Gt; РильськийМаксим Вечірні розмови// Рильський Максим. Зібраннятворів: У 20 т.— К. 19X8. Т. 18. -С. 420. 2 страница

Дослідники виділяють такі етапи аналітико-інтегруючої праці журналіста:

1) зосередження уваги на тій чи іншій ситуації, стані речей, факті,
які необхідно дослідити, та виокремлення явища з мільйонногранної
дійсності;

2) встановлення складу проблеми чи явища;

3) аналіз, розгляд ситуації, стану речей, сукупності фактів, якщо
під аналізом розуміти метод дослідження, який полягає в мисленому
або практичному розчленуванні цілого на складові частини;

4) синтез або оцінка ситуації, стану речей, суми фактів в цілому; на

цьому етапі аналіз переходить у синтез, який розуміємо як метод вивчен­ня предмета чи явища в цілісноїп, єдності й взаємозв'язку його частіш;

5) підсумок, практичний висновокіз здійсненого аналізу та синтезу.

У вигляді схеми аналітико-інтегруючу пращо журналіста можна відобразити так:

Самі типи аналізу в журналістиці найрізноманітніші.Серед них виділяються такі головні:

1. Пряма аналітична діяполягає в лінійному,логічно послідо­вному представленні концепціїавтора як об'єктивної, єдино можливої в умовах оприявнених фактичних і мислительних аргументів. Читача переконують безпосередньо наведені автором факти, висловлювання авторитетних науковців чи політичних діячів, власні роздуми жур­наліста з приводу порушеної теми.

За типом прямої аналітичної дії побудовані знамениті в історії ук­раїнської публіцистики твори: "Переднє слово [до "Громади" 1878 р.]" та "Чудацькі думки про українську національну справу"(1892) Михай­ла Драгоманова, "Листи з України Наддніпрянської" (1893) Бориса Грінченка, "Що таке поступ?"(1903) Івана Франка, "Заповіт борцям за визволення" (1950) Володимира Винниченка та багато інших творів.

Наприклад, у названій праці Івана Франка, яка була вперше опублікована в тижневику "Поступ" (1903, №№ 2 26), автор пропонує широке, об'ємне розуміня соціального прогресуне ліпне як примножен­ня матеріаш.них благ, але й розвитку та нагромадження духовних на-бутків. На численних прикладах з історії автор показує, з якими зусил­лямипрокладало людство шлях уперед. Із сказаного він робить висно­вок, що поступ не охоплює весь людський рід, йде не рівномірно, а хви­леподібно, і не прив'язаний до одного географічного місця.

Внутрішнімипружинами поступу Іван Франко вважає поділ праці, що веде до її прискорення, зростання продуктивності й вдоскона­лення. Примноження багатств на землі не веде, однак, до покращання життя усіх людей. Кривавою раною нашого часу є соціальна нерівність: нагр^ОМіІЛ-^жеиня багатств у малоїкількості ділків і бідність мільйонів. Таке становище породило численні теорії, за допомогою яких людство шукало виходу з кризи.

Далі І. Франко полишає історичнуаргументацію, якою переваж­но користувався до цього, і переходить до розгляду існуючих концепцій соціального прогресу.Ж.-Ж. Руссо, а за нимі Лев Толстой, закликають повернутися назад, до первісного суспільства, коли не було поділу праці, а кожна людина сама забезпечувала свої існування. У цій теорії 1. Франко вбачає власне заперечення поступу.

З відкриттям Ч. Дарвіним закону боротьби за існування в живо­му світі виникли й інші теорії, які намагалися пристосувати дарвінізм до суспільного життя. Анархісти розмістилися між голстовством і дарвінізмом, вимагаючи залишити всі блага цивілізації, але скасувати лише державу. На переконання І. Франка, знищення держави спричи-нить велике лихо. Він посилаєтьсяна приклад старої Польщі, де шля­хетська вільність та рівність обернулися безвладдям і призвели до зане­паду цієї великої країни. Отже, ця теорія помилкова.

Комуністи визнають прогресивнезначення поділу праці, але хо­чуть ліквідувати йогонегативні наслідки за допомогою запровадження спільностівласності та спільностіуживання. Прихильники ідей К. Маркса утворили цілу соціал-демократичну партію, яка прагне захопи­ти владу в державі і за допомогою держави запровадити в життя свою програмурівності. Якою ж була б та дqшaвa?

"Поперед усього, — встановлює І. Франко шляхом прямої аналітичної дії, — та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держа­ва признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті вихо­вувати не свобідшіх людей, але лише пожиточних членів держави, зро­билось би мертвою духовною муштрою, казенною.Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який те­пер у найабсолютнішнх поліційних державах нема й мови. Народна Держава сталась би величезною народною тюрмою"⁹⁴.

⁹⁴ Франко І. Я. Що таке поступ? // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. К.. 1980. — Т. 45. — С. 341.

Дивують пророчі візії І. Франка, зроблені задовго до проведення російськими більшовиками-марксистамитрагічного соціального експе­рименту на теренах величезноїРосійської імперії.

Який же вихід бачив І. Франко? Як подолати суспільне зло? Публіцист прийшов до висновку, що ні повернення назад, у патріар­хальну епоху, ні знищення держави, ні усуспільнення власності не мо­жуть розглядатися як способи розв'язання цієї проблеми. Але боротьба з кожним поодиноким лихом,з кожною поодинокою кривдою, знищен­ня джерел того лиха й кривди, захист кожного конкретного чоловіка і є тим шляхом, на якому надалі буде здійснюватися хода поступу.

1. Франко на протязі всього свого журналістського твору викори­
стовує як тип аналізу пряму аналітичну дію. Він пройшов канонічними
етапами аналітико-інтегруючої праці журналіста: зосередив увагу на
певній ситуації, здійснивпостановку проблеми; встановив її склад,
розділив ціле на частини, розглянув її складові; перейшов до синтезу й
об'єднав частини знову в ціле; запропонував свій прагматичний висно­
вок із проведеного аналізу. Праця І. Франка "Що таке поступ?" є
взірцем журналістської майстерності.

2. Коментуваннявикористовується тоді, коли виникає потреба
розглянути певний актуальний документ, подію чи ситуацію. Найго­
ловніша властивість цього типу аналізу — сумлінніш виклад події чи
документа. У журналістській практиці, однак, бувають і такі випадки,
коли сам предмет аналізу не потребує опису, оскільки він є загаль­
новідомим. Тоді виклад може бути максимально зредукований і зведе­
ний лише до вказівки, з приводу чого висловлює свій коментар жур­
наліст. Атрибутивною ознакою цього типу аналізу є його залежність
від предмета, тісна пов'язаність зним.

За приклад тут може правити стаття Івана Baq^Horo "Оракул чорної імперіалістичної ночі (Рефлексії з приводу нової "Проймами КПРС")", що була вперше опублікована в газеті "Українські вісті" 13 і 20 серпня 1961 року.

Розглядаючії програму КПРС, згідно з якою в СРСР за два деся­тиліття, до 1980 року, має бути побудовано комуністичний рай, публіцист робить несподівані й парадоксальні в своїй суті коментарі. При читанні програми, — зауважує він, — "впадає в око з граничноюяскравістю одна особливо характерна риса: всі гіперболи про скорий прихід царства комунізму відштовхуються від чогось зовсім неко-муністичного й побудовані (...) як протиставлення чомусь, що не є ко­муністичним раєм, що має правити за чорну тіньдо яскравого світла не­далекого майбутнього, яке малює московськийоракул. Те "щось" є...

теперішня дійсність в СРСР. Оракул (збірний оракул, КПРС), сам того не помічаючи, видав собі якнайгіршесвідоцтво, присуд, ствердження фіаско всіх його 45-літніх ентузіасгських розпинань за т. зв."будівництво соціалізму-комунізму " в СРСР; ствердив свою безпар­донну забріханість про несамовиті обсяги того будівнищва"⁹⁵.

З таких дотепних, влучних зауважень складається вся стаття, го-товгаїм типом аналізу в якій є коментування.

Прикладом вживання цього типу аналізу стосовно події є стаття Мирослава Мариновича "Хроніка агонії" (першодрук — у газеті "Га­лицька зоря", Дрогобич, серпень 1991). Вона складається з трьох неве­ликих коментарів до серпневого заколоту ГКЧП в Москві. Події авто­ром не викладаються, оскільки вони загальновідомі й широко висвітлювалися в тодішній електронній масовій інформації. І висновки з тих подій не всі відразу осмислюються в чітких словесних формулах. Але деякі з них публіцист пропонує читачам, не вагаючись.

"Окреме слово треба сказати тим, хто потирав руки і вітав пере­ворот, — пише М. Маринович. — Не можна допустити, щоб такий пе­реконливий урок пройшов для вас безслідно. Ви сприймали ідею демо­кратії як ширму для лукавих націоналістів — тепер вся Москва зішкря-бує з себе луску старих союзних структур. Декому з вас здавалося, що він захищає святу ідею, а насправді ви захищали ницих, підлих і жа­люгідних істот. Свого часу розум не підказав вам, на якому боці прав­да, — хай же тепер вчителем вашим буде пекучий сором"⁹⁶.

Відзначимо особливу ефективність коментування як типуаналізу, оскільки розгляд злободенної політичної події чи документа завжди викликає жвавий інтерес у читачів, такий матеріал обов'язково буде прочитаний і висловлені журналістом аналітичні роздуми будуть сприйняті суспільною свідомістю сучасників.

3. Аналіз у вигляді викладу логічного чи хронологічно-послідо-вного ланцюжка подій.Цей тип анатізу використовується в тому випад­ку, коли йдеться про недостатньо відомі подію чи особу, або тоді, коли інформація про них надходить уперше. Тут замало самого лише натяку на героя чи ситуацію, необхідніш їх докладний опис. Як правило, даний тип аналізу застосовується до яскравого, самодостатньо виразного суспільного явища, самий виклад якого містить у собі авторську тен-

⁹⁵ БагрянийІван. Оракул чорної імперіалістичної ночі (Рефлексії з приводу но­
вої "Програми КПРС") // Багряний Іван. Публіцстика. — К., 1996. - - С. 715.

⁹⁶ Маринович Мирослав. Хроніка аюнії // Мариновпч Мирослав. Україна: до­
рога через пустелю: 36. статей. — X.. 1993. —С. 121.

денцію, що навіть не потребує додаткової вербалізації.

За приклад може правити стаття МирославаМармновнча "Не­камінна душа з Гренобля" (першодрук вгазеті "Галицьказоря", 1992, 20 серпня), присвячена Галині Гнатівні Хоткевич, доньці знаменитого письменника. Тип аналізу,обраний публіцистом,полягає у хроно­логічно-послідовному викладі її біографії: "Увісім років маленька Галя дізналася, що таке "членсім'ї ворога народу", —починає авто]) і про­довжує: — Війна остаточно розкидала осиротіле родинне гніздо: гуркіт фронтугнав утікачів усіма дорогами Європи, та Галя знала від матері, що можна все загубити в дорозі, крім кількох скриньіз батьковими бан­дурами, малюнками та рукописами"⁹⁷.

У вихорі війни дівчина загубила і матір, і батькові скрині. Поря­тунок прийшову намеїі з червоним хрестом, де розмовляли по-фран-цузьки. Так Галина опинилася у Франції. Але на все життя пронесла во­на пам'ять про батька та любов до України. У далекому Грепоблі вона викладає музику іу своїй школі вчить вагітних француженок співати ук­раїнські колискові пісні. Вона доводить, що це сприяє народженню здо­рової, гармонійно зрівноваженої зі світом дитини.

Доля Галини Хоткевич у викладі М. Мариновича виглядає як питома частка української історії XX століття. Вона не потребує додат­кових пояснень, словесних пасажів про антигуманізм радянської влади, незнищенність вільного українського духу, який і в неприродних умо­вах чужини залишається вірним самому собі. Усе це читач побачить сам і зробить однозначні висновки для себе. Втручання автора зі своїми роз'яснення виглядало б у такому матеріалі примітивним і зайвим, то­му він і не вдається до нього. Самий виклад ланцюжка подій красно­мовно свідчить про тенденцію статті.

4. Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст.Цей тип аналізу по­требує, на противагу до попереднього, особливо активного суб'єктив­ного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргументи й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припу­щення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції.

Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна ук-раїнсько-ізраїльської солідарності!", що була передана в грудні 1977 ро-

⁹⁷ Маринович Мирослав. Некамінна душа з Гренобля // Маринович Мирослав. Україна: дорога через пустелю. — X., 1993. — С. 56.

ку зрадянського табору, де утримувавсяполітв'язень, на волю, поши­рювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір непросто написаний від першоїособи, але авторська суб'єктивність у ньо­му задекларована багаторазовим вживаннямзайменника "Я" та дієсліву першій особі однини теперішнього часу.

Підкресливши спільні риси в історичнійдолі українціві євреїв, Є. Сверстюк спростував побутове уявлення про їхню взаємну антипатію. Він активно посилається на свій життєвийдосвід, розповідає, які типи ставленнядо єврейства зустрічавсеред українців, і висловлює висновок: залишається фактом тенденція в українському народові мати з євреями спільні справи й цінувати їх більше, ніж засуджувати. "В українському самвидавія не зустрічавжодної речі з антисемітськими нотками"⁹⁸, — свідчить далі автор. Під цим кутом зору "зближення українців і сіоністів у таборах — скоріше давня традиційна позиція українців, про­довжена в таборах"⁹⁹.

Є. Сверстюк перелічує своїх знайомих дисидентів єврейської на­ціональності, з якими доля звела його в радянських застінках. Дає кож­ному коротку характеристику, створюючи переконливі й привабливі образи. Це ті життєві аргументи, які вплинули на складання його по­зиції, і тому вони особливо сильно звучать для читача. Автор веде нас шляхом власного життєвого досвіду, показує, як вироблялася його по­зиція. Спогади про дитинство, коли вінвчився в школі разом з єврейсь­кими однолітками, війна, коли його село рятувало євреїв від фашистсь­кого геноциду, нарешті, свідчення про "вірність і гідність»" тих євреїв, що були в УПА, покликані завершити розвиток ідеї про солідарність двох народів у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.

Преса в УРСР у своєму антиукраїнізмі й антисемітизмі заходила­ся коло того, щоб зіштовхнути два народи. І це подекуди спрацьовує на побутовому рівні. Але не можна дати роздмухати полум'я міжнаціона­льного розбрату. Більше того, вважає Є. Сверстюк, у відродженні Ізра­їлю — праобраз відновлення української незалежності. У знову енер­гійна суб'єктивна інтонація: "Але я вірю, що ми знову підіймемося іви­живемо там, де б ніхто й не повірив"¹⁸⁰.

Провівши читачів шляхами своїх аргументів і міркувань, Є. Свер­стюк приєднав їх до свого життєвого й мислительного досвіду, створив

⁹⁸ Сверстюк Євген. Зерна українсько-ізраїльської солідарності! // Сверстюк
Євген. Блудні сини України. — К., 1993. —- С. 111.

⁹⁹ Там само. — С. 112.
¹⁸⁰ Там само. — С. 114.

ситуацію, у якій йому неможливо не повірити, домігсяособливої глиби­ни аналізу.

5. Інтерв'ю та посилання (цитати).Цей тип аналізу поширений утворчості як досвідчених журналістів, так і початківців. Він використо­вується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залу­чення поглядів і висловлювань відомих діячів: політиків, науковців, письменників та ін. Логіка використання цього типу аналізу полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет, спираючись на думку (думки) спецішіістів у даній галузі, державних діячів, від чого його влас­на оцінка виглядає не голослівною й приблизною, а глибокою й вива­женою. А відтак назва цього типу аналізу недостатньо точна, бо понят­тя "інтерв'ю" поширюється на будь-які висловлювання, письмові чи усні, які могли бути оприлюднені не лише в бесіді зжурналістом (жур­налістами), але й зроблені на нараді, мітингу, у розмові звиборцями та інших ситуаціях.

Цитування виступів, інтерв'ю і заяв відомих осіб є нормою всу­часній газетній практиці. Ведучий програми "7 днів" запрошує виступи­ти в своїй передачі Прем'єр-міністра чи Голову адміністрації Президен­та України не тому, що сам не може прокоментувати певну подію чи не має на неї власної точки зору, атому, що думка високопоставленого державного урядовця цікавить значно більше число осіб, ніж думка журналіста. Це люди — наділені реальною владою, уповноважені прий­мати державні рішення. Саме тому їхні виступи здатні викликати най­вищий інтерес глядачів.

Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдається залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зроби­ти свій ОМІ комунікаційним канатом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів вияв­ляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.

Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступити з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка жур­наліста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.

Пошлемося на приклад з творчості головного редактора "Літера­турної України" Василя Плюща, без статті якого у рубриці"Актуаль­ний коментар" востанні роки не виходить жодне число газети.У номері від 15 червня 2000 року опубліковано його аналітичний матеріал "Енер­гія і енергетика", предметом якого є розгляд кризового становища в па­ливно-енергетичному комплексі України. У тексті розкидані численні

посилання на інтерв'ю з Прем'єр-міністром В. Ющенком, Головою Вер­ховної Ради J. Плющем, Головою Ради Національної Безпеки і Оборо­ті Є. Марчуком, наведені висловлювання на цю тему Президента Ук­раїни. Зрозуміло, що йдеться не про ексклюзивні, а про колективні ін­терв'ю, дані на прес-конференціях. Але вони забезпечили переконли­вість висновку журналіста щодо відвернення енергетичної катастрофи.

Зрозуміло, що можливе використання й жанру інтерв'ю в цілому для аналізу певної проблеми. Тоді воно спрямовується лише на неї, а за­питання журналіста формуються так, аби в логічній послідовності роз­крити її, вичерпно представити для читача.

Цей тип аналізу незамінимий у тому випадку, коли молодий жур­наліст, ще без популярного імені, недостатньо глибоко знає чи розуміє проблему, вважає, що його коментар чи підсумок не буде довершеним. Тоді він просто зобов'язаний звернутися до фахівця в даній галузі з про­ханням дати роз'яснення з приводу встановлених ним фактів і це інтерв'ю публікує в своєму матеріалі. Композиційно найзручніше місце для розміщення такої частини — в кінці статті, після описаних фактів. Але це не єдиний з можливих варіантів. Мова спеціаліста може звучати після різних частин тексту, супроводжувати виклад журналіста.

Семантичний аспект найбільш повно представлений у жур-налістикознавстві, оскільки саму журналістику прийнято розглядати здебільшого як донесення до читача певного змісту (семантики) вислов­лювань і вчинків. Значно менше уваги приділяється формальному (син­таксичному) аспекту. Це не зовсім справедливо. Зрозуміло, що форма подачі зміст)' в журналістиці відзначається більш ремісницьким рівнем, ніж у художній літературі, зокрема поезії, але тут теж є свої секрети май­стерності, за допомогою яких пересічну подію можна подати як сен­саційну, примусити читача плакати над долею героя звичайного нари­су або замислитися над добре відомими, але однобічно сприйнятими проблемами, побачити їх у множинності аспектів, залучити до співпраці щодо їх розв'язання.

2. Синтаксичнийаспект, як уже мовилося, передбачає вивчення побудови та організації журналістських систем, починаючи від звичай­ного газетного тексту, як-от: замітки, кореспонденції, — і закінчуючи структурою тижневихпередач центрального загальнонаціонального каналу. На відміну від попереднього семантичного, змістового аспекту, синтаксичнийрівень аналізу полягає в розгляді питання про форму журналістських творів.

Під формою розуміються будь-які способи вираження змісту як текстові, так і ілюстративні.

Стосовно друкованого видання чи програмирадіомовлення й те­лебачення прийнято говорити про такі елементи форми:

1) жанрові, під якими розуміються модифікаціїжанрів, різно­
манітнідобірки матеріалів, рубрики, розділи,цикли, тематичні шпаль­
ти, номери чи передачі;

2) сюжетно-компознційні, до яких входять сюжет, композиція,ха-
рактеротворення, шрифтоверішення, ілюстративнеоформлення, поєд-
нання записаних заздалегідь сюжетів ізпрямим репортажеміз студіїтощо;

3) лексико-стилістичні, тобто мова, стиль, зображально-вира­
жальнізасоби, тональність, індивідуальна манера журналіста, стильви­
дання в цілому.

При цьому слід розуміти, ідо є різні рівні змістово-формальної єдності:

1) окремого тесту;

2) смуги,шпальти, теле- чи радіопередачі;

3) газети, журналу, видання в цілому, радіостудії чи телеканалу.

Журналістський твір як наслідок масово-інформаційної діяль­ностімає успіх за умов змістово-форматьної єдності.Художність, есте­тизм мають у журналістиці таке ж значення, як і в літературі та інших видах мистецтва, незважаючи на прагматичний, ужитковийхарактер цього різновиду духовної праці. Але у зв'язку із специфікою жур­налістики на змістово-формальну єдність впливають у нійтакі чинники:

1)дійсність, життя, об'єктивна реальність у її загальних і конкрет­
них проявах; цей вплив може бути безпосереднім і опосередкованим;

2) автор, його талант, світогляд, начаштованість на загально­
людські чи класові ідеали, його творча індивідуальність, пристрастій
нахили, нарешті, просто компетентність щодо даної теми;

3) тип видання, його засаднича спрямованість, традиції, потреба
у висвітленні того явища, що покладене в основу матеріалу;

4) характер аудиторії, врахування інтересів адресата;

5) тиск власне професійних моментів (терміновість публікації,
ліміт місця в газеті тощо);

6) стереотипий традиції, усталені норми в підході саме до такого
матеріалу (тематичні,жанрові та ін.).

Синтаксичному аспектові журналістикибуде приділено значне місце у професійнійпідготовці журналістав курсах "Першооснови жур­налістської творчості","Журналістська майстерність","Журналістське розслідування" та в цілому ряді дисциплін спеціалізації, як-от: "Інфор­маційні жанри", "Аналітичні жанри", "Художньо-публіцистичніжан­ри", "Техніка оформлення газети" тощо.

3. Прагматичний аспектвизначаться безпосередньою реакцією читачів на публікацію чи радіо іі телепередачу. Він вимірюється кіль­кістю відгуків—листів і телеграм, телефонних дзвінків, усними пропози­ціями відвідувачів, — що надійшлидо редакції після публікації журналіс­тськоготвору. Свідченням найвищого ефекту є звернення уваги на проб­лемувладних структур: чи безпосередньо завдяки публікації, чи опосере­дковано— завдяки цілеспрямованомуформуванню громадської думки.

Важливою стороною журналістської творчості є редакторська діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється опрацю­вання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, виправлення йо­го відповідно до запитів видання, скорочення матеріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка робота над поліпшен­ням тексту. У цьому розумінні редактором бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи свої та інших авторів.

У вужчому значенні редакторська діяльність полягає в керівництві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних за­вдань, змісту і характеру, організації творчого колективу для здійснен­ня певної мети, остаточному затвердженні матеріалів до друку чи вихо­ду в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосібна, ана головного редактора видання. Його діяльність є не менш творчою, ніж іншихсуб'єктів масово-інформаційноїдіяльності, але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов'язана з важливими організаційними функціями. Серед них як найважливіші слід відзначити такі:

1) формування обличчя видання, його інформаційної та проблем­
но-тематичної спрямованості;

2) створення зорового образу видання, підбір шрифтів, іміджевих
знаків, ілюстративного матеріалу;

3) планування виданняй роботи творчого колективу, визначення
змісту шпальт, створення рубрик;

4) проведення на сторінках видання політичних, господарських,
культурних та ін. інформаційних кампаній;

5) залучення до участі у виданні видатних політиків, науковців,
митців;

6) організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного по­
шуку істини,зіткнень думок, відстоювання своєї' позиції, яка вияскрав-
люється при обговоренні її з опонентами.

Можливість творчості й пов'язаної з нею самореалізації приваб­лює в журналістику(і, як бачимо, небезпідставно) талановитих молодих людей.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

АРКУШ АВТОРСЬКИЙ (або друкований) — міра обліку обсягу тек­сту в журнальному та поліграфічному видавництві. Один аркуш дорівнює 40000 друкарських знаків (букв, цифр, розділових знаків, включаючії п інтер­вали між ними). Коли текст віршований, то 700рядків становлять аркуш. Ілюстративний матеріал (малюнки, фотографії, креслення) вимірюється площею, яку він займає: 3000 кв. см. становлять один аркуш.

Найбільший газетний формат А 2 являє собою друкований аркуш, у якому для тексту використано обидві сторони. Складений навпіл такий ар­куш становить формат А 3. А складений навпіл ще раз - дає формат А 4.

Видавництва, звичайно, вимагають від авторів подання двох примірників рукопису твору, надрукованого через два інтервапи з одного бо­ку стандартного аркуша ЗО на 20 см., на якому має бути ЗО машинописних рядків, а в кожному рядку по 57-58 знаків, включаючи проміжки між сло­вами. У такому випадку друкований аркуш займає приблизно 22,5 сторінки тексту.

ВИКЛАД ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Збирання зовнішньої інформації

Спостереження як метод збирання інформації та його види: відкрите і приховане, включене і невключене. Зовнішнє вивчення і бачення зсереди­ни при методі спостереження. Вивчення документів і джерел як ме­тод збирання інформації. Листи читачів як джерели інформації та ро­бота з ними в редакціях газет. Інтерв'ю як метод збирання інформації. Типи інтерв'ю. Підготовка до інтерв'ю. Правила інтерв'ю