Використання симуляційоної програми CARAT-3 при проведенні автотехнічного дослідження 1 страница

До НДЕКЦ при ГУМВС України в Харківській області надійшов матеріал ДТП за фактом зіткнення автомобілів Subaru Outback і ВАЗ-11193. З матеріалів виходило, що автомобілі рухалися у попутному напрямку, зіткнення сталося передньою частиною автомобіля Subaru у задню частину автомобіля ВАЗ-11193. З пояснень водія автомобіля Subaru виходило, що він рухався по крайній лівій смузі, автомобіль ВАЗ-11193 рухався по другій смузі і перестроївся на крайню ліву смугу, де сталося зіткнення. З пояснень водія автомобіля ВАЗ-11193 виходило, що обидва автомобілі рухалися по крайній лівій смузі, на якій сталося попутне зіткнення.

Схема місця ДТП

Органом дізнання було доручено спеціалістам перевірити механізм зіткнення з пояснень водія автомобіля ВАЗ-11193 про те, що обидва автомобілі до зіткнення рухалися по крайній лівій смузі.

Виходячи з наданих фотознімків, було встановлено, що автомобіль ВАЗ-11193 мав пошкодження задньої частини, автомобіль Subaru – у передній.

Автомобіль ВАЗ-11193: вигляд ззаду з лівого боку

Автомобіль ВАЗ-11193: вигляд ззаду з правого боку

Автомобіль Subaru Outback: вигляд з переду

Для перевірки механізму зіткнення автомобілів була складена масштабна схема місця ДТП, яка, як файл BMP, була завантажена у програму CARAT для подальшої обробки.

Згідно з матеріалами справи і пошкоджень автомобілів, спеціаліст приблизно розташував на робочому столі програми транспортні засоби у момент зіткнення. Після цього було змодельовано рух при відкиданні кожного автомобіля після зіткнення у динамічному режимі. Симуляція виконувалася багато разів для кожного автомобіля окремо до здобуття максимально точного результату.

Розташування транспортних засобів у момент зіткнення

Симуляція фази відкидання транспортних засобів

Далі, застосовуючи зворотній розрахунок, спеціаліст виконав моделювання зіткнення автомобілів, використовуючи отримані дані про рух кожного з них після зіткнення. Моделювання виконувалося багато разів, при цьому змінювалися координати імпульсної точки і напрямок ударного імпульсу до здобуття результату, що приблизно відповідав механізму пригоди.

Симуляція фази зіткнення транспортних засобів

Після завершення моделювання фази зіткнення спеціаліст виконав симуляцію їх руху у фазі зближення, унаслідок чого було встановлено, що механізм пригоди, при якому обидва автомобілі рухалися по одній смузі, не позбавлений технічної спроможності.

Симуляція фази зближення транспортних засобів

Повний механізм зіткнення автомобілів

Повний механізм зіткнення транспортних засобів (3D-анімація)

Таким чином, використання даного програмного пакету дозволяє значно підвищити ефективність виконуваних робіт з вирішення поставлених завдань у двох аспектах: у плані кількості представляється можливим при однакових часових витратах виконати значно більший об’єм необхідних розрахунків; у плані якості використання комп’ютерних програм зменшує вірогідність помилок арифметичного характеру і дозволяє візуалізувати результати виконаного дослідження, що робить можливим представити їх у більш доступній формі.

Проте слід зазначити, що програмний модуль, який використовується у експертній практиці, призначений, перш за все, для підтвердження і візуалізації деякої логічної і обгрунтованої версії, яку експерт-автотехнік повинен мати ще до початку роботи з програмою.

Жодна програма не може замінити експерта, а призначена вона для того, щоб з меншими витратами отримати якісніший результат. Використання технічних засобів не звільняє експерта від певних знань і досвіду.

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ взаємодії СТОРОНИ ЗАХИСТУ З ЕКСПЕРТОМ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНим ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

В статті визначено основні проблеми, з якими може зіткнутися сторона захисту у процесі реалізації права на самостійне залучення експерта до проведення експертизи у кримінальному процесі.

Ключові слова: сторона захисту, експерт, слідчий, взаємодія.

Новий кримінально-процесуальний кодекс України, який вступить у дію 19 листопада 2012 року суттєво розширює можливості сторони захисту у відстоюванні прав підозрюваних та обвинувачуваних під час кримінального провадження, що, у свою чергу, значно сприятиме реалізації принципу змагальності. Разом з тим, розширення цих можливостей призводить до виникнення цілої низки проблем і запитань, яких раніше у кримінальному процесі України не існувало. Зокрема, це стосується положення ст. 243 нового КПК України щодо залучення експерта стороною захисту на договірних умовах. Хотілося б одразу запропонувати і вирішення цих проблем, однак це, зважаючи на поки що відсутню практику застосування нового КПК, було б самонадіяно і передчасно. Отже, ціллю статті є виявлення проблем, які обов’язково виникнуть виходячи наданого стороні захисту права самостійно залучати експерта для проведення експертизи.

Питання взаємодії слідчого з експертом у кримінальному процесі досить детально розглядалися у спеціальній літературі, зокрема, у роботах Р. С. Бєлкіна, Н. І. Клименко, В. М. Тертишника, М. Я. Сегая, В. І. Шамсєєвої, М. Г. Щербаковського та інших. З одного боку, положення цих робіт навряд чи можна повною мірою застосувати до сторони захисту, яка також отримала право залучати експерта. З іншого, звичайно, не вдасться уникнути і паралелей зі взаємодією, що здійснюється слідчим.

Сам термін «взаємодія» не зустрічається в нормах кримінально-процесуального закону, які містять загальні положення і регламентують взаємовідносини сторони захисту і експерта, однак він досить вдало виражає сутність той співпраці, яка повинна буде забезпечити змагальність процесу.

Загальновідомі дві форми взаємодії слідчого з експертом – процесуальна і непроцесуальна. Процесуальна форма взаємодії – це форма, прямо передбачена нормами кримінально-процесуального закону. Непроцесуальна – регламентована різного роду відомчими актами, або нерегламентована законом та витікає з його змісту та смислу, а також проваджувана в силу практики, яка склалася. Очевидно, що у цих же двох формах буде здійснюватись і взаємодія захисника з експертом, процесуальна – у порядку ч. 2 ст. 243 нового КПК України у вигляді залучення експерта до проведення експертизи на договірних умовах, непроцесуальна – у вигляді різного роду консультацій. До речі, постає питання, чи зможе захист повною мірою співпрацювати з експертом, чи буде мати якісь обмеження і діяти опосередковано, у разі задоволення клопотання про залучення експерта слідчим у порядку ч. 1. ст. 243 нового КПК України або слідчим суддею у порядку ст. 244 нового КПК?

Будь-яка слідча дія складається з трьох етапів – підготовки, безпосереднього проведення та оцінки отриманих результатів. Слідчий взаємодіє з експертом на кожному з них. Логічно передбачити, що сторона захисту також буде здійснювати взаємодію, або, принаймні, претендувати на це під час підготовки до призначення експертизи, під час її провадження та у ході оцінки отриманих результатів.

У ході підготовки до призначення експертизи сторона захисту зможе отримати різноманітні консультації, що дозволять правильно обрати експертну установу, сформулювати запитання та підібрати об’єкти для дослідження. На цьому етапі виникає ряд питань. Чи зможе сторона захисту безпосередньо залучати експертів – співробітників державних експертних установ? Який документ необхідно направити в експертну установу для ініціації експертизи? Чи буде він обов’язковим для керівника державної експертної установи?

Який буде механізм оскарження дій слідчого у разі, якщо він відмовить у задоволенні клопотання про надання матеріалів кримінальної справи для проведення експертного дослідження? У яких випадках слідчий буде зобов’язаний надати ці матеріали, а у яких матиме право відмовити у їх наданні?

Під час проведення експертизи експерт має право направити особі, яка призначила експертизу клопотання про надання додаткових матеріалів. У якому порядку зможе задовольнити це клопотання захисник? Що відбуватиметься у випадку, коли такі матеріали можна буди отримати тільки через слідчого, а від відмовить задоволенні відповідного клопотання з боку захисника?

В необхідних випадках і в зв’язку з отриманням відповідного клопотання, для поповнення відсутніх матеріалів слідчий може залучити експерта до участі у провадженні слідчих дій (слідчий експеримент, повторний огляд місця події, відбір зразків для порівняльного дослідження тощо). Вбачається, що захисник у подібних випадках також зможе лише виносити клопотання перед слідчим.

Розглянемо етап оцінки висновку, оскільки тут також постає низка питань. Так оцінка, висновку сторонами обвинувачення та захисту буде тягнути за собою різні наслідки. Якщо висновок експерта не викликає сумнівів, то він використовується в процесі розслідування для встановлення фактичних обставин злочину. Якщо ж у висновках експерта буде виявлено ряд фактичних неточностей, незначних розбіжностей в датах, арифметичні помилки і описки тощо, які могли виникнути в результаті недбалості експерта, згідно з ч. 7 ст. 101 нового КПК України кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку. Слід зазначити, що не всі недоліки експертного висновку можна усунути шляхом допиту експерта. Так, у випадку, коли експерт відповів не на всі питання, дослідив не всі об’єкти, кінцеві висновки не витікають із дослідної частини експертного висновку тощо, вказані недоліки можна усунути лише новим додатковим або повторним експертним дослідженням. У той же час за новим КПК не передбачається проведення додаткових і повторних експертиз, які раніше були ефективним інструментом для усунення згадуваних недоліків.

Таким чином, можна зробити висновок, що незважаючи на надане стороні захисту право самостійно залучати експерта до проведення експертизи, повноцінна взаємодія захисника з експертом неможлива і окреслені у статті проблеми потребують подальшого вивчення і внесення змін та доповнень у кримінально-процесуальне законодавство та підзаконні акти.

Одержано 23.09.2012

В статье обозначены основные проблемы, с которыми может столкнуться сторона защиты в процессе реализации права на самостоятельное привлечение эксперта к проведению экспертизы в уголовном процессе.

Ключевые слова: сторона защиты, эксперт, следователь, взаимодействие.

The paper outlines the key issues that may be faced by the defense in the course of realization of the right to involve an independent expert in criminal procedure.

Keywords: defense, expert, investigator, cooperation.

L

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА ГРАБІЖ, ВЧИНЕНИЙ У СПІВУЧАСТІ

Розглянуто питання кримінальної відповідальності за грабіж, вчинений у співучасті.

Ключеві слова:грабіж, співучасть, змова.

В умовах реформування кримінального судочинства в світлі прийняття нового Кримінального процесуального кодексу особливої уваги потребує розробка питань кримінальної відповідальності за грабіж вчинений у співучасті.

Згідно ч. 1 ст. 28 КК злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Частина 2 ст. 28 КК визначає, що злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення [1].

Отже, відповідно до положень ч. 2, 3 ст. 28 КК вчинення злочину групою осіб передбачає вчинення його тільки виконавцями, а вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою – як співучасниками виконавцями (співвиконавцями), так і співучасниками з розподілом між собою ролей (організатор, пособник тощо).

У випадку співвиконавства, тобто вчинення злочину двома або більше виконавцями, можливо вчинення злочину групою осіб як за попередньою змовою, так і групою осіб без попередньої змови. Попередня змово про спільне вчинення злочину може бути досягнута на будь-якій стадії до початку злочину. Ця домовленість може відбуватися задовго до вчинення злочину, може відбуватися безпосередньо перед злочином, але обов’язково до замаху на нього [2, с. 233], оскільки закон вказує лише на ознаку попередності і не вказує на її межі. Вчинення злочину без попередньої змови передбачає, що особа приєднується до вчинення злочину іншим виконавцем, на етапі вчинення злочину, але до моменту його закінчення виконуючи роль виконавця (співвиконавця).

Отже, різниця між вчиненням злочину групою осіб (співвиконавцями) за попередньою змовою та вчиненням злочину групою осіб (співвиконавцям) без попередньою змовою полягає лише в наявності (відсутності) попередньої домовленості на вчинення злочину.

Змістовне наповнення ч. 2 ст. 28 КК передбачає, що на думку законодавця попередня домовленість осіб на вчинення злочину складає більшу небезпеку, ніж її відсутність. Тому, ч. 2
ст. 186 КК посилює кримінальну відповідальність саме за грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.

Отже, вчинення грабежу співвиконавцями без попередньої змови слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 186 КК, а вчинення грабежу за попередньою змовою групою осіб – за ч. 2 ст. 186 КК. Але, між співвиконавцями грабежу, які за попередньою змовою домовилися про вчинення цього злочину та співвиконавцями грабежу, які попередньо не домовлялись його вчиняти немає особливої різниці. В будь-якому разі злочин вчиняється групою осіб і кожна особа виконує частину об’єктивної сторони грабежу. Проте, максимальний вид і розмір покарання встановлений санкцією ч. 1 ст. 186 КК передбачає позбавленням волі на строк до чотирьох років, а максимальний вид і розмір покарання встановлений санкцією ч. 2 ст. 186 КК – від чотирьох до шести років.

У літературі вже висловлено думку, що встановлювати в санкціях статей кримінального закону суттєво відмінні міри покарання залежно від того, чи вчинено злочин за попередньою змовою групою осіб або без попередньої змови, уявляється недоцільним та необґрунтованим [3, с. 150]. І це прямо стосується кваліфікуючих ознак грабежу, тим більше що потерпілому при вчиненні грабежу групою осіб невідомо, чи ця група осіб за попередньою чи без попередньої змови, і він однаково сприймає їх як небезпечне для нього явище.

Такий підхід до визнання кваліфікуючою ознакою злочину вчинення його будь-якою групою осіб демонструє в деяких статтях також і чинний Кримінальних кодекс України, наприклад: вчинення групою осіб зґвалтування (ч. 3 ст. 152 КК), насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 153 КК), хуліганства (ч. 2 ст. 296 КК), непокори або іншого умисного невиконання наказу (ч. 2 ст. 402 КК), опору начальникові (ч. 2 ст. 404 КК), погрози або насильства щодо начальника (ч. 2 ст. 405 КК), порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (ч. 3 ст. 406 КК). Але грабіж не менш небезпечний злочин і він також може вчинятися групою осіб без попередньої змови і спричиняти при цьому не менш небезпечні наслідки, ніж грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.

Мабуть тому в кримінальних кодексах багатьох зарубіжних держав цей склад містить саме таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення грабежу групою осіб. Наприклад, така кваліфікуюча ознака передбачається КК Республіки Білорусь [4, с. 150], КК Естонської Республіки [5, с. 134], КК Киргизської Республіки [6, с. 178], КК Грузії [7, с. 216], КК Республіки Молдова [8, с. 259].

Таким чином, з урахуванням викладеного, на наш погляд слід посилити кримінальну відповідальність за грабіж вчинений групою осіб не залежно від наявності чи відсутності попередньої домовленості між співучасниками.

Проте, формулювання ч. 2 ст. 28 КК «група осіб» передбачає вчинення злочину тільки співвиконавцями, що не уможливлює кваліфікацію дій співучасників з розподілом ролей як вчинення злочину групою осіб. Тому, пропонуємо розглянути питання щодо встановлення ч. 2 ст. 186 КК кримінальної відповідальності за грабіж вчинений групою осіб та грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.

Окремі питання правової регламентації
міжнародного співробітництва за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

У статті проаналізовані основні положення щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за чинним та новим кримінальним процесуальним законодавством України.

Ключові слова:міжнародне співробітництво, видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція).

Успішна боротьба зі злочинністю з урахуванням масштабів її сучасного розвитку не уявляється можливою без об’єднання зусиль різних держав. Нормативно-правова об’єктивація такої єдності, у першу чергу, забезпечується підписанням дво- та багатосторонніх міжнародних угод щодо правової допомоги у кримінальних справах. Поряд з цим, положення таких угод у багатьох випадках є доволі загальними, а відтак потребують деталізації на рівні національного законодавства.

Однією зі спроб подібної деталізації стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – новий Кодекс), який набуває чинності 19 листопада 2012 року [1]. Цей Кодекс вносить позитивні зрушення до правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу: відповідний розділ називається «міжнародне співробітництво під час кримінального провадження» і регламентує питання, пов’язані із загальними засадами міжнародного співробітництва (глава 42), питання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій (глава 43), видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції) (глава 44), кримінального провадження у порядку перейняття (глава 45), визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб (глава 46). Проте відповідний розділ не містить питання, пов’язані з імунітетом дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав та не визначає, що саме, слід розуміти під «міжнародним співробітництвом під час кримінального провадження».

Згідно з прийнятим у науці міжнародного права визначенням, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю розуміють як «співробітництво різних держав у боротьбі зі злочинними діяннями, суспільна небезпека яких вимагає об’єднання зусиль декількох держав» [2, с. 53]. До них належать міжнародні злочини та кримінальні злочини міжнародного характеру (транснаціональні злочини) [3, с. 234].

Враховуючи, що кримінальним законодавством більшості країн встановлена дія принципу юрисдикції тієї чи іншої держави, міжнародне співробітництво тривалий час поширювалося переважно на боротьбу лише з певними видами злочинів.

В. П. Шупилов, досліджуючи міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю, вказував на те, що «… співробітництво держав у кримінальних справах, як правило, регулюється відповідними договорами», аналізував міжнародні договори СРСР про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах [4, с. 85].

В. М. Волженкіна зазначає, що необхідність співробітництва у кримінальних справах викликана насамперед потребою країни в допомозі при розслідуванні злочинів, учинених іноземцями чи відносно іноземців, а також для отримання доказів на території інших держав [5, с. 128].

Необхідність співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю викликана насамперед потребою України в допомозі при розслідуванні й розгляді кримінальних справ, ускладнених «іноземним» або «міжнародним» елементом. Тенденція до співробітництва органів юстиції, судочинства різних держав у сфері кримінального процесу неминуче спричинює і розширення екстратериторіальної дії кримінально-процесуального права, застосування однією державою законодавства іншої держави у сфері своєї територіальної юрисдикції [6, с. 109].

Проте, незважаючи на різноманіття термінологічного позначення вказаного виду співпраці, її сутність єдина – це сумісна діяльність: різних держав у сфері правової регламентації відповідних аспектів боротьби зі злочинністю; міжнародних судових та поліцейських органів; спеціалізованих органів різних держав щодо надання професійно-технічної допомоги у боротьбі зі злочинністю, розшуці та затриманні осіб, котрі підозрюються у вчиненні злочинів, їхній екстрадиції тощо; міжнародних недержавних організацій.

Пропонуємо внести у новий Кримінальний процесуальний кодекс України поняття міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, під яким слід розуміти спільну діяльність держав у боротьбі зі злочинністю, що полягає у взаємному здійсненні допустимих за національними законами та міжнародними угодами дій, які сприяють виявленню злочинів, їх розслідуванню й судовому розгляду, а також забезпеченні виконання вироків та інших рішень судових органів.

Інститут видачі особи (екстрадиції) спрямований на забезпечення принципу невідворотності покарання винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь і відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального судочинства.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс передбачає суттєве оновлення інституту екстрадиції. Зауважимо, що нові положення містять як недоліки, так і переваги порівняно з чинним кодексом. Розглянемо окремі найбільш істотні переваги Кодексу в цій частині.

Згідно з новим Кодексом процедура екстрадиції може застосовуватися до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення – злочин чи кримінальний проступок. Утім, застосування процедури екстрадиції до осіб, котрі вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, не узгоджувалися з міжнародними зобов’язаннями України за чинним КПК України.

Наприклад, ратифікувавши Європейську конвенцію про видачу правопорушників, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати видачу лише осіб, котрі скоїли злочини, за які передбачено позбавлення волі на не менш ніж 1 рік.

Окрім того, видача осіб, які вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, є невиправданою, оскільки ефект від неї буде неспівмірним з витратами держав на здійснення такої процедури.

Тому були внесені законодавцем у новий Кодекс положення, що визначають кримінальні правопорушення, у зв’язку з учиненням яких компетентні органи іноземної держави або України можуть звертатися один до одного із запитом про видачу особи.

Крім того, ще позитивним у новому Кодексі є наявність такої підстави для закриття кримінального провадження, як неотримання згоди держави, яка видала особу. Екстрадиційний процес ґрунтується на тому, що видана особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочині, за які здійснена видача (екстрадиція). На жаль, ці положення невраховані у чинному КПК України.

Так, на відміну від чинного КПК, в ст. 588 нового Кодексу регламентується спрощений порядок видачі осіб, який може бути застосований лише у випадку наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу. Відмінність цього порядку від звичайного полягає в тому, що при ньому не проводиться екстрадиційна перевірка та встановлені коротші строки для вирішення судом та уповноваженим органом питання щодо видачі особи.

Відсутність спрощеного порядку в чинному КПК України значно затягувало вирішення питання та бюрократизувало процедуру екстрадиції.

Окремі недоліки інституту екстрадиції не усунуто й новим Кодексом. Згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Аналогічні положення щодо невидачі виключно власних громадян містяться й у міжнародних договорах.

Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу «громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду». Тобто це положення кримінального законодавство суттєво розширило коло суб’єктів, які не підлягають видачі. Склалася ситуація, за якої підстави відмови у видачі особи національним кримінальним законодавством, з одного боку, і Конституцією та міжнародними договорами — з другого, не узгоджуються між собою.

Вважаємо звернути увагу на ще деякий недолік нового Кодексу, де передбачається застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення здійснення екстрадиції. Зі змісту ст. 582 документа вбачається, що цьому передує затримання особи.

Разом з тим положення, що регламентують порядок затримання осіб стосовно яких надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт, відсутні. Водночас відповідно до ст. 207 нового Кодексу ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, за винятком затримання особи «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, котра підозрюється у його вчиненні».

З огляду на викладене новий Кодекс доцільно було б доповнити положенням щодо надання повноважень певним органам чи особам затримувати осіб, стосовно яких до компетентних органів України надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт. В іншому випадку затримання таких осіб не ґрунтуватиметься на законі та буде протиправним.

Як позитивний момент слід відмітити спробу закріплення на рівні національного законодавства ще один комплексний правовий інститут визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передачі засуджених осіб.

На сьогоднішній день визнання і виконання іноземних судових рішень як одна із форм міжнародного співробітництва, регулюються, в першу чергу, низкою спеціальних багатосторонніх та двосторонніх міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Але всі вказані договори передбачають наявність внутрішнього законодавчого механізму реалізації таких положень. Тобто саме національне законодавство має визначати, який компетентний орган, в якому порядку має застосовувати ті чи інші міжнародні норми, узгоджуючи їх із внутрішнім законодавством ,з однієї сторони, забезпечуючи точне і повне відображення норм міжнародного права, з іншої.

На жаль, чинним Кримінально-процесуальним кодексом України взагалі не регламентується цей інститут. Але в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, в новому Кодексі передбачена окрема глава 46, де розглянута процедура визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передачі засуджених осіб.

Викладене дає підстави для висновку про необхідність законодавчої корекції деяких положень нового КПК України щодо загальних засад міжнародного співробітництва, екстрадиційного процесу. Процес імплементації міжнародних норм щодо співробітництва у кримінальному судочинстві має бути продовжено.