Зміст навчання в школі “для народу”.

Отже, як було вище згадано, церковно – парафіяльні школи становили першу ланку системи духовної освіти – початкову. Відвідання школи було єдиним засобом отримати елементарні знання для більшості народу: селян – кріпаків, найбільших і найбідніших верств міського населення.

Перед школами держава ставила завдання навчанню населення грамоті, однак саме заважало на шляху вченню дітей робітників і кріпаків. Спекти, зпекти виявлялось в малій кількості відкритих для селян шкіл, після чого основна маса трудящих залишалась неосвіченою. Крім того, зміст навчання зводився до мінімуму – навчити письму, читанню, рахуванню. Але навіть тут музичне виховання оголошувалося бажаним. Положення про школи видавалися указами Синоду від 1835 – 1837 р. і зобов’язували “Навчити читання церковного і цивільного, бажаючих письма, священної історії, заохочувати до церковного співу”. Навчання доручалося дияконам і паламарям. Обсяг відомостей, що повідомлявся дітям, залежав від здібностей і освіченості їхніх вчителів.

Традиція навчання церковного співу, закладена братськими і дяківськими школами (які складали основу просвітництва 19 ст.), пройшла багатовіковий шлях і стала духовним надбанням народу. Саме з культурою церковного співу пов’язано історично укорінену уяву про вокальну обдарованість українського народу. Церковні хори відіграли значну роль у формуванні національної вокальної культури. Духовна музика викладалась в усіх навчальних закладах. А її прості інтонації пісень, стали чудовим матеріалом для виховання співацьких голосів. Розпочате багато віків тому навчання стало могутнім чином розвитку подальшої музичної культури.

Але разом з релігіозною музикою існували і народні пісні з великою різноманітністю жанрів. В піснях народ виражав свої надії на краще життя, розповідав про тяжку долю простих людей. Ці пісні, що звучали в родинах з дитинства здійснювали великий вплив на духовну куультуру народу.