Б) активізує уяву слухача, який самостійно створює у своїй свідо­ мостіобрази, то супроводжують звукове повідомлення. 8 страница

Кожний вид мислення користується переважно певними одини­цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо­би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим­волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди­ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає об-

раз, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв'яз­ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа­ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви­ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим­волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис­лення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре­ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та­кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли­боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос­таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ­не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви­ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточшоємо, що відбувається складне переплетіння сигна­лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль­на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сфор-малізована або формалізується в межах можливого засобами поня­тійного мислення. А саме як сигнал ;— спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відіїравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико­ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; ре­дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракпіч­ного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційно-

му відношенні невичерпний,включення йогов активну епістемолопчнусистему передбачає інформаційнеобмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні
тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журналіст апелює
водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто
підміняючи argumentum ad rem (аргументи від речей) на argumentum ad
hominem (аргументи від людини);

3) асоціативність поєднання різних текстових частин,що репре­
зентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність
композиції, ніби "випадкове" включення то художніх, то наукових мис-
лительних операцій;

4) полемічність, що випливає, з внутрішньої іманентної
дішіогічносгі людського мислення; журналістзавжди розмовляє з ауди­
торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленимопо­
нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності
своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності її методу викладу наслідків цьо­го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор­мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостере­
жень, узятих просто з життя фактів і явищ;

2) широким використанням абстрактно-логічного (понятшно-на-
укового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного
бачення світу,не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини
тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4) "лабораторністю", навмисною сконструйованістю, комбіна-
торністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага­лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен­ня. Як і завжди в науці,чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістськоготвору включаються положення або твердження, істинністьяких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую­чої системи знань.

Існують такі типижурналістських аргументів: 1) фактично-доку-ментальні, 2) психологічні, 3) образні.

Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні,тобто ті, в ос­нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденційоб'єктивної дійсності. Означений тип представле­ний кількома групамиелементів доказової дії.

1. Аргументи у вигляді фактів життя.До цієї групи аргументів на­
лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або
такі, що випливають з його життєвого досвіду.

Видатний український публіцист Іван Багряний (1906-1963) у зна­менитій своїй публіцистичній праці "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (1946) активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів жит­тя. Він розповідає кілька епізодів з свого особистого досвіду, які й засвідчують цілковиту тотожність комуністичного режиму з фашизмом.

"Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро­ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу­ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го­ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не­самовитий вереск замордувати його, а з ним одного сина (а мого дядька). Воші довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під ста­рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. (...) В ту нічбуло вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботря-ду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу"⁷³.

Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні.

2. Аргументи у вигляді фактів науки.До цієї групи доказів нале­
жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо­
могою науковихповідомлень, науково-досліднихпраць у різних галу­
зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ­
ляють знання просуспільство.

⁷³ Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. К.: Смолоскип. 1996. — С. 23.

Найчастіше в журналістицідоводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич (1877-1938) у публіцистичній праці "Хто ми і чого нам треба?" (1917), аби довести зросійщенимук­раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук­раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки.

Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз­волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем "мала вже тоді Україна ав­тономію"⁷⁴. Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове­сти за собою весь народ.

У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки "Гетьман Іван Мазепа" та "Умови з'єднання України з Московщиною", які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза­лежної Української держави.

Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош­лемося на статтю Володимира Навроцького (1847-1882) "П'янство й пропінація в Галичині: розвідка статистична", опубліковану в п'ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова "Громада" (Женева, 1882). Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п'янство, темно­та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно­го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв "не­ма місця в селянськім бюджеті"⁷⁵, а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва.

Причиною існуючого п'янства В. Навроцький називає пропіна-цію."Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га­лицькім селі й містечку тільки властитель більшої ("табулярної") або

⁷⁴ Хоткевич Гнат. Хто ми і чого нам треба? — X.: Просвещеніе", 1917. — С. 6.

⁷⁵ Навроцький Володимир. П'янство і пропінація в Галичині: розвідка статис­
тична // Громада (Женева). — 1882. —. Кн. 5. — С. 35.

шляхецької посілостіземської, мас виключне право продукування и шинкуванняголовних спиртуозних напитків:горівки, пива й меду"⁷⁶.

Вивчивши статистику,В. Навроцький пропонує висновок: причина п'янства не лежитьвсередині народу, ні в його національнім, ні в со­ціальнім xapaKTq)i, вона нав'язана йому певною "правною" інституцією. "Держава віддала той народ, із зв'язанимируками, найнікчемнішій з ціло­го світу аристократа в оренду, для його втискання аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральнихнащадків"⁷⁷.

Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су­часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту­ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання.

У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка­тегорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закону пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу.

Правові аргументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють­ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово­го розгляду. З цього погляду знання законів (не лише про масово-інформаційну діяльність) є обов'язковим для журналіста.

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893-1933) "Україна чи Малоросія?" (1926), у яко­му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. "Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та по­дивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно пе­речитайте"⁷⁸.

Позиція, що її відстоює журналіст, мусить бути обов'язково узгод­жена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів

⁷⁶ Там само. — С. 36.

⁷⁷ Там само. — С. 56.

⁷⁸ Хвильовий М. Г. Україна чи Малоросія? // Хвильовий М. Г. Твори: У 2 т. —
К., 1990. — Т. 2.— С. 590.

і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Пра- ' вові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кіль­кості публікацій, де мова йде про життєво важлші проблеми громадян.

Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звер­татися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мет а.

3. Аргументи у вигляді документальних даних. До них звертаєть­ся журналіст тоді, коли дослівно цитує певний матеріал чи посилається на певний документально встановлений факт. Нагадаємо, що під доку­ментами в журналістиці розуміють зафіксовані письмово (чи за допомо­гою інших знаків: звукових, зорових) факти, події, епізоди реального життя. За формою використання в журналістському тексті це можуть бути цитати з першоджерел, посилання на архівні матеріали, офіційну статистику, виступи ОМІ, спеціальну літературу, мемуаристику тощо.

Майстерно використовує аргумент у вигляді документальних да­них Іван Багряний у вже згадуваному памфлеті "Чому я не хочу повер­татись до СРСР?" Розвиваючи тему злочинів Радянської держави про­ти українського народу, він знаходить такий доказ.

"Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, — пропонує він читачам, — розкрийте її на букву "у" і прочитайте в руб­риці "УРСР", що там написано.

Це документ, — нагадує публіцист. — А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони діли­ся ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "Цвітучого соціалізму"?⁷⁹"

Відповідаючії на це запитання, Іван Багряніш розповів про без­жальне винищення українського народу в російській державі під новою назвою СРСР, про свій гіркий досвід бути українцем у цій державі, по­яснив усьому світові неможливість для сотень тисяч українських емігрантів повернутися в радянське пекло. Ця невеличка публіцистична праця мала величезний розголос у світі, була прекладена усіма світови-

⁷⁹ Багряний Іван. Публіцистика. — С. 23. 154

ми мовами і спричинилася до реабілітації третьої хвилі української еміграції в очах світової оггінії.

Фактично-документальні докази виступають головними й най­важливішими в журналістській праці, вони пов'язані саме з інфор­маційним забезпеченням майбутнього твору, мусять бути дбайливо дібрані й сумлінно викладені.

Психологічні аргументи — це такі, що становлять собою опис по­чуттів, переживань, настроїв людей. Дослідники журналістської твор­чості наполегливо радять обов'язково показувати людину з психо­логічного боку: розкривати її душевні переживання, роботу думки, ха­рактер, настрої, уподобання, вболівання. У коротенькій інформаційній замітці цього не покажеш. Але в більш докладному виступі: нарисі, есе, історичному чи політичному портреті, тобто в публіцистичній твор­чості, слід зображувати людину в дії, розкривати всю складність її буття.

Третій тип аргументів (якого не знає ні логіка, ні право) — об­разні, емоційні докази. Образ як аргумент вживається в процесі публіцистичного доведення істини тоді, коли йдеться про конкретно-чуттєву характеристику явища.

Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ — картина дійсності; образ персонаж; образ сюжету, події; образ автора; художня деталь, мікрообраз. Характеристика типо­логії образів передбачена в курсі "Теорія літератури", що читається за навчальним планом паралельно з курсом "Основи журналістики".

Але окремо слід розглянути питання про специфіку образності в журналістиці.

1) У журналістиці відбувається персоніфікація ідеї, перетворення думки на живу особу; образ тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепції; на відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в жур­налістиці образ відіграє переважно службову функцію; над ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі.

Виразний прикладом журналістського твору, головним прийо­мом у якому є розбудова художнього образу, — це "Казка (про красно-гвардейця)" Остапа -Вишні, що вперше була опублікована в журналі "Реп'яхи", що почав виходити в 1918 році в Києві після першої окупації міста російськими більшовиками.

Автор будує образ як персоніфікацію ідеї викриття злочинного характеру більшовизму. "Казка", як влучно відзначає її публікатор у новітній пресі Володимир Дорошенко, "висміює екстремістське минуле тих муравйоисько-ремньовських червоногвардійців, які підступно вда-

рили в спину Українській Народній Республіці, встановили в окупова­ному Києві кривавий терор, нищили всі ознаки української нації, топ­тали портрети Шевченка, розстрілювали людей за українське слово, за українське посвідчення, за національний одяг. Озброєні до зубів чер­воні вояки, нерідко п'яні, із специфічною лайкою після кожного слова, роз'їжджали по місту на авто з плакатами "Смерть украинцам". По-громництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світо­вого пролетаріату"⁸⁰.

"У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій — большевик, якого звали Дурасик"⁸¹, — так розпочинає Остап Вишня створення образу свого аігшгероя. Як виріс Дурасик і стало батькові шкода його годувати, віддав він його в найми. Відвів у поліцію, став служити Дурасик городовим, але служба йому здалася важкою. Поки­нув він її і примкнув до погромщиків. І тут виявилося роботи багато. Покинув Дурасик і це заняття. Став злодієм, чоловіка зарізав і пограбу­вав. Спіймали його, судили, заслали на каторгу. Сидить там Дурасик і рік, і три... Аж гульк — революція. Повернувся Дурасик з Сибір}¹, ос­воївши всі премудрості злодійського ремесла. Ходить по Росії, шукає посади. Приходить до "народнього комісара Леніна" і хвалиться своїм мистецтвом.

"- Ви замєчатетьний общественний дєятель, — сказав Ленін, — в духе современной соціальної'! революції; но, к сожалєнію, все еті долж-ності замєнєни одной високой должностью — красногвардейской, ка-кую вам і рекомендую"⁸². І став Дурасик красногвардейцем.

Умовний, ілюстративний характер образу Дурасика, створеного Остапом Вишнею, цілком очевидний. В основі його побудови лежить за­сада дедукції, тобто попереднього знання автора про явище, ілюстру­вання вже відомої тенденції вдало підібраними деталями характеристи­ки. Такий образ переконує читача самосильно, адже автор начебто від­сутній у творі, не нав'язує своїх поглядів у відкритих вербальних форму­лах; він пропонує самим читачам зробити потрібні висновки, макси­мально виразно готуючи їх до сприйняття саме авторської концепції явища й "непомітно" запліднюючи громадську думку своїми поглядами.

⁸⁰ Дорошенко Володимир. .Як починався Остап Вишня // Березіль. — 1993. —
№3-4. — С. 179.

⁸¹ Вишня Остап. Казка (про красногвардеііця) // Березіль. — 1993. — № 3-4. —
С.181.

⁸² Там само. — С. 181 — 182.

2) ОГіра; > журналістиці зредукований, виражений економно, ла­конічно, ощадливою системою образотворчих засобів.

Принагідно слід нагадати, що одиницею мислення в журналіс­тиці ( повідомлення, а способом його передачі — твердження про факт або логічне судження. У новпнарних інформаційних жанрах образність взагалі відсутня, не передбачається жанровими вимогами. Історія жур­налістки знає іі численну групу великих публіцистичних творів, напи­саних цілком без залучення художніх образів: "Переднє слово [до "Гро­мади" 1878 р.]" Михайла Драгоманова, "Україна чи Малоросія" (1926) Миколи Хвильового, "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965) Івана Дзюби, "Євреї на Україні" (1973) Матвія Шестопала тощо.

Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов'язково­му характері, а відтак її використання має допоміжне значення. У на­рисі Юрія Шерехи "Над озером. Баварія" (1948) головне завдання — повідомлення про історичну місію України в світі, "шанс Києва", як пи­ше публіцист⁸³. Дещо спрощуючи складну систему аргументації автора, відзначимо, що, на ного думку, Україна може запропонувати світові по­вернення до " традиції вічного селянського"⁸⁴ не в класовому, а в мо­ральному сенсі цього явища.

Серед аргументів автора широко використаний і образний. Спо­чатку навіть (дається, що ного функція — у маскуванні, приховуванні авторської ідеї. Юріїї Шерех неквапом розповідає про своє життя пч ос­трові в пластунському таборі, він ніби несамохіть, повагом сповіщає нам свої міркування. Аж потім починаєш розуміти, наскільки описува­на картина природи є суголосною з роздумами публіциста.

"Дощ закінчився, і озеро з сіро-статевого стало жовтаво-прозо­рим, — провадить він. — Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповнює, а поза них виходити не по­требує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функційности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок"⁸⁵. У природі автор побачив ту гармонію й виповненим ь, якої так бракує людському суспільству. Цивілізація поглинає культуру. Лю­дина перетворюється на функцію. Ідея "вічно селянського" і < способом

⁸³ Див. про цс докладніше в праці: Михайлпн І. Я. "Судилося бумі Україною",
або Головна публіцистична ідея Юрія Шереха(Шсвельова) // Вісник
Харківського університету. — 1999. № 426: Творчий доробок Юрія Шевсль-
ова і сучасні гуманітарні науки. — С. 15 19.

⁸⁴ Шерех Юрій. Над озером. Баварія // Шерех Юрій. Порогиі Запоріжжя: Літе­
ратура. Мистецтво.Ідеології: У 3 т. -- X.. 1998. Т. 1. — С. 572.

⁸⁵ Там само. V. 546.

повернення до природності, рівноваги, виповненості людського життя.

Таким чином, образприроди, пейзаж, картинадощу наозері, барвистоописана публіцистом допомагає осягнути йогоголовну ідею унаочнити її, spoon ти досяжною і приступною для читачів.

3) Журналістика широко користується ремінісцсіітніїмп обрій; ми,тобто створеними класиками літературий сучасними письменника­ми, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сіожет\ 'і прагматичної концепції.

Сучасна наука ;ідя позначення елементіві частин іншого тексту, щовключені в даний і стали його невід'ємною змістовою частиною, ви­робила поняття інтертекстуальності.Інтертекст — могутній спосіб ак­тивізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафразитекста-джерела здійснюється відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті. Теорія літератури вважає інтертекстуальність властивістю всіх художніх творів. Очевидно, не варто поширюватицю думку на жур­налістику в цілому, зокрема на інформаційну,але на вищих рівнях ма­сово-інформаційної діяльності поява інтертекстуальності неминуча.

Мистецтво інтертекстуальності (використання ремінісцентних образів) демонструє Максим Рильський (1895-1964) у книзі нарисів "Вечірні розмови", що, починаючи з 1960 року, н до кінця життя друку­вав в газеті "Вечірній Київ". У заголовному нарисі "Святковий подару­нок", розповідаючи читачам про відкриття першої лінії Київського ме­трополітену й маючи на меті протиставити нове, сучасне й старе, патріархальнемісто, автор використав длястворення образу старого Києва відоме оповідання М. Лєскова.

"Хто читав, — починаєМ. Рильський, — "Печерські антикгт" Лєскова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце, — той може собі уявиш патріархальний Київ сере­дини минулого століття з його дерев'яними будиночками, "що ліпились по урвищах над дніпровою кручею", місто, на вулицяхякого не диво було побачиш чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транс­порту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калю­жах, не прілих\а славетну миргородську"⁸⁶

Сутність авторського прийомуполягає в тому, щоМ. Рильський не створює свого образу старого Києва,а лише активізуєвже наявний

у читацькійсвідомості образ, узятий з твору М. Лєскова, добре відомо­го киянам. За допомогою такого підходу вдається досягти реалізації го­ловної публіцистичної ідеї: протиставитисучасне п історичне, відтінити здобутки дня нинішнього.

У наведеному місці використано ще один ремінісцентний об­раз - славетної миргородськоїкалюжі. У даному випадку автор ак­тивізує читацькі знання творчості М. Гоголя (1809 1852), у книжці яко­го "Миргород" (1835), у "Повістіпро те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никофоровичем" описана як найвизначніша прикмета цього міста -— величезна калюжа посередині його центральної площі.

Розмову з читачем про проблеми освіти й завантаженість учнів шкільним програмовимматерішюм, заучування якого не залишає часу ні в театр сходити, ні нову книжку прочитати,М. Рильський починаєв нарисі "Бідний матий Андрій!" нагадуванням відомого образу. "Знаме­нита чеховська Душечка, — пише він, —яка під час чергового свого за­хоплення допомагала маленькому Саніі в готуванні шкільних "уроків", скаржилася знайомим на базарі:

Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора впершому класі задати байку напам'ять, та переклад латинський, та за­дачу... Ну, де тут маленькому?"⁸⁷

Дещо іронічнийтон обтірає автор для постановки важливої про­блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичніш розгляд підручників для першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко­лярів, і засміченість програминеобов'язковим матеріалом, вивчення яко­го, однак, позбавитьдитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї.

Ремінісцентні образи збагачують аргументаціюжурналіста, ско­рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо­мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до­статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю­вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об-разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо­мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да­ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями н доказами.

4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливаєз майже обов'язкової наявності образу автора;це віті, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові коор-

86 р„