Духовне життя українського народу в 70-80 рр. ХХ ст.

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис, а вищу - 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно -- 924 тис. та

148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала об?єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/61 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/71 -- 60,4%, в 1976/77 -- 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно -- 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон?юнктурщини, необ'єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до розв?язання наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі -- романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія І.Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно -- фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки "старики"» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Виков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці -- опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар?єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, -- про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко -- незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар?єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

103.Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух у 60-80-х роках ХХ ст.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН--УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов?язані з ОУН--УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об?єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук?яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, -- писав лідер УРСС. -- Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечисленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув?язнення -- від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об?єднань, що виникли на початку 60-х років, -- Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

104. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки.

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його „ері”, але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це - курс на прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки, яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і самофінансування; тісний зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічногопрогресу у виробництво; створення акціонерних товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. п.

Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах соціалістичного вибору.

Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин:

- відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від застосування сили і опори на силові методи розв'язання міжнародних проблем;

- виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і виведення радянських військ з Європи.

Усе це сприяло краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об'єднання з ФРН.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з'являються позитивні публікації про українських січових стрільців, ОУН-УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух КУкраїни за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Все це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.

У 1990 р., після видалення статтів з Конституції СРСР пр „керуючу і спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною равдою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об'єднань”, починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. - усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.

Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації” союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на друге - 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

105. Зусилля діаспори щодо відродження української державності.

Достатньо сказати, що Канада другою після Польщі визнала Україну після прийняття Акту Незалежності. Що й не дивно, адже 15% населення Канади – українці, а це 16 млн. населення. В Канаді ж друкувалися й перші гривні – адже в Україні тоді ще елементарно не було необхідного обладнання. Втім, як зараз ми побачимо, здобуття Україною незалежності – перемога не тільки нашої країни, а й багатьох патріотів, що опинилися за її межами.

Вони намагались допомогти різними методами. Вони приносили неоціненну користь - розкривали та просували українське питання в світі. Під час голодомору надсилали гроші, їжу та намагались врятувати своїх братів та сестер. Але радянський уряд не дав дійти цій допомозі, прирікши мільйони українців на смерть. Зрештою, саме діаспора привертала увагу світу до жахливих репресій, що коїлися в Радянському Союзі.

Українська діаспора допомагала своїм братам багато разів.

Коли утворилася Центральна Рада, в квітні 1917 р. було скликано Київський національний конгрес. На нього з’їхалися українці з усієї України і з усіх точок світу. То був Перший всеукраїнський національний конгрес. Він обрав Центральну Раду та підтвердив її легітимність. З цього часу Центральна Рада могла діяти.

Вже наприкінці 40-х – на початку 50-х рр.. ХХ ст. у Канадівиник ряд громадсько-політичних організацій з українців-емігрантів, основною метою діяльності яких стало відродження незалежності України. Згодом усі ці організації об’єдналися в Український визвольний фронт Канади (УВФК).

З 40-х років в Канаді почалися масові акції, організовані представниками української діаспори. Так, 18 червня 1950 року в Торонто пройшла велика маніфестація, в якій взяли участь 20 тис. українців. Вона була приурочена до двадцятої річниці знищення органами влади СРСР Спілки української молоді та процесу над Спілкою визволення України.

Дещо пізніше у 1965 році була проведена масова акція „ Одним фронтом – проти Москви!”. Українська діаспора проводила пікетування посольства СРСР в Оттаві, розгорнула кампанію в пресі, присвячену подіям в Україні, проводила численні прес-конференції з роз’ясненням прагнень українців до побудови незалежної держави. Варто також відзначити, що українській діаспорі Канади за допомогою своїх представників в органах влади вдалося заручитися підтримкою керівництва країни в справі відродження незалежної української держави.

Приведенні події є не найбільшою часткою всього, що зробили заради своїх братів і навіть зараз вони не забувають про нас. Дії цих людей показують що ми можемо і повинні піклуватися про один одного.