Типові слідчі ситуації і програми наступного етапу розслідування. 2 страница

Тим не менш, з різким зростанням продуктивності комп’ютерів та комп’ютерних програм ці методи все в більшій мірі витісняються методами цифрової обробки зображень [2, с. 41].

Під посиленням контрасту фотографічним шляхом маються на увазі фотографічні методи, що застосовуються з метою зміни співвідношення яскравості об’єкта на чорно-білому фото­матеріалі (кольороподіл), чи кольорів тону – на кольоровому (кольоророзбіжність) [1, с. 285].

Існуючі методи посилення контрасту в криміналістиці, поділяють на: методи посилення контрасту при фотозйомці, у процесі обробки фотоматеріалів та методи посилення контрасту готового зображення.

У техніко-криміналістичному дослідженні документів, при встановлені послідовності штрихів, що перетинаються, кольоророзрізнення за допомогою світлофільтрів застосовується для посилення контрасту між слабовидимими записами і поверхнею документа дослідженням у зоні спектра, де речовина штрихів має максимум поглинання, а також для встановлення факту дописування шляхом диференціації матеріалів письма, що мають різний ступінь світлопоглинання.

Справа в тому, що при застосуванні копіювальних методів, зазвичай, відкопійовані штрихи мають ненасичений вигляд та погано проглядаються візуально за допомогою збільшуваних приладів та чим більше збільшення, тим гірше видно межі штрихів, що негативно впливає на оцінку ознак при встановленні послідовності їх нанесення. Експертиза штрихів, що перетинаються, потребує наочності, тобто ілюстративної доказової бази, де б чітко було видно ознаки першочерговості нанесення штрихів – переривчастість одного штриха та цілісність іншого.

На сучасному етапі, метод підвищення контрасту відкопійованих штрихів, можна проводити з використанням комп’ютерного обладнання та спеціальних графічних редакторів по типу «Photoshop», «Photopaint» та інші, що дозволяють, не тільки посилити контраст зображень штрихів, але і збільшити масштаб та забезпечити їх трансформацію (пересування та обертання об’єктів у площині екрану, наприклад, для переведення зображення з дзеркального у пряме).

Методи цифрової обробки зображень є більш точними, надійними, гнучкими і простими у реалізації, ніж звичайні методи. Так, для проведення порівняльних досліджень різноманітних об’єктів ТКДД, можна застосовувати порівняльне дослідження методом накладання. Для підвищення доказової бази – наочності, при встановленні послідовності нанесення штрихів, що перетинаються, застосовується метод накладання зображень досліджуваних штрихів та зображень відкопійованих їх ділянок (див. рис. 1).

Рис. 1. Збільшене зображення фрагменту досліджуваного запису та відбитку печатки та їх відкопійованих фрагментів з послідуючим накладанням за допомогою комп’ютерної графічного програми

У криміналістиці вже є розробки технічного вирішення застосування цифрової техніки з програмним забезпеченням для реалізації порівняльного дослідження документів методом накладання. У цьому випадку методика дослідження складається з чотирьох етапів (наприклад, із застосуванням програми «Photoshop»): 1) оцифровування зображень наданих на дослідження об’єктів (зручно використовувати для цього планшетний сканер з максимальною розрізнювальною здатністю); 2) приведення зображень до однакової взаємної орієнтації на площині та їх кольорова корекція (треба пам’ятати, що забороняється коригувати втрачені графічні деталі, які виникли з причини недостатньої у сканера розрізнювальної здатності, ручним способом, оскільки це суперечить вимогам достовірності отримання зображень об’єктів криміналістичної експертизи); 3) накладання зображень об’єктів, що ідентифікуються; 4) оцінювання результатів накладання – експерт повинен оцінити збіг (або розбіжність) контурів деталей об’єктів та їх кольорових характеристик. Якщо до персонального комп’ютера підключити принтер, то відразу можна буде отримати ілюстрації до експертного дослідження.

Після проведеної апробації метод комп’ютерного накладання продемонстрував свою доступність. Слід зазначити, що зараз іще відсутні дані про метрологічні випробування засобів цифрової техніки та їх програмного забезпечення, але це не завадить використанню АПК на базі персональних комп’ютерів для експертних досліджень, якщо експерти будуть контролювати адекватність інформації, що виводиться на екран монітора. Для проведення зазначеного методу експерт повинен мати навички роботи з комп’ютерною технікою та вказаними графічними редакторами.

Особливості процедури судового розгляду
кримінального провадження у формі приватного
обвинувачення за новим КПК України

Кримінальне судочинство як одна із форм правозастосовної діяльності виступає засобом забезпечення права особи на судовий захист (ст. 55 Конституції України) від будь яких порушень, зокрема, і від кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК України [1], провадження по яким здійснюється у формі приватного обвинувачення. З цього приводу О. Г. Шило відмічає, що весь кримінальний процес є способом забезпечення реалізації права на судовий захист, оскільки в кінцевому виразі судовий захист спрямований на відновлення порушених прав і законних інтересів особи [2, с. 5]. Саме тому актуальним завданням сучасної юридичної науки є продовження пошуку найбільш ефективних форм захисту, а в контексті прийняття нового КПК України це завдання полягає у аналізі змісту його положень з метою опрацювання теоретичних та методологічних засад практичної реалізації нової ідеології кримінальної процесуальної діяльності, у тому числі і щодо процедури судового розгляду матеріалів кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Відмітимо, що проблематика правової регламентації порядку судового розгляду, як центральної стадії кримінальної процесуальної діяльності, завжди привертала увагу науковців та практиків. До її дослідження зверталися такі відомі вітчизняні науковці як Ю. М. Грошевий, О. В. Капліна, Л. М.

Лобойко, В. Т. Маляренко В. С. Стефанюк, О. Г. Шило та ряд інших. У свою чергу, питання приватного обвинувачення знайшли своє відображення у працях В. В. Введенської, Ю. О. Гурджі, С. Л. Деревянкіна, Н. В. Малярчука, В. О. Попелюшка, І. В. Рогатюка, В. М. Юрчишина та ін. Практична реалізація здобутків цих вчених дала можливість опрацювати правову основу судового провадження взагалі та приватного обвинувачення зокрема. Однак зі вступом у дію КПК України, стає актуальним проведення його аналізу для формування оновленої теоретичної та методологічної бази, яка забезпечить реалізацію положень цього кодексу. Метою статті є аналіз повноти регламентації особливостей процедури судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за новим КПК України.

Для досягнення мети дослідження проаналізуємо відмінності нового порядку судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення від того, який був за КПК України 1960 року.

Насамперед відмітимо, що законодавець застосував той же підхід до побудови правової основи судового розгляду як і у КПК України 1960 року. Так, регулювання цієї стадії здійснюється за допомогою двох груп норм – загальних (§ 1 гл. 28 КПК України) та безпосередньо тих, що регламентують процедуру судового розгляду (§ 3 гл. 28 КПК України). Звернемо увагу, що стосовно деяких категорій кримінальних проваджень особливості їх судового розгляду додатково передбачені у інших главах КПК України (наприклад, гл. 38 «Кримінальне провадження щодо неповнолітніх»). Але, як свідчить аналіз тексту гл. 36 «Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення» КПК України, вона не містить жодних норм, які б передбачали особливості порядку судового розгляду вказаного кримінального провадження. Це свідчить про неповноту правової регламентації досліджуваного кримінального провадження.

Щодо загальних положень судового розгляду, то відмітимо ті моменти, які відрізняють новий порядок від того, що був передбачений КПК України 1960 року. Так, до загальних засад віднесено положення про розумний строк судового розгляду, що у більшому ступені відповідає вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це орієнтує суд на виконання вказаного положення, а сторонам дає можливість вимагати розгляду обвинувачення саме в розумний строк.

Таким чином, констатуючи обов’язкову участь у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення прокурора, можна дійти висновку, що ми маємо справу із провадженням, яке за своєю формою відповідає колишньому приватно-публічному обвинуваченню. Особливо з урахуванням того, що примирення сторін вже не є окремою та самостійною підставою для закриття цього провадження (п. 6 ст. 6 КПК України 1960 року), а є однією з форм звільнення від кримінальної відповідальності (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України). Вважаємо, що такий підхід не відображує тих особливих рис, які і є підставою виділення в теорії процесуального права та на практиці окремого провадження, яке здійснюється формі приватного обвинувачення. Тому є всі підстав вести мову про необхідність внесення відповідних змін у порядок досліджуваного провадження.

Ще одним моментом, який не у повній мірі відображує специфіку приватного обвинувачення є участь у провадженні потерпілого, якому у приватному обвинуваченні повинна надаватися одна з центральних ролей. Так, щодо наслідків його неприбуття (ст. 325 КПК України), то ніяких особливостей у цій статті з цього приводу не міститься. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду як це має місце щодо обвинуваченого (ст. 323 КПК України). Ніяких вказівок на обов’язковість присутності потерпілого при розгляді приватного обвинувачення КПК України також не містить.

З цього зробимо такі висновки: можливість проведення судового засідання без потерпілого, але за присутності прокурора, характеризує провадження як публічне, адже прокурор підтримує державне обвинувачення (ч. 4 ст. 22 КПК України); - можливість проведення судового розгляду без потерпілого впливає на саму концепцію приватного обвинувачення як обвинувачення, яке висунуто та підтримується приватною особою, тому запропонована у КПК України модель цього провадження істотно змінює підходи до розуміння приватного обвинувачення.

Таким чином, або ми знову маємо справу із публічним провадженням, але яке чомусь має назву приватного обвинувачення, хоча тоді незрозуміло у чому тут проявляється приватна його складова, окрім підстав початку такого провадження (може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (ч. 1 ст. 477 КПК України). Або законодавець, приймаючи КПК України, допустив неповноту правової регламентації досліджуваного провадження. Причому, ознайомлення із текстом КПК України свідчить, що саме друга ситуацій з більшим ступенем вірогідності має місце у КПК України. Вважаємо, що вона повинна бути виправлена шляхом внесення змін та доповнень до нього.

Продовжуючи далі аналіз правової регламентації судового розгляду досліджуваного провадження, відмітимо ще два такі нововведення.

Перше стосується визначення права осіб перебувати в залі судового засідання (ст. 328 КПК України). Це правило носить організаційний характер, але щодо нашого дослідження цікавим видається частина друга цієї статті, яка передбачає, що близькі родичі та члени сім’ї обвинуваченого і потерпілого мають пріоритетне право бути присутніми під час судового засідання. Вважаємо, що для провадження у формі приватного обвинувачення це матиме власне значення, наприклад, коли близькі родичі та члени сім’ї сторін провадження зможуть позитивно вплинути, наприклад, на прийняття рішення про примирення між сторонами. Це чимось буде нагадувати сімейні конференції з Нової Зеландії, які виступають як форма відновлювального правосуддя [3, с. 108‒111].

У цьому контексті звернемо увагу на те, що частина кримінальних правопорушень, які розглядаються в суді як кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, можуть бути вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого (п. 2, 3 ч. 1 ст. 477 КПК України). Тому питання про присутність інших членів сім’ї повинно суддею вирішуватися в кожному разі виходячи із особливостей конкретної справи. Відповідно, ця норма при її правильному застосуванні цілком може стати однією із особливостей судового розгляду та вирішення по суті обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

З метою посилення дії цієї норми пропонуємо доповнити ст. 328 КПК України частиною тертою такого змісту: «У кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення суд вживає заходів до виклику в судове засідання близьких родичів чи членів сім’ї потерпілого та обвинуваченого».

Наступною новелою КПК України стала можливість під час судового провадження проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції. Слід визнати це доволі прогресивним кроком, який відображує сучасний стан суспільних відносин ат ступінь демократизму суспільства. За допомогою відео конференції не тільки можливо забезпечити економію процесуального часу, тобто сприяти реалізації такої засади як розумний строк судового розгляду. Насамперед, це сприяє забезпеченню прав сторін, захисту їх інтересів. Адже знову таки відмітимо, що кримінальні правопорушення, провадження по яким здійснюється у досліджуваній формі, можуть бути вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого (п. 2, 3 ч. 1 ст. 477 КПК України). І визнання судом відповідних підстав вагомими (сором перед близькою людиною, можливість подальшого загострення конфлікту між сторонами) дасть можливість проведення окремих процесуальних дій у режимі відеоконференції. Але чи буде цей механізм використано у судовому розгляді приватного обвинувачення чи ні, ми вважаємо крок законодавця по введенню відео конференції прогресивним.

У КПК України окремої регламентації здобули питання меж обвинувачення, адже зараз це питання фактично вирішується лише прокурором, крім випадку зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи (ч. 3 ст. 337 КПК України). Від того, які дії вчинить прокурор (змінить обвинувачення, висуне додаткове, відмовитися від підтримання державного обвинувачення) істотним чином залежить процедура судового розгляду. Відмітимо, що у новому кодексі питання меж обвинувачення здобуло більш систематизованого вигляду, що зроблено шляхом включення всіх норм щодо цього питання у статтях окремого § 2 гл. 28 КПК України.

В контексті нашого дослідження основну увагу привертає питання відмови прокурора від обвинувачення. Насамперед, відмітимо, що основну увагу ми звертаємо на момент відмови прокурора від обвинувачення і трансформації державного обвинувачення у приватне (ч. 5 ст. 340 КПК України). Згідно положення цієї норми у випадку, коли прокурор відмовився, а потерпілий погодився підтримувати обвинувачення в суді, кримінальне провадження набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення. При такому порядку виникнення приватного обвинувачення знову можна відмітити, що за своєю формою, за умови участі у кримінальному провадженні прокурора, саме провадження по будь-якому кримінальному правопорушенню реалізується у формі державного обвинувачення. Це додатково підтверджує раніше обґрунтовану нами тезу, що у КПК України фактично під назвою «кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення» передбачено приватно-публічне провадження, яке більш правильно називати «кримінальне провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого».

Хоча звернемо увагу на той момент, що у КПК України 1960 року у подібній ситуації, коли прокурор відмовлявся від обвинувачення, а потерпілий наполягав на подальшому розгляді справи, переходу від однієї форми обвинувачення до іншої не відбувалося. Принаймні в КПК України 1960 року про це мова не йшла. Так, згідно до ст. 264 КПК України 1960 року при відмові прокурора від обвинувачення суд роз’яснює потерпілому право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, але процедура здійснення провадження залишається така сама – публічна. При цьому окремою категорією кримінальних справ були справи приватного обвинувачення. Розмежування між процедурою здійснення обвинувачення полягала у цілій сукупності моментів (особливості порушення, основний суб’єкт підтримання обвинувачення, відмова від обвинувачення, примирення тощо). Вважаємо, що і у випадку, передбаченому ст. 340 КПК України слід більш виважено підійти до визначення природи обвинувачення.

До речі, виділення приватного обвинувачення, окрім самої процедури провадження, базується також на характері кримінального правопорушення та змісті тих приватних прав і свобод, які ним порушені. Відповідно, якщо кримінальне правопорушення не передбачено ст. 477 КПК України, то його слід вважати таким, що відноситься до кримінального провадження у формі публічного обвинувачення, і ніяка зміна суб’єкта обвинувачення не вплине на його публічно-правову природу. Також відмітмо, що передача права підтримувати обвинувачення від прокурора до потерпілого може відбутися тільки щодо тих кримінальних правопорушень, в наслідок яких заподіяна шкода особі. У інших випадках при відмові прокурора від обвинувачення суд має зарити кримінальне провадження (п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України).

Хоча цілком можна допустити, що вказані вище недоліки обумовлені технічною помилкою. Так, КПК України, наприклад, ч. 5 ст. 340 КПК України, прямо вказує на те, що при відмові прокурора від обвинувачення та висловлення на це згоди потерпілим, провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення. Однак, за певних причин процедура приватного обвинувачення не була розроблена та не включена до тексту КПК України. Вважаємо, що вирішення цієї ситуації можливе завдяки опрацюванню цілісної та внутрішньо узгодженої процедури кримінального провадження досліджуваної категорії. Ця процедура повинна враховувати ті особливості, які лежать в основі виокремлення приватного обвинувачення та утворюють його власний процесуальний режим, що у сукупності і дає підставу для виділення окремого інституту кримінального процесуального права та врегульованого ним самостійного кримінального провадження.

Така пропозиція підтверджується тим, що поглиблення в КПК України засад змагальності й диспозитивності, а також тенденція до подальшої диференціації кримінальних проваджень обумовлюють потребу в належному опрацюванні процесуальної форми провадження у формі приватного обвинувачення. Саме на вдосконалені його процесуальної форми і слід зосередити увагу законодавця, науковців і практиків. Адже, як відомо з теорії кримінального процесу, саме процесуальна форма є однією з основних гарантій прав, свобод і законних інтересів особи у кримінальному судочинстві, зокрема і тих осіб, які є учасником провадження у формі приватного обвинувачення.

Спираючись на наведене констатуємо, що у новому КПК законодавець фактично відмовився від традиційного розуміння інституту приватного обвинувачення, а його заміщено раніш існуючою в КПК України 1960 р. категорією справ приватно-публічного обвинувачення. За такого підходу вести мову про існування окремого провадження, яке мало б певні особливості, абсолютно неможливо. Розширення кола кримінальних правопорушень, по яких провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення, при всій його позитивності, не дає підстав для констатації наявності самого провадження з певними правилами, зі специфічністю процесуальних дій, наприклад, як у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх.

На наше переконання існують, два шляхи вирішення цієї колізії. Перший – це відмова від включення до системи кримінальної процесуальної діяльності окремого провадження у формі приватного обвинувачення. Другий, найбільш прийнятний, – це належна правова регламентація приватного обвинувачення як окремого провадження, яке забезпечує захист приватних прав особи, порушення яких відбулося внаслідок кримінального правопорушення, що пов’язано, по-перше, із покладанням на приватного обвинувача обов’язку підтримувати й доводити правомірність пред’явленого ним обвинувачення, а по-друге, обумовлює наділенням його відповідними засобами доведення перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

На нашу думку, яка ґрунтується на аналізі практики функціонування інституту приватного обвинувачення в інших країнах та виявленні його правової природи, саме другий варіант є найбільш ефективним. А тому зауваження Президента України з приводу того, що з появою якихось зауважень до КПК, з виявленням недоліків існує можливість ще над ними попрацювати [5] ми повністю згодні така можливість попрацювати повністю стосується провадження у формі приватного обвинувачення

Окремі аспекти підготовки кадрів для органів
прокуратури у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України

Досліджено специфіку діяльності органів прокуратури у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України. Наголошено, що одним із ключових факторів оптимізації діяльності органів прокуратури має стати підвищення кваліфікації та підготовка кадрів для органів прокуратури. Визначено основні моменти, яким має приділятися увага під час підготовки кадрів для органів прокуратури.

Ключові слова: органи прокуратури, новий Кримінальний процесуальний кодекс України, підготовка кадрів.

У зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу (далі ‒ КПК) України кардинально змінюється весь порядок діяльності органів прокуратури, зокрема змінюється їх статус і специфіка наглядової діяльності. Зважаючи на це, одним із ключових факторів оптимізації діяльності органів прокуратури має стати підвищення кваліфікації та підготовка кадрів, зокрема ознайомлення працівників органів прокуратури із змінами до чинного національного законодавства. Отже, вважаємо за необхідне проаналізувати основні зміни, що набирають або вже набрали чинності у 2012 р., і на основі цього виробити конкретні пропозиції щодо підвищення кваліфікації та підготовки кадрів для органів прокуратури.

Відповідно до нового КПК України [1], Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13 квітня 2012 р. № 4652 [2], закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789 [3], з травня 2012 р. до чинного національного законодавства внесено такі зміни:

1) впроваджується нова категорія «кримінальні правопорушення», яка буде поділятися на злочини та кримінальні проступки за критерієм тяжкості (ст. 2, 3, 38 КПК України);

2) об’єднано відокремлені на сьогодні стадії дізнання та досудового слідства в єдину стадію досудового розслідування. Новостворена стадія буде розпочинатися з моменту надходження інформації про вчинений злочин до правоохоронних органів. Отримана інформація про вчинений злочин в обов’язковому порядку має вноситися до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слід звернути увагу, що під час проведення дізнання буде здійснюватися розслідування виключно кримінальних проступків, а під час проведення досудового слідства - розслідування злочинів (ст. 3, 45, 132, 214 КПК України);

3) скасовано необхідність прийняття постанови про порушення кримінальної справи (ст. 214–222 КПК України);

4) введено такий запобіжний захід, як домашній арешт, а також визначено як винятковий запобіжний захід тримання під вартою, які застосовуються виключно у тому випадку, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе забезпечити належну поведінку підозрюваного або обвинуваченого (ст. 176–206 КПК України);

5) вводиться нове тлумачення поняття «прокурор». Під поняттям «прокурор» з урахуванням новітніх змін у законодавстві слід розуміти Генерального прокурора України, першого заступника, заступників Генерального прокурора України, їх старших помічників та помічників, прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, спеціалізованих прокуратур (на правах обласних), їх перших заступників, заступників, міжрайонних прокурорів, прокурорів міст, районів, районів у містах та прирівняних до них спеціалізованих прокуратур, їх перших заступників і заступників, начальників головних управлінь, управлінь, відділів прокуратур, їх перших заступників, заступників, старших прокурорів та прокурорів прокуратур усіх рівнів, які діють у межах своєї компетенції;

6) ліквідовано військові прокуратури. Замість військових прокуратур створюються спеціалізовані прокуратури з нагляду за дотриманням законів у військових формуваннях. Таким чином, слід звернути увагу, що вносяться зміни до самої структури системи органів прокуратури;

8) процесуальне керівництво розслідуванням буде здійснювати прокурор, який даватиме доручення слідчим та прийматиме або погоджуватиме ключові процесуальні рішення (ст. 36 КПК України) та ін.

Повний перелік повноважень прокурора у кримінальному провадженні закріплений у
ст. 36 нового КПК України. Слід звернути увагу, що прокурор має керувати усіма діями слідчого, а слідчий, який в усьому світі є процесуально незалежною фігурою, за новим законом має дотримуватися усіх вказівок прокурора. Таким чином, можна зробити висновок, що у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України прокурор стає ключовою фігурою досудового розслідування.

Слід зазначити, що наведеними вище змінами не обмежується вся специфіка діяльності органів прокуратури у зв’язку з прийняттям нового КПК України. Дослідження усіх відмінностей у діяльності органів прокуратури, викликаних внесенням відповідних змін до законодавства, має бути предметом окремого дослідження; в рамках даної роботи лише коротко висвітлено найбільш значущі з них. Отже, вважаємо за доцільне перейти безпосередньо до висвітлення пріоритетних напрямків підвищення кваліфікації та підготовки кадрів для органів прокуратури.

Метою підготовки кадрів для органів прокуратури у зв’язку з прийняттям нового КПК України має бути забезпечення належного функціонування правоохоронної сфери держави висококваліфікованими кадрами, що є необхідним у зв’язку з необхідністю реалізації національних інтересів у контексті розвитку України як правової, демократичної, соціальної держави та зважаючи на новітні тенденції у чинному національному законодавстві.

Реалізація державної політики щодо підготовки кадрів для органів прокуратури має бути спрямована, у першу чергу, на забезпечення правоохоронної сфери держави висококваліфікованими кадрами, запровадження новітніх підходів у кадровому менеджменті, розбудову системи управління трудовими ресурсами, забезпечення високого рівня розвитку людського потенціалу держави, задоволення очікувань населення щодо діяльності правоохоронних органів (зокрема, органів прокуратури).