Використання симуляційоної програми CARAT-3 при проведенні автотехнічного дослідження 3 страница

В статті розглянуті особливості очної ставки як самостійної слідчої дії, надано порівняльний аналіз її з одночасним допитом двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях, надані їх переваги і недоліки.

Ключові слова:очна ставка, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях, ефект присутності, соціальна інгібіція.

У кримінальному судочинстві очна ставка здавен відома як ефективний засіб перевірки існуючих і отримання нових доказів.

Очна ставка – самостійна слідча дія, що полягає в почерговому допиті в присутності один одного двох осіб, раніше допитаних щодо тих самих обставин справи, з числа свідків, потерпілих, підозрюваних, звинувачених, аналізі та невпинному порівнянні (зіставленні) показань, що надходять, усуненні в них суттєвих суперечностей з метою встановлення істини у справі [1]

Процесуальні, психологічні та криміналістичні проблеми очної ставки вже досліджувалися в працях М. В. Бахарева, В. Л. Васильєва, А. Н.Васильєва, Ф. В. Глазиріна, А. К. Давлетова, К. М. Карацева, Л. М. Карнеєвої, В. С. Комаркова, В. О. Коновалової, В. С. Максимова, З. І. Мітрохіної, М. І. Порубова, А. Р. Ратінова, В. О. Розенцвайга, О. Б. Соловйова та інших авторів.

В новому Кримінальному процесуальному кодексі очна ставка, як самостійна слідча дія, була замінена на різновид допиту, який дістав назву «одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях» (ч. 9 ст. 224 КПК України). Що дає нам така зміна? Термін, який складався з 2 слів «очна ставка», змінився на термін, який складається з 15 слів. Виникає перше питання: чи буде окремий бланк протоколу даної слідчої дії і як він буде називатися? Якщо дана слідча дія буде відображатися в протоколі допиту, то як вони будуть розрізнятися: звичайний допит і одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях. Наступне питання, яке виникає стосується кількості учасників даної слідчої дії. Очна ставка проводилася між двома особами в показаннях яких були суперечності і це було не випадково, оскільки згідно з законами психології збільшення кількості учасників призводить до зменшення концентрації уваги, що в свою чергу знижує ефективність проведення даної слідчої дії. Крім того психологічний аспект одночасного допиту двох осіб (очної ставки), полягає в так званому «ефекті присутності», необхідності давати показання у присутності іншої особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. У психології це явище називається соціальною інгібіцією, а саме, погіршенням продуктивності виконання діяльності в присутності інших осіб. У цьому разі людина орієнтується на поведінку іншої особи, якій відомі реальні обставини події. Злочинцю набагато легше давати неправдиві показання слідчому, який не був присутній при вчиненні злочину і не знає всіх його обставин, ніж у присутності обізнаної особи, яка безпосередньо сприймала подію злочину. При збільшенні кількості учасників «ефект присутності» буде втрачати свої психологічні переваги.

Зі збільшенням кількості осіб, зведених на очну ставку, ускладнюється завдання слідчого по управлінню і керуванню процесом спілкування учасників слідчої дії. На нашу думку, якщо на попередньому слідстві виникають істотні суперечності в показаннях трьох і більше осіб, між ними доцільно провести декілька очних ставок, кожна з яких заснована на допиті тільки двох осіб.

Також у новому кримінальному процесуальному кодексі в ч. 12 ст. 224 є норма відповідно якої «у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним». Ми розуміємо, що ця норма обумовлена піклуванням про психічний стан неповнолітніх потерпілих і, дійсно, піддавати їх ще раз жорстокому випробовуванню, що породжує зустріч зі злочинцем, невиправдано, навіть інтересами розслідування. Однак, це стосується, на нашу думку малолітніх і неповнолітніх потерпілих, а чи виправдана така категорична заборона відносно неповнолітніх свідків. На нашу думку, ні, оскільки неповнолітній свідок (віком від 14 років) може на загальних підставах брати участь в проведенні одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях.

Ми вважаємо, що юридична наука не в повній мірі використовує досягнення психологічної науки, а саме – юридичної психології, яка допомагає зрозуміти специфіку очної ставки як самостійної слідчої дії, що полягає у наступному:

1) метою допиту є отримання показань від особи про відомі їй обставини справи, мета ж очної ставки – усунення в показаннях двох осіб суперечностей, шляхом з’ясування причин їх виникнення;

2) у зв’язку з цим предмет допиту значно ширше предмету очної ставки. Предметом очної ставки є усунення конкретної суперечності, яка стосується зазвичай лише незначної частки інформації про злочин, що отримана під час допиту від чітко окресленої законом категорії учасників кримінального процесу (свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). Предмет допиту обумовлений більшим колом передумов. Визначення предмету очної ставки та з’ясування її процесуальної природи як самостійної слідчої дії сприяє з’ясуванню її значення, правильному розумінню тактичних прийомів її проведення, усуненню розбіжностей, що мають місце у висвітленні цієї слідчої дії;

3) очна ставка є слідчою дією, направленою на отримання доказів, які часто значно відрізняються від доказів, отриманих під час раніше проведених допитів свідків, потерпілих, підозрюваних та звинувачених;

4) організація очної ставки значно відрізняється від організації допиту. Активними учасниками очної ставки є одночасно дві раніше допитані особи. За умови взаємної присутності ці особи почергово відповідають на однакові питання точно сформульовані слідчим, та з дозволу останнього відповідають на питання один до одного. Такої умови, як наявність двох джерел взаємовиключної інформації, під час проведення допиту немає. Навіть навпаки – закон вимагає від слідчого проводити допит особи окремо, за відсутності інших осіб. Невиконання цієї норми є процесуальним порушенням та негативно впливає на правильність оформлення показань;

5) очна ставка має свою тактичну своєрідність. Під час проведення очної ставки застосовуються тактичні прийоми психологічного впливу, які в найбільшій мірі відповідають принципам психологічної контакту і психологічної боротьби, які притаманні очній ставці;

6) у психологічному плані очна ставка також відрізняється від інших процесуальних дій, адже вона є одним з найміцніших засобів психологічного впливу її учасників один на одного. Взаємні впливи пов’язують слідчого й осіб, які зведені на очну ставку, в єдину систему інформаційної та психологічної взаємодії, і роль слідчого полягає в управлінні і контролі за функціонуванням цієї системи. Специфічним засобом впливу на очній ставці є учасник, який дає показання (ефект присутності), що викривають іншого учасника (у конфліктній ситуації) чи допомагає згадати забуті факти (у безконфліктній ситуації) [1];

7) очній ставці притаманна більш складна процедура встановлення (поновлення) психологічного контакту. На відміну від допиту слідчий повинен встановити контакт відразу з двома учасниками слідчої дії, які, в більшості випадків, знаходяться в стані конфлікту;

8) досягненню результатів очної ставки сприяє застосування слідчим методів психологічного впливу, притаманних саме цій слідчій дії [2].

На підставі вищевикладеного, можемо зробити висновок, що заміна в новому кримінально-процесуальному кодексі очної ставки як самостійної слідчої дії на одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях як різновид допиту не є виправданою і потребує певних змін і уточнень.

КРИМІНАЛІСТИЧНА ТА СУМІЖНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНУ

Криміналістична характеристика як наукова категорія і інструментарій пізнавальної діяльності з розслідування злочинів пройшла складний шлях у якому можна виділити етапи зародження (О. Н. Колесніченко, Л. А. Сєргеєв.), бурхливого розвитку та обговорення на багатьох науково-практичних конференціях, постановки під сумнів і заперечення (Р. С. Бєлкін), подальшої розробки та використання її, як вихідного структурного елемента, у побудові методик розслідування окремих видів злочинів [1, с. 138–156].

Така увага науковців до формування криміналістичної характеристики не є випадковою. Злочин, як суспільно-небезпечне діяння людини вивчається багатьма науками, кожна з яких намагається дослідити та описати ті його сторони, що висвітлюють соціальний, кримінологічний, морально-етичний, криміналістичний та інші аспекти, що сприяє організації комплексного підходу до протидії злочинній діяльності.

Кожна юридична наука досліджує ті елементи і риси злочину, що належать до її предмету, акцентує увагу на найбільш суттєвих рисах цього суспільно-небезпечного соціального явища. Це сприяло тому, що в науковому обігу набули розповсюдження такі характеристики злочинів як кримінально-правова, кримінологічна, криміналістична, оперативно-тактична, судово-психологічна та ін.

Кримінально-правова характеристика розкриває правовий характер діяння, показує, чи містить воно відмінні ознаки складу злочину, ступінь його суспільної небезпеки, яке слід призначити покарання та інші ознаки.

Кримінологічна характеристика – це система відомостей про генезис злочину, його причини та умови вчинення, частоту повторюваності і класифікацію злочинів за різними підставами, наприклад, віком, освітою, професією тощо.

Криміналістична характеристика як кримінально-правова та кримінологічна містить інформацію про злочин в цілому, а також складові його елементи (об’єкт та об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону). На відміну від них вона являє собою, по-перше, систему тільки криміналістично значимих відомостей про ознаки злочину. По-друге, відомості про ознаки елементів злочину підлягають опису на якісно-кількісному рівні з визначенням кореляційних залежностей між ними, що підвищує практичне значення даної категорії криміналістики.

Загально визнаними можна вважати поняття кримінально-правової, кримінологічної та криміналістичної характеристики злочинів. Зважаючи на багатогранний характер злочину, лише зазначені характеристики не можуть повною мірою розкрити усі його сторони та складові елементи. Цим можна пояснити спроби окремих авторів сформувати й інші характеристики злочину.

Так, О. Н. Колесніченко виокремлює судово-психологічну характеристику, яка містить найбільш суттєві психологічні відомості про злочинців і потерпілих, типові групи свідків в окремих видах злочинів та ін. [2, с. 33–34]. Подібна характеристика у майбутньому може зайняти належне місце в методичних рекомендаціях і практиці розслідування. Уже сьогодні практики все частіше звертаються до науковців по допомогу скласти психологічний портрет (профіль) злочинця за слідами, які він залишив на місці події.

Г. А. Матусовский вказує на можливість існування кримінально-процесуальної характеристики злочинів і вважає, що вона має складатися з фактичних даних, що містять відомості про обставини предмету доказування у справі (ст. 64 КПК) [4, с. 144–146].

По-перше, зазначені обставини складають предмет доказування у справі, що не викликає заперечень. Проте між визначенням кола обставин та їх характеристикою є певні відмінності, що не дозволило автору їх розкрити. Крім того, ми не зустріли даного поняття під час аналізу процесуальної літератури, хоч його і мали б сформулювати спеціалісти даної галузі юридичної науки.

По-друге, галузеві характеристики висвітлюють ті сторони і риси злочину, що входять в предмет дослідження. На відміну від цього предмет науки кримінального процесу складають урегульовані нормами кримінально-процесуального права діяльність та правові відносини, що виникають у зв’язку з цією діяльністю. Незважаючи на те, що така діяльність здійснюється навколо злочину та спрямована на встановлення усіх обставин його вчинення, важко виділити будь-які кримінально-процесуальні ознаки, які б його характеризували.

Самостійного розгляду потребує питання про поняття, сутність та структуру «оперативно-розшукової» або «оперативно-тактичної» характеристик, що розробляються науковцями в галузі теорії оперативно-розшукової діяльності.

Інформаційне забезпечення роботи підрозділів карного розшуку

Розглянуто роль та значення інформаційного забезпечення в діяльності підрозділів карного розшуку.

Ключові слова: інформаційне забезпечення, підрозділи карного розшуку.

Сучасний рівень розвитку суспільства характеризується стрімким зростанням потоків і обсягів інформації, ускладненням механізмів управління соціальними процесами та явищами. У нових умовах роботи органів внутрішніх справ, коли основу їх діяльності складають профілактика та прогнозування правопорушень, розкриття злочинів по гарячих слідах, спостерігається стала тенденція подальшого збільшення обсягів інформації про причини окремих злочинів та умови, що сприяють їх вчиненню, про пошук найбільш ефективних форм і методів їх запобігання і т. ін.

Однією із важливих функцій органів управління будь-якої соціальної системи є інформаційне забезпечення її діяльності. Ця діяльність спрямована на створення, організацію функціонування та вдосконалення інформаційних систем, які служать успішному виконанню задач [1], зокрема оперативно-розшукових.

З метою детального вивчення даного питання спочатку з’ясуємо зміст дефініції «інформаційного забезпечення діяльності підрозділів карного розшуку». Для цього розглянемо семантику слів «інформаційний» і «забезпечення». Так, у тлумачному словнику під терміном «інформаційний» розуміється: а) те, що стосується чогось, що опрацьовує та видає інформацію; б) те, що стосується інформації, як газетно-журнального жанру, що містить інформацію, відомості про що-небудь; в) те, що стосується інформації як сукупності відомостей або сигналів, що містяться де-небудь або що передаються від одного об’єкта іншому [2, с. 399]. Водночас, слово «забезпечення» означає «постачання чого-небудь у необхідній кількості». Тобто його слід розуміти як діяльність з отримання інформації та її впровадження в процес розслідування й розкриття злочинів [3, с. 15].

Далі слід з’ясувати зміст поняття «інформаційне забезпечення діяльності підрозділів карного розшуку» на підставі вивчення думок вчених. Так, з точки зору В. О. Сілюкова, інформаційно-аналітична діяльність оперативних підрозділів – це дослідницька, пізнавальна функція організаційно-управлінської діяльності ОВС, що забезпечує її науково обґрунтовану організацію на основі комплексного аналізу та оцінки інформації з метою вироблення оптимальних управлінських рішень. Вона дозволяє виявляти, усвідомлювати і оцінювати прогалини, що виникають у практиці боротьби зі злочинністю і приймати по них обґрунтовані рішення [4, с. 14].

Окремі вчені (Я. Ю. Кондратьєв та В. Г. Хахановський) розуміють під досліджуваним нами терміном консолідацію масивів інформації у вигляді баз і банків даних, упорядкування, систематизацію, а також перетворення оперативної інформації з виробництвом нових знань для прийняття управлінських рішень [5, с. 53].

На думку авторського колективу особливої частини навчального посібника «Оперативно-розшукова діяльність», інформаційно-аналітичне забезпечення – це система пошуку і отримання оперативної інформації, відомостей про осіб і події, їх накопичення, обробку, аналіз і використання оперативними підрозділами з метою ефективного виконання своїх функцій [6, с. 29].

Д. А. Михайличенко пропонує розуміти під вищезазначеним терміном дослідницьку, пізнавальну функцію організаційно-управлінської діяльності ОВС, що забезпечує її науково-обґрунтовану організацію на основі комплексного аналізу і оцінки інформації з метою вироблення оптимальних управлінських рішень [7, с. 212].

Тепер варто приділити увагу розгляду ролі та значення інформаційного забезпечення в діяльності підрозділів карного розшуку. В результаті вивчення фахової літератури нами встановлено, що інформаційне забезпечення тої чи іншої діяльності, по-перше, передбачає визначення цілей і задач, вирішенню яких повинна служити інформація. Такого роду інформація повинна забезпечити, з однієї сторони, правильну організацію оперативної роботи, а з іншої – систематичне і своєчасне отримання первинної інформації.

По-друге, інформаційне забезпечення передбачає виявлення і створення системи джерел інформації.

По-третє, інформаційне забезпечення повинно бути реальним.

По-четверте, інформаційне забезпечення є основою для проведення аналітичної роботи, зокрема: виявлення закономірностей і встановлення

Отже, роль і значення інформаційного забезпечення в діяльності підрозділів карного розшуку полягає в тому, що воно дозволяє своєчасно визначити зміни в оперативній обстановці, правильно і раціонально використати сили і засоби ОРД, визначити ділянки роботи, на яких мають бути зосереджені основні зусилля підрозділів карного розшуку, а також для проведення профілактичної діяльності.

Правовий примус у механізмі охорони надр України

Адміністративно-правова охорона надр не може реалізуватися інакше, ніж через застосування певного механізму, тобто сукупності визначених нормами адміністративного права прийомів і способів впливу на поведінку зобов’язаних щодо охорони надр суб’єктів. Одним із важливих елементів такого механізму є заходи адміністративного примусу. Адміністративний примус розглядається як складова державного примусу та елемент і метод здійснення державної влади.

Заходи адміністративного примусу є невід’ємними елементами будь-якого адміністративно-правового механізму. Вони неодноразово ставали об’єктом наукових публікацій Ю. П. Битяка, В. К. Колпакова, О. В.Кузьменко, М. Г. Шульги, А. Т. Комзюка та інших науковців. Проте більшість вчених не розкривали місце адміністративно-правових заборон як елемента адміністративного механізму охорони надр України. Метою статті є визначення місця заборон як заходу адміністративного примусу в механізмі охорони надр України, визначення їх функцій та форм реалізації в цій сфері.

Поняття адміністративного примусу А. Т. Комзюк визначає як застосування відповідними суб’єктами до осіб, які не перебувають у їх підпорядкуванні, незалежно від волі й бажання останніх, передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного (фізичного) та іншого характеру з метою охорони відповідних суспільних відносин шляхом попередження і припинення правопорушень, а також покарання за їх вчинення [1, с. 414]. У деяких визначеннях поняття адміністративного примусу визначається через види (групи), зокрема, адміністративний примус розглядається як владне, здійснюване в односторонньому порядку та передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів правовідносин, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, заходів припинення правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових установлень [2, с. 190]. На думку М. Г. Шульги, адміністративний примус ‒ це система засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку й законності [3, с. 164].

Незважаючи на певні відмінності у визначенні адміністративного примусу, що запропоновані різними авторами, основними рисами адміністративного примусу слід визнати:

‒ адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

‒ застосовувати заходи адміністративного примусу можуть лише ті органи виконавчої влади та їх певні посадові особи, кому таке право надано відповідно до норм законодавства;

‒ заходи адміністративного примусу можуть бути застосовані не тільки у зв’язку із вчиненням правопорушень, а й за умов необхідного попередження правопорушень у разі виникнення умов необхідності забезпечення громадського порядку і громадської безпеки;

‒ адміністративний примус за змістом значно ширший за адміністративну відпові­дальність, адміністративна відповідальність є складовою адміністративного примусу;

‒ застосування адміністративного примусу не пов’язане зі службовою підпорядкованістю і не може здійснюватися усередині тієї чи іншої системи управління, а завжди має зовнішній вияв;

‒ заходи адміністративного примусу застосовуються саме у примусовому порядку, тобто незалежно від волі й бажання суб’єкта, до якого застосовується, часто з можливістю використання для його реалізації інших примусових заходів.

У літературі виділяють також інші ознаки адміністративного примусу, зокрема, подекуди підкреслюється, що регулювання адміністративного примусу, підстав, умов і порядку застосування заходів впливу здійснюється не тільки законами як джерелами адміністративного права, а й рядом підзаконних актів тощо.

Характер конкретних суспільних відносин обумовлює необхідність застосування тих чи інших заходів адміністративного примусу з метою їх охорони. В одних випадках правопорядок у певній галузі суспільних відносин компетентні суб’єкти забезпечують шляхом використання заходів запобігання правопорушенням, у інших ‒ шляхом припинення правопорушень або покарання за вчинені правопорушення.

Під час застосування заходів адміністративного впливу, пов’язаних із притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі ‒ КУпАП) [4] у ст. 7 «Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення» передбачені певні вимоги забезпечення законності, а саме:

1. Ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

2. Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності із законом. Додержання вимог закону під час застосування заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку керівних органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Вважаємо за необхідне законодавчо закріпити загальні вимоги принципового характеру і щодо застосування заходів адміністративного примусу під час запобігання правопорушенням та їх припинення, а не лише як санкції за їх скоєння. Вищеназвані вимоги, що стосуються забезпечення законності лише під час застосування заходів впливу за адміністративні правопорушення, доцільно дещо змінити та викласти ст. 7 КУпАП у такій редакції.

Стаття 7. Забезпечення законності під час застосування заходів адміністративного впливу у процесі попередження, припинення адміністративних правопорушень та притягнення до відповідальності за їх скоєння:

1. Ніхто не може зазнати застосування заходу впливу у зв’язку з попередженням, припиненням чи скоєнням адміністративного правопорушення інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законом. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності із законом.

2. Додержання вимог закону під час застосування заходів впливу у процесі попередження, припинення, або притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення забезпечується шляхом здійснення систематичного контролю з боку керівних органів і посадових осіб, прокурорського нагляду, реалізації права на оскарження, іншими встановленими законом способами.

3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі сумлінного додержання законності.

Вважаємо, що у такій редакції вказана стаття найповніше буде охоплювати ті правовідносини, які складаються під час реалізації державного адміністративного примусу та виникають і реалізуються у зв’язку з адміністративними правопорушеннями, при чому як у випадку їх попередження, так і під час припинення та притягнення винних до адміністративної відповідальності.

Заходи адміністративного примусу мають особливе значення для забезпечення охорони надр. Певне місце серед них посідають адміністративні заборони, які застосовуються у сфері охорони надр. Для того, щоб з’ясувати, яку саме роль відіграють адміністративні заборони в механізмі охорони надр, доцільно проаналізувати основні правові норми, що встановлюють заборони як можливий або обов’язковий правовий ефект реагування на ті чи інші ситуації. Такий аналіз дозволить встановити, до яких видів заходів адміністративного примусу можна віднести адміністративну заборону.

Основні норми, які встановлюють адміністративні заборони як елемент механізму охорони надр, містяться у статтях Кодексу України про надра [5]. Забороняється введення в експлуатацію нових і реконструйованих гірничовидобувних об’єктів, об’єктів із переробки мінеральної сировини, а також підземних споруд, не пов’язаних із видобуванням корисних копалин, якщо під час їх проектування не додержано вимог, передбачених ст. 50 Кодексу України про надра, що встановлює основні вимоги до проектування, будівництва і введення в експлуатацію гірничодовибувних об’єктів, об’єктів із переробки мінеральної сировини, а також підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин. Забороняється проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об’єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові (ст. 58).

Тут, вочевидь, йдеться про попередження порушень вимог з охорони надр. Стаття 55 цього ж Кодексу встановлює необхідність обмеження, тимчасової заборони (зупинення) або припинення органами державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими на те державними органами діяльності із скидання в надра стічних вод, захоронения шкідливих речовин і відходів виробництва. Стаття 57 встановлює загальну норму щодо можливості
обмеження, тимчасової заборони (зупинення) або припинення користування надрами в разі порушення встановлених нормами Кодексу України про надра вимог охорони надр.

Згідно з ч. 4 ст. 26 Кодексу України про надра, у процесі здійснення надрокористування за угодою про розподіл продукції право користування надрами може бути припинено, обмежено чи тимчасово заборонено (зупинено) лише у разі:

1) припинення (в тому числі дострокового) дії угоди про розподіл продукції, що здійснюється на умовах і в порядку, передбачених такою угодою;

2) виникнення безпосередньої загрози життю і здоров’ю людей або довкіллю.