Д) МИСТЕЦТВО

Архітектура. Архітектурні пам'ятки можна поділити на три групи: укріплення, цивільні будови та церкви.

Укріплення-городища робили у вигляді земляних валів та ровів з дерев'яними частоколами. Ця старовинна традиційна форма горо­дищ великокняжої доби була вдосконалена.

Земляний вал робили з міцною основою: спочатку ставили з бру­сів великі кліті кубічної форми, метрів по 3-5 завширшки і завдовж­ки. Середину кліті заповнювали землею, глиною, камінням, неопаленою цеглою. Ставили ці кліті-городні по 4-5 вздовж валу. Висо­та валу (або присьпи) була різна: у Білгороді —_; 12 метрів, у Києві-— 14, у Вишгороді — 17, у Крилосі — 25. Ширина валу була 15-18 метрів, залежно від того, скільки клітей покладено. Таку споруду засипали землею і вкривали дерном. На валу ставили остріг, або частокіл з густо повбиваних у землю загострених паль. їх називали «заборола». В історії боротьби Івана Берладника оповідається, як селяни з міста «скакали через заборола» до Івана. Очевидно, були вони невисокі. Іноді заборола робили з таких же городень, як і осно­ву валу. В заборолах були вузькі стрільниці, з яких можна було стріляти з луків, а з валів кидали на військо, що облягало місто, каміння, лили смолу⁶⁸⁸ і т. п.

У валах влаштовували проїзди з брамами. В Києві за часів Яро­слава було троє брам: східні — Лядські, західні — пізніше названі Львівськими, та парадні — Золоті. У Переяславі було теж троє брам: Княжі, Єпископські, Кузнецькі; в Новгороді Сіверському — Черні­гівські та Курські; у Володимирі — Київські та Гридшині і т. д.

Ці брами являли собою складні будови. У Києві, наприклад, Зо­лоті ворота мали два поверхи. Перший властиво й був брамою в зем­лянім валі з стінами, облямованими цеглою та каменем. На друго­му поверсі був парапет, на якому стояла церква Благовіщення з ба нею, вкритою золотими листами, що й дало назву брамі. У Володи­мирі над Клязьмою були також Золоті ворота, що нагадували ки­ївські.⁶⁸⁹

⁶⁸⁷ Б. Д. ГРЕКОВ. «Русская Правда» и ее славянское окружение. «Киевская Русь», стор. 546. — Я. ПАДОХ. Ідеї гуманности і демократизму в карному праві Княжої доби України, стор. 111-128.

⁶⁸⁰ Н. ПОЛОНСКАЯ. Археологические раскопки в Бєлгороде. М., 1911. — М. К. КАРГЕР. Археологические исследования древнего Киева. К., 1950 — П. П. ЄФИМЕНКО, В. А. БОГУСЕВИЧ. Кріпость Ярослава Мудрого в Ки­єві. «Вісник А. Н.. УРСР.», 1952, ч. XXX, стор. 38-45.— Історія українського війська, вид. II, Вінніпеґ, 1953, під редакцією М. ЛЕВИЦЬКОГО, стор. 70-73.

Такий тип укріплень був загальновідомий в Україні-Русі, як виявляють археологічні розкопини в Києві, Чернігові, Білгороді, Пу­тивлі, Василеві (суч. Васильків) і ін.

На заборолах ставили вежі, яких уживали для спостереження за околицями міста.

Пізніше, в XIII ст., у Галицько-Волинському князівстві стали будувати вежі окремо від заборол. Данило в Холмі, посеред міста, спорудив вежу на фундаменті з тесаного дерева; вона згоріла в 1259 році. Другу вежу, муровану, збудував Данило поза Холмом. Висота її була 10 «ліктів». Такі вежі називали «стовпами». Зберег­лося два стовпи біля Холма, в селах — Білавині та Стопю. Обидва стовпи муровані, один 20, другий 14 метрів заввишки. П'ятий стовп збудував Володимир Василькович у Кам'янці-Литовському 1276 ро­ку. Цей стовп, у формі кола, мав 27 метрів заввишки."⁸⁰

Цивільна архітектура. Від первісних, дерев'яних бу­дівель не збереглося слідів. Проте, залишилися деякі рештки ка­м'яних будівель, виявлені археологічними дослідженнями. Найстар­шою архітектурною пам'яткою в Києві є рештки фундаментів палацу, мабудь, Ігоря та Ольги, які датують серединою X ст. То була велика двоповерхова споруда із стінами, збудованими з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїки, фрески, позо­лота. Ці рештки спростовують уявлення про примітивне життя Ки­єва до прийняття християнства.⁶⁹'

За часів Володимира мурованих будинків було вже значно більше. В Києві знайдено фундаменти трьох великих споруд світського характеру. Одна з них мала велике центральне приміщення, яке вважають за гридницю або тронну залю. Там Володимир приймав послів, влаштовував учти. Залишилися рештки будинків біля Де­сятинної церкви. Можливо, що то були будинки єпископа і школа."⁸

⁶⁸¹¹ Є. Д. КОРЖ. Золоті ворота в Києві. Архітектурні пам'ятники. К. 1950, стор. 20-21. — М. Ю. БРАЙЧЕВС^ЬКИЙ. Київ — центр древнєруської держа­ви. — Історія Києва. К., 1960, т. І, стор. 59-61.

ово історія українського війська, стор. 74-75.

⁸⁹¹ М. К. КАРГЕР. По следам древних культур. Древная Русь. М., 1953. — М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 288.

⁶⁸⁸ М. К. КАРГЕР. Княжеские дворцы древнего Киева. «Учен. Зап. ЛГУ», 1955, ч. 193, стор. 67-102. — Його ж: Археологические исследования Киева, стор. 45-82. — М. Ю. БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 55-56; 68; 70.

За Ярослава число мурованих будинків збільшується. Збудовано новий княжий палац, який називали «великим», або «Ярославовим двором». Біля колишньої Ірининської церкви виявлено залишки ве­ликої кам'яної споруди. Крім палацу Ярослава, мали окремі палаци Ізяслав, згодом син Володимира Мономаха — Мстислав. Архітек­тура цих споруд невідома, але є дані на те, що вони були двоповер­хові, мали «сіни» — ґалерію, що сполучала дві половини будівлі.⁸⁹³ На такій ґалерії сидів Ізяслав І, коли до нього 1068 року прийшли кияни, вимагаючи коней та зброї.

Крім того згадується великі гридниці-залі, в яких, мабуть, від­бувалися урочисті зустрічі послів, учти і т. п. Рештки будівель свід­чать про їх пишноту: орнаментацію золотом, мармуром, мозаїками, фресками. В' київському «кремлі», або «дитинці» було багато інших споруд: обнесений муром двір митрополита, недалеко від храму св. Софії, двори багатьох бояр. Літопис позначає, де раніше були пала­ци чи інші споруди. Згадуються двори.— Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдин, Ратьшин, Путятин і т. д.

Можна з певністю казати, що Київ не був єдиним містом з пиш­ними палацами: були вони і в Чернігові, Переяславі, Білгороді. Від цих будівель залишилися в лшшому випадку фундаменти та улам­ки стін. Збереглися вказівки на інші міста, наприклад, у 1231 році, коли Волинь охоплена була боротьбою князів, Угорський король, побачивши місто Володимир-Волинський сказав: «Такого міста не бачив я і в німецьких краях».⁶⁹⁴

Зберігся в літопису опис княжого палацу в Галичі 1152 року. До Володимира приїхав посол Ізяслава II, Петро Бориславич з грамотами. Розмова його з Володимиром відбулася на «сінях». Звідти князь пішов «переходами» на «хори» церкви. Коли повертався після вечірні, дістав удар на тому самому місці, де розмовляв з пос­лом. Син Володимирка, Ярослав Осьмомисл, коли закликав посла повернутися, «вийшовши на сіні», побачив Ярослава, що сидів «на батьковім місці», оточений боярами. З цього видно, що «на сінях» було місце князя, там давали авдієнції.⁰⁸³

Це оповідання дуже важливе: воно не тільки свідчить про одна­ковість плянів княжих палаців у Києві та Галичині, але й подає ін­ший деталь: княжий палац у Галичі був зв'язаний «переходами» з церквою. М. Грушевський припускає, що ці «переходи» мали виг­ляд ґалерії, що йшла на поверсі.

Очевидно, вежі св. Софії в Києві теж сполучалися перехода­ми, які вели до палацу. Цим пояснюється світський характер розпи­су веж, який різко відрізняється від розписів церковних стін. Ана­логію пізніших часів, XII ст., дає нова столиця Андрія Боголюбського — Володимир над Клязьмою. «Кремль» був оточений кам'яним муром із «золотими ворітьми», що нагадували київські. В Крем­лі був пишний палац князя, який переходами сполучався з собором св. Дмитра. Рештки палацових споруд збереглися до XIX ст.^Ю6

⁶⁹³ М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 290-291.

ом ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС, стор. 510. — О. М. ТИХАНОВИЧ, М. М. ТКАЧЕНКО. «Київ-Град». Архітектурні пам'ятники. К., 1950, стор. 11-12 •— М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 291.

⁶⁹⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 132-134.

Хоч архітектурних пам'яток не залишилося, можна уявити собі, що вони творили чудові ансамблі з численними храмами. На пиш­ність цих споруд князів та представників вищих верств суспільства вказують деякі натяки літописів, «Слова о полку Ігоревім» (сон ве­ликого князя Святослава: «доски без кнеса на теремі златоверсім»). Вказують нібито гіперболічні описи інтер'єрів княжих палаців у «давнинах-билинах», розкіш посуду та одягу князів, які природно вимагали гармонічносте в самих будівлях.

Церковна архітектура. Найдавніших пам'яток її не збереглося, бо то була дерев'яна архітектура. Збереглася невелика частина мурованих храмів, але й вони дійшли до наших часів пош­коджені часом, війнами, пожежами, перебудовами, невдалими здебільшого реставраціями.

Найстаріша мурована церква Києва — Десятинна, Успіння Бо­городиці, — відома з літопису та археологічних дослідів, переваж­но останніх років. Виявилося, що побудовано її за зразками храмів Охриди. Це дуже важливе ствердження, яке пасує до гіпотези про болгарське походження першої ієрархії України. Десятинна церква мала одну баню, три нави, була прикрашена фресками, мозаїка­ми, мармуром, з мистецькою різьбою, мала інкрустовану підлогу.^М7 Інших церков часів Володимира не знайдено.

Другим пишним храмом був собор Спаса в Чернігові, закладе­ний Мстиславом і доведений перед його смертю в 1036 році лише на висоту «вершника». Храм цей закінчено за Ярослава. Це один із найкращих зразків архітектури XI ст.⁹⁸

За Ярослава споруджено багато пишних храмів. Серед них пер­лина українського мистецтва — св. Софія⁶⁹⁹, мала 5 абсид, 5 нав, низьку відкриту ґалерію та 13 бань. Як більшість церков того часу, вона мала грубі мури, в яких великі квадратові цеглини чергува­лися з каменями-валунами, і все це було скріплене вапном. Всере дині стіни св. Софії були вкриті мозаїками і фресками. Над пре­столом височів кивот з білого мармуру. Вівтарна огорожа з мар­муру заміняла іконостас (огорожа та кивот зображені на мозаїках Тайної Вечері в соборах св. Софії та св. Димитрія); кам'яний бар'єр хорів з червоного шіферу був вкритий різьбою, а дві вежі розписані фресками.

⁶⁹⁶ М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 406.

⁹⁹⁷ П. КУРІННИЙ. Архітектура Десятинної Церкви. «Український Само­стійник», 1953, ч. 16. — М. К. КАРГЕР. Древний Киев. Очерки по истории ма­териальной культуры древнерусского города. Акад. Наук СССР, Инст. Истории Матер. Культуры. М., 1961, т. II, стор. 9-58.

⁶⁸⁸ М. МАКАРЕНКО. Церква Спаса Преображення. Чернігів та Північне Лівобережжя. К., 1928. — І. МОРГИЛЕВСЬКИЙ. Спасо-Преображенський со­бор в Чернігові за новими дослідженнями. «Чернігів___»

^т І. МОРГИЛЕВСЬКИЙ. Свята Софія в світлі нових спостережень. «Київ та його околиці», К., 1926. — В. СІЧИНСЬКИЙ. Архітектура старокиївської доби Х-ХШ.ст. Прага, 1926. — М. КРЕСАЛЬНИЙ, Ю. АСЕЄВ. Нові дослі­дження архітектури Софійського собору. «Архітектура і будівництво», К., 1955, ч. І. — М. К. КАРГЕР. Древний Киев, II, стор. 105-106.

Св. Софія з самого початку викликала захоплення сучасників. Митрополит Іларіон писав, що такої «не обрящеться во всем полунощі земном от востока до запада». їй присвячені величезна літе­ратура й низка гіпотез, які намагаються встановити її місце в світо­вому мистецтві. Старий погляд, що св. Софія є твір візантійського мистецтва, давно вже відкинуто,⁷⁰⁰ інший — про її кавказьке похо­дження — теж відкинуто.⁷⁰¹ Безперечним є, що ніде, в жадній кра­їні, немає прототипа св. Софії. її треба визнати оригінальним виявом місцевого, «автохтонного» мистецтва, як висловлюється О. Повстенко. Але в ній у неповторне ціле об'єдналися елементи мистецтва Візантії, Вірменії, Сирії, Малої Азії, романського мистецтва Західньої Европи (собори Вормса, Тріру, Шпеєра).⁷⁰²

Св. Софія, хоч і дуже пошкоджена руйнацією та реставраціями, збереглася до наших часів. Вона не була єдиним твором XI ст. За Ярослава збудовано: церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщення над Золотою Брамою; за зразком Київської св. Софії — в Новгороді — теж св. Софії. В дійсності було значно більше храмів.

Спадкоємці Ярослава теж будують храми: Ізяслав І — манастир із собором св. Димитрія, що його довгий час вважали за собор св. Михаїла; Святослав — св. Симеона; Всеволод — манастир св. Андрія (Янчин), св. Михаїла — Видубицький манастир; Святополк — свято-Михайлівський манастир із собором; Мстислав І — Успенську цер­кву на Подолі, манастир св. Федора; Всеволод II — Кирилівський манастир.

7оо л jj. ТОЛСТОЙ и Н. КОНДАКОВ. Русские древности в памятниках искусства, В. IV — Д. В. АЙНАЛОВ и РЕДИН. Древние памятники искусства Крева. Харьков, 1899.

⁷⁸¹ Ф. ШМІТ. Мистецтво старої України-Руси. Харків, 1919, стор. 30-34. — Його ж: Про видання св. Софії. «Збірник Секції Мистецтва Україн. Акад. Наук», К., 1921, стор. 103-111. —• В. НИКОЛЬСКИЙ. История русского искусства. Берлин, 1923, стор. 68.

⁷⁰² Л. КРАСКОВСЬКА. Західні впливи в українській архітектурі Х-ХПІ ст. «Збірник Україн. Наук. Інституту в Америці», С. Паоло-Прага, 1939. — К. ШЕРОЦЬКИЙ. Старовинне мистецтво на Україні. К., 1918. — О. ПОВСТЕНко. Катедра св. Софії в Києві. «The Annals of the Ukrainian Academy of Art and sciences in U.S.», v. III-IV, 1954. —. M. Ю. БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 61-68; 75-76.

Будовано храми також у Чернігові, Переяславі, Каневі, Воло­димирі, Овручі, Білгороді, Галичі, Холмі, — по всіх більш-менш значних містах. Кожен князь, бажаючи залишити по собі пам'ять, будував церкву в ім'я свого патрона. Але були випадки, коли церкви будували не князі, а бояри або ченці, як Успенський собор Києво-Печерського манастиря. Очевидно, крім великих храмів, було ба­гато маленьких, «домових», у дворах бояр.

Більша частина церков ХІ-ХІІІ ст. загинула; збереглися в кра­щих випадках фундаменти, частина стін, уламки тинку, прикрас. Однак, на підставі цих навіть убогих матеріялів можна говорити про існування київського мистецтва, київського типу церков. Плян їх був майже однаковий: чотирикутник з трьома апсидами на сході, з двома-трьома парами стовпів, що ділили храм на три нави, з одною або більшим числом бань. Стіни були зложені з тонких цеглин та каменів і скріплені міцним вапном, до якого входили подріблені цеглини; іззовні були вони смугасті, якщо не були вкриті тинком. З західнього боку церкви мали вежі: дві — як у св. Софії, у Воло­димирі, або одна — як у Чернігові, Спаса Преображення. Церкви часто мали «опасання» — відкриті ґалерії, які служили також як контрфорси. їх часто закладали цеглою, перетворюючи на пару нав — у Десятинній церкві, в св. Софії.⁷⁰³

Аналіза архітектури та орнаментації церков виявляє багато різ­них впливів. Візантійська архітектура не знала веж, яких є багато в романському мистецтві, але романські вежі інші формою — округлі в пляні. Проте, безперечно, романське мистецтво вплинуло на численні арочки, яких не знає Візантія, але мають багато київ­ських, а ще більше чернігівських церков. Різьба на мармурі, на ка­пітелях також; має мало спільного з візантійською.⁷⁰¹ Не візантій­ського походження і церковна архітектура Західньої України.

Поволі в мистецтві відбувалась еволюція. Пишні храми XI ст. заміняють скромніші невеликі церкви XII ст., де вже мозаїки за­ступають фрески. Немає мармурових мозаїчних підлог, а замість них — полив'яні плитки і т. д.⁷⁰⁵

⁷⁰³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 422-429. — М. КРАСОВСКИЙ, Планы древнерусских храмов, Пгр., 1915. — Г. К. ЛУКОМСКИЙ. Киев — цер­ковная архитектура ХІ-ХІХ ст. Византийское зодчество, Мюнхен, 1923. — I. МОРГИЛЕВСЬКИЙ. Дослід пам'яток старого чернігівського будівництва. «Україна», 1925, ч. 1-2. — В. СІЧИНСЬКИЙ. Архітектура старокиївської доби Х-ІІІ ст. Прага, 1926. — А. И. НЕКРАСОВ. Очерки по истории древнерусского зодчество XI-XVII ст., М., 1936. — Ю. С.АСЕЄВ. Нові дослідження староруського будівництва у Києві. «Вісник Архітект. УРСР», Київ, 1952, ч. 4. — Його ж: Древний Киев XVII в. Сокровища зодчества народов СССР. М., 1956. — М. К. КАРГЕР. Древний Киев, II, стор. 249-261.

⁷⁰⁴ Н. И. ВРУНОВ. К вопросу о самостоятельных чертах русской архитек­туры Х-ХП ст. «Русская архитектура», М., 1940.

⁷⁰⁵ М. МАКАРЕНКО. Древнейший памятник искусства Переяславского кня­жества. «Сборник статей в честь гр. Уваровой». М., 1916. — М. КАРГЕР. Древ­ний Киев, II, стор. 420-421.

Від загального київського типу церков різниться архітектура церков Західньої України XIII ст. Головна відміна полягає в мате-

ріялі в Західній Україні будували церкви переважно з великих ку­бів тесаного каменю. Завдяки цьому матеріялові, була можливість застосовувати різьбу не лише всередині церков, але й на зовнішніх стінах. Зразком багатої різьби є портали церкви св. Пантелеймона в Галичі, де вона прикрашає головну апсиду.

М. Грушевський звернув увагу на близьку аналогію архітекту­ри й орнаментації різьбою між галицькими та суздальськими церк­вами, головно — Покрови на Нерлі та св. Димитрія в Володимирі. Він висловив припущення, що суздальські церкви будували галиць­кі майстри. Це цілком можливо, коли взяти до уваги матримоніяльні зв'язки між князями.

Взагалі тісні зв'язки Галичини з Заходом — Польщею, Німеччи­ною, Угорщиною — сприяли ширенню західніх впливів у мистецтві: згадуються — «римське скло», мабуть вітражі, декораційна різьба.⁷⁰"

Мозаїка— мусія — мистецтво, характеристичне для розкіш­них будов Х-ХП ст. Техніка мозаїки була дуже складна: різноко­льорові кубики смальти або скла вставляли в свіжорозведений це­мент стіни відповідно до малюнку. Тло картини робили із золотих і скляних кубиків. Готову поверхню шліфували. Але ця техніка не дозволяла шліфувати до блиску поверхні люстра: мозаїка жила, кубики грали кожен своїм блиском, з якого б боку на них не ди­витися.

Перші мозаїки появилися в Києві у Десятинній церкві, але від них залишилися тільки рештки кубиків. Найбільше мозаїк залишилося в св. Софії: майже вся центральна апсида, чудовий образ Спаса Вседержителя — в центральній бані; 4 архангели, з яких залишився один, що являє чудовий зразок античного стилю; нижче на шиї бані були 12 апостолів, з яких залишився тільки один — Павло; нижче були 4 євангелисти, з яких зберігся тільки один — Марко. У середній апсиді — величезний образ Богородиці-Оранти з піднесеними руками; під ним Євхаристія: постать Христа пред­ставлено двічі. Він подас хліб і вино апостолам, що підходять по 6 з кожного боку; нижче — отці Церкви та два архидиякони по бо­ках. Далі, на двох стовпах, Благовіщення, на тріюмфальній арці — Деісус; на південній та північній арках — медальйони 40 мучеників. Крім того — чудові рослинні орнаменти. Всі ці мозаїки виконані дуже добре, фарби ясні, прозорі; обличчя далекі від шабльону, індивідуальні; грецькі написи на них дають підстави припускати, що творцями їх були греки.⁷⁰⁷

⁷⁰⁶ И. И. ТОЛСТОЙ и Н. П. КОНДАКОВ. Русск. древн., т. VI, стор. 38. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 428-431. — М. КАРГЕР. Древний Киев, II, стор. 424-426.

⁷⁰⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 440-442. — О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії, стор. 220-226; малюнки чч. 32-81.

Значно бідніші рештки мозаїк у Димитрівському соборі, що його раніше вважали за Михайлівський. Там збереглися — частина Єв­харистії, образи св. Стефана, Димитрія, апостола Тадея, фрагменти інших постатей та орнаментів. Образ Євхаристії цікавий ще й тим, що подає важливу рису в будівництві церков: невисоку вівтарну перегороду з білого мармуру, яка відділяла вівтар. Такі перегороди були в св. Софії, в Успенському соборі Києво-Печерського манастиря, в церкві св. Димитрія. Наявність таких перегород пояснює рясний розпис вівтарів, яких не закривали іконостаси. Мозаїки Димитріївської церкви дуже важливі для історії украшського мистец­тва: з слов'янських написів на них видно, що виконували їх не грецькі, а місцеві майстри.⁷⁰⁸ Археологічні дослідження Києва ви­явили існування кількох майстерень,, де виготовляли смальтові ку­бики до мозаїк (недалеко св. Софії, в Києво-Печерському манастирі); це стверджує, що мозаїки виготовляли місцеві майстри.

Малярство стояло в Україні-Русі дуже високо і мало видат­них майстрів, імена яких, на жаль, залишилися невідомі. Найдав­ніші рештки пам'яток малярства репрезентовані уламками фресок в руїнах київського палацу X ст. та першої Десятинної церкви ча­сів Володимира. В XI ст. фрески набувають великого поширення. Фресками називають малювання по ще вогкому тинку стіни, при чому спочатку накреслюють контур малюнку гострим керном.' Тинк швидко тужавіє, і намічений малюнок має бути виконаний за один день. Та швидкість праці вимагала від маляра високої вправности.

Фрески св. Софії XI та XII ст. являють собою шедевр мистецтва своїми легкими прозорими фарбами, вільними позами, живими, повними експресії обличчями. Взагалі фрескове малярство залиша­ло майстрові більше волі, ніж мозаїки, де мозаїст зв'язаний мону­ментальністю твору, а також матеріялом. У св. Софії серед фресок бачимо різноманітні сюжети: сцени з Нового та Старого Заповітів, апокрифи, легенди, портретні зображення родини Ярослава, чудесні орнаменти, сцени розваг та полювання. Фрески вкривали всю внут­рішню частину собору, яку залишали вільною мозаїсти, а також частину зовнішніх стін: амбразури вікон, дверей, шиї бань.⁷⁰⁸

⁷⁰⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 442. — О. ПОВСТЕНКО. Фрески і мозаїки Михайлівського (Димитріївського) манастиря в Києві. «Українське мистецтво», Мюнхен, 1947, в. 2, стор. 6-10. ,

⁷⁰⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 435-436. — О. ПОВСТЕНКО. Фрески і мозаїки св. Софії. «Українське мистецтво», І, Мюнхен, 1947, стор. 5-12. — О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії. Нью-Йорк, 1954, стор. 124-141. — П. КУРІННИЙ. Фрески катедри св. Софії. Матеріяли до реферату на конферен­ції Україн. Вільн. Акад. Наук, Авґсбурґ, 1948. — М. К. КАРГЕР. Портреты Ярослава и его семьи в Киевской Софии. «Ученые Записки ЛГУ», вып. 20, Л., 1954. — Його ж: Древний Киев, II, стор. 105-206.

Прекрасні фрески собору св. Димитрія ХІ-ХІІ ст., більшість яких загинула під час зруйнування собору 1934 року. Тоді ж загинули фрески інших церков ХІІ-ХШ ст., а 1941 року загинув з його фрес­ками Успенський собор Києво-Печерського манастиря.⁷¹⁰

Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, спорудженої 1136 року Всеволодом II і закінченої його вдовою. Зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила.⁷¹¹

Були фрески і в храмах Чернігова, Переяслава, Білгороду, Воло­димира та ін. Вони здебільшого загинули, але рештки їх заціліли на стінах. З цього можна уявити, як багато було малярів, як високо стояло мистецтво в Україні. Літопис зберіг ім'я славетного маляра Алімпія, ченця Києво-Печерського манастиря, твори якого користалися великою славою. Очевидно, він у манастирі мав свою школу. Характеристична леґенда, що самі ангели допомагали йому. Мож­ливо, що серед замовників Алімпія були бояри, що мали свої до­мові церкви.⁷¹²

Одночасно з фресками з'являються ікони, переважно грецькі, а далі — за зразками грецьких — писані місцевими майстрами. Алімпієві перекази приписують між іншим т. зв. Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському мана­стирі молився князь Ігор 1147 року і під час молитви його забито.⁷"

З XI ст. шириться звичай прикрашати ікони срібними та золо­тими шатами з перлами і дорогоцінним камінням.

Високого ступеня майстерности досягали малярі, які прикрашали книги мініятюрами. Треба гадати, що мініятюри були значно поши­рені, але збереглося їх небагато.

Найстарші мініятюри були в Євангелії, яку 1057 року переписав у Києві диякон Григорій для новгородського посадника Остромира. З чотирьох збереглося лише три мініятюри євангелістів. Всі три фігури подано в орнаментальних рамках. Дуже гарні заставки та літери, які починають уступи, із складним орнаментом.

Другу пам'ятку мистецтва являє Святославів «Ізборник» 1073 року. На одній мініятюрі подано портрети Святослава з родиною, на інших —- в поліхромічних з золотом рамцях — «Собор Святих».

⁷¹⁰ О. ПОВСТЕНКО. Фрески і мозаїки Михайлівського-Димитріївського ма­настиря в Києві. «Українське Мистецтво» 2, Мюнхен,. 1947.

⁷¹¹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 437. — М. К. КАРГЕР. Древний Киев, II, стор. 443-453.

⁷¹² Патерик Києво-Печерсйкий.

⁷¹³ А. И. АНИСИМОВ. Владимирская икона Божьей Матери. Прага, 1928. — П. КУРІННИЙ. Пречиста Діва в українському образотворчому мистецтві. «Поклін Марії», Мюнхен, 1947, стор. 94-123. — ДАМ'ЯН БОГУН. Чудотворні ікони Матері Божої на Україні. Там же, стор. 23-50. —АННА ВОЯКОВСЬКА. Страдецька Гора. Там же, стор. 140-143.

Третя за часом пам'ятка — Трірський псалтир, що його датують 1070-1080 роками. Там, як сказано вище, вміщено п'ять мініятюр, на яких дано постаті Ісуса Христа, папи, князя Ярополка, його дружини Ірини та матері Ґертруди. Чудово прикрашена була Мстиславова Євангелія початку XII ст. Всі ці пам'ятки київської роботи.

Крім цих пам'яток багато різних заставок та орнаментованих літер прикрашають євангелії, літописи тощо.⁷¹⁴

На мініятюрах і взагалі орнаментах книжок може яскравіше, ніж на інших пам'ятках мистецтва, видно візантійські, східні, південно­слов'янські та західні впливи, але в них уже ясно відчуваються міс­цеві, українські впливи і відбивається та життєрадісність і близь­кість до природи, які характеризують всю ідеологію України-Руси. Прекрасний зразок дають мініятюри Святославого «Збірника»: рай­ські птахи, павичі, фантастичні квіти.

Різьбарство стояло дуже високо в Україні-Русі і його вжи­вали дуже широко. Уже в руїнах палацу Ольги в Києві знайдено залишки мармурових капітелів колон та шматочки різьбленого ка­меню. Виявлено уламки капітелів також у руїнах. Десятинного храму. Мозаїка Євхаристії у вівтарі св. Софії показує, як такими капітелями прикрашали мармурові кивоти над престолами.⁷¹⁵

Багато уламків різьбленого мармуру залишилося в руїнах чер­нігівських церков. Ці капітелі — так само як орнаментація арочками, яка зустрічається і в київських храмах, промовляють за силь­ний вплив західноєвропейського мистецтва.⁷¹⁶

Ще ширше вживали різьби по каменю в Західній Україні, де було багато відповідного матеріялу і де був міцніший західній вплив.

У церкві св. Івана в Холмі зовнішні «комари» спиралися на чо­тирьох основах у вигляді людських голів.

Поблизу Холма стояв кам'яний стовп, а на ньому «орел камен изваян». Рідке явище: збереглося ім'я різбаря — «хитрець» Авдей, як називає його літопис. Згадує літопис і різьблені фігури Христа та Івана Предтечі на райських воротах у холмській катедрі.⁷¹⁷

⁷¹⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 439. — Його ж: стаття про мі­ніятюри Трірського псалтиря. «Зап. НТПІ», т. XIX. — Г. ПАВЛУЦЬКИЙ. Істо­рія українського орнаменту. К., 1927. — А. В. АРЦИХОВСКИЙ. Древнерусские миниатюры, как исторический источник. М., 1944.

⁷¹⁵ О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії, стор. 120.

⁷¹⁶ М. К. КАРГЕР. Зодчество Галицко-Волынской земли в ХІІ-ХШ вв. «Краткие сообщения ИИМК.», в. III, 1940, стор. 14. (Цитую за В. ПАШУТО. Там же, стор. 185).

⁷¹⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 434.

Велике значення для мистецтва мають шиферні дошки, що збе­реглися в Києві і датуються XI ст.: одна пара — на території Ми­хайлівського манастиря, а друга — на території Києво-Печерського. Перша пара — з Михайлівського манастиря — зображує двох верш­ників на кожній дошці; одна пара зображує якусь людину, друга — змія. Є спроби пояснити сюжети: перша дошка — Ярослав-Юрій та Юрій Переможець, друга — Ізяслав-Дмитро та його патрон Димитрій Солунський, або Мстислав І — Федір та його патрон Федір Стратилат.⁷¹³ Тяжче зрозуміти сюжет другої пари дощок -— з Києво-Печерського манастиря, теж XII ст. На одній дошці — людина роз­дирає лев'ячу пащу, на другій — віз, до якого запряжено лева та левицю, а на возі сидить жінка. Очевидно, сюжет з античної мітології або Біблії.⁷¹⁸

Незначна кількість саркофагів свідчить, як високо стояло різь­барство в Україні. Найкращий з них, звичайно, саркофаг Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Не такий пишний, але гарний саркофаг Ольги (?) з червоного шиферу в Десятинній церкві. Крім цих саркофагів відомо ще кілька, але треба гадати, що біль­шість їх загинула.⁷²⁰

З інших різьбарських виробів треба згадати велику кількість плит з червоного овруцького шиферу, вкритих різноманітними взорами. Ці плити правили за бар'єри верхньої ґалерії св. Софії. Ці­каво, що вони всі різні, серед них немає дублетів.⁷²¹

Ювелірне мистецтво досягло в Украйні-Русі високої досконалости. Найдавнішими пам'ятками його є датовані X ст. окуття турячих рогів, які знайдено в «Чорній могилі» біля Чернігова. Ви­ще вже була мова про них. Тут нагадаємо, що місцеве походження цих срібних окуть є безперечне, бо на одному з них із надзвичай­ною вмілістю викарбувано сцени з українського фолкльору,, а на другому — рослинний орнамент, точнісінько такий, як на держаку меча, знайденого в Києві.

У Києві, місті Ярослава, були ювелірні майстерні, де знайдено багато виробів із золота та срібла, зокрема хрестики, сережки, обручки тощо. Знайдено формочки, в яких виливали сережки т. зв. київського типу: три кульки на колечку.⁷²² Асортимент ювелірних виробів був дуже широкий: діядеми, що їх носили на головах кня­гині, різного роду намиста — з дуток, зі скобочок, з бляшок, ме­дальйонів; різноманітні наручники, нарукавники, ланцюжки, за­вушниці — ковтки — золоті калитки, що їх чіпляли до пов'язки на голові; дармовіси у формі «лунниць», хрестів; великі фібули, яки­ми застьобували на плечі плащ, або корзно; золоті та срібні гривні- намиста, що їх носили жінки (Гаральд оспівував дівчину «із золо­тою гривнею на шиї» — Єлисавету), а також чоловіки. До ювелірних виробів належать держаки мечів, золоті чи позолочені, прикраси на шоломах тощо. Треба згадати великий асортимент церковних ре­чей: посуд, чаші, хрести, шати ікон, оправи євангелій і т. д. На­решті посуд для столового вжитку: різноманітні чаші, кубки, чарки, тарілки і т. п.

^7!в О. ПОВСТЕНКО. Фрески і мозаїки Михайлівського (Димитріївського) манастиря. «Українське Мистецтво», 2, стор. 10-11. ⁷¹⁸ М. Ю. БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 104-105.

⁷²⁰ М. КАРГЕР. К вопросу о саркофагах кн. Владимира и Анны. «Краткие сообщения и доклады Инст. Истории Матер. Культуры», 1940, VII. — Н. ВОРО­НИН и М. КАРГЕР. История культуры древней Руси. Домонгольский период. М., 1951. — О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії, стор. 215-220.

⁷²¹ О. ПОВСТЕНКО. Катедра.....стор. 90-92.

⁷²² Б. РЫБАКОВ. Ремесло..., стор. 271.

Звичайно, величезна кількість ювелірних речей загинула, погра­бована напасниками, починаючи від печенігів до татар, загинула в заритих скарбах, але та дрібна частина, яка збереглася до наших часів, дає уявлення про надзвичайну досконалість золотникарської техніки й різноманітність асортименту цих виробів.

Німецький хронікар Лямберт із захопленням описував пода­рунки Ізяслава І та Святослава II німецькому цісареві Генрихові IV — таких коштовних речей не бачила Німеччина. До цього пасує свідчення ченця Гільдесгаймського манастиря про досконалість українського емалю та фініфті.

Ювеліри знали багато різних видів техніки. Можливо, найстар­шою були спіралі із золотих та срібних дротів, з яких робили нашийники (гривні) і наручники. Ця техніка бере свій початок з брон­зової доби. Дуже давні сережки з трьома галочками київського типу.

Широко вживалися різьби, починаючи з чернігівських турячих рогів. Дуже цікавий «перлистий» орнамент, або філіґран — один із найдосконаліших зразків мистецтва: на щиток чи бляшку насаджу­вали дрібні, як зернятка маку; срібні або золоті перлинки. Цю над­звичайно тонку техніку застосовували на ковтках київського типу, на обручках, намистах, ґудзиках, панагіях, обрамленні образків тощо.

Широко вживалося чернения — оксидування срібних речей. Але шедеврами українського ювелірного мистецтва були прикраси з «перегородчастим», або «городженим» емалем. Техніка ця була дуже складна: на золоту бляшку приварювали тоненькі золоті стяжечки відповідного малюнку. В закутинки між ними насипали емалеву масу різних кольорів, і все це ставили на вогонь. Емалева маса, роз­топлюючись, перетворювалися на кольорову смальту, а золоті' стяжки-грані — розділяли фарби. Ця техніка вимагала великої обережности й точности малюнку. Перегородчастий емаль прийшов з Візантії і ще не був відомий у Західній Европі. За сюжети для емалю правили античні міти, святі, орнаменти тощо. Перегородчастий емаль вживали для найдорожчих речей, переважно на діядеми, ковтки, намиста тощо.'²³

Речей більшого розміру збереглося небагато. Серед них славетна оправа Мстиславової Євангелії початку XI ст. — вся дошка вкрита філіґрановою плетінкою, в яку всаджено емалеві образки (різного часу). Очевидно, розкішні були Євангелії, що їх Володимир Василькович дарував до різних церков: Чернігівського собору, Любомльської церкви та ін. Розкішна старовинна частина славетної «шапки Мономаха» з філіґранню, до якої вставлено дорогоцінне каміння. Ча­стина її була дороблена пізніше. Про золоту раку Бориса та Гліба літопис каже: «ніде нема такої краси».⁷²⁴

Цей список чудових виробів ювелірної штуки можна було б значно поширити, але досить наведених прикладів, щоб показати, як високо вона стояла, якої надзвичайної досконалости досягла.

До ювелірних виробів можна зарахувати надзвичайно тонкі ви­роби із слонових та моржевих ікол. У XII ст. візантійський письменник Іван Тцетцес дістав із Києва дарунок — піксиду з морже­вого ікла. З захопленням описував він ці вироби у віршах, в яких порівнював майстра з легендарним Дедалем.⁷²⁵ Після розгрому Києва Андреем Боголюбським двори Мономаховичів запустіли, але, мож­ливо, з занепадом княжого ювелірного мистецтва починає розгор­татися міське, в якому замість золота використовується вже мосяж, без перегородчастого емалю.

Ще більше руйнації промисловості України принесли татари. Значна частина ремісників стала шукати затишних місць. Року 1259 літопис пише, як до Данила, коли він став будувати Холм, «бежаху из татар різні майстри, і бі жизнь, и наполниша двори оркест гра­да ... и села».⁷²⁶ Татари забрали з собою найкращих майстрів. Пляно Карпіні писав, що бачив у Каракорумі багато «руських» майстрів. Один із них, Кузьма, зробив для цісаря Гуюка престол із слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцін­ним камінням. Тільки дійсно мистецький твір міг викликати захоп­лення італійця доби розквіту Італії.⁷²⁷

Високому станові матеріяльної культури України-Руси Х-ХШ ст. відповідала культура духова. Побіжно торкнулися ми вище літо­писів, зокрема «Повісти временних літ», цього «твору людського генія, якому доля призначила невмирущий інтерес протягом віків»:⁷²⁸ видатного мальовничістю, красою викладу Галицько- Волинського літопису.⁷²⁰ Нагадаємо твір митрополита Іларіона, про який була мова вище — «Слово о законі і благодаті». Цей надзвичайний своєю красою, силою, чіткістю думки та глибиною ерудиції твір не мав собі рівного в сучасній літературі.⁷³⁰

⁷²³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 448-451. — М. ДОВНАР-ЗАПОЛЬСКИЙ. История русского народного хозяйства, т. І, К., 1913. — Н. ПОЛОН­СКАЯ. Историко-культурный атлас по русской истории. К., 1912, стор. 388, 432-456; 472. — Б. РЫБАКОВ. Ремесло...

⁷²⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 445-446; II, стор. 99.

⁷²⁵ Н. П. КОНДАКОВ. Русские клады, т. I, стор. 80. — Б. РЫБАКОВ. Ре­месло..., стор. 474.

⁷²⁰ Б. РЫБАКОВ. Там же, стор. 500.

⁷²⁷ Б. РЫБАКОВ. Там же, стор. 513, 532.

Проповіді Кирила Турівського, на жаль, єдиний лист Клима Смолятйча, «Подорож Данила Палом­ника у Святу Землю», «Поученіє дітям Володимира Мономаха» і нарешті — перлина літератури XII ст. — неперевершене «Слово о полку Ігоревім».

Звичайно, творили їх люди високої культури, яка не дійшла до надр народних, але так було в усіх країнах, бо культура і освіта були приступні лише еліті. Тут важливо те, яка широка була та верства, що читала, переписувала ці твори, бо, хоч величезна маса їх зникла, маємо, наприклад, понад сто відписів «Подорожі Дани­ла» і т. д. Вже митрополит Іларіон казав про людей «доизлиха на­ситившихся премудрости книжной» ...

Ця пишна культура розгорталася на тлі християнської культу­ри, побожности, що чимраз ширше охоплювали маси народні. Буду­вали церкви та манастирі князі і боярство. Але заповнювали їх не вони, а «народ». Поширення «житій святих», патериків і серед них славетного Києво-Печерського патерика свідчить про попит на таку літературу. Православна віра поєднувалася з глибокою толерант­ністю, і, крім деяких творів — переважно грецьких авторів, — не бачимо виявів нетерпимости до інших віровизнань. «Поїдь до нього (короля Угорського), — пише митрополит Кирил Данилові, — ви однаково християни». А князь Михаїл Володимирський, син Юрія Довгорукого, що володів грецькою та латинською мовами як рід­ними, був противником релігійних диспутів, бо вони «від гордости або неписьменства бувають, бо закон Божий один для всіх».⁷³¹

Базою для цієї високої культури стало те право, виявом якого були договори з греками, «Руська Правда», ці видатні пам'ятники правничої думки Х-ХШ століть.

Так на величезних просторах від Карпат до Дінця протягом п'ятьох століть формувалася могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об'єднуючись, перетво­рювалися в горнилі власної творчости. Ця держава тісно пов'язана була всіма своїми інтересами з Заходом, входила в життя Західньої Европи як рівноправний її член, як її частина.

728 _м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 334. ⁷²⁰ В. ПАШУТО. Там же, стор. 21-109.

730 д ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 70 і далі.

⁷³¹ Д. ЛИХАЧЕВ. Культура древней Руси, І, стор. 196. (Новгор. літоп., IV, стор. 14).

Цей розділ історії України закінчуємо словами одного з найвидатніших істориків Росії кінця XIX ст., В. Ключевського, авторитет якого непохитно стояв понад півстоліття. «Уявіть собі, — казав він своєму слухачеві п. Алексінському, — що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої ве­ликої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало би центром великого князівства, а потім царства російського. Офіцій­ною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».⁷³²

⁷³² Я. Н. ГОРНОВ, Несколько слов об украинцах. «Возрождение», Париж, кн. 115, 1961, стор. 150.