Характер і основні підходи до розв'язання проблеми відношення релігії і мистецтва

Історична динаміка альянсу релігії й мистецтва привела до того, що границі релігійної свідомості в процесі впливу на нього системи мистецтв стали надзвичайно розмитими. Як наслідок, релігія в цій взаємодії стала втрачати свій специфічний зміст, але, з іншого боку, саме художнє середовище також втрачало свої традиційні параметри.

Ці процеси можна звести до двох основних теоретичних «алго­ритмів»: мистецтво, поглинаючи традиційні релігійні системи, саме в підсумку стає подобою релігії; релігія ж, втрачаючи автентичні ри­си в процесі контактів з мистецтвом, наділяє останнє своїми сутнісними ознаками (релігія — мистецтво).

Друга тенденція базується на постулаті, згідно з яким релігійне ставлення до навколишнього світу іманентно містить чітко виявлені художньо-естетичні елементи. У центрі уваги в даному випадку

знаходяться досить популярні в сучасному мистецтві трагічні й апокалиптичні, фіналістські образи, що одночасно є однією з фундамен­тальних основ релігійної інтерпретації буття.

Іншою важливою проблемою стає саме походження мистецтва. Чи носить воно релігійний характер або є автономним у своєму ге­незисі від будь-яких проявів віри в надприродне? У спробах пошу­ку відповіді на це питання також проглядаються два напрями. Пер­ший — традиційний — полягає в тому, що виникнення мистецтва генетично й історично відносять до сфери релігійної орієнтації лю­дини доцивілізаційної культури, виводячи його безпосередньо з мі­фу.

Ще одна — в певному сенсі ультраантирелігійна точка зору — по­лягає в тому, що мистецтво представляється тією формою свідомості, з якої виростає релігійне ставлення до світу; іншими словами, воно пере­дує релігії, міфологічним інтерпретаціям буття. Так, наприклад, Ю. Філіп'єв вважає, що «художня діяльність з'явилася в первісної людини... навіть раніше за будь-яку магічну й чаклунську діяльність» (2,98).

Ранній міф є щонайменше двозначним — у ньому закладені основи і іраціонально-релігійного, і емоційно-художнього ставлення до світу, однак їх співіснування не ієрархізовано, вони є нероздільними й рівноправними елементами духовної структури. Сам же міф не можна визначити лише як естетичну або в чистому вигляді релігійну інтерпретацію людиною світу. Тільки коли тради­ційний архаїчний міф деградує, коли його зміст піддається верифіка­ції за ознакою «не хочеш — не слухай», тобто перетворюється в каз­ку, — лише в цьому культурному контексті стає потенційно припус­тимим більш-менш виразне відділення одне від одного синкретич­них його елементів з їх наступною еволюцією в окремі форми свідо­мості: релігію, мистецтво і т. д.

Отже, як правило, наступним етапом еволюції міфу є фольклор.