Психологічні механізми забезпечення наукової творчості.

Ефективність наукової творчості, оптимальне використання потенційних можливостей науковця залежать від раціональної організації праці. Чим вищий рівень її організації, тим значніших результатів можна досягти за коротший термін. Натомість, при незадовільній організації наукової праці збільшується тривалість виконання дослідження, а постійне відволікання уваги дослідника на вирішення організаційних питань не сприяє якості та ефективності його роботи.

Розроблено й опрацьовано багато методів організації наукової праці, які вибираються дослідником особисто з урахуванням індивідуальних особливостей. Проте всі вони відповідають загальним принципам. Визначальними для них є: творчий підхід, системність мислення, плановість, динамічність, колективність, самоорганізація, економічність, критичність і самокритичність, самовдосконалення, діловитість, енергійність, прагматизм. Частина з цих принципів зумовлена вимогами до власне процесу дослідження, інші стосуються особистості дослідника [23].

Принцип творчого підходу означає те, що на всіх етапах дослідження науковець повинен прагнути до пояснення фактів, сутності предметів і явищ та на основі цього збагатити науку новим знанням. Тому очевидно, Іцо наукова творчість - це, передовсім, постійна копітка розумова праця.

Структура творчого та науково-пошукового процесу подібні. Визначальне місце в цій структурі дослідники відводять інтуїції. Якраз із нею в науковому пошуку пов'язані: пошукова спрямованість мислення, алгоритм дій, аналіз, узагальнення, досвід, творча уява, гіпотетичне передбачення, оригінальність ідей і способів дій, системність знань тощо.

Мислення - це один із основних рушійних елементів наукової праці. Помітних результатів досягають ті, хто привчив себе думати постійно, концентруючи свою увагу над сутністю та специфікою

об'єкта і предмета дослідження. Виробити в собі такі риси треба кожному дослідникові.

Плановість у науковій творчості втілюється в різних перспективних і робочих програмах, календарних графіках роботи дослідника й у його індивідуальному плані та ін. За планами перевіряється (по можливості щоденно) хід роботи та при потребі вносяться в них корективи.

Наукова робота - це, як правило, одноосібне дослідження. Разом з тим, дослідник є членом колективу: кафедри, інституту, університету, школи. Упродовж роботи над дослідженням він може звертатися за порадою до своїх колег членів наукового чи педагогічного колективу. Крім того, дуже корисним є колективне обговорення теми дослідження, постановки завдань, отриманих результатів і можливостей їх використання та ін.

Оптимальний дослідницький колектив, що поєднує в собі різних за віком, практичним досвідом, психологічним типом людей (старших і молодих, генераторів ідей і виконавців), при повному взаєморозумінні й умілому оперативному науковому керівництві може значно підвищити ефективність роботи над дослідженням. Високий рівень наукової роботи засвідчує не тільки відповідний інтелектуальний рівень її виконавця, але й творчо-інтелектуальний і організаційний рівень усього колективу.

Сучасні дослідження стверджують, що наука як культурний інститут виробила особливий механізм творення наукового співтовариства, норм і традицій науково-дослідницької діяльності. На думку багатьох дослідників, таким механізмом є наукові школи, які розвиваються у різних інституалізованих формах наукової діяльності.

В дослідженнях сучасного казахського психолога Н.А.Логінової наукова школа характеризується такими ознаками, як:

1) наявність програми спільної дослідницької діяльності,
запропонованої лідером школи;

2) безпосереднє спілкування між членами колективу школи, й
особливо, між учителем і учнями;

спеціально розроблений методичний інструментарій для

реалізації програм;

наявність внутрішніх стандартів оцінки та визнання наукової

продукції [16, 106].

Зважаючи на це, можна стверджувати, що обов'язковою умовою існування наукової школи є наявність у неї лідера. При цьому лідер займає відразу кілька функціональних ролей: по-перше, він -"організатор" школи (цей стан його забезпечує рефлексивну позицію

членів колективу стосовно своєї діяльності), по-друге - "наставник" для учнів (студентів), що, на наш погляд, є надзвичайно важливим, тому що він працює зі студентами, нарешті - "колега" для учнів (студентів) і педагогів. Саме поєднання всіх цих ролей допомагає, науковому керівникові бути реальним лідером. Практичний досвід організації студентської науково-дослідної діяльності вищих педагогічних навчальних установ минулого та сучасного свідчить, що висока результативність роботи можлива тільки там, де є справжній лідер. Спілкування з наставником має доленосне значення. Воно визначає місце особистості в науці, її науковий внесок і досягнення, методологічні позиції, пріоритетні проблеми досліджень і, в цілому, стиль життя в науці.

Значення безпосереднього наукового спілкування для вчених постійно підкреслюється в їх мемуарах. Чимало свідчень про це і в історичній педагогічній науці. Зокрема, дослідники історичної спадщини відомого професора Київського університету В.Б.Антоновича зазначають, що вже з перших курсів він залучав молодь до археологічних екскурсій, науково-пошукової діяльності в архівах, написання різноманітних рефератів, розвідок. Педагог навчав студентів писати наукові роботи, найздібнішим допомагав індивідуально захищати медальні праці (магістерські), а згодом і докторські дисертації, крім того допомагав у працевлаштуванні та публікації праць. Він регулярно відгукувався рецензіями, критичними замітками, полемічними статтями на твори своїх вихованців, допомагаючи їх становленню як учених. Практично до кінця свого життя В.Б.Антонович був найближчим помічником і порадником вихованців своєї школи (і не тільки). Про це вони з теплотою і вдячністю згадували у зрілі роки, коли вчителя вже не було серед них [14,78],

Дослідники відзначають, що учні з наукової школи В.Антоновича
постійно спілкувалися, тримали міцні зв'язки. Учнями його була ціла
плеяда відомих потім в Україні вчених в особах О.І.Левицького,
Д.І.Багалія, І.АЛінниченка, М.В.Довнар-Запольського,

В.Ю.Данилевича, М.П.Шашкевича, П.В.Голубовського,

МС.Грушевського, та інших [14].

Такі приклади підтверджують, що формування молодого вченого відбувається у спілкуванні, яке проходить на основі спільного з іншими вченими дослідження під керівництвом метра. У предметному плані при цьому відбувається навчання основ науки, принципів і методів наукової роботи, що складає суть професіоналізму. В особистісному плані у процесі спілкування відбувається засвоєння

правил колективної праці з усвідомленням творчої індивідуальності кожного, особливо вчителя.

Пізнання особистості вчителя відбувається тривалий час у процесі відтворення у спогадах, читання його праць, роздумів про життя та характер, оцінки його наукового внеску. Тексти його наукових публікацій і "текст" його житія переглядаються знову в нових історичних і біографічних контекстах. Діалог з учителем продовжується, й після його смерті відбувається розгадування "таємниці" індивідуальності, головного закону його життя.

Розглядаючи взаємодію вчителя-вченого та учня як творчий процес, виділяють різні типи вчених та учнів у науці.

Наукознавство знає типи вчених залежно від їх функції в загальній науково-дослідницькій роботі (генератори ідей, критики, виконавці, ерудити).

До типів учнів належать: спадкоємець, історик, прихильник, критик, самозванець і антиучень [16].

Учень "Спадкоємець" за структурою особистості значною мірою конгеніальний учителю - це дозволяє адекватно реконструювати його концептуальну систему на основі глибокого вивчення його праць, безпосереднього наукового спілкування та співучасті в розробці наукової програми. Тому справжній учень - найкращий інтерпретатор наукової спадщини свого вчителя.

Учневі цього типу властиве позитивне розуміння особистості вчителя, захоплення ним і його науковим подвигом. Він - однодумець з учителем з принципових питань, що стосуються предмету науки, її методології, наукових пріоритетів, а також оцінок історичної наукової спадщини та персонажів сучасного наукового розвитку. Більше того, він виявляє спільні з учителем громадянські позиції, ставлення до життя в цілому. Для нього улюблений учений - учитель життя. У своїй науковій діяльності такий учень - послідовник, він прагне розвинути ідеї вчителя у власній творчості, продовжує та зміцнює кращі традиції Інколи в нових історичних умовах. При цьому він не втрачає своєї самобутності, оригінальний у своїх ідеях і розробках, може створити свою наукову школу, продовжити наступність наукової школи вчителя.

Другий тип учня -- "історик". Він детально аналізує наукову спадщину свого вчителя. У своїх власних творчих наукових дослідженнях прагне наслідувати дух і букву його теорії. Втративши власну оригінальність, турбується про чистоту наукової програми вчителя. Не відзначається сміливістю в постановці нових проблем, більше переймається збереженням, розвитком і захистом від критики

опонентів традицій рідної школи та ідей учителя. В історико-науковому плані є незамінним як літописець і архіваріус наукової школи.

Третій тип - "Прихильник". Його особиста безмежна симпатія до вчителя набагато перевершує рівень розуміння його концептуальної системи. Головний мотив наукової діяльності учня - "прихильника" -славити ім'я та справу вчителя, що часто дає зворотній ефект, особливо коли сам учень не зміг істотно розвинути базові ідеї та розробки свого вчителя.

Четвертий тип - "Критик" - з розумінням, повагою та любов'ю ставиться до особистості вчителя. Але в його науковій спадщині бачить лише історичне минуле науки, тобто розуміє його критично. Прагне самоствердитися більше, ніж продовжити справу вчителя й розвинути його ідеї.

Тип "Самозванець" представлений тими, хто формально навчалися чи працювали з великим ученим, але насправді не стали його учнями. Однак, вони завжди заявляють про свою причетність до наукової школи, наголошують на своїй близькості з видатною особистістю та використовують її ім'я для самореклами. Вони за своєю суттю є чужими справі й самому вчителю і утримуються на поверхні, завдяки умілій маніпуляції свідомістю наукової громадськості.

"Антиучень" - негативний варіант спілкування та навчання в науковій школі. Прослухавши лекції вчителя, попрацювавши під його керівництвом, він заперечує його ідеї, не надає їм великого значення. Такий учень не відчуває й особистої симпатії до вчителя. Причина криється в стосунках, що не склалися, неуспішних контактах і неприємних враженнях, але, головне, в особистісній та ідейній несумісності за критеріями, важливими для учнівства. У цьому випадку немає конгеніальності учня вчителю, а відбувається протиставлення себе йому, пошук іншого авторитету в науці, залучення до іншого наукового напряму, чи вихід з науки взагалі.

У запропонованій типології учнів закладена думка про механізми розуміння, важливі для залучення до наукової школи та учнівства в науці. По-перше, це механізми предметно-наукового, професійного мислення, які направлені на розуміння концепцій, ідей, наукових досягнень ученого, що прочитуються в його наукових текстах. По-друге, це механізм соціального, а правильніше, соціальне-комунікативного мислення, змістом якого є інша особистість і процес спілкування з нею. (Дехто добре опановує предметний зміст наукової творчості того чи іншого ученого, але погано розуміє й не сприймає його людську індивідуальність, інші тонко й адекватно сприймають і

розуміють особистість ученого, але мають набагато менші успіхи в осягненні його концептуальної системи). По-третє, для феномена учнівства важлива симпатія до особистості вченого та відкритість його ідеям. Теоретична реконструкція ідей підсилюється позитивним ставленням до їх автора, вона якоюсь мірою побудована на особистій симпатії: в цьому випадку досягається найповніше розуміння предметного змісту. Однак особиста симпатія не повинна переважати, бо це взагалі ставить ідеї вчителя поза критикою й об'єктивною оцінкою.

Становлення творчої індивідуальності, на перший погляд, суперечить позиції учнівства, яка виражається спочатку в наслідуванні. У процесі діяльності в науковій школі молода людина переходить від наслідування до накопичення та розвитку ідей учителя, їх перегляду й відмови від застарілих елементів наукової спадщини. При цьому зберігається наступність і загальне позитивне ставлення до попередників.

Учень у своїй творчій діяльності може дуже часто "перевершити" свого вчителя-вченого. А це, як підтверджує практика, найкращий результат усієї науково-творчої діяльності наставника, наукового керівника. Саме така співдружність має перспективу як для розвитку педагогічної науки, так і для кожного справжнього вченого та здібного студента.

12.2. Самоорганізація праці дослідника

Неабияке значення має принцип самоорганізації праці дослідника, оскільки наукова творчість украй обмежено піддається регламентації. Іншими словами, кожний дослідник самостійно визначає комплекс заходів щодо забезпечення свого успіху. До елементів самоорганізації належать:

організація робочого місця з забезпеченням оптимальних

умов для високопродуктивної праці;

дотримання дисципліни праці;

послідовність у накопиченні знань протягом творчого

життя;

систематичність у дотриманні єдиної методики й технології

при виконанні одноразової роботи. Досягги системності в роботі можна виконанням певних правил:

постійно пам'ятати про предмет дослідження;

не працювати без плану;

при виконанні великої за обсягом і важливістю роботи слід

звільнитися від другорядних справ;

перш ніж братися за роботу, зважити й розподілити сили та

час;

заздалегідь підготувати все, що треба для виконання

роботи, щоб згодом не відволікатись;

не можна робити дві важливі справи одночасно;

творча робота має передувати механічній, складна

простій;

треба будь-яку розпочату роботу доводити до кінця та не

розпорошувати сили;

постійно контролювати свою роботу, вчасно вносити

корективи;

наперед визначити кінцеву мету.

Таким чином, у самореалізації велику роль відіграє самообмеження, самодисципліна, самоуправління, самоконтроль, в тому числі самостійність, тобто здатність самому виявляти причини виникнення труднощів і ліквідовувати їх. Варто нагадати й про дотримання трудового режиму та графіка роботи, дисципліни мислення, а також про здатність зосереджуватися, не порушуючи логічний розвиток ідеї.

Не менше значення має принцип економії або самообмеження, яким кожний дослідник повинен керуватися на всіх етапах наукового дослідження. Принцип самообмеження виявляється, по-перше, в тому, що у будь-якому дослідженні слід обмежувати себе як за широтою охоплення теми, так і за глибиною її розробки. По-друге, дослідник, уводячи дослідження в певні часові рамки, тим самим вже обмежує себе. Самообмеження особливо важливе на стадії збору матеріалу, тобто слід вибрати те, що потрібне для вирішення даного завдання.

Цей принцип також передбачає розвиток і виховання самокритичності та скромності, вміння тактовно захищати свої переконання. Природа науки як сфери людської діяльності, направленої на вироблення знань, зумовлює те, що рушійною її силою є діалог - змагання наукових шкіл і світоглядів, суперечності теорії та практики, розвиток критики й самокритики, несприйняття догматизму та безоглядної віри в авторитети. Через це кожному досліднику, особливо початківцю, слід виховувати в собі критичне ставлення до результатів своєї роботи, до чужих ідей і поглядів. Щодо останнього, то критика повинна мати академічний характер, а ставлення до опонента доброзичливим і толерантним. Важливо не лише довести необґрунтованість того чи іншого наукового положення вченого, але й запропонувати натомість теорію чи метод, які є більш слушними й оптимальними. Зважаючи на важливість вивчення літератури з теми

дослідження, все-таки головною в науковій роботі є власна творчість. Доцільно перш за все спробувати віднайти власні способи вирішення проблеми, свій шлях наукового пошуку; вивчення літератури корисне остільки оскільки допомагає розвинути власну ідею та певною мірою дозволяє уникнути помилок.

Дослідник повинен мати певні особистісні й творчі якості. За визначенням Шейка В.М., Кушнаренко Н.М. такими основними якостями є [22\: професійні знання, допитливість, спостережливість, відчуття нового, зацікавленість у справі, пунктуальність, ретельність, відповідальність і надійність, організаторські здібності, комунікабельність, доброзичливість, честолюбство (див. таблицю).

Таблиця 12.1, Основні якості, що відповідають статусу дослідника

і Творчі таділові _якості

І

• Професійні знання

&

Високий рівень базової' освіти, творчі можливості, вміння працювати на комп"ютсрі, знання української й іноземних мов.

Прагнення підвищити рівень знань, цікавитися новинками спеціальної літератури. Осмислення

сті. прагнення до істини. Вміння точно сприймати інформацію, конкретність у викладі наукових фактів, реалістичність поглядів.

4. Ініціативність

І з. Відчуття нового

і______

І 6. Зацікавленість у І справі

. _, _Г„^,,І. готовність працювати з
іншими, захопленість вподобаною справою.
Своєчасне та якісне виконання плану роботи,
доручень науковою керівника.
Вміння нести відповідальність за вирішення завдань,
поставлених науковим керівником.
Вміння організувати свою роботу, власну бібліотек}',
архів, картотеку та інше раціональне ведення
_записів._______________

^и'^ігі'''^>™-------------------------------- різними за

Безумовно, що не кожній людині, що вирішила стати науковцем притаманні зазначені риси в повному обсязі. Але про них потрібно пам'ятати й постійно в собі виховувати. Постійна робота над собою щодо розвитку задатків і здібностей, пам'яті, уваги, спостережливості, формування навичок праці тощо має бути нормою для творчої особистості.

Розумова та фізична праця тісно взаємопов'язані. Розумова діяльність - найскладніший вид діяльності людини, оскільки вона потребує активізації у ваги, процесів мислення та інших психологічних функцій, крім того вона супроводжується характерним нервово-психологічним та емоційним напруженням, підвищеною чуттєвістю. Розумова праця втомлює людину за 3-4 години, фізична - за 8.

Особливість розумової праці полягає в тому, що втома накопичується поступово, а перевтомлення настає раптово. Тому дуже корисно чергувати розумову та фізичну працю.