Використання симуляційоної програми CARAT-3 при проведенні автотехнічного дослідження 2 страница

ПЕРЕДАЧА СЛІДЧОМУ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ МАТЕРІАЛІВ ПРО ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ В СВІТІ НОВЕЛ КПК УКРАЇНИ

У статті розглядаються проблемні аспекти передачі слідчому оперативно-розшукових матеріалів про ознаки злочину.

Ключові слова:взаємодія, оперативно-розшукова діяльність, оперативно-розшукові матеріали, досудове розслідування, кримінальне провадження.

Взаємодіїоперативних підрозділів зі слідчим, як показують результати проведеного нами аналізу літературних джерел, приділяється особлива увага науковців і практиків, що пов’язу­ється, переважно, з необхідністю розробки унормованих порядків використання матеріалів ОРД у кримінальному судочинстві. Зокрема, базовими у зазначеній площині є роботи таких науковців як К. В. Антонов, І. М. Бацько, Е. О. Дідоренко, Г. О. Душейко, В. І. Галаган,
Ю. М. Грошевий, І. М. Зубач, В. В. Іванов, З. Ф. Ковриги, Б. Г Розовський, С. В. Слинько, С. М. Стахівський, М. Є. Шумило та ін. Найбільш фундаментальною ж виступає монографічне дослідження М. А. Погорецького, що присвячене теоретичним і практичним проблемам взаємозв’язку ОРД і кримінального процесу та використанню матеріалів ОРД як приводів та підстав для порушення провадження у кримінальній справі [7].

Утім, спираючись на вже існуючі наукові праці, форми та напрями взаємодії опера­тивних підрозділів карного розшуку зі слідчим потребують суттєвого переосмислення. Прийняття нового КПК України закріпило нові Європейські стандарти й правила протидії злочинності, що в окремих випадках поки що не мають механізмів їх застосування в правозастосовній практиці [8, с. 247; 1, с. 99]. Закономірно й паралельно вносяться зміни до чинного законодавства України, що також супроводжуються регламентацією окремих процедурних аспектів ОРД, які носять не інакше як спірний характер.

За даних обставин зупинимося на осмисленні такої процесуальної форми взаємодії, як передача слідчому даних про ознаки злочину. Вказана форма передбачена положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» згідно змін, внесених Законом України від 13.04.2012 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». За цією нормою у разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ, який здійснює ОРД, зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України.

Утім, ґрунтований аналіз зазначених положень дозволяє відзначити відсутність цілісного системного характеру в регламентації порядку надання відповідних матеріалів ОРД слідчому. Виникає щонайменше три проблемних питання.

По-перше, не встановлено, яким узагальнюючим документом має супроводжуватися направлення зібраних матеріалів органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування. На наше переконання, що спирається на власному практичному досвіді з оперативного документування незаконного збуту вогнепальної зброї та вибухових речовин, таким документом має бути постанова керівника оперативного підрозділу. При цьому відмітимо, що вказана думка не є новою й активно обговорюється в межах юридичної науці. За справедливим визначенням професора М. А. Погорецького винесення постанови керівником оперативно-розшукового підрозділу підвищує його особисту відповідальність за прийняте ним рішення та якість матеріалів ОРД, що направляються слідчому, надає цьому документу відповідного процесуального значення. У постанові мають відображатися ті аспекти матеріалів ОРД, які мають значення для розслідування слідчим кримінальної справи [7, с. 298].

Але більшого занепокоєння викликає невизначеність щодо можливості передачі слідчому оперативно значущих матеріалів, отриманих від негласних джерел інформації. За новим КПК України і, зокрема, у положеннях ст. 275 зазначено, що під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій [5, с. 148]. Утім, на наш погляд, новітнє для слідчої діяльності повноваження потребує додаткового законодавчого роз’яснення, оскільки відповідне положення не узгоджуються з багатолітньою практикою негласної роботи й чинною системою нормативних приписів.

Так, наприклад, згідно ч. 2 ст. 11 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» [3] особам, які співробітничають з органами, що проводять ОРД, гарантується конфіденційність відносин. У п. 4 ст. 8 Закону України від 21.01.1994 «Про державну таємницю» [4] та п. 4.2.1 наказу Голови СБУ від 17.07.2005 № 440 «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» [6] встановлено, що до державної таємниці віднесена інформація про осіб, які співробітничають або раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами, що здійснюють таку діяльність.

Припускаємо, що в даному випадку керівними мають бути правила, які отримали широку підтримку наукової спільноти. Зокрема, удається своєчасною й обґрунтованою позиція М. А. Погорецького, відповідно якої, посилаючись на негласні джерела інформації в матеріалах ОРД, що направляються уповноваженим особам, які ведуть кримінальний процес, слід враховувати, що розголошення відомостей про осіб, які проникли в злочинну групу, штатних негласних співробітників органів, що здійснюють ОРД, а також осіб, які співробітничають або співробітничали з ними на негласній основі, можливе тільки з їх письмової згоди [7, с. 302]. Крім того, переконані, що умовою направлення відповідних документів та матеріалів з грифом секретності є відкриття кримінального провадження з дотриманням режиму таємності відповідно до вимог чинного законодавства України.

Третім проблемним питанням є механізм накопичення матеріалів про ознаки злочину. Як зазначалося у першому розділі дослідження, оперативне документування спрямоване на достовірне виявлення (пошук, систематизацію), пізнання (перевірку й оцінку) та об’єктивне відбиття (закріплення, фіксацію) у матеріалах оперативно-розшукових справ фактичних даних про протиправні діяння розроблюваних осіб. Здійснюється документування, переважно, шляхом проведення негласних ОРЗ з метою запобігання, припинення та розкриття злочинів, а також забезпечення можливості використання таких даних в інтересах кримінального судочинства.

Якщо ж звернутися до вимог нового КПК України та відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», бачимо колабс у контексті проведення ОРЗ, як основного інструменту оперативно-розшукового отримання інформації до початку кримінального провадження. Зокрема, згідно ч. 3 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу проводяться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором. Таке трактування за формально абстрактною оцінкою закладає нормативні підвалини послідовного оперативного документування протиправної діяльності шляхом проведення ОРЗ інтрузивного характеру ще до початку досудового розслідування.

Утім попередня частина цієї норми такий висновок повністю спростовує. Відповідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» прийняття рішення про проведення ОРЗ, подання та розгляд відповідних клопотань, проведення ОРЗ, фіксація та використання їх результатів, проведення цих заходів до постановлення ухвали слідчого судді та інші питання їх проведення регулюються згідно з положеннями глави 21 КПК України з урахуванням
особливостей, встановлених цим Законом, щодо мети проведення ОРЗ, суб’єкта ініціювання та проведення цих заходів, обґрунтування клопотання про їх проведення та підстав для його задоволення слідчим суддею, використання результатів ОРЗ та інших питань, обумовлених специфікою мети їх проведення. У свою чергу, згідно ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені ст. 260, 261, 262, 263, 264 (у частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

За такого підходу не дивно, що самі заходи, які визначені в новій редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» як права, розкриті в контексті слідчих (розшукових) дії з процесуальним вектором механізму їх проведення. Наприклад, згідно до п. 9 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам для виконання завдань ОРД за наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право здійснювати аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж згідно з положеннями ст.. 260, 263–265 КПК України.

Слідуючи логіці законодавця, проведення ОРЗ до початку досудового розслідування не є правомірним, а це суперечить фундаментальним засадам ОРД, її принципам і цільовому призначенню. Виходом з даного колабса убачається заміна в відповідних положеннях Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (в редакції зі змінами відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України») формулювання «згідно з положеннями» на «за правилами». Це дозволить оперативним підрозділам законно проводити ОРЗ у межах власне оперативно-розшукового провадження, своєчасно й повноцінно отримувати й перевіряти оперативно значущу інформацію, планомірно й всебічно здійснювати оперативне документування протиправної діяльності окремих осіб та груп тощо. Керівними ж стануть правила та механізми, закладені до нового КПК України.

ФУНКЦІОНАЛЬНА СКЛАДОВА ПОБУДОВИ СИСТЕМИ
КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

У доповіді розкриваються деякі аспекти функціональної складової побудови системи кримінального судочинства за новим кримінально-процесуальним законодавством України, а саме: висвітлюються питання співвідношення функцій прокурора та слідчого.

Ключеві слова:функціїї, прокурорський нагляд, процесуальне керівництво, досудове розслідування.

Упродовж декількох років велася інтенсивна розробка нового КПК України, який повинен був повною мірою відобразити зміни, що відбулися в кримінально-процесуальній ідеології. В юридичному середовищі не було одностайності в питанні про напрями вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, висловлювалися різні, іноді взаємовиключні, точки зору щодо запропонованих для обговорення проектів КПК. Не вщухає дискусія і після його прийняття. Новий КПК кардинально відрізняється своїм змістом від КПК України (1960 р.). При цьому слід зазначити, що як до його прийняття, так і після в юридичній науці не припиняються суперечки про функціональний зміст побудови всієї системи кримінального судочинства. В обґрунтування своїх висновків вчені наводять різні доводи, в основному спираючись на розроблену в минулому столітті теорію поділу процесуальних функцій.

У науці кримінального процесу немає єдиної думки про поняття кримінально-процесуальної функції. Тим не менш, основна частина процесуалістів сходиться в тому, що кримінально-процесуальна функція – це напрям кримінально-процесуальної діяльності учасників процесу щодо досягнення його призначення (М. М. Михеєнко, М. С. Строгович, А. Г. Халілулін). Також у теорії кримінально-процесуального права існує інший погляд на визначення кримінально-процесуальної функції. Так, К. Б. Калиновський, А. В. Смирнов , П. С. Елькінд вважають, що кримінально-процесуальні функції являють собою окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності, у яких проявляються роль і спеціальне призначення учасників процесу. Виходячи з цього, слід зазначити, що саме призначення (мета) кримінального судочинства, а не роль і призначення самих учасників процесу, детермінує наявність кримінально-процесуальних функцій, що, у свою чергу, зумовлює і передбачає існування кримінально-процесуальних функцій.

Як уже зазначалося, у вітчизняній кримінально-процесуальній науці немає єдиної думки про поняття, види і функції кримінального судочинства. До прийняття КПК України 2012 р. на законодавчому рівні не була чітко визначена функціональна побудова кримінального процесу. Виділення та систематизація кримінально-процесуальних функцій традиційно були предметом юридичної науки. Однак і після закріплення у ст. 22 КПК України (2012 р.) функціональної моделі побудови кримінального судочинства, що зводиться до наявності трьох функцій (обвинувачення, захисту і судового розгляду), наукова дискусія з цієї проблеми не втратила своєї актуальності. Суперечливий зміст низки норм нового кримінально-процесуального закону дає всі підстави до продовження наукового пошуку напрямів оптимізації системи функцій.

На наш погляд, законодавець, намагаючись докорінно реформувати вітчизняний кримінальний процес, не врахував положення багатьох фундаментальних наукових теорій, у тому числі теорії функціонального змісту кримінального процесу. Традиційно у доктрині кримінально-процесуального права, поряд з основними згаданими вище функціями, виокремлювалися функції кримінального переслідування, розслідування справи, функція прокурорського нагляду, судового контролю тощо. Так, наприклад, у новому КПК України не відображено співвідношення функцій кримінального переслідування (до речі, визначеної Концепцією реформування кримінальної юстиції України, яка була затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року) і обвинувачення (ця функція чітко визначена в Конституції України). Погоджуючись з багатьма процесуалістами, ми можемо стверджувати, що кримінальне переслідування та обвинувачення – не тотожні кримінально-процесуальні функції.

Саме це тягне за собою помилкові уявлення про місце, роль та призначення прокурора у кримінальному процесі, про несумісність прокурорського нагляду за процесуальною діяльністю органів досудового розслідування з функцією кримінального переслідування та засновані на них пропозиції про повну заміну прокурорського нагляду судовим контролем.

З огляду на це, у світлі запропонованих змін практичний інтерес являє, насамперед, змодельована конструкція влади у вітчизняному кримінальному процесі. На нашу думку, все ж таки слід визначитися щодо сутності влади, реалізованої прокуратурою не в державі в цілому, а саме у сфері кримінального судочинства, особливо враховуючи новели, запропоновані авторами нового КПК України, що помітно змінили роль прокурора на досудовому розслідуванні. Також вбачається необхідність проаналізувати характер слідчої влади, роль якої виконує слідчий у кримінальному провадженні і яка розкривається лише у його взаєминах з прокурором.

Слідчий і прокурор опинилися в одному таборі: обидва виступають на стороні обвинувачення (глава 3 § 2 та ст. 4 п. 1 8 нового КПК України), тобто законодавець практично поклав функцію кримінального переслідування (обвинувачення) як на прокурора, так і на слідчого. При такому положенні, як зазначають багато фахівців, розмежування влади обвинувальної і влади слідчої втратило свою основу, тому можна говорити лише про відмінність у повноваженнях прокурора і слідчого. Якщо слідчий і прокурор на одній стороні, то навіщо слідчому самостійність та незалежність від прокурора? Чи не втрачає своєї актуальності та ефективності необхідність «наглядати» за слідчим? І хто врешті-решт відповідає за справу обвинувачення? Хто несе повну відповідальність за організацію та результати розслідування? Які межі цієї відповідальності?

Так, новий КПК України наділяє прокурора функцією здійснювати «нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням» (ст. 38 КПК). Щодо наглядових функцій прокурора немає жодних сумнівів (тим паче вони закріплені в Конституції України), а що стосується здійснення їх у формі процесуального керівництва, то тут у юридичній літературі існує безліч неоднорідних і суперечливих думок. Чи може прокурор в одній особі здійснювати нагляд за додержанням законів під час досудового провадження і паралельно керувати досудовим розслідуванням, тобто практично наглядати за своїм «ефективним керуванням»? Що саме вкладається в зміст поняття «процесуальне керівництво», в чому полягає сутність такого керівництва зараз, якими засобами і в яких процесуальних формах передбачається практичне здійснення цієї процесуальної діяльності в перспективі?

Взагалі, треба прямо відзначити, що «процесуальне керівництво» досудовим слідством є продуктом радянського кримінального судочинства, а саме превалюванням адміністративної влади над владою судово-слідчою.

Так, двозначність сучасного становища прокурора полягає в тому, що прокурор є органом нагляду за законністю, а разом з тим і стороною у справі. Тому специфіка правового становища прокурора на досудовому розслідуванні виникає, на нашу думку, передусім з незавершеності судово-правової реформи та невизначеності подальшої процесуальної долі основних суб’єктів досудового провадження, покликаних розкривати і розслідувати кримінальні правопорушення.

Реалії сьогодення, в контексті проведеної судово-правової реформи, вимагають, щоб прокуратура зосередила свої зусилля саме на кримінальному переслідуванні (обвинуваченні), чим вона, власне кажучи, в усьому світі і займається. Збереження за прокуратурою багатофункціональності, на наш погляд, порушує принцип змагальності.

Виходячи з положень нового КПК України, законодавець практично відкидає процесуальну самостійність слідчого (незалежно від того, що вона формально закріплена в ст. 43 нового КПК України, як і процесуальна самостійність прокурора в ст. 38), віддаючи тим самим перевагу концепції прокурорського розслідування («прокурорського дізнання») і концепції про те, що слідчий – помічник прокурора на слідстві. Тобто, на нашу думку, відбувається переродження досудового слідства в «прокурорське дізнання», а процесуально самостійного слідчого – в залежного від прокурора «відомчого дізнавача» (лише за назвою – «слідчий»), що стало наслідком нерозуміння чи свідомого ігнорування правової природи і призначення досудового слідства.

На наш погляд, процедури кримінального судочинства, запропоновані законодавцем, зіткнуться з теоретичним нерозумінням і навіть відторгненням окремих процесуальних інститутів, з неготовністю правозастосувача (прокурора, слідчого, судді тощо) сприйняти двоєдине призначення кримінального процесу (захист прав і законних інтересів осіб і організацій, потерпілих від кримінальних правопорушень; захист особи від незаконного та необґрунтованого обвинувачення, засудження та обмеження її прав і свобод) та змагальну форму судочинства, яка передбачає чітке розмежування кримінально-процесуальних функцій на функції обвинувачення, захисту і правосуддя. Відсутність чітких концептуальних уявлень про зміст функцій, здійснюваних учасниками кримінального судочинства, призведе до проблем регулювання їх процесуальної діяльності, і як наслідок, до дисбалансу всього кримінально-процесуального регулювання.

Тому, на нашу думку, з метою прогнозування ситуації, пов’язаної з введенням нових правових конструкцій, побудовою функціональних зв’язків між діючими правовими інститутами або такими, що планується ввести, а також з метою цілісного сприйняття побудованої моделі функціонування органів кримінальної юстиції та системи кримінального судочинства постає необхідність розробки та узгодження законопроектів щодо суттєвих змін в організації та функціонуванні таких правових інституцій, як прокуратура, міліція, адвокатура тощо. Крім того, вкрай необхідним є виконання Перехідних положень Конституції України щодо введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та про систему досудового слідства. Належне та послідовне (системне) виконання цих умов сприятиме якісному впровадженню законодавства, забезпечить його узгодженість, передбачуваність та збалансованість.

Одержано 27.09.2012

В докладе раскрываются некоторые аспекты функциональной составляющей построения системы уголовного судопроизводства в контексте нового уголовно-процессуального законодательства Украины, а именно вопросы соотношения функций прокурора и следователя.

Ключевые слова: функции, прокурорский надзор, процессуальное руководство, досудебное раследование.

The report reveals some aspects of functional building blocks of the criminal justice system in the context of the new Criminal Procedure Code of Ukraine, namely life issues roles of the prosecutor and the investigator.

Keywords: features prosecutor’s supervision, functions, procedural guidance, pre-trial

L

СУБ’ЄКТИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

У статті приділяється увага удосконаленню законодавства відносно суб’єктів оперативно-розшукової діяльності в Україні.

Здобуття будь-якої, а особливо первинної інформації, про злочини є важливим чинником протидії злочинності, це є практична справа суб’єктів оперативно-розшукової діяльності.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми [1, с. 228; 3, с. 275‒281; 4, с. 220; 5, с. 315‒320; 6, с. 198‒205 ; 7, с. 11‒18; 8, с. 77‒82] показує що оперативно-розшукова діяльність в Україні використовується для боротьби зі злочинністю, для зміцнення правопорядку і влади в державі, що зумовлює її особливе місце у подальшому становленні демократії і гуманізації сучасного суспільства. Оперативно-розшукова діяльність в Україні набула статусу самостійної юридичної науки та навчальної дисципліни в системі юридичної освіти [4, с. 9]. Тому постійно проваджуються пошуки нових форм, засобів, методів і організаційних систем управління оперативно-розшуковою діяльністю. Погодимось з О. М. Бандуркою, що сучасна оперативно-розшукова діяльність вимагає поглибленого психологічного, інтелектуального, логічного, наукового і професійного підходу [1, c. 3].

Суб’єктами оперативно-розшукової діяльності слід визнати її виконавців, на яких законодавством покладено оперативно-розшукову функцію, а також відповідні завдання та обов’язки, для виконання яких ці виконавці наділені певними правами на застосування конкретних заходів оперативно-розшукової діяльності та використання оперативно-технічних засобів. Такими виконавцями є: оперативно-розшукові органи; їх посадові особи; інші фізичні та юридичні особи, наділені державно-владними повноваженнями на прийняття відповідних юридично значущих рішень в оперативно-розшуковій діяльності та (або) оперативно-розшукових заходів чи участь в них.

Мета даної роботи – з урахуванням змін у законодавстві визначити суб’єктів оперативно-розшукової діяльності.

Оперативним підрозділам властиві такі загальні ознаки: а) вони представляють державні правоохоронні органи, оскільки створюються у їх складі органів; б) виконують завдання, встановлені оперативно-розшуковим законодавством, відповідно до своєї компетенції; в) вони мають право для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності використовувати гласні та негласні пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні заходи, а також оперативні та оперативно-технічні засоби; г) можуть виконувати оперативно-розшукову діяльність в повному обсязі чи частково, або роботу оперативно-розшукового призначення допоміжного характеру в залежності від наданих їм повноважень; д) працюють під керівництвом посадової особи, яка несе персональну відповідальність за діяльність оперативного підрозділу, зокрема за підбір і розстановку оперативних працівників, якісне виконання ними своїх функціональних обов’язків;
е) працюють в умовах чітко визначених законом повноважень і відомчої службової підпорядкованості; є) їх діяльність, що пов’язана з використанням негласних заходів, носить закритий характер; ж) мають в своєму складі посадових осіб, які діють гласно і посадових осіб, які працюють на конспіративних засадах; з) забезпечують здійснення оперативно-розшукової діяльності, взаємодіючи з іншими галузевими оперативними і неоперативними підрозділами, а також іншими органами, здійснюючими оперативно-розшукову діяльність; и) діють на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населення; і) вони підконтрольні прокурору з надзору за дотриманням законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, а також органам державної влади та управління.

При цьому закон забороняє проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами.

Новий КПК України до суб’єктів оперативно – розшукової діяльності відніс оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітеціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України.

Разом з тим не можна категорично відкинути думку С. Гриненко, щодо суб’єктів оперативно-розшукових правовідносин можна віднести спеціальні підрозділи, що згідно із Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 5) здійснюють ОРД, а також слідчих, які мають право давати оперативно-розшуковим органам доручення, суд, який видає санкції на проведення оперативно-розшукових заходів, а також прокуратуру, що здійснює нагляд за проведенням ОРД і веденням справ оперативного обліку. [6, c. 201–202].

Наприклад ч. 1 ст. 41 нового КПК України дозволяє слідчому та прокурору давати окремі письмові доручення оперативним підрозділам, разом з тим ні слідчий ні прокурор не є суб’єктами оперативно-розшукової діяльності, у зв’язку з чим не зрозуміло як, яким чином вони будуть контролювати хід та порядок виконання даного доручення.

На нашу думку кількість суб’єктів оперативно-розшукової діяльності слід збільшити.

Таким чином, всі оперативні підрозділи здійснюють свою специфічну згідно законодавства діяльність як негласними так і гласними засобами, вони можуть залучати окремих осіб за їх згодою до підготовки і проведення оперативно розшукових заходів та виконувати всі інші оперативно-розшукові заходи передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Перспективи подальшого дослідження проблеми вбачаються в тому, що з метою удосконалення боротьби зі злочинністю законотворча діяльності держави по удосконаленню певних повноважень суб’єктів оперативно-розшукової діяльності коригується новим законодавством яке потребує досліджень. Можливе розширення суб’єктів оперативно-розшукової діяльності.

ОЧНА СТАВКА ЧИ ОДНОЧАСНИЙ ДОПИТ ДВОХ ЧИ БІЛЬШЕ ВЖЕ ДОПИТАНИХ ОСІБ ДЛЯ З’ЯСУВАННЯ ПРИЧИН РОЗБІЖНОСТЕЙ У ЇХНІХ ПОКАЗАННЯХ?