ДУХОВЕ ЖИТТЯ

а) Церква. Перші відомості про організацію Церкви в Укра­їні непевні. Патріярх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Руен і Візантії єпископа. Можливо, що це був Михаїл, ім'я якого збереглося. Не відомо, що було пізніше, хоч були християни за Ігоря та Олега. Відомості за часів Володимира теж не докладні. Літописи не згадують про первісний устрій Церкви за Володимира. Як її зорганізовано, хто стояв на її чолі — залишається невідомим. Перше ім'я, яке можна прийняти з певністю, це ім'я ар­хиепископа Івана, який очолював Київську катедру ще за Володи­мира. Його згадують в добі боротьби Ярослава з Святополком, коли він уживав заходів для канонізації Бориса та Гліба. Треба гадати, що не був він греком.

Року 1037 посів митрополичу катедру грек Теопемпт.⁵⁹⁰ Року 1051, з наказу Ярослава, обрано на митрополита священика церкви Спаса на Берестові, українця Іларіона '(1051-1054) .^5вІ Після нього — неві­домо, якого походження, можливо, теж українець — був митропо­лит «Переяславський» Єфрем (1055), а далі почався ряд митропо­литів, поставлених Константинопільським патріярхом: з 1072 до 1147 року, коли на вимогу князя Ізяслава II обрано на митрополита українця Климента (Клима) Смолятича (1147-1154).

Таким чином протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріярхом Константинопільським, без погодження з князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але й вся територія їх підлягала візантійському цісареві, як протекторові Церкви. Так, теоретично, Ки­ївська митрополія, яка територіяльно перевищувала цілий патріярхат, нібито опинилася під зверхністю цісаря. Повторюємо «нібито», бо на практиці такої залежносте не було: бракувало реальної сили, щоб провести її в життя. Насамперед — на перешкоді стояла відда­леність Руси. Не зважаючи на розмір Київської митрополії (єдиної на всю державу), її поставлено на 60-те місце в списку митрополій Візантійського патріярхату, а пізніше переведено на 70-те чи 71-ше місце. Це свідчить про те, як ставилася Візантія до Української дер­жави.

Е. ГОЛУБИНСКИЙ. История русской Церкви, т. І, ч. І, стор. 284. — О. А. ЛОТОЦЬКИЙ. Автокефалія, т. II, Варшава, 1938, стор. 255-261. — Т. КОСТРУБА. Київський митрополит Іван. Нариси з церковної історії, вид, II. То­ронто, 1955, стор. 19. — І. ОГІЄНКО. Українська Церква, т. І, стор. 84.

⁵⁹¹ О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 261-265.

У Київській митрополії були такі єпархії: в XI ст. — крім Київ­ської, де єпархія об'єднувалася з митрополією: 1. Чернігівська, 2. Володимирська, 3. Білгородська, 4. Переяславська, 5. Юр'ївська, 6. Тьмутороканська (?), 7. Новгородська, 8. Ростовська; в XII ст.,

9. Турівська, 10. Галицька, 11. Перемиська, 12, Угрівська (перене­сена Данилом до Холма); 13. Полоцька, 14. Смоленська, 15. Володимирська (над Клязьмою); в XIII ст.: 16. Луцька, 17. Суздальська, 18. Переяславсько-Заліська, 19. Муромська, 20. Рязанська, 21. Твер­ська. Після 1240 року зникла Юр'ївська єпархія, а Переяславську перенесено до Золотої Орди під назвою "Сарайської.³⁹²

Єпископи були здебільшого не греки. З одного Києво-Печерсько­го манастиря вийшло бл. ЗО єпископів. Згідно з канонами, єпископів обирала громада вірних, але на практиці часто обирав чи призначав кандидата князь.

Митрополити раз-у-раз робили спроби обсадити єпископські катедри греками, але успіху не мали, зустрічаючи спротив князів. Грек митрополит Михаїл, зробивши таку спробу, викликав конф­лікт із Всеволодом II і поїхав до Царгороду, при чому заборонив служити в сз. Софії до свого повороту.⁵*³

На вимогу Всеволодового наступника, Ізяслава II, собор єписко­пів обрав 1147 року митрополитом українця Клима Смолятича, дій­сно гідного кандидата — «книжника і філософа». Собор докладно обміркував питання про право обирати митрополита без згоди патріярха. Проте, церковне питання ускладнялося політичною бороть­бою Ізяслава II з Юрієм Довгоруким.⁵⁸⁴

Після смерти Ізяслава II, коли Київський престол посів Юрій, Константинопольський патріярх вислав митрополита грека Константина. Константин кинув анатему на Ізяслава II та митрополита Клима і скасував його висвяту.⁵"⁵ Це свідчить про те, з яким гнівом зареаґувала Візантія на порушення її прерогативи. Головного про­тивника обрання Клима — Новгородського єпископа Нифонта, оче­видно грека, канонізованого негайно після його смерти.⁵"

Нову спробу обрати митрополитом українця зроблено вже за та­тарської навали. Митрополит грек Йосиф зник, і катедра вакувала.

⁵⁹² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 260-261; 278-281. —О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 274. — Г. ЛУЖНИЇЇЬКИЙ. Там же, стор. 628.

^т М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, ПІ, стор. 145.

^5М М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 283-266. — О.І. НАЗАРКО. Мит­рополит Клим Смолятич, — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИДЕНКО. Клим Смолятич, митрополит Київський. «Віра й Культура», 1953, ч. І, 2.

⁵⁹⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 265.

^se Е. ГОЛУБИНСКИЙ. Ист. русск. Церкви, т. І, ч. 2, стор. 306. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 263, прим. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, стор. 261-265.

Року 1242 Данило Галицький, що був зверхииком Правобереж­ної України, обрав на київського митрополита Кирила (1241-1281), якого висвятив патріярх. Але в Києві він мешкав мало, а здебільша перебував у Володимирі над Клязьмою.⁵" Після його смерти патріярх прислав митрополита грека Максима, який року 1299 переїхав до Володимира над Клязьмою.

Переїзд митрополита київського до Володимира над Клязьмою викликав у галицьких князів бажання мати митрополита для Галицько-Волинської землі. Року 1303 висвячено в Царгороді на мит­рополита галицького Ніфонта (1303-1305). До Галицької митрополії прилучено єпархії: Володимирську, Перемиську, Луцьку, Туровську і Холмську. Новій митрополії в ряду митрополій патріярхату дано 81-ше місце.⁵⁹⁸

Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Пет­ро Ратенський (1305-1326), 1309 року став митрополитом «всея Ру­си» і перебував постійно в Москві. Його наступник, грек Теогност (1326-1353), добився ліквідації Галицької митрополії. Року 1347 патріярх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії («Малої Руси») до митрополії Київської (властиво Московської — на підставі «неохоти вірних» до цього поділу, про що повідомив патріярха... московський князь Семен).⁵⁹⁹

З цього стислого переліку справ видно — з одного боку — хоч і рідко здійснюване, прагнення України до автономії Церкви, а з другого — зародження тих конфліктів, які кінець-кінцем призвели до втрати Україною власної Церкви.⁶⁰⁰

Духівництво становило окрему групу населення, яка поділялася на дві верстви: чорне духовенство та біле. Чорне — ченці — віді­гравало в житті велику ролю. До манастирів ішли представники вищого боярства, князі, наприклад, Святоша (Святослав), син Да­вида Святославича Чернігівського, який став ченцем Києво-Печер­ського манастиря, виконуючи всі чернечі обов'язки: працював як чорнороб, був вратарем і т. п. Також вступали до манастирів кня­гині, князівни. Дочка Всеволода, Янка, була ігуменею заснованого для неї в 1086 році Янчиного манастиря.⁵¹"

⁵⁹⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 189-190; 267-268. — Деякі до­слідники, як митрополит ФІЛАРЕТ (История русской Церкви, II, стор. 77) та дехто із сучасних (В. ПАШУТО, там же, стор. 228, 237, 271) вважали митро­полита Кирила за печатника Данила — Кирила — але інші відкидають цю думку, як М. ГРУШЕВСЬКИЙ, О. ЛОТОЦЬКИЙ тощо. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стог. 273, 283-284.

⁵⁹⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 269-270.

⁵⁹⁸ Е. ГОЛУБИНСКИЙ. Ист. русск. Церкви, т. II, ч. І, стор. 162. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 270-274; 543-544. — О. ЛОТОЦЬКИЙ. Там же, II, стор. 286-289.

⁶⁰⁰ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З історії релігійної думки на Україні. Львів, 1925, стор. 26-29.

бої МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Блискуча зоря... стор. 26.

Серед манастирської братії було багато представників вищого боярства. У Києво-Печерському манастирі були, наприклад, Теодосій, син заможного курського урядовця; Варлаам, можливо, син Яна Вишатича, Єфрем, що був найближчим до князя урядовцем; Мойсей Угрин — брат улюбленця князя Бориса; Никон «з великих гра­да».⁸⁰² В тому ж манастирі були визначні вчені Нестор, Іларіон, Ни­кон, маляр Алімпій, лікар Агапіт, які вели літописи, переписували книги, провадили різні школи. Такі ж інтелектуальні сили були у Видубицькому манастирі.

За підрахунком Є. Голубинського, в Києві було 17 манастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі — 2, у Володимирі та Тьмуторокані — по І.⁶⁰³ Більшість з них була заснована князями, але були й манастирі, засновані самими ченцями.

Перше місце серед манастирів України належало Києво-Печер­ському, що його заснував преподобний Антоній, постриженець Афо­ну, а остаточно зорганізував третій ігумен, преподобний Теодосій, який впровадив суворий Студійський устав, що зобов'язував братію до аскетизму. Цей манастир став зразком для інших манастирів і мав великийморальний вплив на князів і все суспільство.

ДРУ^ГУ частину духівництва являло парафіяльне, біле: священи­ки, диякони, дяки, паламарі, причетники. Число білого духівництва було дуже велике: в Києві, за вказівкою Тітмара Мерзебурзького, року 1018 було 400 церков, а літопис зазначає, що під час пожежі в Києві 1124 року згоріло 600 церков. В деяких церквах було по кілька священиків. До цього числа треба додати людей, зв'язаних з церковним життям: «проскурниць», жінок духівництва та їхніх ді­тей, а крім того — «задушників», «прощеників», ізгоїв, людність сіл, подарованих церквам «на спомин душі». Всі вони являли окрему ка­тегорію людей, залежних від церкви і вилучених з-під загальної юрисдикції.

Чимало судових справ, дійовими особами яких були люди, неза­лежні від Церкви, теж належало до церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення законів Церкви, як двоєженство, неправі шлюби, розпуста, ворожбитство, родинні сварки і т. п. З цього вид­но, що єпископи мали дуже широку компетенцію. До цього треба додати моральні впливи єпископів на князів. Було чимало випадків, коли єпископи стримували їх від неправих, жорстоких учинків. Во­ни часто виконували дипломатичні доручення, їздили в посольствах князів.⁶⁰⁴

Прибутки Церкви складалися насамперед із «десятини» з князів­ських маєтків, як зробив це Володимир з утриманням Десятинної

⁶⁰² «ПеЧерський Патерик», стор. 57, 73.

воз _Е ГОЛУБИНСКИЙ. История русской Церкви, І, ч. І, стор. 746-763. Список надто зменшений. М. ГРУШЕВСЬКИЙ подає більший. Для Волині він додає ще 8. (Іст. Укр.-Руси, ПІ, стор. 415-420).

⁶⁰⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, НІ, стор. 285-290.

Церкви, далі йшли пожертви князів та заможних людей. Поволі манастирі ставали землевласниками: їм офірували в заповітах села, різні добра. Князь Ярополк Ізяславич (той, що їздив 1075 р. до Ри­му) офірував Києво-Печерському манастиреві всі свої маєтності; дочка його, Анастасія, за життя дала 100 гривень срібла та 50 гри­вень золотом, а по заповіту — все майно «до повойника». Чоловік її, князь Гліб Мінський, дав 600 гривень срібла та 50 золотом."⁰⁵ В Патерику Печерському є багато вказівок на великі офіри (наприк­лад, Шимон-варяг дав пояс із золотом на будування церкви). Але треба мати на увазі, що заможними манастирі ще не були. Патерик Печерський— твір ХІІ-ХІІ ст., дає багато вказівок на те, як біду­вали ченці, не мавши навіть борошна на хліб, і в'язали різні речі, які носили продавати на ринок. А це ж був найбагатший манастир.⁶⁰⁸

Християнство мало великі успіхи, які дають підстави вважати, що коріння його в Україні-Русі сягало значно глибше за добу Воло­димира. Велике число церков, манастирів, людей, що прагнули чер­нецтва, поширення паломництв поза межі України — до Святої Зем­лі, Афону, до Царгороду — свідчать про побожність людей. Відомо, що вже Антоній, основоположник Києво-Печерського манастиря, був пострижений на Афоні в XI ст. На початку XII ст. Данило застав в Єрусалимі багато новгородців та киян. Захоплення паломництвом до Святої Землі викликало навіть протест духівництва, бо, мовляв, паломництва «нищать нашу землю».⁶⁰⁷ Ходили люди й до Риму.⁶⁰⁸

Про інтерес до церковних питань свідчить просякнуте побож­ністю «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторю­вати молитви. Ледве чи такий настрій був властивий тільки йому самому... Сотні примірників житій святих, Міней, Прологів, не кажучи про Євангелія, переписували по манастирях, і це свідчить про потребу суспільства в такій літературі.

Такі християнські настанови головним чином властиві були кня­зям, боярству, міщанству великих міст. Іншим життям жили глухі села, де людність ревно додержувалася старих поглядів, обрядів, ві­рила в духів, пам'ятала Перуна, Хорса, Мокошу. Поволі старі, по­ганські вірування з'єднувалися з новими, християнськими, утворю­ючи «двоєвір'я»: «кутя» — Свят-Вечеря, «Маслениця» — зустріч бога-сонця, Іван Купало — свято весни. Перун злився з пророком Іллею, Волос — із св. Власом, Даждь-бог — із св. Юрієм.

ш _м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 294. — Б. Д. ГРЕКОВ. Там же, ст. 136. ⁶⁰⁸ Патерик Києво-Печерський. ⁹⁰⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 406-407.

⁶⁰⁸ И. ДМИТРИЕВСКИЙ. Православное русское паломничество на Запад. Труды К. Духовной Академии», К., 1897.

Стара по­ганська віра внесла радість життя з природою в аскетизм християнства, і ця ясність, радість відбилася на всьому мистецтві, житті.⁶⁰⁹

Ясно, якщо було на Україні-Русі багато чужинців, потребували вони свої церкви. У XII ст. ірляндські монахи заснували в Києві ко­стьол св. Діви. Історик Г. Лужницькйй пояснює заснування цього костьолу тим, що австрійським герцоґам треба було створити своїм купцям якнайкращі умови для торгівлі. За купцями з Реґенсбурґу йшли ченці з манастиря св. Якуба, за купцями з Австрії або Штірії — ченці з Відня. Латинські храми згадується не один раз в літо­писах. Наприклад, року 1203, під час руйнації Києва Рюриком, ла­тини «затворилися в своїх церквах». Були латинські храми в інших містах: у Переяславі року 1154 половці спалили «лядську божни­цю» св. мученика Мартирія. Року 1142 ірляндський манастир у Ки­єві запустів.⁶¹⁰

Крім бенедиктинців були в Києві домініканці з Польщі, які ще перед 1228 роком мали там манастир та конвент. Року 1232 приїхав для керівництва манастирем Яцко Одровонж. В 1233 році Володи­мир Рюрикович вигнав домініканців з Києва, і вони перенеслися до Галича.⁶¹¹ В Галичі, на початку XIV ст., оселилися франціскани. Во­ни мали свій вікаріят, до якого входили манастирі Львова, Городка, Галича, Коломиї. їм допомагала дочка Льва та Констанції Угор­ської, Святослава, яка стала черницею манастиря в Старому Сандомирі. Франціскани допомогли заснувати католицькі єпископії в Га­личі, Перемишлі, Львові.⁶¹²

Православ'я ХІ-ХП ст. у своїй масі не було вороже наставлене до католицтва. Постійні стосунки різного роду з чужинцями — варя­гами, німцями, уграми, поляками сприяли толерантності у релігій­них питаннях. Численні шлюби князів з чужинками, а за їх прик­ладом, треба гадати, й бояр, ще більше посилювали цю толеранцію. За три століття було їх близько 60 з католиками та католичками і тільки 13 з візантійськими⁶¹³ цісарями.

Вище вже зверталося увагу на такі вияви толеранції, як звернен­ня Ізяслава до папи, «Сказання про перенесення мощів св. Миколая до Барі», враження Данила-паломника з Святої Землі, пожертва Ро­мана Ерфуртському манастиреві, коронування короля Данила.

609 _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 402-404.

⁶¹⁰ Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 115-116; примітка ч. 102. — М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 299.

⁶¹¹ Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 116. Існує переказ, що Яцко Одровонж виніс з Києва алябастрову статуетку Діви Марії, яка переховувалася у Га­личі, а потім у Львові, в домініканському костьолі. (И. И. МАЛЫШЕВСКИЙ. Доминиканец Яцко Одровонж. «Труды К. Духовной Академии», 1867). — А. В. СТОРОЖЕНКО. О существовании в Киеве римско-католических храмов. «Eranos», Сборник статей в честь проф. Н. П. Дашкевича, К. 1906, стор. 243-244.

⁶¹² Г. ЛУЖНИЦЬКЙЙ. Там же, стор. 116-117. — W. ABRAHAM. Там же, стор. 112.

^ш N. de BAUMGARTEN. Genealogies..., стор. 67-72.

Цікава реакція ченця-літописця на хрестоносні походи: з приводу по­ходу Фрідріха Барбароси він писав, що німців, які загинуть в бо­ротьбі за визволення Гроба Господнього, Бог «причте до ... избран­ного стада в лик мученицький». Митрополит Кирило, радячи Дани­лові звернутися до короля Угорщини, казав йому: «він однаково ж християнин» .. .°¹⁴

Таких прикладів можна знайти значно більше. Природно, що во­ни викликали гострі протести збоку митрополитів-греків, які при­носили в Україну завзяту полеміку Візантії з Римом. З різкими по лемічними статтями виступали митрополити — Леон, Георгій («Стязание з Латиною»), Никифор (послання до Володимира Мономоха та Ярослава Святополковича). Зокрема різко написане послання Теодосія-грека до Ізяслава II. Про ці полемічні твори М. Грушевський писав, що вони «великої чести авторам їх не приносять» ... і «доходять до повного відчуження від латинників — наказів не їсти з ними із одної посудини».⁶¹⁵

б) Освіта. Початків освіти треба шукати в дуже давніх ча­сах, коли, за словами чорноризця Храбра, «чертами и резами пи­сали».

У 860-861 pp. св. Константин знайшов у Херсонесі Євангелію та Псалтир, написані «руськими письмени». Після того було в Україні якесь «Іванове» руське письмо, бо були ряди, грамоти, про які зга­дується в договорі з греками року 911. Це свідчить, що грамотність була вже в IX столітті.⁶¹⁶

Ми не знаємо, яке це було «Іванове» письмо. Але відомо, що існувало дві системи слов'янського письма, які вживалися в Україні. Давня система — «глаголиця» — укладена св. Кирилом, вжива­лася мало, принаймні збереглося небагато її пам'яток, хоч зустріча­ються в рукописах XI-XV ст. окремі літери, речення, писані глаго­лицею.

Після вигнання з Моравії (885 р.) учні св. св. Кирила та Методія, осівши в Македонії та Болгарії, створили абетку, в якій синтезува­ли глаголицю з грецькою абеткою, і назвали її іменем творця пер­шої слов'янської абетки — «кирилицею». Літери глаголиці та кири­лиці мали також; числове значення. Кирилиця дуже швидко засту­пила серед слов'ян глаголицю.⁶"

⁶¹¹ N. сіє BAUMGARTEN. Chronologie ecclesiastique, стор. 77, 116. <⁶¹⁵ М.- ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 479-431.

^вІв І. ОГІЄНКО (Митрополит ІЛАРІОН). Константин і Методій, їх життя та діяльність. Варшава, 1927, т. II, стор. 126-127. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Наша літературна мова. Вінніпег, 1959, стор. 235; 255-256.

⁶¹⁷ Ю. Ш. Кирилиця. «Е.У.», Словникова частина, стор. 1029. До статті дода­но порівняльну таблицю літер глаголиці та кирилиці і числові позначення літер.

Перші школи постали в XI ст.: Володимир заклав школу «для дітей вищої чади» при Десятинній церкві, а Ярослав у Новгороді — для «старостів та попівських дітей». Далі не маємо згадки про зор­ганізовані школи, але, безперечно, вони існували при єпископських катедрах, при манастирях. Є згадка, що Янка заснувала школу для дівчат при Янчиному манастирі,⁸¹⁸ а Євфросинія Полоцька мала шко­лу при манастирі в Полоцьку.

Очевидно, ці та інші, невідомі нам школи ширили елементарну грамотність не лише серед еліти, але й серед нижчих шарів суспіль­ства. У Гніздовському могильнику X ст. біля Смоленська знайдено уламок глиняного посуду з написом: «горухша».⁰¹" Відомі написи на Овруцьких прясницях, наприклад, у Києві знайдено напис: «Потворин пряслень», у Вишгороді — «невесточь». В Києві знайдено гор­щик XI ст. з написом: «благодатнеша плона корчага сия». Зустріча­ються імена майстрів на різних виробах, наприклад, на мідяних ар­ках із Вщижа на Чернігівщині є ім'я майстра — Константин; на хресті княгині Євфросинії Полоцької — ім'я майстра Богша; відомі написи на плитах Десятинної церкви в Києві — зразок кирилиці.⁰²⁰

В Новгороді знайдено багато приватних листів на берестовій корі ХІ-ХПІ ст., т. зв. «берестяні грамоти».⁶²¹ Можливо, були такі е Україні.

Цікаві написи на каменях: межових — по кордону Тьмутороканського князівства 1030-1040 pp. та 1068 року — на камені, що його по­ставив Гліб в Тьмуторокані. Дуже важливі написи на стінах св. Со­фії в Києві, Видубицького манастиря, церкви св. Пантелеймона в Галичі та ін. Це т. зв. «графіті» — написи, надряпані гострим шиль­цем на вогкому тиньку: там були молитви, імена, окремі речення, часто пустотливі. Робила їх, звичайно, молодь, що відвідувала цер­кву. До цього треба додати, що були види ремесел, які вимагали доброї грамоти, наприклад, іконописне, бо на іконах завжди були написи над святими.⁶²²

Всі наведені приклади свідчать, що грамотність не обмежувалася боярами та духовенством. (До речі: в церковних уставах застере­жено, що сини священиків, які не навчилися грамоти, вибувають із духовного стану й рахуються деклясованими — ізгоями).

Крім «грамоти» в вузькому розумінні — вміння читати та писа­ти — знали також аритметику. Новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29.120.652.

⁰¹⁸ МИТРОП. ІЛАРІОН. Блискуча зоря..., стор. 30-31.

^т В. МАВРОДИН Там же, стор. 237.

^6гІЬМ. Н. ТИХОМИРОВ, Там же, стор. 263-285.

⁶²¹ А. В. АРЦИХОВСКИЙ и М. Н. ТИХОМИРОВ. Новгородские грамоты на бересте. М., 1963 отор. 36-42. —- М. Н. ТИХОМИРОВ. Древнерусские города, стор. 269.

'** М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 266, 262, 265.

В «Руській Правді» подано обрахунки приплоду худоби на сотки тисяч.⁶²³ Це свідчить, що знали чотири правила аритметики, знали й дроби.

Коло наукових заінтересувань в Україні не було широке. При­родничі науки цікавили мало; відоме невелике число творів, присвя­чених природі: це — «Фізіолог» — збірник з короткими розпові­дями про реальні та фантастичні тварини й рослини. Переклади з болгарської та грецької мов існували вже в ХІ-ХІІ ст.: збірник «Шестоднев», присвячений окремим царствам природи, відповідно до днів їх творення. «Шестоднев», складений Василієм Великим, був перероблений болгарським екзархом Іваном. В різних збірниках є статті на природознавчі теми. Можна констатувати зародки медич­них знань. При дворі Володимира Мономаха був лікар-вірменин, який мав велику практику. У Києво-Печерському манастирі був лі­кар, св. Агапіт, і коли вірменин не вилікував Володимира Мономаха, той просив Агапіта приїхати до Чернігова. Лікував Агапіт «зіл­лям». У князя Святоші був лікар Петро Сурянин, з Криму; він пе­реїхав до Києва і там «лікував много».⁶²⁴

Твір Козьми Індокоплова (VI ст.), перекладений у Києві в XII ст., давав деякі відомості з космографії та географії. Відомі його відписи з багатьма малюнками. До творів географічного характеру треба за­рахувати «Житие и хождение Данила, Руськия земли игумена». В 1106-1108 роках він їздив до Святої Землі і докладно описав міс­ця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан. Цей твір був одним із найпопулярніших в Україні.⁶²⁵

Значно ширші були зацікавлення читачів в галузі гуманітарних наук. Головним чином це були переклади з грецької та болгарської мов. До них належать візантійські хроніки Івана Маґали, Георгія Амартоля, Георгія Сінкеля — всі вони були відомі вже в XI ст. Були переклади «Історії юдейської війни» Иосифа Флявія. Широко роз­повсюджені були «Бджоли» — збірники сентенцій та коротеньких оповідань з моралістичними заувагами; з'являються «Бджоли» вже пізніше, в XIII ст.

Зустрічалося чимало оповідань: надзвичайно цікавий твір «Варлаам та Йоасаф» — властиво історія Будди; перекладено з грецької мови у Києві не пізніше як у XII ст. «Девґенієве діяніє і «Повість про премудрого Акіра»

У XIII ст. приходять повість «Стефаніт та Іхнілат» в перекладі з грецької мови, зробленому можливо в Болгарії, та «Оповідання про Індійське царство» — в перекладі з латинської мови, зробленому в Галичині, а також «Александрія» — історія Олександра Македонського."²⁸

⁶²³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 457.

⁶²⁴ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 105.

⁶²⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 485. — Д. І. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, стор. 55; 109-112.

Широкою популярністю користалися твори церковного харак­теру. Перекладали житія святих, проповіді і, зокрема, апокрифи, серед них — «Хожденіє Богородиці по муках», апокрифічні Єванге­лії Никодима та Якова.

Було дуже багато творів, перекладених в Україні. «Перекладна література була в кожному разі численна і різноманітна, а перекладницька діяльність у старій Україні — широка», — дає резюме проф. Д. Чижевський."²⁷

Ця широка перекладницька праця' була можлива тому, що в Україні-Русі було багато людей, що знали чужі мови. На першому місці, звичайно, стояло знання грецької мови. Вона була потрібна для перекладання книг, для стосунків з митрополитами, частиною духовенства, для самостійного читання грецьких авторів, для дип­ломатичних відносин з Візантією і т. д.

Знайомство з грецькою мовою полегшували т. зв. схедарії — уложені за грецькою абеткою словники з поясненнями слів, синоні­мів. Це був свого роду вищий курс граматики, — якщо не справж­ня наука, то крок до неї.⁶²⁸ Про знання схедаріїв згадував митропо­лит Клим, кажучи, що є чимало людей, які можуть «рещи алфу, а віту також».⁶²"

Грецькою мовою не обмежувалося знайомство з чужими мовами. Ще Володимир Мономах писав, що батько його, Всеволод, знав п'ять мов. До цього спонукали заінтерееування чужомовною літературою і практичні вимоги життя: численні шлюби з чужинцями, і торго­вельні й дипломатичні стосунки. Зокрема поширене було знання латинської мови. Цікаві спостереження проф. В. Погорєлова над перекладами Євангелії: перекладач з грецької мови звертався в разі неясности до латинської."³⁰

На знайомство з латинською мовою вказують переклади житій святих: папи Стефана, Віта, Бенедикта Нурсійського, Аполінарія Равенського, Римського Патерика,⁶³¹ а також багато латинських тер­мінів у церковній мові: алтар, церква, хрест, біскуп, пастир, псал­тир, орар і т. д.⁶³²

^ма Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 55-64.

«^ет Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 42; 54; 66.

⁶²⁸ Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238.

⁶²⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 458. — Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238. ⁸³⁰ В. П. ПОГОРЕЛОВ. Из наблюдений в области древнерусской переводной литературы.

^№ А. СОБОЛЕВСКИЙ. Жития святых в древнем переводе на церковно­славянский язык с латинского. СПБ., 1904. — Його ж: Римский Патерик в древнем церковно-славянском переводе. К., 1904.

^9Эг М. de TAUBE. Там же, стор. 98.

Князь Михаїл (1151-1176), син Юрія Довгорукого,володів грецькою та латинською мовами, як рідними.⁶³³ Роман Ростиславич, князь київський (помер 1180 р.) утримував школи для священиків, де були вчителі греки та латини."³⁴ Зокрема широко розповсюджене було знання латини в Галицькому князівстві.

Безперечно, були люди, що володіли німецькою мовою, при­наймні в головних містах; цього вимагали торговельні стосунки. Значно більшим було знайомство з слов'янськими мовами, насампе­ред — болгарською, яка залишила значний вплив на формування літературної мови України Руси.⁶³⁵ Вплив чеської мови помічався на слов'янських перекладах з латинської мови. П. Погорєлов вважає, що київські «глаголицькі уривки» (кінця IX або початку X ст.) пе­рекладав з латини чех, як і деякі слов'янські молитви до святих — Віта, Вацлава та Людмили."'⁸ Борис перед смертю читав житіє св. Вацлава. Природно, що знали й угорську мову.

У Х-ХШ ст. можна констатувати існування значного гурту лю­дей, що їх можна назвати «книголюбами». Літописи подають імена князів, що любили читати, збирали бібліотеки. Такими були — Ярослав, Святослав (Збірник 1076 року був укладений на підставі його книгозбірні), Володимир Васильковий.⁰³⁷ Свої книги Святослав (Святоша) Чернігівський передав їх Києво-Печерському манастиреві, коли став його ченцем. Патерик Печерський розповідає про ченця Григорія, який мав багато книг; їх у нього крали, і тоді він також подарував їх манастиреві, а сам став знову купувати книжки.™

В середині XI ст. Іларіон називав свою авдиторію «до преизлиха наситившеюся премудрости книжної». Звичайно, він мав на увазі еліту, вищий шар суспільства, але важливо, що такий шар був. По­рівняти з тим слова Клима Смолятича, який писав пресвітерові Фомі, що в Києві є гурт людей, обізнаних з античною літературою. Він сам був знайомий з Гомером, Аристотелем, Платоном. Знав ан­тичну літературу й Кирило Турівський.⁰³⁰

^№ ЛАВРЕНТ. ЛІТОП., стор. 252.

^11:14 N. de BAUMGARTEN. Chronologie ecclesiast., стор. 109.

^т Н. С БОЛГАРИН. История Болгарии, т І, 1945. Цитую за А. Н. ШАБОТИН. К истории великой русско-болгарской дружбы. «Журн. Москов. Патри­архии», М. 1948, ч. XII, стор. 46. — А. СОБОЛЕВСКИЙ. Отношение древней Руси к разделению Церквей. «Материалы и исследования в области славян­ской филологии и археологии». СПБ., стор. 38-39.

⁰³⁰ М. ГРУНСЬКИЙ. Київські глаголицькі листки. «Збірн. Іст.-Філолог. Від. Україн. Акад. Наук», ч. 54. — В. ПОГОРЕЛОВ. Чешские продолжатели Кирило-Мефодиевской литературной традиции. София, 1936.

^0:17 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 99-103.

озв Патерик Києво-Печерський.

^кэ ЛАВРЕНТ ЛГТОП., стор. 252.

Були добре освічені й жінки. Так, дочка Михаїла, князя Черні­гівського, Евфроеинія-Теодула (1212-1250), вчилася у боярина Федора. Вона, «хоч не в Афінах училася, але афінської премудрости навчилася: філософії, реторії, граматики». Скінчила життя черни­цею. Полоцька княжна Євфросинія (1173)) переписувала книги, зас­нувала бібліотеку при церкві св. Софії.⁶⁴⁰

Літопис вносить цікаві нюанси характеристик: митрополит Іван II — «бисть муж хитр книгам и ученью»; Кирил II — «учите­лей зіло и хитр ученью божественних книг»; Іларіон — «книжник»; Клим — «бисть книжник и философ так, якоже в Руской землі не бяшеть»; а Борис — тільки «бяше грамоті научен».""

в) Письменство. Поруч з перекладами з XI ст. відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слову о за­коні й благодаті»⁶⁴² митрополита Іларіона, яке виголосив він не піз­ніше як 1050 року над гробом Володимира в присутності Ярослава та його дружини Ірини (це позначає дату твору: 10 жовтня 1050 ро­ку вона померла).¹⁶³

«Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, кар­тину охрищення України, всю заслугу чого приписує Володимиро­ві («не приходили апостоли», — каже він). Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання клясичної літератури, вміння користатися стилістичними формами, блискучими порівняннями й антитезою. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охри­щення України, а також розриває традиційне уявлення про спільність історії України і Новгорода: не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від старого Ігоря. Крім блискучого та­ланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Руси»: «не в худі бо и не в невідомі земли владычествоваша (Володимир і його предки), но в Руской, яже відома и слишима єсть всіми конци земли».

Поява такого вченого, ерудита, філософа, як Іларіон, на світан­ку української культури — річ надзвичайна. Але це свідчить, що культура України була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного охрищення. «Слово» Іларіона стало зразком для ряду панегіриків, починаючи з Володимира Васильковича.""

⁶¹⁰ А. ЧАЕВ. Просвещение. Культ, др. Руси, II, стор. 217.

⁶⁴¹ Б. Д. ГРЕКОВ. Истоки... «Труды», т. II, стор. 324.

⁶⁴² Повна назва твору: «О законе Моисеем даном о благодати и истине Іисус Христом бывшем, и како закон отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вера вся языки простреся, и до нашего языка Руського, и похвала кагану нашему Владимеру, от него же крещени быхом, и молитва к Богу от вся земли нашея». (о. І. НАЗАРКО: Володимир... Додаток).

⁶⁴³ N. de BAUMGARTEN. Genealogie..., стор. 7.

ви _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 468-470. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 73-78. Автор наводить ряд наслідувань Іларіонові: панегірики Константинові Муромському, Дмитрові Донському, св. Леонтієві Ростовському;

Митрополитові Іларіонові приписує Д. Чижевський ще «Слово до тих, хто відмовився від світу».⁶⁴⁵

В XII ст. маємо видатного вченого, «філософа», митрополита Климента (Клима) Смолятича. 3 творів Климента Смолятича зберігся лише один лист до пресвітера Хоми -— відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти симво­лічно, а для цього необхідно знати античну філософію.⁶"

До школи Клима Смолятича наближався своїми поглядами блискучий проповідник XII ст. Кирило, єпископ Турівський (народж. між 1130 і 1140 pp.), один із найвидатніших письменників своєї доби. Від нього залишилося 8 проповідей. Він умів поєднати клясичні зразки грецьких проповідей з життям, природою. Проповіді Кирила мали в XVII-XVIII ст. наслідувачів і відомі' на Балканах.⁶⁴⁷

До часів Кирила належить анонімова проповідь «Слово про кня­зів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бо­риса і Гліба, як взірців миролюбства, та Чернігівського князя Да­вида Святославича, батька Миколи Святоші. Блискуча проповідь ігумена Видубицького манастиря Мойсея — 1199 p.: похвала вели­кому князеві Рюрикові за спорудження манастирських мурів. Ви­датна своєю красою анонімова проповідь-похвала св. Климентов!, мощі якого лежали в Десятинній церкві.⁶⁴⁸

Окремий характер мають проповіді Серапіона, єпископа Володимирського (Суздальського), з 1274 року (1275 — помер), — перед тим архимандрита Києво-Печерського манастиря. Вони суворі, і всі нещастя, татарську навалу, він розуміє, як кару за гріхи людей, як наближення кінця світу.^64в

Мало розгорнулася життійна література. Дуже обережно до пе­рекладів житій святих — Болгарії, Чехії — долучали житія українських святих. Не було навіть житій св. Ольги, Володимира. Клясичний твір життійної літератури дав Нестор: це — «Житіє Бориса та Гліба», написане під впливом «Житія Вячеслава Чеського». Ав­тор уникав фактичних деталів, намагався «знеособити» оповідання, мабуть, сподіваючись, що «Житіє» Нестора — св. Теодосія Печерського, написане просто, доступно, дає величезний матеріял з історії святого та манастиря, уривки його повчань. Воно було популярне і також вплинуло'на східнослов'янську життійну літературу.⁶⁵⁰

Касіяна Саковича «Вірші на погреб гетьмана Сагайдачного»; Прокофія Устюжського, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського та ін. В сербській літе­ратурі: похвала Дометіяна жупанові Стефанові Німаневі та ін.

⁶⁴³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 78-79.

^ив М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 470-472; 474-475. — о. І. НАЗАРКО. Митрополит Клим Смолятич і його послання. Філядельфія, 1952. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор, 146-147; 206-407.

⁶⁴⁷ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 136-147; 155.

⁸⁴⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 472-473. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 148-149.

⁶⁴⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же. III, стор. 477-478. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 150-155.

Окреме місце між «житіями» належить Патерикові Печерському, одній з найважливіших пам'яток старої української літератури першої половини XIII ст. Основу його дали дописи двох ченців — Симона та Полікарпа — які розповідають про події в манастирі та його ченців. Патерик охоплює величезний матеріял для характе­ристики манастиря, а також тодішнього життя Києва. Він мав ви­ключний успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Петро Мо­гила року 1643 канонізував усіх ченців, яких згадано в Патерику.⁶⁵¹

Від княжої доби не залишилося світських повістей, але до них можна віднести деякі сторінки літопису: Сказання про убивство Бориса та Гліба, про будову та освячення Десятинної церкви, про заснування Печерського манастиря, осліплення Василька, про чу­деса святих, про забиття князя Ігоря, Корсунську леґенду та ін. Ці оповідання належать до найкращих творів старої київської літе­ратури.⁶⁵²

Окремі місця належать двом творам:

1. «Поученіє дітям Володимира Мономаха», яке вже згадува­лося вище, з додатком листа до Олега Святославича. В «Поученії», що є разом з тим автобіографією Володимира, описується походи та лови, подається морального характеру поради як для людини вза­галі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управ­ління, головне — суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву. В «Поученії», а ще більше в листі до Олега, — після того, як року 1096 забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав в полоні, — Володимир пропонував йому замиритися. Поетичними словами закінчував він листа проханням відпустити невістку: «щоб я, її об­нявши, оплакав з нею її чоловіка та ії весілля... а кінчивши сльози, влаштую її на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жа­ліючись» ...

Можливо, на «Поученіє» Володимира мали вплив чужоземні зраз­ки: «Повчання» Людовика IX французького, візантійські, але най­ближчим могло бути «Повчання» єпископа Леофріка, особи близь­кої до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружи­ни, Ґіти. Однак, усі ці зразки «Поученіє» Мономаха перевищує своїм високоетичним та релігійним характером. В цілому його твори дають образ тогочасної освіченої світської людини України та її християнського забарвлення.⁶⁵³

⁶⁵⁰ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 91-98.

⁸⁵¹ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 158-163.

⁶⁵² Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 81-90; 156-157.

2. Другий твір, який стоїть окремо, це — «Житіє і хожденіє Да­нила, Руськия земли ігумена» до Святої Землі. Вище була вже мова про цей твір, як географічний, але він має велике значення і як літературний твір, який користався широкою популярністю: зали­шилося понад 100 відписів його. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та князів чернігівських. Він не забуває України: до поминальника записує імена українських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю» — Україну.⁶"

Від XI ст. залишилися в літописах уривки епічних творів, але головним чином це т. зв. «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов'язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних багатирів-«храбрів» з різними ворогами.

Про існування співців при князівських дворах збереглося чи­мало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» зга­дує славетного Бонна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа; за часів Данила був співець Митуса, який не захотів співати йому й перейшов до осередку бояр — Пере­мишля. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василь­кові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами: «піснь славну пояху има».⁶⁵⁵

Збереглися «старовини» (під назвою «билин») на півночі, переважко в Олонецькій та Архангельській землях; на Україні витіснили їх «думи» XVI-XVII ст. з новою тематикою. Проте, українське по­ходження «давнин» безперечне. На це вказують імена дійових осіб: Володимири — Великий та Мономах, Ілля Муромець, мощі якого спочивали в київських печерах; Добриня, Путята; географічні наз­ви: Київ, Дніпро, Пучай-ріка (Почайна), Чернігів; події: боротьба з половцями, татарами, Володимирові учти. Чимало «давнин» мають паралелі в літописах, що підтверджує їх українське походження."⁵⁰

Епос ХІІ-ХІП ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток-багатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Де­які уривки цього епосу зустрічаються в літописах.⁶⁵⁷

⁶⁵³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 103-108.

⁶⁵⁴ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 109-Ш.

⁶⁵⁵ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 122-123.

⁶⁵⁶ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 125-126.

⁶⁵⁷ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 178-181.

«Слово о полку Ігоревім» — едина літературна пам'ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в більш-менш повному вигляді. Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверського кня­зя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 році. Написано «Слово» 1187 року, бо в ньому згадується Ярослав Осьмомисл, що того ж року помер, і Ігорів син Володимир, як полонений половцями, а повернувся він з полону 1187 року. Автор «Слова», можливо, сам брав участь в поході, і був особою, близькою до чер­нігівського князівського двора.

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, її радощами та сумом і різними знаками по­переджає про небезпеку. Авторові зрозуміла поганська ідеологія,. бо він раз-у-раз згадує слов'янських богів: князі — «Дажбожі уну­ки», вітри — «Стрибожі унуки», співець Боян — «Велесів унук»; згадується «Хорс» — сонце; по дорозі «Див кличе», встає «Діва Обида»... Вся ця мітологія — гарні поетичні прикраси, якими автор уміло користується.

«Слово о полку Ігоревім» важливе не тільки своїми поетичними прикметами, воно важливе й тим, що автор його — український пат­ріот. Він гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля — єдина, і він закликає князів берегти її, не руйну­вати «которами». В цілому «Слово» є дійсно перлиною старої поезії, її перевершеною окрасою."⁵⁸

Багато писалось про аналогію «Слова» з французькими поемами, англійським Беовулфом, німецькою піснею про Нібелюнґів, але ри­си подібности не позбавляють його значення самостійного твору.'⁵* Не стояло воно у нас відокремлено, а було тісно пов'язане з літера­турною традицією, з розповсюдненими образами, і лише випадково збереглося з ряду інших. ^и°

Історичне письменство — літописи — було дуже розвинене в Україні-Русі ХІ-ХШ ст. Спершу як порічні записи подій, ведені ченцями в манастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного харак­теру сентенції. Порічні записи стали «енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу», — характеризує їх Д. Чижевський.⁶"¹ Автори літописів надавали їм свої погляди, ідео­логію, редаґували в них праці своїх попередників і оцими прикметами дали підстави для дослідників, насамперед О. Шахматова, ви­діляти з літописів окремі фраґменти і встановлювати хронологію редакцій. Найбільша збірка літописів це — Іпатіївська, яка зберег­лася в п'ятьох відписах, починаючи з XV ст. Іпатіївський літопис характеризує М. Грушевський, як «правдивий архів нашого пись­менства, де переховалися одинокі майже останки нашої історіографії»."⁶²

656 _м_ ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 493-495. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 181-198.

ess МИТРОП. ІЛАРІОН. Слово про Ігорів похід. Вінніпег, 149, стор. 39-40; 49-59.

^6М М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 494.

^т Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113.

Перші літописні записи вели в Києво-Печерському манастирі, і імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зіб­равши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окре­мих осіб, легенди, договори з греками, а також зразки чужої літе­ратури: болгарської, моравської, грецької. Деякі з літописців мали визначні літературні таланти.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окре­мих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського манастиря, Нестор, давши їй назву «Повість временных лет, откуда есть пош­ла Русская земля».

Цей твір Нестора, закінчений 1113 року, не є звичайною компі­ляцією українських та чужомовних джерел, — це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію. Після широкого вступу — екскурсу в світову історію — автор дає образ розселення племен східніх слов'ян, і таким чином пов'язує історію України з історією світу. Він перший створив «нормандську» теорію, виводячи кня­зівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб до­вести незалежність України від Візантії, яка на ті часи була реаль­ною небезпекою для молодої української держави. Основна ідея Нестора — ідея єдности Руської землі, руської держави, а символом об'єднання її є князівська династія, рід князів Рюриковичів. Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі, коли точилися міжусобні війни князів. Як ми вже бачили, цю ідею єдности підносили й паломник Данило, і анонімовий автор «Слова о полку Ігоревім».

^М2 Найстарший і найповніший український літопис зберігся в Іпатіївському літопису (названо так за назвою манастиря, де його знайдено). (М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486).

«Повість временних літ» не залишилася в її первісній формі. Во­лодимир Мономах передав продовжувати літописання до заснова­ного його батьком Всеволодом Видубицького манастиря, і там ігу­мен Сильвестер 1116 року переробив «Повість», надавши їй харак­теру, прихильного до Мономаха. В цілому «Повість» є пам'яткою по­літичної ідеології України старих часів. Вона свідчить про те, що автор ЇЇ, Нестор, був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.⁶⁸³

Літописи писали не лише в київських манастирях: їх писали та­кож у Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Суздалі.

З XII ст. в Києві постав так званий Київський літопис, до якого ввійшло багато уривків з різних інших літописів, оповідань, які хтось, можливо, ігумен Видубицького манастиря, остаточно відреда­гував, закінчивши «похвалою» великому князеві Рюрикові.⁶¹ В Ки­ївському літопису часто зустрічаються промови, діялоги дійових осіб, які оживляють літописний виклад. Багато є в ньому батальних сцен. Герої літопису щиро вважають себе за охоронців «Руськія землі». Основна ідея літопису в тому, що нещастя є карою Божою за гріхи."⁹⁵

Інший характер має мальовничий, по-мистецьки написаний Га­лицько-волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньо­му використано багато місцевих літописних записів, перекладів з чужомовних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило.⁶⁶⁶ Простіша друга частина цього літопису — 1280-ті роки. Це — двірцевий літопис Ва­силька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли го­ловний центр інтересів з Холма переносився на Волинь.⁶⁶⁷

г) Право. Найстаршими пам'ятками права є договори з гре­ками: 907, 911, 945 та 971 pp. В договорах Олега згадується і дав­нішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 p., який не зберігся. В цих договорах є постанови публічного, міжнароднього та приват­ного права, а головне — поклик на «руський закон». Отже, обидві держави виступають тут як рівноправні партнери. Договори з гре­ками юридично оформлюють тривалі зв'язки.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє за­конодавство, яке карає за злочин проти особи, власности, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвине­ному суспільству. Таким чином це свідчить, що в Україні-Русі за­конодавство існувало вже до «Руської Правди».⁶⁶⁸

вез _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486-488. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113-122.

^ви Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 177.

⁶⁶⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 488; 565-566. — М. Д. ПРИСЕЛКОВ. История русского летописания XI-XV в. Автор доказує, що Київський літо­пис доведено до 1238 року. (стор. 46, 95). — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 163-171.

⁶⁶⁸ В. ПАШУТО. Там же, стор. 68-100. Автор поділяє Ґалицько-Волинський літопис на дві частини: початок — Кирила — а закінчення — з 1246 року — єпископа Холмського Івана. — Д. Чижевський. Там же, стор. 176-177.

^И7 В. ПАШУТО. Там же, стор. 101-133.

вав л_ ЧУБАТИЙ. Огляд історії українського права. Ч. І, вид. III. Мюнхен, 1947, стор. 14-15. — В. МАВРОДИН. Нариси, стор. 102, 105.

Проф. М. Чубатий робить дуже цінну нотатку: в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі «берегового» права: тоді як у Західній Европі майно розбитого корабля належало влас­никові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави, поки з'явиться його законний власник.⁶⁶⁹

З пізніших часів збереглися лише договори галицьких князів — Андрія та Льва — з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували до­говори Юрія II Болеслава 1325-1327 років і відновляла грамота 1334-1335 pp. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, збереглися лише грамоти 1316 та 1334 років.

У цих договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступаль­ний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.⁶⁷⁰

Договори князів з народом датуються XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча. Самих договорів не зберегло­ся, але з літописного оповідання видно, що вони існували. Року 1146 докладно записано такий «ряд» князя Ігоря з народом: князь зобов'язується сам судити, не робити насильства, усунути дотепе­рішніх тіюнів. Обидві сторони стверджували «ряд» хрестоцілуванням. Після того зустрічається багато вказівок на подібні «ряди» князя з людністю, які нагадували «пакта конвента».⁶⁷¹

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Найстарша з них — грамота Мстислава І з 1130 року, якою дарував він Юр'ївському манастиреві біля Новгорода село, 25 гривень та срібний та­ріль. Грамота починається словами: «Се аз князь» ... Видно, що вийшла вона з канцелярії й написана за певним шабльоном.⁶⁷²

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Васильковича Во­линського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстисла-вові Даниловичу та міста Кобрина — його дружині Ользі⁸⁷³ та дві гра­моти Андрія з 1320 року про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради.™ Остання грамота Юрія II Болеслава року 1339 про надання місту Сянокові Магдебурзького права, а Барткові з Сандомира — сяницького війтівства.⁶⁷⁵

608 _м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 352. — М. ЧУБАТИЙ. Огляд істо­рії українського права, ч. І, стор. 14-16.

«™ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 17.

⁸⁷¹ М, ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 18-19.

⁶⁷² М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 269.

⁶⁷³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 105. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 21-23. — В. ПАШУТО. Там же, стор. 153-154.

⁶⁷⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 115-116; 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 22.

Церковні устави займають окреме місце серед пам'яток княжого законодавства. Збереглося їх шість. Церковний устав Володимира Святого не дійшов в автентичному вигляді; в його найстаршій копії з XIII ст. подається компетенція церковного суду.

Церковний устав Ярослава також не автентичний. Можливо, що це фальсифікат XIV ст., але значення його велике як джерела до історії церковного судівництва.⁰⁷⁵

Мають значення для історії України устави Всеволода Новгород­ського біля 1136 року і ще більше — Ростислава Смоленського року 1150, де йдеться про церковну десятину.⁶"

Найкращим виявом правної діяльности України є «Руська Правда» — ряд збірників з XI та XII ст. Перший збірник чи ре­дакція зв'язується з іменем Ярослава і датується між 1016 та 1054 роками; в ньому 17 статтей, які трактують про вбивство та право помсти. Друга редакція має 26 статтей; про них сказано, що це «правда уставлена Руской земли, егда ся совокупили Ізяслав, Свя­тослав та Всеволод та їх мужі: Коснячко, Перенег, Никифор Кыянин, Чюдин Микула». Вона датується до 1068 року — до рево­люції, яка перервала спільну діяльність братів. Третя редакція — не молодша за 1113 рік; в ній сказано, що «се уставил в. кн. Владимер Всеволодович Манамах по Святополці». В ній дано між іншим постанови про проценти, про закупи. Ця редакція має назву «шир­шої». Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої.⁸™

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» — до 300, які від­різняються одна від одної лише в деталях. Багатство списків свід­чить, як цікавилися ними в XII-XIV ст.

У науковій літературі дискутовано, чи була «Руська Правда» офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Тре­ба погодитися з другим поглядом.

На приватне походження «Руської Правди» вказує те,що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій ос'обі: «Ярослав наказав»; «Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися»; «Володимир Мономах уставив». Крім того вони всі неповні й не си­стематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежа ли за ворітьми і т. п. Але, безперечно, «Руська Правда» мала вели­кий попит на території Української держави."⁷⁹

⁶⁷⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 23-24.

⁸⁷⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 20-21.

⁶⁷⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же,

⁸⁷⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 353-372. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 27-34.

«Руська Правда» в деяких статтях відбиває впливи візантійсь­кого права, в меншій мірі — скандинавського. Б. Греков провів паралелю між «Руською Правдою» і «Польською Правдою», але в ці­лому репрезентує вона право українське. «Руська Правда» відріз­няється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовувано в церковних судах.⁶⁸⁰

Дуже важливі статті про вбивства: вбивство каралося гривною, частина якої йшла князеві, а частина — родині вбитого (замість пом­сти); цікавими є розгалуження різних обставин вчинку: чи було вбивство заподіяне свідомо, чи під впливом афекту, чи на учті в стані сп'яніння.⁶⁸¹ Дуже цікава стаття, яка дозволяє вбити злодія тільки в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину, або в разі спротиву з його боку; якщо злодія вбито зв'язаного або за ме­жами двору, де він крав, належала кара.⁶⁸² Тяжко каралося за обра­зу чести, удар п'ястуком, вирваний вус тощо.⁸⁸³

«Руська Правда» віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеоло­гії людности України-Руси та її побуту, це — становище жінки.

З середини X ст. історія дає приклади високого положення жін­ки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами, нарешті прав­ління Ольги протягом бл. 20 років — все це свідчить про рівноправ­ність жінок з чоловіками. Далі бачимо дочку Володимира, Предславу, яка повідомляє листом Ярослава про захоплення влади Святополком; Анну Ярославну на престолі Франції, яка дивувала пап своїми чеснотами; культурних жінок, що дбали за освіту людности, як Янка Всеволодівна, Євфросина Полоцька, що влаштовували шко­ли; Євфросину Чернігівську, що вивчала філософію, реторику й мала освіту «не гіршу за атенську».

Жінки брали участь у церковних справах. Та ж Янка Всеволо­дівна їздила до Царгороду закликати митрополита й, очевидно, сама обрала його. Верхуслава, жінка Ростислава Рюриковича, брала до серця церковні питання, намагалася «поставити» на єпископа ченця Києво-Печерського манастиря, Полікарпа, й сплатила за це велику суму грекові-митрополитові. Княгиня Анастасія, унука Ізяслава І, відписала все своє майно Києво-Печерському манастиреві («до по­дойника»).

⁶™ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 355-356.

^ш В. Д. ГРЕКОВ. «Русская Правда» и ее славянское окружение. «Киев­ская Русь», М., 1953, стор. 534-546.

⁸⁸¹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 358-360. — Я. ПАДОХ. Ідея гу­манности і демократизму в карному праві Княжої України. «Наук. Збірн. Україн. Віл. Унів.», т. V, Мюнхен, 1948, стор. 115-117.

^т М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 361, 364.

«за _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 363. — Я. ПАДОХ. Охорона чести й свободи людини в карному праві Княжої України. «Наук. Збірн. Україн. Вільн. Університету», т. VI, Мюнхен, 1956, стор. 187-197.

Княгині брали участь в політиці: київське віче обирає 1097 року вдову Всеволода для дипломатичних переговорів з Володимиром Мономахом; Святослав Всеволодович радиться лише з жінкою, без бояр; Володимир Василькович доручає жінці вести переговори з Конрадом Мазовецьким; вдова Романа, Ганна, 15 років вела склад­ну політику, щоб зберегти Галицько-Волинське князівство для си­нів. Цікавий момент з історії боротьби Данила з Угорщиною за Га­лицьке князівство: теща коменданта м. Ярослава, Вишатича, під­тримувала угрів, і під її впливом Вишатич здав уграм Ярослав.

Такій практиці відповідало право України-Руси. В «Руській Правді» мати-вдова мала широку свободу розпоряджатися своїм майном, а батько був зобов'язаний поділити своє майно поміж си­нами, у бояр — ще й дочками. Тому, що майно матері було її власне, не родове, як батька, вона могла віддати його кому хотіла з своїх дітей."⁸⁴ Як опікунка, мати не несла жадної відповідальносте за втрати; навіть у випадку, коли діти не хотіли коритися матері — право брало її в оборону: «дітям волі не давати». Від неї залежало, коли розділити синів. Після розділу вона діставала свою спадкову частину (крім того, що мала власного — як посаг). Тільки в тому разі, якщо вдова хотіла знову одружитися, дітям давали опікуна, який повинен був по закінченні реченця опіки, повернути все май­но й поповнити втрати, якщо вони були. До цього можна додати, що вбивство жінки каралося однаково, як убивство чоловіка.'⁸⁵

Наведені статті «Руської Правди» свідчать, яке велике місце в родині належало дружині, матері і як охороняла її права держа­ва. Взагалі, становище жінки-дружини, матері по руському праву було куди вище, ніж по римському та старогерманському праву, перед лицем яких жінка, дочка, дружина, мати — завжди потребу­вали опікуна й визнавалися все життя «неправосильними».⁶⁸⁶ Нав­паки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме май­но, яке й після його смерти не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини.

«Руська Правда» — пам'ятка надзвичайної ваги: вона допомагає уяснити соціяльний лад України-Руси і свідчить про стан її право-

евідомости. «Руська Правда», за характеристикою Б. Грекова, «е перлиною в історії руської культури».⁶⁸⁷

«Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Руси. Вона відбилася на Віслицькому статуті, чинному в Гали­чині, на Литовському статуті — діючому праві Правобережної України.

в84 «ру_Ська Правда», Карамзинський список, стор. 114, 116. — М. ГРУЩЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 371.

ess «Руська Правда», Карамз. список, стор. 110, 111; 113-116; 101. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 382-383.

⁸⁸⁸ М. ГРУШЕВСЫСИЙ. Там же, ПІ, стор. 376-377.