Використання симуляційоної програми CARAT-3 при проведенні автотехнічного дослідження 5 страница

Одні вчені кримінально-процесуальною функцією вважають частину кримінально-процесуальної діяльності, інші під нею розуміють певний напрямок, особливим чином відмежовану сторону, вид кримінально-процесуальної діяльності, треті – виражене у певних напрямках кримінально-процесуальної діяльності призначення та роль суб’єктів кримінального судочинства [9, c. 54], четверті – трактують її як види, напрямки діяльності суб’єктів кримінального процесу [5, c. 84], обумовлені їх роллю, призначенням та метою участі у справі.

Найбільш точно, на мій погляд, процесуальні функції визначив Ю. М. Грошевий. На його думку, це виражені у законі основні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справах з метою захисту своїх законних інтересів [3, c. 23].

До цих основних напрямів кримінально-процесуальної діяльності можна віднести: 1) швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних у їх вчиненні; 2) захист прав і законних інтересів осіб з тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений; 3) правильне вирішення кримінальної справи і справедливе застосування покарання.

Деякі науковці вважають, що кримінально-процесуальні функції необхідно класифікувати на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій вони відносять: правоохоронну та правозахисну діяльність. До внутрішніх – обвинувачення, захист та вирішення справи по суті [2, c. 30], які в теорії кримінального процесу ще називають основними. Основними вони є тому, що обов’язково виражаються у центральній стадії процесу та їх розмежування визначає змагальну побудову судового розгляду. Це, природно, ставить їх на особливе місце у загальній системі кримінально-процесуальних функцій [1, c. 14]. Проте, кримінальному судочинству властиві й інші функції, в тому числі – розслідування справи, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів (нагляд прокурора за додержанням законів при проведенні досудового розслідування (дізнання та досудового слідства) у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням), підтримання цивільного позову і заперечення проти цивільного позову. Всі вони пов’язані з зазначеними основними функціями і без них, як правило, не можуть знаходити свого вираження в кримінальному процесі.

Виділення тих чи інших функцій і можливість їх здійснення конкретними суб’єктами процесу залежить не від волі і бажання останніх, а від законодавця, який, враховуючи ряд факторів, в тому числі і закони психології, нормативно закріпив відповідну структуру судочинства, що відображає реальний стан речей, права та законні інтереси суб’єктів процесу, цілі, до досягнення яких вони прагнуть. Іншими словами, кримінально-процесуальна функція – це об’єктивна категорія, відображена в чинному законі. Вона визначає процесуальне становище даного суб’єкта і не залежить від його конкретної позиції в тій чи іншій справі.

Розуміючи необхідність реалізації конституційного положення про змагальність судочинства, законодавець в ч. 3 ст. 22 нового Кримінально-процесуального кодексу України закріпив, що під час кримінального провадження функції обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той же орган чи службову особу. Розмежування основних кримінально-процесуальних функцій між різними учасниками процесу є найістотнішою ознакою для характеристики типу процесу.

Природа кримінального процесу в правовій державі, яка побудована на принципі рівності і змагальності сторін, вимагає, щоб обвинувачення, захист і вирішення справи являли собою самостійні і незалежні один від одного функції, які виконуються різними суб’єктами. Логіка і психологія поділу цих функцій, виражаються найбільш наочно в судовому розгляді, де обвинувач доводить суду обґрунтованість свого твердження про винність обвинуваченого, а обвинувачений та його захисник доводять невинність обвинуваченого чи іншим чином захищаються проти тверджень обвинувача. Суд здійснює правосуддя. Тільки йому надане право визнати обвинувачуваного винним і призначити йому покарання. З позицій сторони обвинувачення і з боку захисту діють і інші учасники процесу, захищаючи свої права та інтереси [6, c. 69].

Всі кримінально-процесуальні функції взаємопов’язані, обумовлені одна одною і в своїй сукупності забезпечують правильний хід і результат справи, виконання завдань кримінального процесу, що і дозволяє говорити про них, як про систему, яка має певні особливості. У ній є функції, що сполучаються, розвиваються і доповнюють одна одну, і тому один суб’єкт може реалізувати декілька процесуальних функцій; однак існують і функції несумісні, які один і той самий суб’єкт виконати не може. Так, здійснення прокурором функції нагляду за додержанням законів при проведенні досудового розслідування не лише не виключає, але, навпаки, передбачає здійснення ним функції обвинувачення у суді. У вказаному випадку йдеться про сумісні процесуальні функції. Коли ж мова йде про функції обвинувачення, захисту і правосуддя, то вони суворо розрізняються, і тому суб’єкти, що здійснюють обвинувачення (так само як і захист), не можуть здійснювати правосуддя; той, хто обвинувачує, не може бути суддею. Інша особливість цієї системи полягає в тому, що в ній є функції, які можна назвати «парними», оскільки вони необхідно передбачають одна одну й у реальній дійсності одна без одної не існують. До таких функцій належать: обвинувачення – захист, а також підтримання цивільного позову – заперечення проти цивільного позову [4, c. 22].

В процесуальному сенсі обвинувачення полягає у збиранні доказів вчинення злочину певною особою, у викритті обвинуваченого в ході розслідування і судового розгляду, в обґрунтуванні кримінальної відповідальності обвинуваченого [8, c. 88].

Функція захисту виражається в діях обвинуваченого і його захисника, спрямованих на повне або часткове спростування обвинувачення, з’ясування обставин, що свідчать про невинуватість обвинувачуваного або меншу міру його провини. Для обвинуваченого здійснення даної функції – право, для захисника – обов’язок. Захисник зобов’язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи для захисту прав і законних інтересів підзахисного.

В матеріальному сенсі функція захисту утворює сукупність процесуальних прав і мір, спрямованих на захист прав та інтересів підсудного перед судом і його невинуватості. У формальному сенсі захист означає право підсудного мати представника перед судом [7, c. 59].

Таким чином, вивчивши думки вчених-процесуалістів і новий Кримінально-процесуальний кодекс, норми якого базуються на принципі змагальності, можна зробити висновок, що кримінально-процесуальні функції діляться на три основні функції – обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи, які відокремлені одна від одної. Наявні норми кримінально-процесуального закону у відповідних розділах розкривають кожну з трьох названих функцій шляхом перерахування належних до них учасників кримінального провадження та їх повноважень. Тим самим правова конструкція змагальності виконана по системі окремих напрямків діяльності, тобто функцій кримінального процесу з поділом учасників судочинства на дві протилежні сторони – обвинувачення і захисту та зі встановленням між ними арбітра, тобто суду, який вирішує спір по кримінальній справі.

Наглядова функція держави у кримінальному процесі

Виконано аналіз концептуальних положень, поглядів та ідей щодо сутності наглядової функції держави, визначено місце державного нагляду у забезпеченні її цілей і завдань, а також з’ясовано значення та особливості наглядової функції держави у кримінальному процесі.

Ключові слова: наглядова функція, державний нагляд, кримінальний процесс.

Держава відповідно до свого соціального призначення уповноважена здійснювати управління в різних сферах суспільних відносин різними засобами і методами. При цьому, наряду з правотворчими, правозастосовними і правоохоронними процесами дедалі більшої актуальності набувають інші специфічні різновиди державної діяльності. У тому числі йдеться й про контрольно-наглядову діяльність держави, значення якої особливо виявляється в контексті забезпечення реальності принципів верховенства права і законності, а також механізму стримувань і противаг як основи функціонування сучасної демократичної, правової, соціально орієнтованої держави.

Разом із тим, сутність і значення наглядової функції держави наразі залишається все ще остаточно не з’ясованими, що зумовлено суперечністю визначення її місця у загальній системі державних функцій, проблемністю відмежування від правоохоронної функції, а також складністю визначення власного предмету, формування суб’єктів її реалізації тощо. Дискусійними є твердження окремих науковців щодо сутності, значення та особливостей наглядової функції держави у кримінальному процесі, що насамперед пов’язано із прийняттям та набранням чинності 19.11.2012 року нового Кримінального процесуального кодексу України [1]. Зазначена дискусія здебільшого стосується процесуальних та наглядових повноважень прокурора у кримінальному процесі. Окремо слід зауважити відсутність уніфікованого підходу до теоретичного розуміння категорії «наглядова функція держави», її структури та змісту, що значною мірою ускладнює практику здійснення державного нагляду. З огляду на це та в аспекті оптимального збалансування усіх напрямків державної діяльності нами й вбачаються актуальними питання: по-перше, щодо сутності та значення наглядової функції держави; по-друге, значення та особливості наглядової функції держави у кримінальному процесі.

Зазначимо, що дослідження системи функцій держави у науці раніше вже проводились такими вченими як С. В. Бабаєв, О. В. Бермічева, В. Г. Бульба, В. Ф. Погорілко, В. І. Сало та іншими. Однак, такі роботи визначають лише базові засади функціональних напрямків реалізації держаної влади, предметно не розглядаючи специфіку саме наглядової функції. Крім цього, варто відзначити, що частково проблематика наглядової функції держави підіймалась В. М. Гаращуком, В. Ю. Кобринським, П. В. Синицьким, М. І. Мичко, Т. В. Корняковою та іншими у дослідженнях контрольно-наглядових повноважень окремих органів державної влади, зокрема прокуратури. Однак, усе вищевказане наразі все ще потребує подальшого теоретичного опрацювання й наукового узагальнення, комплексного вивчення наглядової функції держави.

Саме тому метою та завданнями нашої роботи є аналіз концептуальних положень, поглядів та ідей щодо сутності наглядової функції держави, визначення значення державного нагляду у забезпеченні цілей і завдань держави, а також встановлення місця та значення наглядової функції держави у кримінальному процесі.

Ключовим у розумінні сутності державного нагляду як змістовно виразу наглядової функції держави також постає питання завдань, на досягнення яких він безпосередньо і спрямовується. При цьому, зважаючи на розглянуті властивості державного нагляду він об’єктивно не може самостійно усувати виявлені порушення законодавства, лише виявляючи їх і спонукаючи до цього самого порушника (через його правову свідомість) або ж компетентні інші державні органи (через систему державного примусу). Вважаємо, що цим, з одного боку, забезпечується попередження та усунення порушень законності, а, з іншого боку, упереджується надмірне втручання держави у відповідні суспільні відносини. Відтак, до завдань державного нагляду відносимо перевірку відповідності вимогам законодавства діяльності піднаглядних об’єктів, попередження та виявлення в ній порушень, а також сприяння їх усуненню.

У той же час, повна характеристика сутності наглядової функції держави передбачає визначення не лише її змісту, але також й інших її елементів. Зокрема, як зазначає С. В. Бабаєв, сутність будь-якої функції держави визначають «взаємодіючі елементи: предмет функції, цілі функції, методи, форми і засоби здійснення функції» [2, с.13]. Одним із ключових питань у даному разі є формулювання об’єкту наглядової функції держави, оскільки, як ми вище вже відзначали, у науці все залишається суперечливим визначення сфер застосування державного нагляду. На нашу ж думку, виходячи з запропонованої нами дефініції державного нагляду, даний засіб забезпечення законності може застосовуватись цілком у різних сферах суспільних відносин, не обмежуючись при цьому, наприклад, сферою проведення досудового слідства та виконання покарань. З огляду на це, в якості об’єкту наглядової функції держави можуть виступати будь-які суспільні відносини, які формуються у сфері державного управління та щодо яких найбільш доцільним і виправданим є застосування саме наглядової форми забезпечення законності.

У свою чергу, зауважимо, що предмет функції на відміну від її об’єкту являє собою конкретні юридичні факти, що піддаються впливу [3]. А відтак, під предметом наглядової функції держави визначаємо діяльність відповідного органу чи установи, що перевіряється у порядку державного нагляду на предмет її відповідності чинному законодавству.

Цілями ж наглядової функції держави виступатимуть вище вже розглянуті нами завдання державного нагляду, на досягнення яких й встановлюється наглядова функція. Щоправда все ж мусимо не погодитись із Р. Р. Трагнюком [4, с. 60], що до завдань наглядової діяльності належить охорона прав та законних інтересів громадян, позаяк це відноситься вже не стільки до наглядової, як до правоохоронної функції держави. Підкреслимо, що в цілому основна ціль наглядової функції держави полягає у забезпеченні верховенства права і законності в відповідних сферах суспільних відносин.

При цьому, доволі тісно пов’язаним із розумінням об’єкту та предмету наглядової функції держави є питання про суб’єктів реалізації такої функції. З одного боку, на суто теоретичному рівні єдиним суб’єктом такої функції може і має визначатись сама держава, тим більше, приймаючи до уваги вказану О. Ф. Скакун [5] неприйнятність абсолютного співставлення функції державних інститутів із функціями усієї держави. Разом із тим, державна влада, а отже, і її завдання та функції втілюються через відповідний державний апарат, складові якого й слід розглядати в якості безпосередніх суб’єктів наглядової функції держави. Тут також необхідно враховувати специфіку державного нагляду, який теж зумовлює певні вимоги до таких суб’єктів. І у першу чергу йдеться про спеціальне уповноваження правом окремих державних органів здійснювати наглядову функцію; відсутність підпорядкування між цим суб’єктом і піднаглядним органом; а також наявність компетенції щодо перевірки об’єкту нагляду, можливість порушення питання про усунення виявлених порушень.

З приводу форм і методів наглядової функції держави вихідним положенням є те, що «на відміну від функцій, форми і методи їх здійснення частіше і більш суттєво можуть змінюватися, якщо відповідних змін зазнає соціальна сутність держави» [6]. Крім цього, окремі вчені наглядову діяльність взагалі відносять не стільки до функцій держави, як до форм реалізації інших її функцій. Однак, виходячи з розуміння наглядової функції як самостійного напрямку державної діяльності вбачаємо за можливе виділення низки правових і організаційних форм державного нагляду, а саме це правотворчість, правозастосування, організаційна діяльність, а також певні матеріально-технічні операції. До речі, названі форми діяльності держави загалом характерні й для інших державних функцій, що вказує на узгодженість і послідовність у визначенні та реалізації системи державних функцій.

Відмітимо, що в якості основних методів наглядової функції держави виступають такі базові методи адміністративного права як-то примус і переконання. Зокрема в аспекті прокурорського нагляду примус реалізується у наданні приписів про усунення очевидних порушень закону, а прикладом же переконання може бути внесення відповідних подань про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли як за п. 4, 5 ч. 2 ст. 20 Закону України від 05.11.1991 № 1789-XII [7]. Першочергове застосування поєднання саме таких методів впливу на суспільні відносини є визначальною особливістю наглядової діяльності, що допускає як спонукання, так і примус до усунення виявлених в процесі нагляду порушень законності.

Здійснивши аналіз концептуальних положень, поглядів та ідей щодо сутності наглядової функції держави, визначивши місце державного нагляду у забезпеченні її цілей і завдань, перейдемо до з’ясування значення та особливості наглядової функції держави у кримінальному процесі. Так, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції: вимагає від органів досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини; скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих; дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини, у тому числі щодо видачі особи (екстрадиції); бере участь у провадженні досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі; санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених законом; продовжує строк розслідування; дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді застави або взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою; повертає кримінальні справи органам досудового слідства з своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування; передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об’єктивного розслідування; порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено законом; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду; вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.

Що стосується нового КПК, то у ньому передбачено значно ширші наглядові повноваження прокурора. Викликає занепокоєння посилення ролі прокурора у кримінальному процесі і зниження процесуального статусу слідчого. Згідно з передбаченою КПК процедурою кримінального провадження, прокурор здійснюватиме процесуальне керівництво розслідуванням, даватиме доручення слідчим, прийматиме або погоджуватиме ключові процесуальні рішення (повідомлення особі про підозру, звернення з клопотаннями до слідчого судді, складення обвинувального акта тощо). Вважаємо, що більш широкі процесуальні повноваження прокурора звужують процесуальну свободу слідчого, якому, загрожує кримінальна відповідальність за невиконання прокурорських вказівок. Натомість позитивним є те, що прокурор, відповідно до положень нового КПК, позбавляється фактично монопольного права на подання доказів, оскільки кожна із сторін кримінального провадження матиме рівні можливості у збиранні доказів, отриманні допомоги суду у збиранні доказів при наявності труднощів їхнього отримання, а також наданні зібраних доказів суду для доведення винуватості або невинуватості особи у вчиненні злочину. У новому КПК визначено підслідність органам прокуратури злочинів, зокрема стосовно посадовців високого рівня, суддів, правоохоронців, військовослужбовців та у сфері протидії корупції. Новелою нового Кримінального процесуального кодексу України є передбачене параграфом 2 Глави 3 положення щодо участі прокурора на стороні обвинувачення на всіх стадіях кримінального провадження.

Таким чином, новий Кримінальний процесуальний кодекс України значно змінює правове регулювання процесуальних правовідносин та містить низку положень, які в цілому є новими для правової системи України, у зв’язку з чим необхідне їх вивчення та поступова апробація. Сказане безпосередньо стосується особливостей прокурорського нагляду у кримінальному процесі, і насамперед його повноважень щодо здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ
ПІДПАЛІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Виділено типові слідчі ситуації первинного та наступного етапів розслідуванняпідпалів транспортних засобів. Описано відповідні їм програми дій кримінального провадження.

Ключові слова:типова слідча ситуація, транспортний засіб, розслідування, первинний та наступний етапи.

У зв’язку зі збільшенням кількості транспортних засобів та випадків їхнього підпалу актуальним представляється розробка відповідної методики розслідування в частині загальних закономірностей механізму вчинення злочину, утворення джерел доказової інформації.

Типові слідчі ситуації і програми первинного етапу розслідування. Залежно від часу, який пройшов з моменту здійснення підпалу транспортного засобу до надходження інформації про цей факт до ОВС, можна виділити наступні типові слідчі ситуації:

1. Кримінальне провадження про підпал транспортного засобу здійснюється одразу після його вчинення.

2. Кримінальне провадження про підпал транспортного засобу здійснюється через певний час після пожежі.

При першій типовій ситуації можлива наступна програма первинного етапу розслідування:

1) огляд місця події;

2) виявленням та допит очевидців пожежі та інших свідків;

3) допит потерпілих;

4) встановлення підозрілих осіб, що з’явилися перед пожежею в конкретному районі, перевірка їх на предмет причетності до злочину;

5) переслідування і розшук злочинців за «гарячими слідами»;

6) призначення та проведення відповідних криміналістичних експертиз за вилученими слідами, а також пожежно-технічної експертизи обставин горіння при пожежі, з установлення фактів недотримання (порушення) правил пожежної безпеки, з установлення технічної причини (механізму) виникнення пожежі;

7) проведення обшуків (особистий, у випадку затримання, житла, інших володінь);

8) огляд (освідування) і допит підозрюваного.

Для другої типової ситуації характерне проведення наступних дій:

1)допит заявника;

2)огляд місця події;

3)виявленням та допит очевидців пожежі та інших свідків;

4)допит власника згорілого або пошкодженого транспортного засобу;

5)ознайомлення з матеріалами Державного пожежного нагляду (актом про пожежу, висновком про причину пожежі тощо);

6)призначення та проведення вказаних експертиз;

7) встановлення, розшук і затримання підозрюваного, його огляд та допит;

8) проведення обшуків та виїмки.