Gt; РильськийМаксим Вечірні розмови// Рильський Максим. Зібраннятворів: У 20 т.— К. 19X8. Т. 18. -С. 420. 6 страница

¹⁹⁷ Ученова В. В. Методьі иселедования генезиса публицистики // Методьі ис-следования журналистикн. — Ростов н. Д.: Изд-во Ростов, ун-та, 1984. — С. 7.

суворе виконання твердих вимог подачі навини, які полягають у тому, що в новішарному тексті мають міститися відповіді на шість головішх запитань: хто? що? де? коли? чому? навіщо? Повідомлеїшя повинне бу­ти викладене в тексті, який не перевищує 35-40 рядків. М'яка замітка передбачає, крім відповіді на шість новинарних питань, ще й наявність у тексті подробиць, супровідних дрібниць, пожвавлення повідомлення образним рядом.

Звіт — це інформаційне повідомлення про роботу та перебіг захо­ду, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільно важливі питання. Таким заходом може бути сесія парламенту чи місце­вого органу самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки. Звіт уже включає в себе елементи коментаря журналіста. Поруч з точним повідомленням про промови, репліки та інші виступи, у його тексті мо­жуть міститися елементи аналізу, оцінки.

Репортаж — це жанр, який передбачає оперативну і яскраву роз­повідь про подію, ситуацію, явище. Репортаж — це розповідь очевидця або учасника події. Новина тут обростає суб'єктивними враженнями спостерігача та його співпереживаннями. Репортаж може бути корот­ким або значним за розміром. Різноманітність репортажів наштовхує на думку про те, що цей жанр мусить мати внутрішньожанрові різновиди, але вони ще недостатньо вивчені нашим журналістикознавством. Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Інтерв'ю — це жанр, що представляє суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Сучасна журналісти­ка все ширше використовує і жанр бесіди. Це такий різновид інтерв'ю, у якому журналіст не обмежується короткими запитаннями, а спере­чається з співбесідником, коментує його відповіді і висловлює свою оцінку події. Внутрішньожанрова типологія інтерв'ю ставала предметом вивчення науки про журналістику. Найбільше відповідає парадигмі інформаційних явищ інтерв'ю-повідомлення. Однак у жанровому різно­виді інтерв'ю-міркуванні до інформаційних завдань додаються аналітичні, викладається не лише подія, але й роздуми особи з її приво­ду. Таким чином, цей тип інтерв'ю переступає межу аналітичних жанрів.

Друга жанрова група може бути названа аналітичним журналіс­тським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аначітичних жанрів є

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і
об'єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, співставленій з іншими, встановлення зв'яз-

ку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання про­
блеми.

Кореспонденція — жанр, у якому наобмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв'язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова "correspondeo",що в перекладі українськоюмовою означає "повідомляю". Кореспон­денціями первісно називалися повідомлені дописувачаминовини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці.Кореспондент — той, хто повідомляє но­вини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття — найважливіший аналітичнийжанр журналістики,що на підставі розгляду та співставленім значної групифактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоре­тично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття — на аналізі проблем. Факти в ній відігра­ють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньожанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія етапі у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія — жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка художнього або наукового твору. Типологізується за видами мистецтва(літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислен­ня явищ (анотаційна, аналітична, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Огляд — жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стис­лийхронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітичноспівставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найме­нування рольової спеціалізації в журналістиці — оглядач. Місія огляда­ча— розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група — публіцистичний журналістський рід. До нього натежать тадсі жанри, як замальовка, нарис, есе, фейлетон, памф­лет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї гру-

пи творів термін "художньо-публіцистичні жанри". Це не зовсім спра­ведливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. "Вечірні розмови" Максима Рильського є класичним зразкомсаме художньої гтубліцистики, але "Ментальність орди" Євгена Гуцала — то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка "Що таке поступ?" — то приклад публіцистики наукової. Родовими оз­наками публіцистичних жанрів є

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів,
його оцінки їх;

2) домінантне значення суб 'єктивних міркувань, авторської думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне зна­
чення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною
прямолінійністю як "Я";

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної)
концепції, яка має самодостатнє значення і використовує
різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка — найбільш компактний жанр художньої публіцис­тики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інфор-маційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.

Нарис — центральний жанр публіцистики, що передбачає опера­тивний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення пор­трету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чу­жої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у жур­налістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожа­нрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подо­рожній, науково-популярний та інші його зразки.

Головна особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомо­гою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й до­мислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення крас­номовних детачей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдасться до психологічного анашзу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським бачен­ням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

Есе — жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але вираз­но індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а

публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цейжанр у "Словнику молодого журналіста".

Фейлетон — сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельстоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створитиобраз негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутнш вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка .

Памфлет — сатиричний жанр публіцистики різко викривальної о характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злобо­денність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного яви­ща (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефекпшність памфлету засвідчена історією: Дашель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентера-ми" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713 1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним. Дш. про памфлет також статтю у "Словнику молодого журналіста".

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в лпчфатуру. Це її так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У XX столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретно­го нарису деякі журналісти виконують твори під назвою "силует , що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової топологи і передоачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається "реплікою". Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жа-

нри. Неможливо заперечувані, що Максим Рильський створив свій жанр "вечірніх розмов", а Остап Вишня "усмішок".

У вигляді жартівливої схеми ієрархію журналістських родів мож­на зобразити так:

Фейлетон

Есе Зарисовка Іірпс

Незважаючи на те, що категорія жанру є найбільш консерватив­ною в журналістиці,найбільш стабільно утримує сталі,вироблені в процесі історичного розвитку ознаки, підтиском мінливої, еволюціону­ючої соціальної дійсності все ж відбувається поступове оновлення і жа­нрової системи в цілому і внутрішньої конституції кожного жанру зок­рема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти мак­симальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявній арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.

Адже колись і традиції були новаторством...

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЗАГОЛОВОК — назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, журнали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів ("шапки ") і загальні назви (наприклад, газета "Слобідсь­кий край", журнал "Березіль", альманах "Складка").

Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має перегу­куватися з проблематикою. Він мусить бути виразним, стислим, змісто­вним, цікавим, легко вкладатися в пам 'яті читачів. Дати творові влучний заголовок — велике мистецтво, що потребує таланту, знань і досвіду. В історії журналістики відомі випадки, коли зміна заголовку несподівано ак­туалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях газет є відділи, спеціалізовані на придумуванні заголовків до вже написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформ­лення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.

ВИКЛАД СІМНАДЦЯТИЙ

Осмислення проблем журналістики в новітній філософії "Чотири теорії преси" Ф. Оберти, Т. Петерсоиа і У. Шралша: авто­ритарна, ліберальна, соціально відповідальна і комуністична. Теорія

масових комунікацій Г.М. Маклюена, Типи масової комунікації як

рушійні сили в історії людства. Тип суспільної епохи і пануючий у ній

ЗМК. Електронні ЗМК і переворот у суспільній свідомості XX cm.

Телебачення як повернення людства до епохи усної комунікації

У новітній та філософії вагоме місце посідають дослідження про­блем і створення загальних концепцій, пов'язаних з журналістикою. До цієї проблематики виявляють інтерес як професійні філософи, так і жур-налістнкознавці. Особливо велику популярність у західному світі здобу­ла праця американських науковців Фреда Сіберта, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма "Чотири теорії преси", що, з'явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні перевидання, увійшла до на­вчальних програм університетів і активно використовується для викла­ду теоретичних основ і засад журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про журнашстику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масо­вої інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон — деканом коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У. Шрамм — директором Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету. Таким чином вони представляли найбільші центри з вивчення журналістики в ЗДА, а свою працю прово­дили на кошти Національної ради церков.

У вступному розділі науковці висловили свій головний постулат: "Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегу­лювання взаємин індивіда і соціальних інститутів. Ми вважаємо, що ро­зуміння цих аспектів суспільства складає основу будь-якого система­тичного розуміння преси"¹⁹⁸.

Чотири концепції преси, на думку науковців склалися історично. Першим її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у XVI-XVI1 століттях з появою цензури і спробою абсолютистської дсфжа-ви прибрати під свій цілковитий контроль усю систему масової інфор-

¹⁹⁸ Siebert F., Peterson T., Schramm W. Four Theories of the Press. — Urbana, 1956. — P. 1-2.

мації. І хоч видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не ли­ше державні установи чи державні діячі (відомою є участь самої росій­ської імператриці Катерини II у виданні журналу "Всякая всячина'', що виходив за її загальною редакцією в 1769-1770 роках у С.-Петербурзі), але й приватні особи, are сувора регламентація видавничої діяльності та наявність цензури накладалися непосильним тягарем на вільну думку. Вона могла існувати тільки у формі алегорій, іносказань, глибоко захову­ватися в підтекст журналістського твору, тобто легітимно не існувача.

Більш докладно авторитарну журналістику характеризують такі ознаки:

1) сформована в XVI-XVII століттях і ставши першим типом пре­
си, ця модель зберігається й донині в багатьох країнах світу;

2) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха
або призначеного ним уряду;

3) головна мета журналістики в авторитарній моделі — підтримува­
ти й проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі;

4) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав ко­
ролівський (царський) патент чи інший аналогічний дозвіл;

5) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ііцен
зій, а також цензури;

6) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що
перебувають при владі;

7) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб;

8) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політи­
ки, хоча й не обов'язково напежить уряду.

У процесі історичного розвитку людства на альтернативних до авторитарної моделі засадах виникає ліберальна журналістика. Засію­вана на ідеалах свободи волі (libertarian) вона являє собою наступний щабель у розвитку масово-інформаційної діяльності. Ліберальна мо­дель народжується в епоху Просвітництва та раннього капі¹ м :му, тоб­то виникає на зламі XVII-XVIII століть. Розвиток капіталі ;ль п пво-дить до того, що газети перетворюються на приватні підприємства, .і їх споживачами стають не лише освічені дворяни, але в переважній більшості представники "третього стану". Підтиском бо; іь н за сво­боду преси падає цензура або її вплив стає неістотним для ф\ іцону-вання масової інформації. Але пресі не вдається цілковито позо\ шся своїх службових функцій через економічну залежність від видавця. Сво­бода виявляється опанованою рівно настільки наскільки це відповідає інтересам власника газети.

В основу концепції свободи преси, на думку авторів, Г>уло покла-

дено три постулати: відділення новин від думок, відкриття журналістам доступу для урядової інформації та відсутність цензури. Для ni6q)anbHoi журналістики властиві такі ознаки:

1) вона сформувалася в Англії після 1688 року¹⁹⁹ і експортована в
ЗДА, ліберальна модель впливова й в інших країнах;

2) її філософським підґрунтям є праці Мшьтона, Локка, Мілля,
теорії раціоналізму і природних прав людини;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але
головним чином допомагати "відкривати правду", зрозуміло ж, з пев­
них позицій, і контролювати (check in) дії уряду;

4) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має
для цього економічні можливості й засоби;

5) преса контролюється самовільним процесом встановлення
правди на "вільному ринку ідей", а також судами;

6) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

7) журналістика перебуває у власності переважно приватних осіб;

8) найважливіша особливість ліберальної журналістики полягає в
тому, що преса є інструментом контролю за урядом (checking on gov­
ernment) та задоволення інших потреб суспільства.

Ліберальна модель займає центральне місце в сучасному світі. Але автори книжки "Чотири теорії преси" не приховують того, що вона віджила своє, виявила, попри численні переваги, свої недосконалості. Унаслідок дедалі зростаючого монополізму преса переходить під кон­троль могутніх економічних магнатів, а відтак їй усе важче залишатися вільним ринком ідей. Журналістика служить не суспільству, а бізнесу, виступає проти соціальних змін. Перетворення газет на засоби здобу­вання максимальних прибутків спричинилося до погоні за сенсаціями, втягуванням у коло публічного розгляду приватного життя відомих лю­дей, що означає не що інше, як порушення прав людини. Свобода волі обернулася на свою протилежність — уседозволеність. А відтак лібе­ральна модель мусить розглядатися як перейдений етап і поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори пропону­ють назвати соціально відповідальноюмоделлю журналістики.

¹⁹⁹ Примітка.У 1688 році в Англії відбулася так звана "Славетна революція", унаслідок якої була повалена влада Стюартів; встановлено конституційну мо­нархію, у якій король був практично ізольований від прийняття політичних рішень; влада перейшла до верхівки дворянства й буржуазії; у процесі розвитку політичної боротьби були сформовані дві політичні партії — торі і віги, — що й досьогодні зберігають панівне становище в суспільному житті країни.

"

Соціально відповідальнажурналістика є найдорожчим демокра­тичним надбанням XX століття,склалася у державах з розвиненими ірадиціями народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 році на пропозицію власника великого американського журнального кон­церну Г. Люса, який виділив на фінансування її досліджень 200 тис. ам. дол. Комісія висунула тезу про відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про необхідність державного регулю­вання такої важливої справи, як журналістика. Вона мусить бути вико­ристана для забезпечення гармонійного розвитку суспільства, зняття напруженості, розв'язання конфліктних ситуацій.

Соціально відповідальна журналістика мусить узяти все найкраще від попереднього періоду, але й піти далі по шляху вдосконалення ме­ханізму використання свободи слова. Вона повинна відділяти новини від редакційних статей, повідомлення від думок, надавати місце для висвіт­лення різних поглядів і точок зору на проблему, вона повинна давати ціл­ковиту картину різних соціальних груп у суспільстві, а також зобов'язана займалися роз'ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей.

Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії жур­налістики такі:

1) концепція виникла в XX столітті в ЗДА;

2) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи пре­
си, її члена У.Е. Хокинга, професора філософії Гарвардського yHiBqjcnre-
ту, на основі практики журналістики і моральних кодексів журналістики;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але
головним чином переводити конфлікти в план дискусії;

4) використовувати її може кожен, у кого є що сказати;

5) контролюється вона думкою суспільства, діями споживачів,
професійною етикою;

6) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі
суспільні інтереси;

7) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змуше­
ний узяти її у свої руки в інтересах суспільства;

8) засоби інформації беруть на себе зобов'язання з соціальної
відповідальності, а якщо вони цього не роблять, то хтось повинен про­
стежити за тим, щоб вони це робили.

В останньому пункті автори виразно натякають на ті обставини, за яких можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх громадян. У соціально відповідальній моделі жур­налістики засоби масової інформації перетворюються на справжні орга-

mi масової ійформації.ІПреса та електронні ОМІ, завдяки наявності ма­сового реципієнта, звільняється від тиску й впливу засновників і влас­ників. Власником ОМІ виступає сам редакційний колектив, який забез­печує себе всім необхідним і функціонує на засадах самоокупності за ра­хунок продажу накладу свого видання. У ньому випадку газета зале­жить не від магната-засновника,а від багатотисячної аудиторіїчитачів, які утримують її за допомогою передплати чи купівлі в роздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у ньому журналісти вільно викла­дають факти та висловлюють свої думки й коментарі за умови їх суспільної відповідальності. ОМІ відповідають тільки перед соціумом, суспільством, їх функціонування регламентується законами про масо­во-інформаційну діяльність, у чому й виявляється вплив держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади монополій і пресових магнатів.

Четверта теорія преси є своєрідним феноменом XX століття. Це радянська комуністична її модель, а по суті тоталітарна журналістика. Вона виникає в державах з фашистськими або комуністичними режима­ми. Головна ознака цієї моделі — цілковита відсутність приватнихви­дань, усі вони є лише органами партійних комітетів та державних ор­ганів чи установ. Інформаційний потік цілковито контролюється за до­помогою цензури (прихованої цензури), репресивних державних ор­ганів, відповідних структур у партійних комітетах різного рівня, а та­кож 4q?e3 партійність редакторів та рядових журналістів, які в силу цьо­го навіть і не помишляють про інакомислення, а стають "солдатами слова". Категорія свободи тут розглядається лише як право поширюва­ти партійні погляди.

Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії жур­налістики такі:

1) вона виникла в XX столітті в Росії, стала панівною із захоален-
ням влади більшовиками і була нав'язана нимивсім народам, що скла­
ли СРСР;

2) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчен­
ня Владіміра Леніна про дві нації і дві культури в кожній нації і вкожній
національній культурі та його вчення про пресу як колективного про­
пагандиста, агітатора і організатора;

3) основні цілі преси — за допомогою тенденційнодібраних
фактів агітувати за програмніцілі своєї партії, а впубліцистиці
здійснювати пряму й наполегливу пропаганду її завдань;

4) використовувати пресуможуть лише "лояльні й ортодоксальні
члени партії";

5) контролюєтьсявона усіма партійнимикомітетами зверху до­
низу, головнішії редакторами, які не лише є членами партії, але
обов'язково й членами її керівних органів;

6) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення при­
ватних боків його життя, критику партійної програми та інших дирек-
тивнихдокументів партії;

7) преса перебуваєцілковито в рукахпартії, газети і журнали
існують лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у
своїх вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних
комітетів установ і організацій;

8) основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що
преса є інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його
на виконання завдань партійної програми.

На сьогодні модель радянської комуністичної журналістики ви­глядає цілком скомпрометованою. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх компонентах, а українська журналістика, звільнившись від її кай­данів, повинна вийти на шлях соціально відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що культивується в розви­нутих демократичних державах світу.