Внесок українського народу в перемогу над гітлерівцями.

 

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня 1945 р. — це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними надіями.

 

Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни і до 28 жовтня 1944 p., коли було остаточно звільнено територію України, — тобто 1225 днів. Саме відчайдушний опір радянської армії на території України в 1941 р. призвів до фактичного зриву планів "блискавичної війни" Німеччини проти СРСР. Хоча територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.

 

Україна сповна відчула, що таке нацистський "новий порядок". Мільйони мешканців України стали його жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові «роботи, хто залишився в живих, але сповна переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян України.

 

Визволення території України розпочалося 18 грудня 1942 р. Ворог чинив завзятий опір, розгорілися кровопролитні бої. На території України було зосереджено понад 60% сил гітлерівської Німеччини. Середньодобові втрати радянської армії під час звільнення України складали 68 тис. чол. Загальні втрати за 1943-1944 pp. склали 3,5 млн. чол. Не менше 50% особового складу військ, які билися з гітлерівцями в Україні, були її мешканці.

 

Але тут слід сказати, що жертви могли бути і меншими, якби не сталінський режим, для якого людське життя нічого не значило і якому перемога була потрібна любою ціною.

 

Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.

 

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.

 

Ратний подвиг багатьох українців на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни відзначений найвищими нагородами. Серед них — 2072 удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 українці — двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

 

В той же час не треба забувати і про бійців УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.), які теж боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.

 

Також 120 тис. українців воювали в армія Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.

 

Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.

 

Ключові дати

 

28 жовтня 1944 р. - визволення території України.

 

9 травня 1945 р. — день перемоги у Великій Вітчизняній війні.

 

98. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави. 1941-1955.

 

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами -- членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю -- радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

 

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

 

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р -- революційна, або ОУН-Б -- бандерівська, та ОУН-М -- мельниківська.

 

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету -- незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів -- «Нахтігаль» і «Роланд». З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери -- Я. Стецьком.

 

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в?язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

 

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

 

Історія формування Української повстанської армії досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 p. T. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.

 

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2--3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».

 

Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву -- Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

 

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з?єднання під назвою Українська Народна революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

 

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Основними об?єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.

 

Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель До Німеччини та протистояння окупаційним властям. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель--Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п?ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня.

 

Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні--листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

 

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті -- проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині.

 

В серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

 

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші -- «координаційним воєнно-політичним Центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також Доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

 

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

 

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

 

Після закінчення Другої Світової війні загони УПА тримали під своїм контролем значну територію і вбачали своїм головним завданням — не дати змоги радянській владі швидко закріпитися на західноукраїнських землях. На цій території УПА намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Повстанці мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини, проводили досить активні збройні акції, у відповідь на які сталінський режим провів каральні операції. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН- УПА. Такі втрати вимагали змін тактики, тому великі об'єднання почали ділитися на менші групи, які повернулися до партизанських форм боротьби, а після прийняття наприкінці 1946 Українською Головною Визвольною Радою рішення про докорінну реорганізацию УПА, взагалі перейшли до глибоко підпільницької діяльності.

 

 

ОУН і командування УПА на початку 1947 року переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тисяч диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тисяч військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Такі дії викликали широкомаштабні каральні акції з боку сталінського керівництва.

 

 

Смерть командувача УПА Р. Шухевича 1950 року стала своєрідною крапкою у організованому опорі на західноукраїнських землях , хоча невеликі окремі загони УПА діяли ще до середини 50-х років. Отже, у повоєнний період тактика УПА зазнає трансформації, хоча головним завданням повстанці завжди вважали визволення власної землі і не зраджували особистим принципам навіть під час переслідувань.

 

99. Сталінські репресії в кінці 40-х – на початку 50-х років.

 

На думку Єврейській енциклопедії, спрямованість репресій, починаючи з середини 1930-х років (і навіть раніше) ставала все більш антисемітської і це досягло свого апофеозу в останні роки життя Сталіна .

 

У 1948-1953 роках політичні репресії в ряді випадків мали за оцінкою багатьох джерел антисемітський характер. За твердженням Говарда Фаста, в 1949 році Національний Комітет Комуністичної партії США офіційно звинуватив ВКП (б) "в кричущих актах антсемітізма". [75] Як пише Геннадій Костирченко, "масштаби офіційного антисемітизму, які мали місце в СРСР на початку 1953 р., були гранично допустимими в рамках існуючої тоді політико-ідеологічної системи" [76]

 

 

Оцінки масштабів репресій сильно розрізняються головним чином через різне визначення поняття "репресії".

 

До жертв репресій різні дослідники відносять наступне:

 

тільки засуджені за "контрреволюційні злочини" (переважно за 58 статті) ( Земсков, Воронцов);

 

додатково включаються всі засуджені органами держбезпеки, а також заслані на спецпоселення розкуркулені селяни, репресовані народи (Охотин, Рогінський [77]);

 

додатково включаються жертви невиправдано жорстоких покарань за деякими кримінальними статтями (по "Закону про колоски", за прогули тощо);

 

підраховується загальна кількість ув'язнених у таборах (Вишневський [78]) або загальна кількість засуджених судами (включаючи покарання без позбавлення волі; Попов [79] [80], Цаплін [81]) і стверджується, що отримані величезні величини характеризують масштаби надлишково репресивної політики держави .

 

Основним критерієм для включення конкретної категорії служить необгрунтованість застосованих репресій. На відміну від офіційної статистики НКВД по засудженим за 58-ю статтею, надійні дані про чисельність інших категорій відсутні, і дослідниками наводяться різні оцінки. Сумарні оцінки по всіх згаданих категорій складають 25-30 млн чоловік що піддалися репресіям у вигляді позбавлення або значного обмеження свободи на більш-менш тривалі терміни [78] і понад 40 млн для менш суворих покарань. Різниця в оцінках масштабів репресій різними дослідниками визначається в першу чергу набором категорій осіб, що включаються в поняття "репресований".

 

В результаті оцінки варіюються від 3,8 млн - 9,8 млн "політичних" репресованих і до багатьох десятків мільйонів, включаючи зазнали покарання за кримінальними статтями.

 

Аналогічно розрізняються оцінки загиблих в результаті репресій - від сотень тисяч розстріляних за 58-й статті до мільйонів померлих від голоду початку 1930-х років.

 

У лютому 1954 р. на ім'я Н. С. Хрущова була підготовлена ​​довідка, підписана Генеральним прокурором СРСР Р. Руденко, міністром внутрішніх справ СРСР С. Кругловим і міністром юстиції СРСР К. Горшеніна, в якій називалося число засуджених за контрреволюційні злочини за період з 1921 р. по 1 лютого 1954 г. Згідно з довідкою, всього за цей період було засуджено Колегією ОГПУ, "трійками" НКВС, Особливою нарадою, Військової Колегією, судами і військовими трибуналами 3 777 380 чоловік, у тому числі засуджено до смертної кари 642980 чоловік, до змісту в таборах і в'язницях на термін від 25 років і нижче - 2369220 чоловік, до заслання і висилку - 765 180 чоловік. [82] [83].

 

Згідно з "Довідка 1 спецвідділу МВС СРСР про кількість арештованих і засуджених у період 1921 -1953 рр.." Від 11 грудня 1953 р., підписаній начальником архівного відділу МВС Павловим, на підставі даних якої, мабуть, була складена довідка, спрямована Хрущову, за період з 1921 р. по 1938 р. по справах ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД і з 1939 р. по середині 1953 р. за контрреволюційні злочини було всього засуджено судовими та позасудовими органами 4060306 осіб, з них засуджено до смертної кари 799455 людина, до змісту в таборах і в'язницях - 2631397 чоловік, до заслання і висилку - 413 512 чоловік, до "інших заходів" - 215 942 особи. Згідно з цим документом, всього було заарештовано за 1921-1938 рр.. 4835937 осіб (к / р - 3341989, інші злочини - 1493948) з них засуджено 2944879, з них до ВМН 745220. У 1939-1953 засуджено за к / р - 1115247, з них до ВМН 54235 (з них 23 278 в 1942 р.) [84] [85] [86]. (Прим.: Розбіжність між даними довідки Павлова і даними довідки, спрямованої Хрущову, можуть бути частково пояснити тим, що на оригіналі довідки Павлова, що зберігається в Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ), до цифри 2 945 тис. (кількість засуджених за 1921 - 1938 рр..) невідомою рукою олівцем зроблено примітка: "30% кут. = 1062" - тобто довільно було пораховано, що 30% всіх засуджених з 1921 р. по 1938 р. по справах ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД становлять кримінальники (слід також вказати, що 30% від 2 945 тис. становить 884 тис., а не 1062 тис.) [87]).

 

За даними комісії "по встановленню причин масових репресій проти членів і кандидатів в члени ЦК ВКП (б), обраних на XVII з'їзді партії" під головуванням П.Н Поспєлова ( 1956 р.), тільки в 1937-38 роках було заарештовано за звинуваченням в антирадянській діяльності 1548366 осіб, і з них розстріляно 681 692. [88]

 

Згідно підписаної Н. Шверником, А. Шелепіна, З. Сердюком, Р. Руденко, Н. Мироновим, В. Семичастним довідці, яка була складена для Президії ЦК КПРС в 1963 р., всього з 1935 по 1953 р. були заарештовані за політичними звинуваченнями 2760234 особи, з них розстріляно 748 146.

 

Згідно з повідомленням КДБ СРСР від 16 червня 1988 р., з 1930 по 1953 р. були заарештовані за політичними звинуваченнями 3778234 осіб, з них розстріляно 786 098 чоловік. [83] [89]

 

Усього в 1918-1953 рр.., За даними аналізу статистики обласних управлінь КДБ СРСР, проведеного у 1988 р., органами ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ були заарештовані 4308487 осіб, з них 835 194 розстріляно. [83].

 

Російський дослідник В. В. Місяці, посилаючись на узагальнені звіти ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ СРСР з контрреволюційної (державної) злочинності, наводить такі цифри за 1930-1953: за політичними звинуваченнями засуджено 3.613.654 чол., З них засуджено до вищої міри покарання 755.528 чол. [90]

 

За даними С. А. Воронцова, за ст. 58 КК РРФСР 1926 року за період з 1930 по 1939 рр.. було засуджено 2,8 млн людей, з них 1,35 млн - в 1937-1938. За ці десять років 724,4 тис. засуджених були засуджені до розстрілу, з них 684,2 тис. - в 1937-1938. [91]

 

Існує цілком обгрунтована думка, що при оцінці загального числа жертв політичних репресій необхідно враховувати не тільки самих засуджених за "контрреволюційні злочини". Репресіям піддавалися і члени сімей засуджених, які могли проходити за документами не як засуджені за "контрреволюційні злочини", а як "соціально небезпечні" або "соціально шкідливі елементи" (у цю категорію включалися і деякі інші особи, репресовані з політичних мотивів).

 

За оцінками демографа Анатолія Вишневського, заснованим на наявних архівних даних, у 1930-1953 рр.. було депортовано не менше 6,4 млн людей (включаючи розкуркулення, депортації за національною ознакою та ін) [92].

 

На думку істориків Н. Г. Охотіна і А. Б. Рогінський, якщо поняття репресій визначити вузько - як репресії органів держбезпеки за політичними звинуваченнями, "тоді, з невеликими погрішностями, число репресованих в період з 1921 по 1953 рік складе близько 5,5 млн людей". Якщо ж до їх числа включити "різні типи депортованих, які померли від штучного голоду і вбитих під час спровокованих конфліктів ..., і тих дітей, які не народилися через те, що їх можливі батьки були репресовані або загинули від голоду", то число жертв зросте на порядок [93]. Про загальні масштабах смертності від голоду і репресій можна судити з демографічних втрат, які тільки в період 1926-1940 роки склали 9 млн чол. [94]

 

У Статистичному збірнику Верховного суду 1958 йдеться про 17960000 засуджених за указами воєнного часу, з яких 22,9%, або 4 113 тис., були засуджені до позбавлення волі, а решта - до штрафів або виправно-трудових робіт. З них до жертв політичних репресій можуть бути віднесені засуджені за Указом Президії ВР СРСР від 6 липня 1941 про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, що збуджують тривогу серед населення. 15750000 чоловік за цими указами було засуджено за самовільний відхід з роботи (самовільно змінювати місце роботи багатьом категоріям працюючих заборонялося і після закінчення війни). [95] [96]

 

Крім того, значне число людей було засуджено до великих термінів ув'язнення і навіть розстрілу за дрібні крадіжки в умовах голоду (т. зв. "Закон про колоски") [83] [97].

 

За оцінками історика В. П. Попова, загальна кількість засуджених за політичні і кримінальні злочини у 1923-1953 роках становить не менше 40 млн. На його думку, ця оцінка "дуже приблизна і сильно занижена, але цілком відображає масштаби репресивної державної політики ... Якщо із загальної чисельності населення відняти осіб до 14 років і старше 60, як малоздібних до злочинної діяльності, то з'ясується, що в межах життя одного покоління - з 1923 по 1953 р. - був засуджений практично кожен третій дієздатний член суспільства ". Тільки в РРФСР загальними судами вироки були винесені відносно 39100000 чол., Причому в різні роки до реальних термінів ув'язнення було засуджено від 37 до 65% засуджених (не включаючи репресованих з боку НКВД, без вироків, винесених судовими колегіями у кримінальних справах Верховних, крайових і обласних судів і постійними сесіями, що діяли при таборах, без вироків військових трибуналів, без засланців, без висланих народів і т. п.) [98].

 

За даними Анатолія Вишневського, "загальне число громадян СРСР, які зазнали репресій у вигляді позбавлення або значного обмеження свободи на більш-менш тривалі терміни" (у таборах, спецпоселеннях і т. п.) з кінця 1920 -х по 1953 р. "Склало не менше 25-30 мільйонів осіб" (тобто засуджених за всіх статтями КК СРСР, включаючи також спецпоселенців). [99] Однак до підрахунками А. Вишневського потрібно ставитися дуже обережно. За його даними, з посиланням на Земскова "тільки за 1934-1947 роки в табори надійшло (за вирахуванням повернених з бігів) 10,2 млн людей". Однак сам Земсков пише не про новоприбулих контингентах, а описує загальний рух табірного населення ГУЛАГу [100], тобто в число 10200000 "надійшли" включені: перекладені з в'язниць, з колоній, з спецпоселень у ВТТ (табору), то є в ці контингенти входять як новоприбулі засуджені, так і вже відбувають терміни ув'язнення.

 

При оцінці кількості загиблих в результаті репресій необхідно врахувати як страчених, так і померлих у місцях ув'язнення і заслання.

 

За підрахунками історика В. Н. Земскова, за період з 1 січня 1934 р. по 31 грудня 1947 р. у виправно-трудових таборах ГУЛАГу померло 963 766 ув'язнених, однак до цього числа входять не тільки політичні в'язні, але і засуджені за кримінальні злочини [82]. Однак демограф і соціолог А. Г. Вишневський оскаржує ці дані. [101]

 

Згідно з наявними архівними даними, в 1930-1953 роках у всіх місцях ув'язнення померло 1760000 чоловік [101]. Деякими дослідниками відзначалися помітні суперечності і неповнота в наявній статистиці смертності в таборах [102]. За підрахунками А. Г. Вишневського, убиті і померлі тільки в місцях ув'язнення і заслання склали 4-6 млн. [101]

 

Деякі не згодні з цими цифрами [103]. На їхню думку, загальне число жертв репресій було багато більше, при цьому називаються різні цифри - від 10 до 60 млн [джерело не вказано 540 днів]. Їх опоненти вказують, однак, що подібні цифри з'явилися в 1960-і - 1980-і рр.., Коли архіви ще не були відкриті, і, по суті, являють собою не більш ніж оцінки і приблизні підрахунки. На їхню думку, ці цифри спростовують не тільки дані архівів, а й суто логічні міркування. Відсутня і демографічний ефект, який обов'язково дали б настільки колосальні репресії (крім голоду і Великої Вітчизняної війни). При підвищеній смертності народжуваність знижується, і на відповідній діаграмі утворюється "яма". Великих "ям" відомо лише дві - вони відповідають часів голоду 1930-х років та війни (є ще третя, 1966-1970-х років, що є також результатом війни).

 

Прихильники вищенаведених цифр, захищаючи свою точку зору, нерідко намагаються поставити під сумнів достовірність архівних даних. У ряді випадків, до них дійсно слід підходити критично [джерело не вказано 540 днів]. Наприклад, в таблицях руху населення ГУЛАГу є дивна графа "інша спад". Незрозуміло, що це за спад, якщо ув'язнені не померли, не бігли, не звільнилися і не були переміщені в інші місця. Як припускає демограф С. Максудов, під "іншою спадом" ховається знищення в'язнів у таборах [104]. З іншого боку, В. Н. Земсков стверджує, що розстріляні в таборах і при спробах до втечі враховувалися як "померлі від хвороб органів кровообігу", а сама графа може відображати приписки, що робилися табірним начальством [105]. Втім, ця графа досить невелика - по кілька тисяч людей на рік, і лише зрідка більше.

 









Дата добавления: 2015-03-07; просмотров: 1244; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию, введите в поисковое поле ключевые слова и изучайте нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам понравился данный ресурс вы можете рассказать о нем друзьям. Сделать это можно через соц. кнопки выше.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2020 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.032 сек.