, психологічно напружене «Повчання» містить релігійно-моральні, світські (переважно щодо політичної моралі) поради, приклади тощо. Одним із найулюб­леніших творів давньоруського періоду, в якому йдеться про ман­дрівку Данила Паломника у Святу землю, було «Моління Даниїла Заточника».

Важливе літературне, історичне і культурологічне значення мали літописи. Порічні записи — це лише зовнішня форма цих пам'яток, вони водночас були збірками багатьох творів. Літописи мали не одно­го автора, існувала певна літописна стилістична традиція, яка не змінювалася. Найбільш відомі літописи того часу — «Повість мину­лих літ» (кін. XI — поч. XII ст.), Київський літопис (кін. XII ст.), Іпатіївський літопис, Галицько-Волинський літопис (XIII ст.). Про швидке окультурення Русі після хрещення свідчать пам'ятки пра­вового змісту: «Руська Правда» Ярослава Мудрого і його наступни­ків, а також церковні устави Володимира та Ярослава (авторство останніх не зовсім доведено).

У XII ст. літературні твори стали композиційно багатшими, вони охоплювали декілька сюжетів, за допомогою яких розкривалася головна думка, ідея твору. Зростання стилістичної майстерності характерне й для проповідницької літератури. Найталановитішим проповідником й оратором того часу був Кирило Туровський (друга пол. XII ст.) — єпископ м. Турова, який символічно, з допомогою антитези витлумачував значення релігійних образів і подій, а також був автором декількох оповідань. Багато культурно-історичних даних містив «Києво-Печерський патерик», написаний двома печерськими монахами — єпископом Симоном та ченцем Полікарпом на початку XIII ст. У ньому подано оповідання про окремі епізоди з життя ченців, які мали повчально-моралізаторське значення.

Але найвидатніше місце за своїми художніми достоїнствами за­ймає «Слово о полку Ігоревім», написане в кінці XII ст. сучасником подій Ігорева походу проти половців 1185 року. Головна ідея «Слова» — необхідність єдності дій руських князів перед зовніш­ньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, — від­сутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вира­женими публіцистичними рисами і водночас «мудрий історико-політичний трактат».

Не викликає сумнівів, що у Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема епічні оповідання, календарно-обрядова поезія тощо, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам'яток (крім голосінь, плачів), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети, об­рази виникали у праслов'янський чи давньоруський період, а що є здобутком більш пізніх часів.

Таким чином, література Київської Русі є одним з вирішальних культурних чинників в історії української культури взагалі. Бага­тожанровість, розгалуженість літературних стилів, засвоєння певного комплексу загальнолюдських тем, вражаюче красномов­ство — все разюче вплинуло на свідомість тогочасної людини, змі­нило стиль і напрям її мислення, зумовило розвиток усіх видів мистецтва і заклало підвалини подальшого культурного розвитку українського народу, надало йому сили й наснаги, вплинуло на формування національного характеру.

Музика. Середньовічна давньоруська культура характеризува­лася єдністю й паралелізмом її складових. Тому й синтетичний характер мистецтва Київської Русі не можна осягнути без аналізу музичної культури, адже саме послідовне поєднання у великих масштабах форм архітектурної композиції, пластики, розпису, ікон, елементів декорації та пісноспівів і створило неповторне давньо­руське мистецтво. Його складові різними засобами виражали один спільний зміст.

У Київській Русі існували народна, професійна інструментальна музика і церковні співи. Були й співи під акомпанемент, про що свід­чать «Слово о полку Ігоревім», літописи. Були відомі такі інструменти: струнні (щипкові і смичкові), насамперед гуслі; духові — труби, флейти, сопілки; ударні — цимбали тощо. Київ перейняв від Візантії традицію придворної музики, а отже, й інструментальної, однак бо­ротьба із притаманною язичництву чуттєвістю зумовила й боротьбу з інструментальною музикою. У мініатюрі «Спокушання Ісакія» зо­бражено бісів з металевими тарілками (ударні), гуслями, що свідчить про неприйняття церквою народних інструментів і пов'язаних з ними ігрищ. Лише деякі інструменти, зокрема труба, що використовувала­ся у військовій справі, не викликала заперечення.

Записів давньоруської народної музики не існує і відтворити її неможливо, хіба що віднайти якісь загальні риси в українському, російському фольклорі, що походять з язичницьких часів. Народна музика, звичайно, була пов'язана з календарною обрядовістю (ко­лядки, щедрівки, русалії, купальські пісні тощо), з трудовою ді­яльністю, шлюбно-сімейними відносинами і навіть скотарством, полюванням та віщунством.

Немає сумніву, що слов'яни, зокрема східні, ще перед прийнят­тям християнства мали свою пісенність, але інформація про неї також обмежена. У нечисленних згадках йдеться про виконавців епічних пісень або князівських чи дружинних співців, які урочистим речитативом виконували пісні. Лише про одну форму дохрис­тиянської обрядової пісні є більш поширені відомості — «плачі». Це, власне, ритмізоване голосіння над померлими. Хоча, як свід­чить літописець, матері плакали за своїми дітьми, яких князь Володимир віддавав у книжну науку, як за померлими. В усякому разі, засвоюючи християнську музичну культуру, слов'яни повинні були користуватися здобутками старої, язичницької музичної традиції. Інтонації давніх обрядових пісень закономірно прояви­лися у нових християнських співах, а язичницькі обряди зазнали значного християнського впливу, що відобразилося в різдвяних, купальських святах та ін. Але відділити саме ці елементи від здо­бутків нової музичної творчості чи культурних запозичень над­звичайно складно.

Результатом такої взаємодії стало особливе явище в музичній культурі Київської Русі — знаменний розспів, який характеризу­вався невимовною духовною силою, епічною суворістю і естетичною довершеністю. Монументальність і величність давньоруської музики поєднувалася із скромним арсеналом виразності — монодичним унісонним співом. Творці нової для Русі музики уникали зовнішніх ефектів, що могли порушити глибину почуттів і думок. Музика була виразником тих же образів, ідей, які виражалися й за допомогою інших видів мистецтва. Мелодія, форма церковного пісноспіву сприяли розкриттю основних ідей християнського богослужіння, були його невід'ємною складовою.

На музичну культуру Київської Русі важливим був вплив Ві­зантії. Він визначив естетичний склад духовної музики, зумовив її жанрову природу, створив гімнографію, сформував систему нотації й запису музики. Але музиканти Київської Русі не були копіюваль­никами. У межах канонічної традиції вони знаходили місце для вираження творчої індивідуальності митця. Головна ідея, що рідни­ла їх із візантійськими митцями, — це ідея інтуїтивного божествен­ного осяяння, ідея божественного дарування мистецтва, що бере свій початок у платонівській філософії. Завдання музиканта — передати божественні мелодії небесної ієрархії, духовного світу, небесні архетипи. Вважалося, що митець осявається ангельськими чи боже­ственними образами й від них сприймає мелодії, інші художні об­рази. А оскільки пісноспіви чи інші образи дані небесними істотами, людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, вони не належать їй як творцю. Тому анонімність є однією з найважливіших рис дав­ньоруської художньої культури. Завданням музиканта, як й іконо­писця, зодчого, було не самовираження чи втілення індивідуально­го, особистісного, а відкриття, відтворення божественних образів. Тому важливими рисами давньоруського мистецтва є його гносеоло­гічна спрямованість, а також просякнутість ідеєю соборності (інди­відуальна авторська творчість зафіксована лише у XVI ст.): митець відчував себе не стільки творчою індивідуальністю, а частиною неперевершеної православної мистецької школи. В цілому музична творчість була колективною.

У пісенному мистецтві того часу панувала жанрова форма канону, хоча зберігалися й кондаки, що історично передували йому. Форма канону характерна тим, що він поділявся на пісні, які у свою чергу складалися із заглавних старозаповітних ірмосів, стихир і тропарів, що тематично їх розвивали. Отже, канон надавав можливість багато­планового сюжетно-музикального «розгортання» основного змісту. Таке ж «розгортання» основної ідеї споглядається і в архітектурі Київської Русі, і у монументальному живописі. Візантійський цер­ковний обряд створив підвалини давньоруського музичного канону. Так, його основою стала система «осьмогласія». Кожен з восьми гласів мав свої мелодійні формули, свої наспіви, тексти.

Давньоруська церковна музика була принципово монодичною. Ще однією канонічною особливістю православної музики є принцип a capella, тобто спів не має музичного супроводу. На той період іс­нували два пісенних стилі — кондакарний і знаменний. Знаменний розспів був хоровим і переважно речитативним, а кондакарний спів — сольним, орієнтованим на професійне виконання. Його ме­лодика досить складна. Саме складність кондакарного розспіву, нотації обумовили його зникнення вже на початку XIV ст. Зна­менним же розспівом співалися тисячі пісноспівів річного бого­службового циклу. Йому притаманні величність, мобільність, універсальність, зручність графічного запису.

Отже, в Київській Русі одночасно співіснували музичні культу­ри різного походження, призначення, що послуговувалися різними засобами художньої виразності — народна і професійна, церковна. Засвоюючи християнську культуру, що прийшла з Візантії, давньоруські співці користувалися старими надбаннями язичницької пі­сенності. Інтонації давніх обрядових пісень, колядок, билин про­являлися в нових християнських розспівах. Хоча народна пісня і церковні розспіви займали важливе місце в житті людини тієї епо­хи, наповнюючи її побут і дозвілля, але вони постійно перебували у стані антагонізму, обумовленого боротьбою двох несумісних іде­ологій — язичницької і християнської.

Давньоруське зодчество. Язичницькій свідомості було прита­манне розуміння Всесвіту як необмеженого круга, підтвердженням чого стали кургани, круглі відкриті капища. Суттєвою особливістю київського капища, розкопаного в 1908 р., є обрамлення централь­ної круглої форми прямокутною кладкою, яка могла бути підвали­ною стін. Кладка орієнтована за сторонами світу, а центральне коло має виступи, спрямовані у кути кладки, тобто на північний схід, південний схід і т. п. Імовірно, виступи символізували розу вітрів. В усякому разі і ці виступи, і перехід до чотирикутної конфігурації капища свідчать про еволюцію самосвідомості від сприйняття ви­димої округлої організації простору і сакралізації такої форми до розуміння більш абстрактної концепції прямокутної організації простору. Така концепція відповідала потребам християнського культу і християнської ідеології.

Києвом не була сприйнята візантійська ідея побудови прямокут­ного храму (базиліки) з куполом. Оскільки храм все більше розумівся як «небо на землі», то грандіозний, всеохопний купол, який має Константинопольська Софія і який символізує небо, замшився з часом невеликими банями на барабанах, які стали образом небес­ного склепіння на землі. Бані підтримувалися системою стовпів і склепінь, така будова називається хрестовобаневою. Ця система до­зволяла за єдиним принципом будувати і невеликі чотиристовпні храми, і шестистовпні храми як з трьома, так і п'ятьма нефами, і великі храми з вісьмома стовпами.

Внутрішнє оздоблення храмів вражало довершеністю мозаїки, фрески, у середині храму було багато світла і чудова акустика. Підлога викладалася з різнокольорових шматків каміння, керамі­ки і смальти. Храми прикрашали золоті і срібні дзбани, розкішні візантійські тканини, великі хороси (люстри). Високих іконостасів ще не було, і тому ті, хто був у храмі, бачили увесь його великий простір, могутність стовпів, красу світлих бань.

Перші християнські храми на Русі, як, наприклад, Десятинна церква св. Богородиці (кін. X ст.), мали видовжену на захід фор­му, великий нартекс, що вміщував значну кількість оглашенних (тих, хто готувався прийняти хрещення). В цілому архітектура Десятинної церкви не була абсолютно новою для киян, хоча наяв­ність багатьох бань впливала на свідомість новонавернених християн. Вже у Десятинній церкві відчувається не лише візантійський вплив, а й вплив місцевих культурних традицій та вагомість істо­ричних подій: необхідність пристосовуватися до виконання місіонерських завдань, прагнення передати державний характер нової релігії.

Синтез цих тенденцій дав нове розуміння простору, який вже мислився не безособистісно-космічним, а особистісно-організованим, що проявлялося у поєднанні форм архітектурної композиції, роз­пису, скульптури. Вже тоді (кінець X — початок XII ст.) формувався неповторний стиль монументального історизму, який на довгі роки визначив розвиток архітектури в Україні і на слов'янській півночі. Він найбільш: адекватно виражав дух героїчної епохи, дер­жавний характер нової релігії, нового світогляду, що й визначало архітектурну образність, змістовність, і був первинним для Київської Русі, як для середньовічної Західної Європи романський стиль.

Вторинним стилем на Русі був придворно-княжий: будувалися храми, розраховані насамперед на княжу сім'ю і дворову челядь. Також розвивався єпископальний стиль. Його викликало до життя утворення в усіх землях держави (у зв'язку з феодальною роздроб­леністю) єпархій та необхідність мати в них кафедральні собори. Такі будови, як правило, однобанні, хоча кафедральні собори часто є масштабними.

Найвидатнішою будовою монументального зодчества Київської Русі став тринадцятибанний Софійський собор у Києві (1037 p.), що був «руською митрополією», головним собором держави. Він мав п'ять нефів. Такого не знала Візантія, як і тринадцятибанних церков. Керували побудовою візантійські майстри, але замисел храму про­диктовано замовником — Ярославом Мудрим і його найближчими радниками. Незвичайність для візантійця замислу при його втіленні закономірно призвела до своєрідних особливостей, які дають можли­вість говорити про становлення «київської» архітектурної школи. Про це свідчать галереї, якими оточений собор з трьох боків, наріжні бані, дві масивні вежі, загальна пірамідальна композиція тощо. Оригінальність замислу та майстерність втілення не залишає най­меншого сумніву щодо відсутності наслідування Константинополь­ській Софії. Напевне, що Ярослав Мудрий прагнув віддати себе, Київ і Київську Русь під патронат Софії — Премудрості, під якою можна одночасно розуміти і Матір Божу, і Самого Христа, а відтак — мати образ світу і обожненої людини як Божих творінь, проявів Його Премудрості. Це була державна програма дії. П'ятинефні Софійські собори згодом будуються у Новгороді та Полоцьку, а у Києві зводять­ся ще два подібних храми — Георгієвський та Ірининський.

Для новгородської храмової архітектури характерні невеликі однобанні церкви. Особливо славилася у Новгороді церква Спаса Нередиці (1198 p.). До кращих зразків пізнього періоду давньорусь­кого зодчества належить побудована у 1165 році Андрієм Боголюбським церква Покрови на березі річки Нерлі. Крім храмів, зо­крема у Києві, збереглися до нашого часу залишки кам'яних Золотих воріт, археологи також знайшли фундаменти княжих па­лаців та фортечних стін.

Крім кам'яної архітектури у Київській Русі були поширені й дерев'яні будівлі, і, звичайно, вони передували у часі першими. Це міські житлові будинки (як правило, одноповерхові; дво- і трипо­верхові належали переважно заможним городянам), господарські споруди, оборонні укріплення, наприклад, вали Білгорода — мо­гутньої фортеці поблизу Києва.

Отже, давньоруське зодчество, особливо монументальне, розви­валося в контексті тогочасного світового архітектурного процесу. Водночас стилі монументального історизму, придворно-княжий, єпископальний базувалися на національних традиціях і мали неповторні індивідуальні риси, які вбачаються у величних спорудах, що збереглися до наших днів.

Живопис.Період XI — поч. XIII ст. в культурі Київської Русі позначився особливим піднесенням живопису. Під візантійським впливом активно розвивалися мозаїка, фрески, іконопис.

Особливістю монументально-історичного стилю є багатопланове розгортання із смислового центру основної ідеї, теми, що особливо видно на прикладі Софійських соборів Києва, Новгорода й Полоцька. Такий же спосіб мислення зумовив розквіт живопису в Київській Русі після хрещення. Фрески і мозаїка Софійського собору містили сотні зображень людських фігур, частина з яких помітно індивіду­алізована і одухотворена. Головною темою стало зображення Вседержителя в центральному куполі, яку розвивають зображення Богоматері (до найвищих досягнень монументального стилю на­лежить мозаїка Богоматері Оранти), євангельських і старозавітних сцен. Все це свідчить про складне живописне мислення як митців (провідну роль відігравали, звичайно, грецькі майстри), так і духов­но провідних верств та поспільства. Не випадково руські майстри освоїли нове мистецтво надзвичайно швидко. Вже в XI — на поч. XII ст. відомими давньоруськими іконописцями були Григорій та Алімпій, про яких йдеться у Печерському патерику. І у подальшо­му майстерність живописців-русичів зростала напрочуд швидко, ними створено шедеври, що конкурують із зразками візантійського живопису. Поступово формувалися особливості власної живописної школи: орнаменталізація ліній, психологічна індивідуалізація об­лич, які поступово набували слов'янських рис, виразність, більш вільна манера письма, далека від лінійної стилізації. Зображення ставали більш плоскими. Отже, дуже швидко формувався давньо­руський стиль монументального і станкового живопису. Слід зазна­чити, що він мав переважно сакральний характер. Світський живо­пис був менш поширеним.

Техніка мозаїки перенесена на Русь із Візантії. Зображення ви­кладалося з кубиків майстерно пофарбованого скла (смальти) чи кольорового каміння. На поверхню стіни наносилася цегла, на ній робився малюнок, а потім по ньому викладалася шляхом вдавлювання мозаїка. Зображення робилися так, що їх добре було видно здалеку, вони не містили деталей, образи були чіткими, ясними, легко сприймалися. Давньоруська мозаїка збереглася лише в Софії Київській та частина в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві (середина XI ст.) (яка на сьогодні, на жаль, лише у Третьяковській галереї в Москві).

Техніка фрески, також принесена з Візантії, була не такою склад­ною. Майстер писав фарбами прямо по сирій штукатурці, яка готувалася особливим способом. Фарби проникали всередину штука­турки на певну глибину і щільно з'єднувалися з нею. На відміну від мозаїки, фрески відрізнялися більшою імпровізованістю і безпо­середністю малюнка.

Іконопис — це вид станкового живопису. Фарби, які виготовля­лися на яєчній основі, накладалися на спеціально підготовлену дошку. Ікони київських майстрів, на жаль, не збереглися. Хоча відомо, що київська іконописна школа за тих часів була найславетнішою. її традиції — монументальний стиль, розміри тотожні роз­мірам фресок і мозаїк з київського Софійського собору, продовжили митці Новгорода та Володимира (наприклад, ікона Петра і Павла розміром 236 на 147 см з Софійського собору в Новгороді). Такі ікони як «Ярославська Оранта», «Ангел Златі власи», «Устюзьке Благовіщення », ікона св. Георгія в Успенському соборі Московського Кремля, ікона Дмитра Солунського (др. пол. XI ст.), що, безперечно, є творами київської школи, збереглися до нашого часу.

Своєрідність київської малярської школи позначилася й на книжковій мініатюрі. Шедевром цього виду живопису є Остромирове Євангеліє, оздоблене заставками, орнаментом; в ньому містяться мініатюри євангелістів Марка, Луки, Іоанна, але не зображено, з невідомих причин, Матвія. їх постаті вкомпоновані в рамку, при­крашену вишуканим орнаментом, підібрано чудову гаму червоних, жовтогарячих, рожевих кольорів, майстерно поєднаних із золотими тонами. Не менш відомі мініатюри Ізборника Ізяслава (1073 р.) та псалтиря Гертруди (1078—1087 pp.). Особливістю мініатюр остан­нього (« Різдво Христове », « Розп'яття ») є прагнення майстрів пере­творити заставки квадратної форми у суцільне орнаментальне ме­реживо з різноманітних квітів, пелюстків. У мініатюрі Ізборника «Коронування Ярополка» подані кращі зразки портретного маляр­ства того часу: яскраво зображені постаті подружжя Ярополка та Ірини, над головами яких Христос тримає вінці; їх обличчя пред­ставлені як ідеал чоловічої і жіночої краси.

Скульптура. Найдавнішими відомими скульптурними зобра­женнями, виконаними в Київській Русі, є рельєф Богоматері Десятинної церкви (кінець X — початок XI ст.), рельєфи Геракла з левом та Діоніса на колісниці (XI ст.), а також рельєфи святих-вершників Георгія та Феодора Стратилата і святих Нестора і Димитрія (початок XII ст.). Виконавцями міфологічних рельєфів, безсумнівно, були місцеві майстри. Ці роботи в галузі декоративно-монументальної скульптури стали підготовчим етапом до майбут­ньої давньоруської пластики.

Вибір сюжетів недвозначно вказував на продовження античної традиції. Але міфологічні образи тлумачилися відповідно до християнської ідеології. Якщо образ Десятинної церкви є новим образом світу, то зображення Геракла, який перемагає лева (біблійного сим­волу зла) — це образ нової людини. Діоніс же — символ стихійних сил землі — виглядає розслабленим, знесиленим, нікчемним. Цей образ міг символізувати прозахідного, прокатолицького князя Ізяслава, до боротьби з яким кияни спонукали Всеволода та Свя­тослава — фундатора Києво-Печерського монастиря (оплоту право­слав'я і візантійської традиції), а саме монастирську церкву при­крашали ці рельєфи. В них відображено надзвичайну глибину й образність мислення стародавніх майстрів, а символізм зображень вказував на те, що старе язичницьке світосприйняття слов'ян ще не втрачене, воно дозволяло відчути міфологічний смисл античних героїв. Тому в цих зображеннях ще переважало чуттєве начало (під­креслювалися сила Геракла, злість лева, розслабленість Діоніса). А вже святі-воїни позбавлені чуттєвості. На міфологічних рельєфах добру (зліва на зображенні) протистоїть зло (справа на зображенні): згідно з християнським вченням на Страшному суді праведники стануть праворуч від Спасителя, а грішники — ліворуч. Зображення святих морально рівнозначні, вони не протистоять одне одному, а зло зображається переможеним, внизу. Фігури святих притягують­ся до єдиного невидимого центру, який і є центром композиції — ним може бути лише Бог, Він невидимий (незображуваний), але являє собою реальну непереможну силу. Дане зображення не має стиліс­тичних аналогів у православному мистецтві.

Особливого розповсюдження скульптурні зображення набули у другій пол. XII — поч. XIII ст. і саме у північних регіонах Русі — Володимирі, Суздалі. Вони займають багато місця на фасадах, стінах храмів. Це, в основному, зображення міфологічних зооморфних фігур чи рослинного орнаменту, а великі статуарні фігури, жахливі демонічні істоти, що були типовими для середньовічної скульптури романського стилю в Західній Європі, відсутні. Най­більш відомі скульптурні зображення Димитрівського собору (1194—1197 pp.) у Володимирі, орнамент Георгіївського собору у Юр'єві-Польському та ін. Але скульптура як самостійний вид мис­тецтва у його класичному розумінні широкого розповсюдження у Київській Русі не мала.

Декоративно-прикладне мистецтво. У Київській Русі існу­вало більше сорока ремісничих спеціальностей, багато з яких досягли високого рівня досконалості. Особливо славилися ювелірні вироби, серед яких перше місце посідала перебірчаста емаль, якою прикрашалися дорогі золоті речі, а також вироби з черню. Надзвичайно мистецькою була філігрань — вироби із дуже тонко скручених дротинок, з яких викладалися найскладніші візерунки, що потім злегка припаювалися до поверхні предмета. Близьким до філіграні було мистецтво виготовлення на ювелірних виробах найдрібніших крапельок із золота чи срібла, з яких також викладали візерунки; кожна крапелька була у 5-6 разів менша від булавочної голівки. Високою майстерністю також вирізнялися скляні кольо­рові браслети, полив'яна кераміка, різьба по кістці. В руських містах були цілі райони, заселені гончарями, ковалями, кожум'я­ками.

Отже, сам факт християнізації Київської Русі і, як наслідок, роз­виток духовної, а також глибинної за змістом і довершеної формою художньої культури, засвоєння цінностей інших культур свідчить і про внутрішні можливості народу, і про культуротворче значення християнства. За одне століття Київська Русь досягла рівня най­більш культурного народу Європи і у ХІ-ХП ст. стала наймогутнішою країною цього регіону. Але культурний розквіт значно важ­ливіший за тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба поклала початок приєднанню України, а також інших східнослов'янських народів до європейського культурного світу. І ніякі політичні, воєнні, економічні негаразди наступних століть не змогли вже зупинити культурний розвиток нашого на­роду, вилучити його з європейського християнського культурного поля.

Змістом духовної культури Київської Русі були християнізація світогляду східних слов'ян, поступове прийняття нової системи цінностей, а головною цінністю стала особистість як духовний фе­номен. Тому визначальною рисою давньоруської культури є її духов­ність, релігійна спрямованість, орієнтованість на задоволення духов­них потреб, зокрема моральну досконалість. І їй вдалося показати світові неперевершені зразки досконалої людської особистості — ду­ховних лідерів народу, можновладців, воїнів, митців. Також харак­терними рисами цієї культури є масовість (широкі верстви населен­ня прагнули духовної творчості, самовдосконалення, прилучалися до нової художньої культури), колективність (нові цінності, нові ідеї, нові мистецькі твори — це часто результат праці багатьох по­движників, митців, цілих поколінь). Характерним також є наявність і співіснування писемного та усного типів культури.

Особливо високі цінності було створено в художній сфері. Виз­начальні риси давньоруської культури зумовили такі принципи мистецтва Київської Русі, як канонічність і традиціоналізм, але водночас і відкритість, готовність сприймати культурні здобутки інших народів, синтетичний характер мистецтва, єдність і парале­лізм його складових, символізм, умовність та анонімність.

Бичко

Лекція 10. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ДО XIII СТ.)

Будь-які письмові джерела відтворюють давню історію зі значним запізненням, а щодо української історії ще й тенденційно, оскільки першими, хто залишив нам ві­домості про наших предків, були римські письменники Таціт, Пліній, Птолемей; грецькі, арабські, пізніше—німецькі та польські мандрівники. Вірогіднішими є археологічні, лінг­вістичні, етнографічні пам'ятки, які дають можливість стверджувати, що формування східнослов'янських племен почалося ще в кам'яний вік (II тис. до н. є.), хоча на історичну арену вони виходять тільки в І ст. до н. є. та в І— II ст. н. є.

Археологія датує цей період за залишками поселень та могильників так званої зарубинецької культури. Житла бу­дувалися біля річок, із дерева, яке обмазувалося глиною. Населення займалося скотарством та землеробством, і хоча ремесла ще не виділилися, плавка заліза була вже відома і

ковальство теж. Родову общину в цей час змінює сільська.

* В даному розділі наша увага зосереджується на культурі країн колишнього СРСР, що зумовлюється передусім специфікою зв'язків, які історично склалися між цими народами.

Наступний період формування східнослов'янських пле­мен пов'язаний із пам'ятниками так званої черняхівської культури (III—V ст. н. є.), яка була поширена в лісостепо­вій зоні Східної Європи, і київської культури (поліська час­тина Середнього й Верхнього Подніпров'я та Подесення).

Живучи окремими родами (об'єднання скоріше терито­ріальні, десь до ЗО чоловік, подібні до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст.), слов'яни ставили собі «город» для спільної боротьби з ворогами. Пізніше біля города вироста­ли «остроги» — огороджені поселення купців, які організо­вували торгівлю. Осідали в цих місцях також багаті люди та ремісники. Відомо більше двох тисяч таких поселень.

Подальший розвиток місцевих культур попередніх епох відчував на собі значний вплив античної культури римських провінцій на нижньому Дунаї. Це сприяло значному розвит­ку ремесел — гончарного, ювелірного тощо (майстри воло­діли складними технічними прийомами виготовлення кольо­рової емалі, штамповки та кування золота, чорніння срібла і і т.п.).

З IV—VII ст. слов'яни включаються в процес великого переселення народів, який виводить їх на широкі простори до Чорного моря. Одне крило вийшло до Балкан, друге — до Каспію і навіть до Малої Азії. Таким чином, слов'яни розді­лилися на дві великі частини — антів на сході (прямих потомків українців) та венедів на заході. Водночас виникає і відокремлене від маси землеробів та ремісників військо слов'ян— озброєні дружини, які воювали проти готів (Північ­не Причорномор'я, III ст. н. є.), пізніше гунів, аварів, болгар, угрів, печенігів.

Процеси, що відбувалися, вимагали певної централізації у вигляді політичної влади, державності. Остання виникає по суті як демократія грецького типу, коли державу очолює талановитий полководець чи князь. «Слов'янами і антами не править один муж,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський,— але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спіль­но». Розширюються культурні та торговельні стосунки сло­в'ян, у тому числі й з Візантією.

Наймогутнішою державою того часу була Київська Русь, яка проіснувала з кінця V до XIII ст. У XI—XII ст. Ки­ївська Русь стає наймогутнішою державою в Європі з висо­ким рівнем розвитку самобутньої культури. Контакти з багатьма народами Заходу та Сходу значно збагатили пле­мінні звичаї та обряди. І хоча за тривалий час введення хри­стиянства (як відомо, першим київським князем, який прийняв цю релігію в 60-х роках ЇХ ст. був Аскольд. Пізніше християнство впроваджувала Ольга, а остаточно це зробив князь Володимир у 988 p., хоча навернення народу в цю ре­лігію продовжувалося аж до XIV ст.) йому все ж вдалося стати ідеологічною основою феодальної могутньої держави, християнство не знищило поганства (язичництва). Скоріше відбулося пристосування християнства до народної релігії. Насамперед воно увібрало в себе поганські звичаї, обряди, свята. Передусім це спостерігалося там, де християнство по­ширювалося найраніше — на території саме Київської Русі, майбутньої землі української. Поєднавшися з найвпливовішою державою того часу — Візантією, князь Володимир увів тим самим Русь до числа найрозвинутіших країн світу.

Водночас Володимир остерігався занадто великого впли­ву візантійської культури. Саме тому богослужебною мовою стає не грецька, а так звана церковнослов'янська, тобто ста­роболгарська. Представники латинського, західного духів­ництва прагнули домогтися прихильності князя. Так, його гостем був німецький єпископ Бруно, який проповідував християнство серед половців, а в Турові жив ще один ні­мецький єпископ — Райнберн.

Якщо врахувати той факт, що офіційний розділ церков на східну православну, грецьку та західну католицьку (латиномовну) відбувся після прийняття Руссю християнства в 1054 р., то не можна погодитися з твердженням церкви, згідно з яким з самого початку церква Русі була суто пра­вославною '.1 Паславський І. Між Сходом і Заходом//Дзвін. 1990. № 10. С 100.

Помітну роль у житті Русі, зокрема становленні її дер­жавної символіки, відігравала Візантія. Так, на монетах, які карбувалися за життя Володимира, він зображався подібно до візантійських імператорів: в діадемі та зі скіпетром. Са­ме на монетах вперше з'являється і родовий знак київських князів, так званий тризуб. Візантійські впливи помітні, по­ряд з варязькими, й у військовій організації Київської дер­жави, в будові укріплень, флоту.

Візантійським впливом позначені також архітектура (са­ме грецькі майстри будували Десятинну церкву), малярст­во — іконопис, монументальний живопис, книжкова мініа­тюра, мозаїка.

І все ж не можна зводити культуру Русі лише до візан­тійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма краї­нами, вела з ними активну торгівлю. «Головні суходільні Шляхи,— писав І. Крип'якевич,— перехрещувалися в Ки­єві. З півдня йшли три шляхи — Грецький, Солоний і Залозний, якими приходили каравани від Чорного моря. У за­хідні землі вели два шляхи — один Васильківський, на Ва­сильків та горішній Буг до Галича, другий на Білгородки, Звягель, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу і західні краї­ни. На схід ішли дороги на Переяслав і Чернігів,— одна до Каспійського моря, друга на середню і горішню Волгу. У за­хідних землях були ще інші шляхи, що вели до Балтицького моря і на Закарпаття... Торгівля в X—XI ст. була в руках місцевих купців, що у своїх торгових подорожах сягали до Турану, Персії, Єгипту, Месопотамії і до різних країн За­хідної Європи; пізніше, коли орди степовиків відрізали Ук­раїну від Чорного моря, ініціатива перейшла до Кримських греків, врешті в XIII ст. до італійських колоній на побереж­жі Чорного моря. Занепад східноєвропейської торгівлі у зна­чній мірі спричинили хрестові походи, після яких торгівля Орієнту з Західною Європою перейшла на Середземне море, минаючи Чорне море і Україну»'.

Таким чином, культура докиївської та київської князів­ської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала на собі вплив культур Переднього Схо­ду та Греції. Крім того, ця культура була пов'язана з куль­турами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Південного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-східнослов'янської спі­льності, культура Русі все ж становила певну автохтонність, хоч і була доволі відкрита всім впливам і взаємодіям.

Основу цієї культури складали місцеві, народні елемен­ти, притаманні народному світосприйманню, народним зви­чаям, фольклорним жанрам. Саме на цей грунт лягали ті різноманітні культурні впливи, які згодом, сплавляючись із місцевою культурою, і створювали передумови виникнен­ня нової культурної єдності.

Ще до введення християнства на території Київської Ру­сі існувала письмова мова. З часів князя Володимира за­початковується освіта. Князь Ярослав вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбут­ньої діяльності. На жаль, згодом князі відвернулися від ці­єї просвітницької діяльності. Справу у свої руки взяла церк­ва, що надало освіті певної односторонності. Навчання про­водилося з допомогою богослужбової літератури, передусім Псалтиря, що давало змогу отримати початковий рівень знань. Той, хто хотів навчатися далі, мав набувати знання.

Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. С. 88—8

Самостійно, читаючи те, що спромігся дістати. Не цурали­ся знань і князі. Так, Ярослав Мудрий організував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав літе­ратурні повчальні твори, уславився як філософ і волинсь­кий князь Володимир Василькович.

Самостійної науки в цей час ще не було. Всі наукові знання бралися з Візантії — перекладалися грецькі та рим­ські пам'ятки культури. Так, «Шестиднев» Василія Велико­го, перекладений болгарським екзархом Іоаном, поєднував у собі біблейське вчення про шість днів творення світу з каз­ково-фольклорними відомостями. «Фізіолог» подавав попу­лярний опис тварин, спираючися на їхні прикмети та каз­кові припущення.

Великого поширення набули медичні знання, які посту­пово витискали знахарство та ворожбитство. Згідно з літо­писом у Печерському монастирі в другій половині XI ст. пе­ребували відомі руські лікарі — Дем'ян Пресвітер та Агапіт Лічець.

Географічні знання в основному черпалися з підручни­ка Козьми Індикоплова — александрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Пто­лемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. Во­на, нібито, замкнена між стінами, що досягають склепіння, рухом зірок та сонця керують ангели. З місцевих географіч­них творів найбільшу популярність мала праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі -— Палестини (кі­нець XI — початок XII ст.) і описав землі, що побачив, йде­ться про «Ходіння Данила Мніха».

Математичні знання зводилися до чисто практичних— чотири дії, дроби, обчислювання процента. Загалом конкрет­ні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідо­мості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загаль­нотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окре­мі уривки були перекладені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна.

Водночас з'являється і оригінальна література. Це, пе­редусім, літопис «Повість минулих літ», започаткований (близько 1039 р.) ченцем Печерського монастиря. Продов­жував літопис Никон Великий (1069—1073), а впорядкував у 1112 р. Нестор. Вели літописи монахи монастирів. Найвиз­начнішим був літопис Галицько-Волинський, написаний при дворі галицького короля Данила та його наступників. За­значені літописи писалися під впливом візантійських хро­нік (насамперед Малали та Амартоли), болгарських літо­писів та деяких історичних західних оповідань і були першими історіографічними спробами дати знання про Україну та Східну Європу.

Значний вплив на письменство мали грецька культура та Схід. Великої популярності набули фантастичні романи на східні теми: «Александрия» — розповідь про боротьбу Александра Македонського з казковими народами. «По­вість про індійське царство», «Троянська війна», «Слово про премудрого Акіра». Ці твори були сповнені загадок та на­родних виразів; звіриний епос — «Стефаніт та Іхнілат»; пе­реробка життєпису Будди — «Варлаам та Йоасаф»; героїч­ний епос про боротьбу з арабами — «Девгенієве Діяння». Зазначені теми певною мірою увійшли пізніше до українсь­кого казкового фольклору. Поширеною формою літератур­них творів були так звані апокрифи— про Адама, про жит­тя Христа, легенди про життя та подвиги святих.

Спочатку оригінальні літературні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться міс­цеві сюжети — «Моління Данила Заточника» (збірник жит­тєвих та політичних порад новгородському князеві Ярославу Володимировичу — XII—ХНІ ст.), проповіді українського духовенства, праця київського митрополита Іларіона «О за­коні і благодаті» (середина XII ст.)

Вершиною літературної творчості, в якій поєдналися складні й досить суперечливі світоглядні картини (поганст­во з його тілесно-чуттєвим світосприйманням, де людина «розчинена» в природі, та християнство з його закликом до відмови від грішного буття й спрямування людини до «віч­них божественних» духовних цінностей; йдеться про кон­фліктне протистояння «тілесності» поганства та «духовно­сті» християнізованої картини світу) було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.). У цій героїчній поемі, яка нерозривно пов'язана з поетикою української культури, широко представлені народна символіка, міфологія та звичаї, на ос­нові яких формулювалися основні моральні вимоги, що ви­сувалися щодо борців проти наступу степовиків, стверджу­валися лицарські чесноти будівників держави.

Останнє набувало особливого значення, оскільки вже в XII ст. руські князі вступають у міжусобну боротьбу. По­чаток цьому поклав Юрій Долгорукий, який вперто боровся за великокняжий престол у Києві, тричі з 1149 по 1155 р. піддаючи його розгрому. Цей наймолодший син Володимира Мономаха намагався організувати новий політичний центр у Суздалі на противагу Києву. Його сини Андрій та Всево­лод теж прагнули знищити Київ і замінити його князівст­вами, в яких вони зросли. Так, Андрій Боголюбський таєм­но залишив Вишгород, котрим його наділив батько, забрав Із собою різні коштовності, в Тому числі і вишгородську іко­ну Богородиці, яка стала головною святинею Володимира над Клязьмою, а згодом і Москви, і виїхав до Суздаля. Зре­штою, він та його військо завдали Києву страшного руйну­вання. І хоча кияни розбили дружину князя в 1173 p., місто як політичний центр могутньої держави занепало. Увага київських князів з цього часу була спрямована на будівницт­во міста, церков та монастирів, зміцнення торгівлі.

Це сприяло тому, що архітектура в Києві досягла значної величі. Розвиваючися під впливом кримського Херсонесу, Візантії, Малої Азії, Балкан, київська архітектура вироби­ла так званий візантійський стиль — у церковних будівлях це сполучення базиліки з центральною будовою. Найпоши­ренішими були три нави, лише деякі великі церкви зводи­лися п'ятиапсидними. Іноді будувалися малі, одноапсидні церкви та невеликі центральні будівлі (ротонди). Ближче до Заходу помітно проявлялися впливи романського стилю. Найдавніші пам'ятки залишилися до наших днів у Києві та Чернігові. Деякі залишки замкового будівництва можна побачити в Галичині.

Високого рівня досягає малярство, залишки якого мож­на спостерігати в Софії Київській. Яскравий прояв маляр­ство знайшло в мініатюрах, що існують у рукописах. Саме там гостро відчувається краса народних мотивів. Високий рі­вень малярства засвідчується і тим, що воно далеко вийшло за межі своїх земель. У Кракові та Вавелі, в Сандомирі та Любліні костьоли розмальовані українськими майстрами. Зазначені досягнення культури концентрувалися передусім навколо церковного життя і звичайно мали суто релігійний характер. Заслуговує на увагу, що в той час, як православне духівництво проводило політику повного відчуження від усіх інших релігій, світські люди схилялися до віротерпимо­сті: «і цю віру, і ту віру дав нам Бог», стверджували вони.

Впливовою соціальною силою поставали дружинники, головною гідністю яких були лицарська хоробрість, само­відданість та вірність батьківщині й князю в боротьбі за вітчизну. Чільне місце в громадському середовищі посідали ремісники і особливо купецтво. Можливо, існували й об'єд­нання, подібні до гільдій. їх організовували чумацькі вал­ки, що сотнями відправлялися по сіль на Підкарпаття, де чумаки налагоджували караванну та морську торгівлю. Торгова верства, таким чином, була тим осередком, який, здійснюючи культурні впливи та запозичення, складав одну із найпрогресивніших сил у суспільстві. Життя ж села, тісно пов'язане з хліборобством, спиралося на «закони батьків», давні обряди та звичаї, тяжіло до консервативних засад.

Зазначені групи населення не відзначалися сталістю, постійно взаємодіяли між собою, мінялися місцями: лицарі обробляли землю і займалися торгівлею. А купці бралися за зброю, щоб боронити своє майно, нерідко це доводилося робити і селянам.

Слід зазначити, що центральне місце в духовному житті народу займали військово-рицарські уподобання, хлібороб­ські цінності, торгівля. Інтелектуальна діяльність була другорядною. Саме тому і розуміння патріотизму, яке спи­ралося на родовий світогляд і зводилося до охорони своєї землі, мало державний, а не національний характер. Тодіш­ні українці відчували себе громадянами всієї Східної Єв­ропи і називали себе русичами.

П'ятисотрічне існування Київської Русі створило умови для високого розквіту культури українського народу, закла­ло основи могутньої державності.

Рекомендована література

Грушевський М. Історія України—Руси: В 11 т. К-, 1991. Т. 1.

Бычко А. К. Народная мудрость Руси (анализ философа). К., 1988.

Знойно О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. К., 1989.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури//Укр. культура. 1991. № 1—6.

Рыбаков Е. Я. Язычество древних славян. М., 1981.

Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Львів, 1992.

Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. К-, 1990.

Яртись