Gt; РильськийМаксим Вечірні розмови// Рильський Максим. Зібраннятворів: У 20 т.— К. 19X8. Т. 18. -С. 420. 4 страница

Однак у поглядах на це правило існують деякі розбіжності між вітчизняними та зарубіжними джерелами. А. 3. Москаленко до "вчинків, що обмежують право громадян на свободу висловлення ду­мок" відносить таку ситуацію: "якщо журналіст усупереч проханню ав­тора матеріалу чи людини, у якої брав інтерв'ю, не узгоджує з нею підготовлений до публікації остаточний текст, або ж допускає у тексті суттєві зміни без згоди і публікує його"¹⁸². Відтак, уже навіть у вітчиз­няній журналістиці це правило не діє категорично, а допускає вибірковість у застосуванні. Воно застосовується на вимогу об'єкта.

Західні ж методики взагалі не вимагають від журналіста погод­ження з об'єктом тексту його матеріалу. "Інтерв'ю має своїм завданням отримати більше інформації, ніж хоче надати співбесідник, — зазначе­но в складеному за французькою методикою підготовки працівників для ОМІ посібнику "Гід журналіста". — Краще уникати погоджень тек­сту інтерв'ю з тим, хто його давав. Інтерв'ю має бути побудованім у чіткій згоді з його основним повідомленням та ключем подачі"¹⁸³.

Як розуміти цю суперечність? її джерела в різному статусі жур­налістики в нас дома й у демократичних країнах Заходу. Наше законо­давство в галузі ОМІ настільки недосконале, що журналіст повсякчас стоїть перед загрозою судового позову навіть у випадку безвинної по­милки, не говорячи вже про гострий критичний матеріал, спрямований проти урядовця чи установи. У такому випадку, зрозуміло, краще за­здалегідь узгодити публікацію з джерелом інформації. Годі й говорити, що в такому випадку практично будуть усунуті всі критичні оцінки й навіть не лишиться місця для конструктивних пропозицій. Адже авто­ритет газети прямо залежить від того, наскільки послідовно вона пере­буває в опозиції до влади, наскільки сміливо критикує бездіяльність або неправильні дії урядовців чи державних структур. Західна журналі сти-

¹⁸² Москаленко А.З. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об'ява, 1998. — С. 156.

¹⁸³ Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів, складена за французькою ме­
тодикою вдосконалення працівників ЗМІ / Адаптація та упорядкування — Ал­
ла Лазарева. — К., 1999. — С. 35.

ка вже пройшла складний шлях боротьби за свободу слова, завоювала собі право за умов відповідальності безоглядно критикувати органи влади й урядовців, аж до президентів включно. Тому в західних методи­ках зустрічаються вимоги, які в наших умовах здаються неконструктив­ними. Насправді ж вони не позбавлені змісту, і наша журналістика буде з часом наближатися й до їх запровадження в практику.

Сучасна техніка ставить журналіста перед вибором записувати інтерв'ю в блокнот чи фіксувати його на диктофон. Тут не можна дати якихось однозначних рекомендацій, тим паче втримати українського журналіста від спокуси покористуватися технічним засобом. Ми лише наведемо дві думки американського журналіста Боннера Брайана, ко­респондента загальної інформаційної газети штату Міннесота (ЗДА) "Pioneer Press", який у жовтні 1996 року читав лекції з журналістської майстерності в Харківському будинку преси.

По-перше, вважає він, розншфровка інтерв'ю, записаного на дик­тофон, займає набагато більше часу, ніж записаного в блокнот. Дикто­фон дає лише послідовне відтворення розмови, тимчасом як записи в блокноті охоплюються зором одночасно, це створює гарні можливості для композиційних перестановок, згрупування матеріалу за рубриками.

По-друге, диктофон передбачає багаторазове використання магнітофонної плівки. Як правило, записані на диктофой інтерв'ю сти­раються невдовзі після публікації журналістського твору. Це робить не­можливіш повернення до раніше опублікованого матеріалу, повторне його використання. Адже кожен досвідчений журналіст знає, що дале­ко не весь обсяг інформації, що отримана з інтерв'ю, потім використо­вується в журналістському творові. Переглядаючи старі записи, можна віднайти не одну тему для нового виступ}'. Працюючи з диктофоном, журналіст починає кожного разу ніби з нуля і не залишає нічого в своєму архіві від своєї праці.

На користь записаного на магнітофонну стрічку інтерв'ю гово­рить те, що об'єктові буде неможливо відмовитися від своїх слів, якщо навіть він захоче це зробити згодом; плівка правитиме за документ у разі скарги на неточність поданої інформації.

Найкращим варіантом технічного забезпечення інтерв'ю є поєднання записів у блокноті найголовніших тез і положень із записом повного тексту розмови на диктофон. Це дозволить сполучити перева­ги кожного методу і усунути деякі їх вади.

Нехай ці міркування будуть враховані молодими журналістами в їхній подальшій професійній діяльності.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ДАЙДЖЕСТ(англ. digest — стислий виклад, резюме) — у сучасній журналістиці скорочений або повний передрук матеріалів інших видань.

Як правило, до такого передруку систематично вдаються провінційні друковані ОМІ, які мають слабку кореспондентську мережу і відчувають брак інформації п поповнюють їїнедостачу за рахунок столич­них видань. Наявність великої кількості дайджестів — ознака низького фа­хового рівня видання. Свідченням журналістської майстерності є на­явність у газеті чи журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто таких, що виготовлені саме для цього видання. Але навіть автори­тетні газети з глибокими традиціями сьогодні не обходяться без пере-друків найбільш цікавих матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках "Наші передруки ", "Дайджест ". Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки в них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються сенсаційні, непересічні твори та праці, які збагачують читача новими знаннями, не­сподіваними інтерпретаціями фактів.

Первісно дайджестами називалися адаптовані для масового читан­ня твори світової класики. Великі за обсягом романи стискувалися до розміру брошурки, що потребувала невеликого часу для ознайомлення й де­шево коштувала. За допомогою такого видання можна було за півгодини "пройти " "Сагу про Форсайтів " Д.Голсуорсі чи "Війну і мир " Л. Толстого. Зрозуміло, що такі дайджести могли дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили читачів ні з реальною філософською концепцією, ні з образ­ним світом творів. Тим паче, що будь-який переказ обоє язково містить у собі елементи вибірковості, а, отже, й інтерпретації.

ВИКЛАД П'ЯТНАДЦЯДЦЯТИЙ Виготовлення внутрішньої інформації

Публіцистика як серцевина, стрижень журналістики. Об'єкт і предмет публіцистики. Виявлення проблемної ситуації в публіцистиці Вимисел у публіцистиці. Головні елементи структури публіцистичного твору: оповідач, публіцистична ідея, публіцистичний конфлікт

Як уже мовилося, ми виходимо з тієї концепції, що журналістика є не лише діяльністю по перенесенню зовнішньої інформації від індивідуальних джерел до масової аудиторії, але й способом виготов­лення внутрішньої інформації. Щоправда, внутрішня інформація ство­рюється не всіма журналістами, а лише тими, хто виконує спеціальну роль оглядача, нарисовця, есеїста. Це журналісти особливо визначного рівня, що досягай великого авторитету в своїх виданнях, чиє слово, думка й позиція цінуються так само високо, як і думка спеціаліста в тій чи іншій галузі суспільного життя. Своєю багаторічною працею вони завоювали авторитет у читачів і дістали право на створення публіцис­тичної інформації.

У сучасному журналістикознавстві наявний і інший погляд на да­ну проблему. "Давня суперечка, — пишуть автори новітнього дослідження, — чи є публіцистикою новинарна інформація — безглузд-жа: будь-яке повідомлення, надруковане в ЗМІ, що розраховане на пев­не сприйняття аудиторією і несе на собі відбиток особистості автора, — публіцистичне"¹⁸⁴. Однак, таке широке розуміння публіцистики навряд чи утримається в нашій науці. Воно по суті ототожнює її власне з жур-н&шстикою. Тому ми надалі будемо виходити з традиційного уявлення про дану галузь духовної діяльності людини.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя, і Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцис­том, — для цього потрібний особливо яскравий талант, великий влас­ний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блиску­чий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово "публіцистика" виникло в німецькій мові ("Publizistik"), але в свою чергу постало з латинського слова "publikus", що в пере­кладі означає — "суспільний, народний". З німецької мови воно поши-

¹⁸⁴ Основьі творческой деятельности журналиста. — СПб., 2000. — С. 141.

v

рилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську.

Публіцистика — це своєрідний гни творчості, предметом котрого єактуальні явища й важливі питанняпоточного житія суспільства, .. метод їх освоєння характеризується,поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, внаслідок чого створюється нона ду­ховно-інтелектуальнацінність (публіцистичний твір),спрямована на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

"Публіцистика, — стверджує відомий наукова ц>-журна. іістпко зна-вець Йосип Лось, —це словесна сфера моделювання свідомості, впив не­згасної активності, динамізму людського духу, політичне її морально-філософське освоєння історії та актуальної суспшьної практики, всеохоп-ний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності"¹⁸⁵.

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

1) формувати громадську думку і

2) викликати зміни або консервувати в суспільній свідомосіі
критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, — він роз'яснює й переконує, полемізує іі викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднують­ся лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторсь­кого мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впоряд­кованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її на­уковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні жур-( налістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену іі точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою пра­воту, переконати його не вибухом емоцій, не почуттєвими доказами, а . цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першод­жерела своєї інформаціцПоважний і глибокий аналіз соціальних про­блем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне — достовірна, арґументаційна база — ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистич­ної творчості, її об'єкт і предмет. Об'єкт публіцистки уся реальна

¹⁸⁵ Лось Йосип. Правда слова // Публіцистика і тенденції розвитку світу: 36. наукових статей. — Львів, 1999. — С. 9.

дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це — наука іі мистецтво, ви­робництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкіль­ництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильного ока публіциста.

Предмет публіцистики — це соціальна дійсність, суспільно-полі­тичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, на­укових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика — це суспільст­вознавство та людинознавство. Суспільство й людина — це два глибо­ко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцис­тики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонуван­ня суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у на­рисі "Коротка новела", що був уперше опублікований у газеті "Вечірній Київ" 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі "Вечірні розмови". Автор замислився над газетною сторінкою оголошень про шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. "І подумалось мені, — розповідає далі М. Рильський, — що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов'язок, чеснота і розпуста не покривають усього того значного, що буває межи людьми"¹⁸⁶. Для доведення цієї думки автор "Вечірніх розмов" роз­повідає одну давню київську історію.

З цих спостережень видатного поета й публіциста випливає стра­тегічний, методологічно важливий висновок. Його можна сформулюва­ти так: якщо світова література не вбирає в себе всього розмаїття людських відносин, то журналістика здатна зробити це, будучи гнучким відгуком на сучасність, способом її оперативного відображення й пізнання, маючи можливість практично бездоганного охоплення неви­черпно багатої дійсності.

Змістова універсальність об'єктивно передбачає й багатоас-пектність форми журналістського твору, яка має більше рівнів вимірів, ніж поетика художньої літератури.

Ці можливості журналістики реалізуються в публіцистиці. Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше — він повинен уміти повернути

¹⁸⁶ Рильський Максим. Коротка новела // Рильський Максим. Зібр. тв.: У 20 т. — К., 1988. — Т. 18. — С. 432.

предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну зна­чимість,розкрити моральніш, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста — відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

—\. 1) віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукуп­ності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйон-ногранної дійсності для пильного вивчення;

2) вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні
причини, значення, місце в суспільному житті;

3) дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інфор­
мації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і дже­
рел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події,
проведення численних додаткових інтерв'ю;

4) перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хроно­
логічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв'язків, генезису,
структури і т. ін. явища;

5) створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояс­
нюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх
ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні
пропозиції щодо їх використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про докумен­тальну творчість. Але насправді документалістика — лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов'язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи — з авторськими міркуваннями, утверджен­ням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, ци­фри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіци­стичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних ре­альних осіб, на відмін)' від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

Пояснімо цю особливість методом доведення від протилежного. Широко відомим стало висловлювання Людвіґа Фейєрбаха, законспек­товане В. Леніним у "Філософських зошитах" і часто приписуване ос­танньому: "Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність". А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше, ніж письменникові.

Продовжимо приклад з нарису "Коротка новела" Максима 202

Рильського. Автор розповів давню історію про вчителя математики одній' зкиївських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович. Він часто заходив у гості до по­дружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похо­рону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: "Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?" — "Чому?" — за­питала та. — "Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя" — "Я... теж..." —відповіла, збліднувши, жінка.

Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми прочита­ли її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму — показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши цю історію в на­рисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, докумен­талізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: чи­тач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об'єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені жур­налістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які почерпнуті з реаль­ної дійсності й описані правдиво.

Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагшіь-нюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загату.

З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси росій­ського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904-1968), об'єднані ним у книгу "Районні будні" (1952-1956). З певною мірою ме­тафоричностіможна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі "Новий мир" (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом,засвідчили посилення дослідницьких тенденцій,піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатиме сутність літературита публіцистики шістдесятництва.

"Районні будні" не були фактом документалістики,у них широко

використовувався авторськийвимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим,гостроактуальним суспільним змістом, глибо­ко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й "вига­даний") сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пе­ром журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободен­ний твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним Гарантом його появи в друці. Разом з тим, слід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси "Рай­онних буднів" проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журналіст висту­пив тутяк першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.

Вимисел у даному випадку допоміг авторові, став ніби головним прийомомйого журналістського методу. А відтак, публіцист, навіть створюючи вигаданий образ, конкретизує його, "прив'язує" до певної проблеми, точно вказаного простору й реальної події. Автор художнь­ого твору, навіть тоді, коли створює художній образ, спираючись на прототип, підкреслює загальний його зміст, шукає риси й ознаки, що об'єднують його з іншими, подібними до нього, прагне до узагальнен­ня. Журналіст підкреслює конкретний характер своєї творчої праці, пи­ше про проблеми, які виникли щойно й ще далекі від свого розв'язання. Він досліджує їх, а не описує байдужим оком стороннього спостерігача.

Не випадково поняття "публіцистичність" міцно увійшло до словічпса літературознавчих термінів¹⁸⁷. У теорії літературивоно озна­чає підкреслену тенденційність, особливу полемічність суджень, розра­хунок на широке громадське звучання творів художньої літератури.

Івсе ж публіцистичний образ, хоча він і оточенийконкретизую­чими вказівками й фактами, залишається художнім образом. Це не фо-тоі-рафічно застигле відтворене зображення окремого предмета,а кар-тинидійсності, що осяяні світлом естетичного ідеалу, авторської ідеї, покликані привести читача до однозначних висновків щодо порушеноїпроблеми. У публіцистичних Жанраххудожні образи не в меншій мірі, ніж цифри, факти, логічнідокази, інформують і переконуютьчитача. Тим паче, що саме художні образи справляють щонайглибшеідейно-емоційне враження. Тому воші цілкомсамодостатні в структурі публіцистичного твору.

¹⁸⁷ Див., наприклад, кн.: Лесин В. N1.. Пулпнець О. С. Словник літературознав­чихтермінів. Вид. 3-є. переробл. і доп.— К..: Рад. школа. 1У71. — С. 346-347.

Публіцистові потрібні сміливість і мужність для постановки важ­ливих, але часто болючих, дискусійних питань. У художньо-публіцис­тичних творах провідна роль належить особі оповідача, який роз­повідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного факту до дру­гого, знайомить з явищами, аналізує і роз'яснює проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує читача лабіринтами подій і фактів, ду­мок і міркувань, є важливою ознакою публіцистики. У свідомості чита­ча, як правило, закріплюється образ автора-оповідача з його улюбле­ною темою, системою аргументації, мовним стилем.

Відрізняються від художньої літератури тема й ідея публіцистич­ного твору. Якщо в художній літературі під темою розуміється предмет відображення, та сфера дійсності, яка відтворена письменником, то те­ма публіцистичного твору — це не тільки предмет відображення, але й проблема, яку автор побачив у ньому, його оцінки й концепція поруше­ного питання.

Ідея публіцистичного твору також має своєрідне втілення. Вона мусить бути тут вербалізована, тобто словесно виражена у вигляді вис­новку, дефініції чи формули. Вона повинна бути сформульована логічно чітко, однозначно і не допускати множинності витлумачень. На відміну від художніх творів, які потребують інтерпретацій, "розшифру­вання" авторського задуму, встановлення філософської концепції, що випливає із зображених картин дійсності, публіцистична ідея належить самому творові, формулюється самим автором, належить йому, виклю­чає двозначність розуміння. Це робоча, дійова ідея, покликана на­штовхнути читача на дію, соціальну акцію.

Ідея художнього твору випливає з нього, але не належить йому. Вона постає в суспільній свідомості внаслідок інтерпретацій тексту літе­ратурною критикою та окремими читачами; художня ідея суб'єктивна, часто не збігається або й істотно відхиляється від завдань і цілепокла-дення письменника. Інтерпретація художнього тексту дозволяє проник­нути в сутність твору як висловлювання, що має певну мету, задум і мо­тиви. Але саме витлумачення в свою чергу залежить від історичного мо­менту та індивідуальних рис інтерпретатора. Існує цілий ряд обставин, Що дозволяють витлумачувати художній текст в цілях дослідника: його освіта, світогляд, безпосередня партійна приналежність та ін. Іспансь­кий поет Федеріко Гарсіа Лорка з цього приводу якось зчзначив, що після смерті він стане флюгером на вітрі, маючи на увазі, що вже не змо­же захистити свої твори від свавільних суб'єктивних інтерпретацій.

На відміну від художньої, публіцистична ідея не визнає множин­ності й суб'єктивності витлумачень. Публіцист не може допустити, щоб

його зрозуміли неправильно або не зрозуміли зовсім. Це означатиме, що він працював намарне. Він навіть не може допустити, щоб читачі ви­трачали внутрішні ресурси на витлумачення його ідей. Публіцистові потрібно не просто, щоб його зрозуміли, а щоб його зрозуміли сьогодні ж, негайно, інакше його робота просто не потрібна. Публіцистична ідея реалізує себе як імперативна ідея, належить самому творові, є частиною його тексту і витлумачень не потребує.

Із великої множинності літературних жанрів публіцистика споріднена лише з одним: байкою. Споріднена за загальною структу­рою й способом вираження авторської ідеї, але не за алегоричним змістом. Байка вимагає наявності в своєму тексті так званої моралі, що в українських байках, наприклад, у Г. Сковороди, називалася "силою". Цю традицію підтримував іноді Л. Глібов. "Яка ж в цій байці, братця, сила?" — писав він у байці "Синиця". У жанрі байки алегорична карти­на дійсності, створена за допомогою міфічних, казкових персонажів, обов'язково мусить мати завершення у вигляді авторського пояснення: я розповів байку для того, щоб ви, читачі, зрозуміли таку-то думку, за­своїли таку-то істину. У подібній ролі виступає і публіцист. Я займаю таку-то позицію, свідчить він. А щоб ви, читачі, мені повірили, я дове­ду її прикладами з життя, аналізом життєвих фактів, розповіддю про та-ких-то і таких-то реальїшх осіб та іншими аргументами. Моє головне завдання, не приховує публіцист, схилити читачів на свою позицію, зро­бити з них своїх однодумців, приєднати до того суспільно-політичного вектора, який займає дана газета.

Зрозуміло, що однозначність публіцистичної ідеї не робить її завжди правильною. Публіцист, піднімаючи певну проблему, зрештою, пропонує гіпотетичний варіант її вирішення. Будучи першопрохідцем, він, як ніхто інший, наражається на небезпеку дати й помилковий варі­ант її розв'язання. Тому й необхідна свобода слова й вільна конкуренція на ринку ідей, пропонованих публіцистичних концепцій. Для авторів же загальнолюдські засади журналістики є тою можливою гарантією, яка допоможе їм виробити правильні погляди на порушені проблеми.

Публіцистика не може бути безконфліктною, як і безпроблем-ною. Публіцистичний конфлікт — це безпосереднє, адекватне відобра­ження суперечностей соціальної дійсності. Особливості їхнього відоб­раження в публіцистиці — у виявленні суспільно-політичної основи колізії, в оголошенні підтексту, розшифруванні таємниць, у виявленні прихованих для масового читача й досліджених і розкритих публіцис­том причиново-наслідкових зв'язків.

У публіцистиці існують такі типи конфліктів:

1. Обставинні, тобто такі, які відображають боротьбу людини з обставинами життя, причому обставини можуть мати як природний, так і соціальний характер, можуть бути об'єктивними, так і суб'єктивними.

Приклади соціальних обставинних конфліктів знаходимо в нари­сах Євгена Сверстюка з книги "Блудні сини України", присвячених діячам прав о захисного руху в СРСР: "Свіча його віри" (тут йдеться про Валерія Марченка), "Українська жінка на схилі віку (Пам'яті Оксани Мешко)", "Андрій Сахаров не здається". У кожному з них створений образ діяча, що, всупереч обставинам, за покликом душі піднявся на бо­ротьбу з могутньою тоталітарною державою.