АРХІТЕКТУРА І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних тиші: 1) оборонні споруди-замкк; .2) церкви.
У цей період в архітектурі та образотворчому мисте-.цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.
В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стилю є три-дільні, або триванні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.
*Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В . Цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувались та розширювались міста, переважно в Галичині, на Волині, та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди). У середині « XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси бароко.
Переважна більшість архітектурних пам'яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.
У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школи: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Олеську. В оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.
У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення — дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові, Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст-. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Зрлочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як, наприклад, у Бродах.
У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Де-м'янй, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок,' церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерман-ський, в Зимному і Межиріччі.
Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні-пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.
Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі! Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бан-дінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.
Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (3591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красов-ський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.
На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з, церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI—початку XVII ст., як Каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.
*Ж.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі 'кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше. нагадували форму вісімки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, змінювати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітектурні споруди домінують у другій половині XVII—на початку XVIII ст.
Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'язана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в інтер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.
З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система монумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свідчить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановлений у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.
Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка і високою професійністю виконання. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирать рис простих людей.
Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». її прототипом було зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями, вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського
монастиря Антонія і Феодосія. їх образи прива"блюють своєю щирістю і безпосередністю.
До полотен київської школи слід віднести ікони «Микола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська бого-матір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-мон-гольської навали.
На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом К,иєва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзвичайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений колір одягу Цречистої Марії тонко гармонує з багряним фоном, лазуреві барви — з коричнево-чорними і вишнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII—початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження.
Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієбо-рець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-, ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ переможно майорить на вітрі, символізуючи звитягу над драконом.
Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Тру-шевичі), по суті, реквієм у фарбах.
В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою довершеністю і самобутністю.
Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.
Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети «страшного суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати Страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливого суддю, економа, й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.
В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корняк-та, львівського старости Мнішека та ін.
Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.
Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в деко-ратавно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. Утворювалися Ісвоєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне Забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів. Здобутки духовної культури українського народу початку XIV—першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.
Грушевський Лі С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. Київ; Львів, 1916.
Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI—XVIII ст К, 1983.
Історія української культури / За ред. д-ра Івана Крип'якевича Нью-Йорк, 1990.
Ісаевич Я- Д- Братства і їх роль у розвитку української культурі! в XVI—XVIII ст. К., 1969.
Марченко М. І. Історія української культури з найдавніших часін і до середини XVII ст. К-, і 961.
Нічик В. М., Литвинов В" Д., Стратій'Я- М. Гуманістичні і рефор маційні ідеї на Україні (XVI—початок XVII ст.). К.і 1991,
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного жит тя українського народу. К., 1918.
Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. Розд VIII—X.
Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. К., 1993.
Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. К., 1990.
Філософія Відродження>на Україні. К., 1990.
Бичко
Лекція 11. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ ТА КУЛЬТУРИ (XIII-XV ст.)
Занепад Наддніпрянщини під натиском степовиків спричинився до зростання значення земель, які лежали далеко від військових подій — передусім Галичини та Волині. Господарський розвиток і активна торгівля, які пов'язали Західну Україну та Східну, багато в чому базувалися на розробці та експлуатації соляних копалень. На важливому торговельному шляху між Заходом і Києвом лежала Волинь із такими її багатими і великими містами, як Червень, Белз, Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та ін. Холмщина, так звана Україна, теж була одним із найбільш населених регіонів.
У боротьбі з Угорщиною, Польщею та київськими князями досить рано створила могутню державність Галичина. У XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його си-
ни Рюри'к, Володар та Василько підготували об'єднання земель, а завершив це Володимирко (1124—1153). За Ярослава Осмомисла — одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» — держава набула справжнього розквіту. Роману вдалося з'єднати Тхалич і Волинь в єдину державу, яка значно посилилася за князя Данила. «Данило,— зазначав І. П. Крип'я-кевич,— це найбільша постать в історії Г'алицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток» !.
У 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушає походом на західні землі, що призводить до остаточного занепаду Галицько-Волинського князівства. Політика обмеження прав місцевого українського населення, яку проводили король та його наступники, спричинилася до того, що в 1387 р. Галичину було остаточно включено до Польської держави. Водночас Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського.
Україна підтримала Литву тільки в боротьбі з кримчаками. Адже Київська Русь протягом трьох століть боронила себе від нескінченних нападів південних сусідів. Королю Вітовту вдалось опанувати побережжя Чорного моря та Крим. Саме він побудував велику систему замків і фортець на середньому Дністрі, фортеці на нижньому Дніпрі тощо. Однак після його смерті закладена ним південна колонізація була занедбана. Оборонна лінія відкотилась аж до замків Вінниці, Капеля, Черкас, Брацлава.
Незважаючи на тс, що Литовська держава проводила централізаторську політику, нехтуючи автономію в будь-якій формі, вона все 'ж таки отримувала значну підтримку з боку українського та білоруського населення. Пояснюється це тим, що Литовське князівство надало українській та білоруській мові статус державних. Православна церква
Кригі'яхевич. І, П. Історія України. Львів, 1980. С. 81.
теж 'отримала права державності. Крім того, в побут литовців увійшло багато звичаїв слов'янства.
Усе змінилося з приходом до влади польської шляхти. Згідно з Люблінською унією (1569), Польща значно розширювала свої території. До неї відходили Підляшшя, Волинь та Київщина. Саме з цього часу починається дуже тривалий, агресивний наступ шляхетської Польщі на українську народність.
Зайнявши величезні простори України, магнатські роди установлювали свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула в Україну і дрібна шляхта, а також безліч різних панських агентів та посередників. Політика полонізації, яка спочатку мала економічний характер, згодом посилилася в культурній' галузі. Найсуттєвішу роль у цій справі відігравало духовенство. Так, у XV ст. католицькі єпископства були закладені у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно розпочали активну діяльність францисканці, домініканці, єзуїти, які створювали монастирі та численні школи.
Православна цетжва, яка була під заступництвом держави в Київській, Галицькій Русі та Литовському князівстві, втратила своє привілейоване становище. Силою історичних обставин вона змушена була наблизитися до народу і пооушити не лише релігійні, а й світські справи.
Насамперед, це була діяльність, спрямована на організацію системи освіти, яка продовжувала традицію, закладену ще з часів Київської Русі. Певною мірою ця традиція відтворювала особливості освіти Візантії, хоча з XIII— XIV ст. через Польщу та Литву посилився західноєвропейський вплив. Богослужебні книги використовувались як підручники, вчителями було духовенство. Дяк (поруч із давньою назвою «дідаскал» або «даскал», «майстер» з'являється і попа назва «бакаляр») навчав дітей або в церкві, або біля церкви. Заможні люди наймали дяків для домашнього навчання. Навчалися всі діти незалежно від матеріального становища їх батьків.
Зрештою, така система певною мірою збереглася до XVIII ст. Цікаві свідчення ппо неї залишив сірійський мандрівник Павло Алепський: «Починаючи з цього міста (Раш-кова) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях,., дітей більше, ніж трави, і всі вміють
читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах» '.
Найяскравішим документом, що передає зміст тогочасного навчання, можна вважати заповіт, який залишив брац-лавський каштелян (волинський шляхтич) Василь Загоров-ський. Перебуваючи в кримській неволі, він написав заповіт, в якому наказував опікунам знайти, коли його двом синам виповниться сім років, «дяка, добре вченого й цнотливого, або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене (Загоровсь-кого) служив, і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі або в'М'ойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестяче їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій»2.
Враховуючи те, що його діти мали в майбутньому посісти державні посади, для чого необхідно було володіти мовою державного діловодства (латинською), Загоровський звертається до опікунів із пооханням знайти згодом «статечного бакаляра, який би міг їх (синів) добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі» 3.
З різних джерел можна дізнатися, що саме вивчали діти в' Україні в кінці XIV—XVI ст. Передусім то була азбука та склади (пізніше це отримало назву «буквар»). Після цього переходили до найголовнішої частини навчання — читання. Спочатку це був буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам, а також Письму. Спочатку «устави» (каліграфічному письму великими літерами), а з кінця XV ст. так званому «скоропису», який сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом розпочалося розділення на церковну мову та мову українську. Саме цією мовою були написані оригінальні твопи письменників-лолемістів.
Після закінчення шкіл випускники підвищували свою освіту самостійно. Насамперед вивчали грецьку та латинську мови. Не маючи своїх власних вищих учбових закладів, укоаїнці та білоруси, починаючи з XIV ст., отримували освіту в європейських університетах — Краківському, Паризькому, ^Палійському, Болонському, Гейдельберзькому, Празькому та ін. «... З кафедр Кракова та Болоньї, Падуї та Відня,— писав відомий російський вчений І. М. Голенищев-Кутузов, оцінюючи внесок українців в європейську культуру,— вихідці з українських степів коментували античних ав-
1 Цит. за: Хрестоматія з історії Української РСР. К., 1959. С. 383.
2 Мит. за: Українська культура. П-одєбради. 1940. С. 20. * Там же.
торів. Гуманісти українського походження, які вважали себе русинами, розвивали свою діяльність у самій Польщі та на Заході» '.
Внаслідок цього українська культура починає відчувати на собі могутній вплив культури світової (як західної, так і східної). Ріасамперед, це проявилося в тому, що в Україну почала надходити різноманітна перекладацька література. Це були книги як релігійно-богословського змісту (головним чином старозаповітні біблійські тексти, які були заново перекладені зі староєврейських оригіналів), так і література на морально-етичні теми. При цьому робилася певна редакція в напрямі «осучаснення» книг, коли в класичні літературні збірники часів ще Київської Русі («Ізма-рагд», «Четья», «Бджола», «Прологи») включали апокрифи, твори Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, київських митрополитів — Ілларіона, Григорія, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій представляв класичну традицію руської давньої культури — візантійсько-християнську.
У перекладацькій літературі з'являються твори, котрі, не вписуючися в церковну традицію, дістають надзвичайну популярність серед освічених кіл України та Біларусі. Це так звані «повісті духовні» — «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудала-лицаря», світські повісті «Олександрія», «Троянська історія», «Житіє Олексія, чоловіка божого» та ін.
Популярність «духовних повістей» зумовлювалася переорієнтацією суспільної свідомості з аскетично монументальних «духовних» ідеалів середньовіччя на героїчні прагнення ствердити нову свідомість, яка все більше спрямовувалася до виділення людського буття, концентрації навколо нього всіх інших світоглядних проблем. Під впливом західноєвропейської думки в Україні, де не згасала ідея боротьби за національне самоствердження, виникають цікаві процеси, йдеться про те, що ранньогумапістичні ідеї, котрі тією чи іншою мірою були пов'язані з візантійсько-християнською догматикою, зумовили потяг до нового прочитання античної культури, без якої неможливе обгрунтування антропологічної світоглядно-філософської проблематики.
Заслуговує на увагу, що це прочитання теж має свій, відмінний від європейського гуманізму характер. Українські та білоруські гуманісти передусім звертаються до творів істориків античності, видатних політичних та державних діячів. При цьому перевага надається працям, які мають пев-
1 Голеншцев-Кутузов Й. Н. Ґуманизм у восточнмх славян: Украй-на и Белоруссяя. М., 1963. С. 6—7.
Ний практичний характер. Насамперед до них належить така книга енциклопедичного характеру, як «Арістотелеві врата». Ця книга містить у собі ряд практичних рекомендацій у сфері питань державної політики, поведінки людини в сім'ї та поза нею, медичні та астрологічні знання.
Зазначена книга була написана на арабському сході. Після хрестових походів вона дістала поширення через латинську та єврейську версії в Європі. Переклад цієї книги був зроблений зі староєврейської. Крім того, зі староєврейської перекладалися логічні праці Мойсея Маймоніда, з арабської — праця Аль-Газалі «Логіка Авіасафа», ряд праць з астрономії та астрології. Отже, виникала потреба у створенні умов для науково-природничого бачення світу, орієнтації людського буття не на божественний промисел, що було характерним для середньовічного мислення, а на новий, передренесансний світогляд, який пов'язував долю людини з природними явищами.
Ідеалом цієї епохи стає людина «тримовна» — знавець як грецької, так і латинської чи єврейської мови. Ці знання потрібні були не стільки для освоєння минулого, скільки для практичного діяння. Від героя-мученика до героя-пере-можця прямує культура України, починаючи з XIII ст. У XV ст. ця ідея знаходить свій вияв у так званій «житійній літературі»— агіографії.
Описуючи подвиги святого, автор давав читачу певний моральний взірець. Це і сказання про Бориса та Гліба, і «Житіє св. Володимира», «Чтение о жизни и о погублений страстотерпца Бориса и Глеба», «Житие отца нашего Фео-досия, Игумена Печерського», і «Житіє Нестора», і найвизначніший твір — «Патерик Києво-Печерської лаври». З XIII ст. ченці, що втекли з Києва, створюють у Володимирі під керівництвом митрополита Кирила гурток книжників, праці яких поширюються по всій Русі (житійна та ораторська проза). Саме тут виникає «Житіє Олександра Невсь-кого та Дмитрія Донського». У XIV ст. Кипріян, що прийшов до Києва з Константинополя і став митрополитом, зібрав |гсі житія і сприяв їх поширенню. Значну популярність у XIV—XV ст. дістали і такі твори Григорія Цамблака, як «Похвала Кипріану» та «Великомученику Дмитрію».
Пануюча настанова на активно діючу людину підтвер-джу'вала той факт, що українська культура поступово включалася в загальноєвропейський процес переходу до Відродження. Та й не могло бути інакше, оскільки в містах України проживало етнічно різноманітне населення: поляки, німці, євреї, вірмени, італійці, греки, литовці, молдавани, угорці, що сприяло взаємопроникненню різних культур.
Ідеї раннього гуманізму привносять в Україну, передусім в її центральні та західні регіони, й італійські промисловці, купці, архітектори. У XV ст., коли під ударами Туреччини занепали італійські колонії в Криму, частіша генуезьких купців переселяється до Львова та Києва. Україну починають частіше відвідувати італійські гуманісти, які не тільки вивчають її, а й знайомлять європейський світ із культурою та життям українського народу.
Таким чином, ідеї діячів епохи Передвідродження все частіше знаходять свій прояв у культурному житті України. Як відображення цього процесу в мистецтві України спостерігається поступовий перехід від готичного стилю, що характеризується холодною відчуженістю від людини та суворою чіткістю форм, до ренесансно-бароккового. Щоправда, провести межу між цими стилями досить важко.
У XIV—XV ст. у київських церквах з'являються ікони, на яких пропорції тіла дуже витягнуті: руки й ноги надзвичайно маленькі, голова непропорційно велика, округла, як земна куля, з розвиненою черепною частиною. Водночас виникають і ознаки порушення «стабільності».
Під впливом італійських майстрів розквітає ренесансний стиль, тісно пов'язаний із відображенням внутрішнього суперечливого психічно напруженого життя людської особистості. Найяскравіше цей стиль відобразився в так званому орнаментальному мистецтві. Йдеться про дерев'яне, покрите позолотою різьблення, що обрамлює ікони, вівтарі та цілі іконостаси. Поступово мистецтво різьби виходить за церковні межі, наповнюючися світськими мотивами. Насамперед, зміст малюнка постає у вигляді скомбінованих із візерунків геометричних, рослинних, тваринних, а іноді і людських голів. Найчастіше зображувалися янгольські крилаті голівки та крилаті амури.
Згодом цс мистецтво дістало загальне поширення, створивши стиль так званого «козацького барокко», тобто стиль нецерковпого, світського напряму. Бароккові мотиви втілювалися і в музичних формах, що знайшло свій вияв у культурі України в XVI—XVII ст.
Як відомо, в дохристиянський період українська музична культура включала в себе багато пісень обрядових, співів епічно-героїчних. На думку М. Грушевського, «героїчний епос, представлений в нинішній билинній традиції, в переважній мірі і зложився на Україні і жив довго в українських землях, складаючися в певні цикли та виробляючи певні загальні типові поетичні образи, котрими орудовано при ріжних переробках і відмінах старих поем". Тому в найбільш постійних і типових загальних місцях нинішньої би-
ліпної традиції маємо безсумнівно дуже багато такого, Що йде безпосередньо від нашого бнлінного репертуару» '.
У X ст. в Україні поширюється церковний спів, спочатку грецькою, а згодом церковнослов'янською мовами. Тогочасний спів був одноголосний. Навчали йому спеціальні вчителі — «демественники», які користувалися музичними книгами, в котрих ноти були написані спеціальними знаками — «знаменами», чому і сам церковний спів називався «знаменним розспівом». Водночас був ще так званий «кондакарний» спів *(за назвою «книжок-кондакарів» із спеціальним нотним письмом). Осередком зазначених розспівів була Києво-Печерська лавра.
З XIV ст. в Україні поширюється нова лінійна нотація, яка потроху витискує стару нотну грамоту. І хоча до поліфонічного (партесного) співу було ще далеко, Україна вже знала багатоголосний спів, який «являв собою образ спізне-ного примітиву. Це був так званий строчний спів, писаний трьома рядами крюків понад словами, причому середній голос, так званий путь, вів мелодію наспіву, а два інші, вто-руючи, називались верх та низ. До тих трьох голосів долучався інколи четвертий, що був немов варіацією, чи фігурацією тих трьох голосів. Гармоніка цього триголосу була дуже невпорядкована, а нагадувала перші незугарні мно-гоголосся Заходу з якогось XIII століття» 2.
Життя українців прикрашали не тільки церковні мелодії, а й народні наспіви. Поступово формується новий, притаманний лише українській культурі, музично-поетичний жанр — думи.
У спілкуванні з іншими народами та їх культурами, а також під впливом гуманістичних ідей Передвідродження в середовищі української громадськості визріває новий рівень самосвідомості, яка, з одного боку, акцентує увагу на певних об'єднуючих світоглядних концепціях, а з іншого — відзначає притаманні національній самосвідомості особливості
Як уже згадувалось, українська культура постійно зазнавала, впливу інших культур, що позначалося певним чином на її розвитку. Проте, завдяки високому рівню культури, успадкованому від Київської Русі, нівелювання руської культури не відбувалося. Вбираючи в себе досягнення інших культур, українська культура виходила на світову арену, як одна із внутрішньо сформованих. Суттєво те, що однією із найважливіших бзййк національної самосвідомості, ідо склалася, є поява спроб концептуального розгляду питань, пов'язаних з особливостями етнічного походження.
Саме в XIV—XV ст. і відбувається процес формування таких концепцій. Насамперед, це стосується визначення назви не стільки народу (як відомо, українці називали себе «русинами», «росіянами» аж до XVIII—XIX ст., водночас у XVII ст. в козацьких документах і навіть у думах згадується термін «українці»), скільки назви території, етнічної спільності. У XIV ст. виникає поняття «Малої Русі» («Малої Росії»). «Цей термін,— зазначав М. Грушевський,— виник в канцелярії константинопольського патріархату. На наш погляд, поширення поняття «Мала Русь» на землі Пів-денно-Західної Русі зумовлювалося уявленнями греків про цю область як основну (корінну) територію Русі (подібно до того, як «Мала Греція» означала митрополію, а «Велика Греція» — її колонії) '.
На думку Грушевського, термін «Мала Русь» був штучно створений в церковних колах для визначення галицької митрополії, яка на початку XIV ст. відокремилася від митрополії «всеї Росії», традиційно зв'язаної з Києвом. Через зміни політичних ситуацій поняття «Мала Росія» існувало поряд із непевним існуванням терміна «Митрополія Литовська». Ця митрополія то розширяла свої володіння, то звужувала, то охоплювала київські і турово-пінські землі, то обмежувалася до земель Галицько-Волинських.
У XV ст. термін «Мала Росія» зникає, оскільки митрополити як східні, так і західні, ігноруючи один одного, називали себе митрополитами «київськими і всея Руси». У політично-державному розумінні цей термін теж починає використовуватися, хоча раніше він прозвучав у привітанні московських послів 31 грудня 1654 р. Переяславський про-топоп сказав: «Радостію исполняемся, благородній царст-віи мужіе, всегда зрим благополучное благородія вашего от царскаго пресветлого величества пришествія, о нем же слухом уха усльїшевше, мьі, меньшіе и нижайшіе богомолцьі ваю, изидохом чающе, яко ньше Господь Бог пришествіем вашим усєрдноє жєланіе исполнил православія нашего, еже совокупитися во єдино Малой и Великой Россіи под єдиного великодержавного благочестивого царя восточного креп-кою рукою» 2. Згодом цей термін використовується вже в царських указах, де, зокрема, є такі слова: «Государь, царь і вел. князь Алексей Михайлович всеа Великія и Мальїя
Росіи самодержец, указал бьіти у себя государя на дворе вапорожскаго гетмана Богдана Хмельницкого посланником»...1
Заслуговують на увагу спроби обгрунтування змістовної суті даного поняття. Складність цього процесу зумовлювалася тим, що українські землі були у складі різних держав.. І все ж таки можна виділити певні так би мовити «зачатки» узагальнюючих теорій.
Якщо врахувати той факт, що середньовічна свідомість, спираючися на євангельський принцип «Нема вже Іудея, ані язичника; ні раба, ні вільного; ні чоловічої статі, ні жіночої: бо всі вони одне в Христі Іісусі» 2, обстоювала тим самим етнічну універсальність, то виникає необхідність деталізації процесу становлення національних особливостей народів. І хоч цей процес включав у себе нові соціальні характеристики (не конфесійно-релігійні, а національно-мовні, державно-громадянські, навіть психічно-характерологічні), у своїй основі деталізація все ж спиралася на звичне підґрунтя — біблійську міфологію. Вихідною була легенда про походження всіх людей на землі від Ноя та його синів — Сіма, Хама та Яфета. Європейські народи при цьому пов'язувалися з Яфетом.
Однак виділення окремого народу відбувається тоді, коли ренесансні літературні пам'ятки «проривають» біблійську картину світу. Так, виходячи з Птолемеївського «Посібника з географії», автор праці «Аннали чи хроніки славетного королівства Польського» Ян Длугош (1455—1480) локалізував на території Східної Європи розселення сарматів (між країнами романо-германських народів та азіатськими і приуральськими степами). З сарматами Длугош ототожнював поляків. Пізніше сарматизм розглядався як певна субкуль-
I тура, аристократична за своїм змістом, тобто притаманна лише шляхті. Стверджувалася, як зазначає Ю. А. Ісіченко,
І «непохитність станових привілеїв шляхти, обгрунтованих давністю походження і виявленою предками мужністю, ви-
I няткове право шляхтича на особисту свободу» 3.
Водночас українські діячі починають формувати свою концепцію, подібну до польських концепцій сарматизму. Відмінність цієї концепції полягає в тому, що вона носить певний узагальнений характер: «Грецьі их для тиранства сав-роматьі нарицаху, си ест род со ехидньїми очима, понесе 2со>ро5 значит єхидну, 6ц—ца око. Такожде и в Сармации
сЬдше различно презьівахуся: поляне, древляне, сквери, кривичи и проч., или якоже и ньшЬ Москва, Б-Ьлая Русь, Вольшь, Подоля, Украйна, Подгоря и проч. Но обаче аще и различие ест во именованіи волостям, но вЬстно єсть веЬ общеединьїм именем Русь нарицаются» 1. Наголос робиться на моделі нових особистісних цінностей, таких, як мужність, войовничість, вірність слову тощо. Шляхетність як станове обмеження усувається. На перший план виходять риси народного характеру. У майбутньому (XVI—XVII ст.) все це дало початок так званому козацькому барокко.
На противагу сарматському барокко «Історія Русів» та літопис Григорія Грабянки спираються на легенду про походження українського козацтва від хозар, які розглядаються як стародавнє слов'янське плем'я, відоме своєю войовничістю, мужністю та любов'ю до батьківщини. Тут ми вже знайомимося з певними ідейними концепціями національного характеру, які започатковувалися ще в XIV—XV ст.
Таким чином, починаючи з XIV—XV ст., духовна культура України все далі відходить від середньовічних теологічних настанов, відкриває шлях для поширення світської культури. «Це виразилося передусім у широкому залученні народнорозмовної мови до процесу творення духовних цінностей, у відродженні літературних традицій Київської Русі, у творчому використанні культурних надбань Західної Європи та арабо-єврейської культурної спадщини»,— зазначають автори «Історії української філософії»2. Помітно активізується діяльність українських вчених на терені європейських культур. Насамперед, серед них слід назвати ректора Болонського університету, видатного вченого-астроно-ма Юрія Дрогобича (бп. 1150—1494).
Людська особистість у цей час, все більше звільняючися від релігійно-канонічних обмежень, відкривається для повноцінного земного життя. Епоха породжує людей суперечливих, у діяльності яких химерно сполучаються миеуле і паростки майбутнього. Сутність такої особистості можій собі уявити на прикладі Григорія Цамблака (бл. 1364 —бл. 1420). Обраний митрополитом Київським та Литовським, ■він виявив неприпустимий із позицій православної церкви лібералізм щодо відмінностей між католицьким та православним напрямами на Константському соборі (1418). Йдеться про те, що проклятий константинопольським патріархом (1414) Цамблак став не тільки реформатором церковного співу в Україні та Білорусі (вніс у практику церковного співу болгарський розспів), а й створив більше сорока різноманітних творів: похвальних слів, проповідей, житій святих. У цих творах герої Цамблака постають помітно індивідуалізованими, схожими на справжніх живих людей.
Зазначений метод відмови від релігійно-догматичної типізації в напрямку реального відображення людської особистості свідчить про виникнення явищ, які характеризують
і епоху Передвідродження. На жаль, через певні несприятливі умови (відсутність цілісної національної державності,
і політичної єдності) зародки нового не переросли в розвинену культуру Ренесансу в Україні.
Рекомендована література
Аркас Микола. Історія України — Русі. К., 1990. Вычко А. К. Народная мудрость Руси (анализ философа). К., 1988. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. К.; Львів, 11)13.
Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990. Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. Лотоцький А. Історія України. Львів, 1990. Філософія Відродження на Україні. К., 1990.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 1544;