Історія розвитку військової щелепно-лицевої хірургії

Вперше на специфічні особливості щелепно-лицевої хірургії - одного з основних розділів сучасної стоматології - звернув увагу ще в 1806 році творець першої вітчизняної, самобутньої хірургічної школи професор Медико-хірургічної академії І.Ф.Буш. В літературі відомості про щелепно-лицеві поранення воєнного часу з'являлися в кінці XVIII століття. Про особливості хірургічної обробки переломів щелеп і накладення швів на рани обличчя писав О.Г.Ріхтер (1792 р.); Ларрей в 1829 році в своїх спогадах про єгипетський похід Наполеона висвічував особливості вогнепальних уражень.

Чаруковський 0.0., доктор медичних наук, учасник російсько-турецької (1828-"! 829 р.р.) та польської (1831 р.) війн присвячує десятки сторінок патології і лікуванню пошкоджень обличчя і щелеп у своєї книзі • "Военно-походная медицина" (С.Петербург, 1836 - частина 5). Ця праця е першим підручником з питань військової медицини. Російська Академія Наук відзначила автора книги Демидівською премією.

В першій частині своєї "Военно-походной медицины" Чаруковський 0.0. розглядає лікування поранень обличчя і щелеп в залежності від видів основних хірургічних втручань: надання першої допомоги, вправлення і закріплення уламків щелеп і хірургічна обробка ран м'яких тканин обличчя.

Великого значення автор надає питанням клініки та лікуванню пошкоджень щелеп. Зокрема, він вказує на різноманітність цих поранень в залежності від характеру, тяжкості та локалізації пошкодження. Розглядаючи специфічні особливості методики хірургічної обробки пошкодження щелеп, наголошує при цьому на те, що хірургічна обробка кісткової рани е складним моментом в лікуванні вогнепальних поранень обличчя. Кісткові уламки автор розглядав як вторинний снаряд, який може пошкодити судини, нерви, м'язи та інші м'які тканини та органи.

На противагу іноземним хірургам першої половини минулого століття, які часто відпилювали кінці уламків нижньої шелепи, 0.0 .Чаруковський настійливо рекомендував проводити економну зберігаючу обробку кісткової рани, видаляти тільки ті уламки, які нежиттєздатні, тобто які лежать вільно і не зв'язані з окістям.

З історії відомо, що ще головний хірург пруської армії Лангенбек на базі досвіду "франко-пруської війни (1870-1871 р.р). говорив, що він не хотів би наступну компанію проводити без допомоги зубного лікаря. Однак ідея спільної праці хірурга та лікаря-стоматолога при лікуванні воєнних травм щелепно-лицевої ділянки почала поступово втілюватись в життя в дійсності тільки під час Першої світової війни

Зупиняючись на витоках військової щелепно-лицевої хірургії, необхідно відзначити, що засновнику військово-польової хірургії М.І. Пирогову належать вказівки про ощадливу обробку кісткової рани щелеп, першу модель підбородочно-тім'яної пов'язки і пропозицію застосовування зонду та поїльника для харчування поранених в щелепно-лицеву ділянку. Пирогов М.І. розробив класичну операцію перев'язки язичної артерії і дав першу класифікацію "пошкодження ротової порожнини", в якій, як відомо, виділив вирішення трьох питань:

1.нанесена рана спереду чи збоку;

2.ускладена вона розтрощенням однієї шелепи чи обох (верхньої і нижньої);

3.поракений язик чи ні?".

Незважаючи на значний внесок, зроблений М.І.Піроговим, спеціалізована допомога щелепно-лицевим" пораненим у війнах XIX та початку XX століття була відсутня і вони лікувалися у шпиталях загального профілю. Цим і можна пояснити, летальність при пошкодженнях обличчя та щелеп, яка була на той час дуже високою. Так, у період Кримської воєнної компанії з числа евакуйованих вмирало 48 % поранених. Під час Франко-пруської війни (1870-1871 р.р.), коли почали застосовувати принципи асептики та антисептики, летальність знизилась до 9,3 %; у Першу світову війну-9,2%.

У період російсько-японської війни (Е 904-1905 р.р.) стоматологічна допомога практично була відсутня. У ряді випадків стоматологічна допомога надавалася ротним фельдшером, який, у кращому випадку, міг видалити пошкоджений зуб.

В кінці минулого та на початку XX століття починають формуватися стоматологічні кабінети при великих шпиталях та окремих лазаретах. В цих кабінетах допомога надавалася виключно за зверненням хворих і полягала, в більшості випадків, у видаленні хворих та травмованих зубів. В багатьох таких кабінетах працювали не спеціалісти, а лікарі загального профілю або хірурги, котрі не мали спеціальних знань і практичних навиків по лікуванню стоматологічних хвороб. У 1914-1917 р.р. зубні захворювання відволікали з позицій значну кількість особового складу армії, чим знижували боєздатність армії. Зрозуміло, що 39 штатних одиниць зубних лікарів, які працювали у 34 стоматологічних кабінетах богаточисельної російської армії, були неспроможні надати необхідну кваліфіковану стоматологічну допомогу тим, хто її потребував.

Світовий досвід медицини у війнах XX століття підтвердив, що надання допомоги щелепно-лицевим пораненим потребує необхідних спеціальних знань і технічних навичок у справі зуболікування. Незважаючи на те, що під час росїйсько-японської війни почали посилати дантистів на театр воєнних дій, ці відрядження не мали реального успіху: поранених з дефектами щелеп і обличчя, як і раніше, направляли до Петербургу і до того ж з великим запізненням. Багатьом з них вже не можна було зробити звичайних зубних протезів, тому, що цьому перепоною були рубцеві контрактури , і деформації, які утворювалися під чає довгого транспортування в столицю імперії.

Низька ефективність надання допомоги пораненим в щелепно-лицеву ділянку пояснювалась в період Першої світової війни трьома основними причинами:

1. Відсутністю планової медичної хірургічної допомоги щелепно-лицевим пораненим у фронтових та прифронтових районах. Тут хірургічні операції проводилися лише у випадках запальних процесів. Тому летальність серед цих поранених досягала в рухомих лазаретах військового району 3,5 %, а на подальших етапах лікування - 9,2 %. Навіть серед легких поранених смертність досягала 1,5 %.

2. Надзвичайно повільною і пізньою евакуацією поранених до . тилових шпиталів. При цьому хірурги були поставлені в тяжке становище, а строки тасування щелепних поранених різко збільшувались. Так, якщо поранені прибували до тилового шпиталю (Петербург, Москва) через 10 днів, то їх лікування збільшувалось до 7-9 тижнів. Якщо ж прибували через 60 днів після поранення, то лікування проводилось 20-30 тижнів. За данини В.І.Вільга (1919р.), через 30-180 і більше днів після поранення до тилів; їх шпиталів прибув їло до 79 % поранених. При цьому "ефект" лікування полягав не в тому, щоб повернути хворого до початкового випису, проводячи йому реконструктивно-пластичні втручання, а лише дня ліквідації пізніх ускладнень які виникли в наслідок пошкодження.

3. Недостатньою кваліфікацією хірургічних кадрів у шпиталях. Навіть хірурги з більшим досвідом роботи не придавали необхідної уваги особливостям вогнепальних ушкоджень кісток обличчя; вони не були ознайомлені з патологією тканин та органів зубо-щелепної системи. Це приводило до недооцінки точності репозиції і фіксації уламків щелеп. З іншого боку зубні лікарі, які працювали в зубних кабінетах армії, не мали, як правило, досить чіткого уявлення про щелепно-лицеву хірургію, не володіли методами клінічного обстеження і оперативною технікою, не знали особливостей проявів клінічних поранень цієї ділянки. Таким чином, на початку XX століття не було спеціалістів, в знаннях яких були поєднані дві дисципліни - загальна хірургія і стоматологія.

Всі ці три фактори призвели до того, що 41% поранених у лице та шию на фронтах Першої світової війни були звільнені із царської армії в зв'язку з наявністю "спотворення обличчя". Лише дякуючи тому, що в 1914-1918 р,р. російські хірурги та зубні лікарі при сумісній роботі взаємно збагачували себе новими знаннями та досвідом лікувальної діяльності, в кінці війни почали зароджуватися основи воєнної щелепно-лицевої хірургії. Так, як кінець 1915 року зубний лікар Київського військового шпиталю С.С.Тігерштедг розробив, а в 1916 році опублікував спочатку в "Зубоврачебном вестнике" (№№2, 5, 10), а потім окремим виданням книгу "Военно-полевая система лечения й протезирования огнестрельных ранения”, вІн запропонував нову оригінальну систему шин з алюмінієвого дроту для витяжіння та зкріплення уламків щелеп. Метод шинування по Тігерштедту відкрив нову еру в лікуванні переломів щелеп. Так, в період Першої світової війни цей метод Тігерштедта зовсім не застосовували в польових умовах, тобто на батальйонних, полкових, дивізійних, армійських і навіть фронтових етапах евакуації. Як виключення шини Тігерштедта були застосовані в умовах фронтового лазарету. В тилових шпиталях, де була сконцентрована допомога щелепним пораненим, ці шини не могли застосовуватися широко, тому що в тилові лазарети поранені, як правило (79%) прибували через 1-6 і більше місяців, коли їм шини Тігерштедта були не потрібні, а була необхідна репозиція або протези з каучуку. В шпиталях глибокого тилу (Київ, Харків, Петербург, Москва), які були організовані на пожертвування російських зуболікарських товариств та інших організацій, спеціалізована допомога не була поставлена на необхідний рівень. Тут лікування зводилось, в основному до перев'язок, секвестректомії і до виготовлення складних щелепних та лицьових протезів, апаратів та обтураторів.

Ніякої науковообгрунтованої, комплексної, спеціалізованої хірургічної, ортопедичної, фізіотерапевтичної і механо-терапевтичної допомоги тоді не проводилось. Наприклад, замість нескладної операції кровавоїрефрактури і репозиції уламків щелепи з послідуючою фіксацією їх в правильному положенні застосовували довге, іноді дуже болюче для хворого і безуспішне розведення або витягання- уламків кістки за допомогою громіздких апаратів. Щоб замінити зламаний протез, інвалід війни, який жив, наприклад, на Волзі, повинен був їхати до Києва, Москви чи Петербургу, тому, що ніде ближче він не міг знайти кваліфікованого зубного лікаря-ортопеда.

В період Першої світової війни в російській армії виникла співпраця хірургів та зубних лікарів,, що, безумовно допомогло

У цей період на благодійні гроші були сформовані спеціалізовані лікувальні заклади для даного контингенту поранених в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові та інших містах.

В Петрограді перший щелепний лазарет відкритий 1 листопада 1914 року при Свято-троїцької общині Червоного Хреста. Другий лазарет (№ 246) відкрився і 0 червня 1915 року. В 1915 році відкрите щелепне відділення загально-хірургічного шпиталю Зимового палацу.

Як дивлячись на всі недопіки по наданню допомоги щелепним пораненим, число тих, що повернулись в стрій під час Першої світової війни набагато збільшилось. Якщо під час російсько-турецької війни (1877-1878) до армії повернулося лише 9,7 % поранених в щелепи, то в період Першої світової війни - 21,7 % (в 2,5 рази більше);

Таким чином, на кінець Першої світової війни почався процес формування військової щелепно-лицевої хірургії.

Визначилося коло авторитетних, висококваліфікованих щелепно-лицевих хірургів, які узагальнили досвід роботи стоматологів в роки Першої світової війни і присвятили себе повністю вдосконаленню цієї галузі медицини в умовах війни. В Петрограді це були - О.К Лімберг, П.П Львов, М.М.Ванкевич; у Києві - С.С.Тігерштедг. В 1918 році при Головному військово-санітарному управлінні засновується військова зуболікарська колегія, яка організувала одонтологічну допомогу в армії та на флоті. В 1918 році московський зубний лікар Г.І.Вільга видає перший вітчизняний посібник "Помощь на фронте раненым в челюсти".

Значення цих перших кроків надання спеціалізованої допомоги щелепно-лицьовим пораненим в польових умовах полягало в тому, що вони, по суті, були початковим варіантом розроблених потім у Військово-медичній академії ім.С.М.Кірова інструкцій та наборів," офіційно затверджених Головним військово-медичним управлінням і прийнятих на забезпечення в армію.

Зокрема в 1919 р., Д А-Ентін розробив табель на укладку щелепного набору, забезпечив першою інструкцією по виготовленню гнутих дротяних алюмінієвих шин та догляду за хворими.

До початку введення локальних війн в період 1938-1940 років майже з ••'-іма деталями була розроблена система організації Допомоги щелепно-лицевим пораненим на військовій час. Вже в 1939 році у складі медичної

групи, яку очолив професор Єданський М.М., що діяла у складі наших військ на р-Халхин-Гол, знаходилась стоматологічна бригада. Ця бригада надавала допомогу щелепно-лицевим пораненим на всіх етапах медичної евакуації від МПП до тилового спеціалізованого (щелепно-лицевого) шпиталю. Участь стоматологічної бригади в роботі польової медичної служби дала можливість на ділі перевірити у всіх подробицях розроблену систему організації та методики лікувальної допомоги при щелепно-лицевих пораненнях на військовій час, починаючи з етапу евакуації воєнного району до шпиталю глибокого тилу. Особливо значну активність в роботі бригади показав тоді Фіалковськяй В.В.

Значна та велика робота бригади військових стоматологів привела до перегляду поглядів на первинну хірургічну обробку вогнепальних ран обличчя та щелеп. Досвід цієї бригади показав, по-перше, що необхідно змінити послідовність втручань при щелепних пораненнях, яка була прийнято до цього часу. Було обумовлено, що спочатку треба закріпляти уламки щелеп, а потім тільки слід закривати рану м'яких тканин. По-друге, була встановлена ефективність та доцільність широкого залучення до первинної обробці ран зближуючого пластиночного шва за межами губ, носа та повік. По-третє, визначенні показання до накладення первинного шва на рани в області губ, носа та повік, якщо з моменту поранення не пройшло більше 2-х днів. По-четверте, при цін операції вперше вивчено сприятливий вплив на течію раневого процесу при переломах щелеп тривалого виключення болевого фактора (спиртово-новокаїновою блокадою), тобто ефективність тієї дії, яка визначає одну із сторін лікувально-охоронного режиму. Дякуючи впровадженню спеціалізованої щелепно-лицевої допомоги була знижена летальність серед поранених, а також кількість ускладнень та переходу на інвалідність до таких величин, які відмічались раніше. Кількість повернутих в армію виросла майже в три рази в порівнянні з показниками, які приводив Опель В.О. у першій світовій війні (21,7%).

Війна з білофінами не внесла суттєвих змін в ті методи, які були розроблені під час війни в Монголії. Але було відзначено, що пластиночні шви доцільно застосовувати не тільки при первинній обробці ран для зближення країв свіжої рани, але й для закриття країв гранулюючих ран обличчя, тобто для вторинних швів.

В 1940 році спеціально скликана Всесоюзна Рада щелепно-лицевих хірургів підвела підсумки результатів роботи стоматологів на війні. На конференції була призначена комісія по розробці інструкцій та практичних рекомендацій з військової щелепно-лицевої хірургії.

Друга світова війна почалася в обстановці, коли наша країна вже мала велику кількість щелепно-лицевих хірургів з досвідом лікування бойової травми, достатню кількість молодих хірургів-стоматологів, Ю стоматологічних інститутів та факультетів.

Головне військово-санітарне управління РККА видало масовим тиражем інструкцію по евакуації та наданню невідкладної допомоги. щелепно-лицевим пораненим. Видані навчальні посібники для лікарів та середнього медперсоналу по спеціалізованим методам лікування, догляду та харчуванню цих поранених. Таким чином, на початку Другої світової війни щелепно-лицева хірургія була як теоретично, так і практично достатньо озброєна для виконання завдань, які були поставлені перед медичною службою Збройних Сил.

На значний прогрес військової щелепно-лицьової хірургії вказують такі порівняльні дані: під час Кримської кампанії (1853 р.) половина поранених з пошкодженням щелепно-лицевої ділянки загинула на полі бою, а з евакуйованих 48 % померло. Таким чином, всього загинуло біля 75 % щелепно-лицевих поранених, 25 % вижило, але скільки з них повернулось в стрій – невідомо. Під час російсько-турецькоївійни (1877-1878 р.р.) повернулося в російську армію 9,7 % поранених в щелепи, а в період Першої світової війни - 21,7 %.

Під час боїв в районі річки Халхин-Гол повернулося в стрій біля 60%, а під час Другої світової війни - майже 80 % поранених в щелепно-лицеву ділянку.

На початку липня 1941 року було сформовано 1600 шпиталів на 750000 койок, 291 дивізія вкомплектована медсанбатами, 94 стрілецькі бригади - медсанротами, сформовані 380 польових шпиталів, 38 рот медичного підсилення, 12 шпиталів для легкопоранених, 38 евакопунктів. В розпорядженні Міністерства охорони здоров'я було 150 тис. лікарів, яких готували 72 медичні ВУЗи (Юз них - стоматологічні), було підготовлено також 460 тисяч осіб середнього медперсоналу. "Все для фронту, все для перемоги" - такий був девіз. Одним з кардинальних питань було - хірургічна обробка ран на ранніх строках. На етапі кваліфікованої медичної допомоги це питання вирішувалось в короткі терміни. Класична формула – “ніж хірурга повинен обігнати інфекцію" і зараз не втратила свою актуальність.

Під час Другої світової війни, не дивлячись на велику кількість поранених з важкими щелепно-лицевими пошкодженнями, ефективність їх і лікування перевершила всі минулі війни. У цьому велика заслуга; належить тому, що лікування поранених проводилося на основі єдиної воєнно-медичної доктрини, яка затверджує слідуючи принципи:

1. Всі вогнепальні поранення е первинне бактеріальна забрудненими.

2. Єдиним надійним методом попередження розвитку інфекції е, як найшвидшою, рання хірургічна обробка.

3. Ранньої хірургічної обробки потребує більша частина поранених.

4. Прогноз лікування і наслідків поранення с найкращим, якщо , проведена рання хірургічна обробка рани.

5. Об'єм медичної допомоги. Вибір лікувальних заходів і порядок евакуації залежить не тільки від суто хірургічних показань, але, головним чином, від бойової та медичної обстановки.

Під медичною обстановкою мається на увазі кількість поступаючих на даний етап поранених та їх стан, кількість хірургів, наявність транспортних засобів та їх вид, медичне оснащення тощо.

Однак слід відзначити, що принципи та методи лікування щелепно-лицевих поранених не залишались під час всієї війни незмінними.

На протязі війни вони вдосконалювались та змінювались, але завжди ці зміни відбувалися після попереднього обговорення на засіданнях та конференціях і випробовувалися в спеціалізованих медичних закладах.

Стали підлягати перегляду питання про пластичні операції на м'яких тканинах (пластика місцевими тканинами та філатовським стеблом), про значення первинного шва та пластинчатих швів. Були розширені показання для пластичних операцій в більш ранні строки після поранення. В послідуючі роки війни було переглянуто і питання про кісткову пластику при дефектах щелеп та несправжніх суглобах нижньої щелепи.

У Велику Вітчизняну війну профільна медична допомога щелепно-лицевим пораненим була наближена до лінії фронту. Навіть на передових етапах - медична допомога в районі полку надавалася з врахуванням особливостей даної групи поранених (угамування спраги, накладення марлевих та стандартних пов'язок тощо).

Вперше була здійснена евакуація щелепно-лицевих поранених за призначенням. Починаючи з армійських СВПХШ, в яких працювали кваліфіковані лікарі-стоматологи, та закінчуючи спеціалізованими лікувальними закладами глибокого тилу, пораненим в обличчя та щелепи надавалася послідовна спеціалізована допомога.

Після закінчення Другої світової війни питання щелепно-лицевої^; травматології розробляються і далі. Хірурги-стоматологи розробляють нові, більш досконалі способи репозиції і фіксації уламків щелеп, методи обробки ран в умовах ураження радіоактивними речовинами тощо. Особливі заслуги з цього питання колективів наукових працівників під керівництвом ГА.Васильєва, В.С-Дмітріевої, О.І.Євдокимова, Я.М.Збаржа, О.ОЛімерга, Е.С.Малевича, М.М.Міхедьсона, М.В.Мухіна, А.І.Рибакова, Ф.М-Хітрова, Ю.І.Бернадського та інших.

Значним вкладом в розвиток травматолога та відновлювальної хірургії в післявійськовий час стали дослідження, що присвячені лікуванню щелепно-лицевих пошкоджень в поєднанні з радіаційними ураженнями (П.О. Григораш, В.С. Дмітріева, О.Т. Руденко, А.І. Рибаков, В.В.Фіалковськийта інші).

Поштовхом до подальшого розвитку щелепно-лицевої травматології стало запропонування нових хірургічних методів фіксації уламків щелеп, а також удосконалення внутрішньоротовіх дротяних та пластмасових шин.

На особистому місті сьогодні стоїть проблема лікування потерпілих з опіками обличчя та к наслідками, а також з комбінованими ураженнями. ,

При комбінованих радіаційних ураженнях відзначаються своєрідні (особливості перебігу як променевої хвороби, так і раньового процесу.

Розвиток анестезіології та реаніматології відкрив нові можливості в боротьбі з травматичним шоком і розширив межі хірургічного лікування уражених в щелепно-лицеву ділянку.

За останні роки з'явилися нові види вогнепальної зброї. Так, у В'єтнамі американці з 1965 року почали застосовувати для ураження живої сили так звані шарові (кулькові) бомби, кулі типу "Ремінгтон" (калібру 5,56 мм), зброю типу системи "Жироджег" з реактивними кулями, зброю типу "Спью" під патрон із стрілоподібними кулями, кулі типу ТНУ.

При вибуху шарової бомби із різних місць сферичного корпусу вилітає 300 крицевих кульок (діаметр 5,56 мм, вага 0,7 г), бомба володіє великою вражаючою силою і обумовлює множинні поранення. Поранення дуже небезпечні для життя і є складними для лікування

Кулі калібру 5,56 мм відзначаються тією особливістю, що при потраплянні в тканину вони перекидаються і рухаються в поперечному напрямку, викликаючи в глибині та в ділянці вихідного отвору велике руйнування тканин. Є також артилерійські снаряди, кожен з яких начинений невеликими стрілами (довжина 3-4 см, товщина 0,1-0,2 см) а кількості до 10 тисяч.

Вищевказані та інші нові види звичайної зброї характеризуються тим, що їх ранящі снаряди менші за діаметром та легші та вагою у зрівнянні з минулими, але зони володіють колосальною початковою швидкістю від 700 до 1500 м/сек. Цим і пояснюється виникнення ранених каналів, часто з химерними направленнями та значними пошкодженнями тканин та органів;

Ці фактори неминуче нададуть ще більший вплив на способи ведення бойових дій, характер війни в цілому, структуру та масштаби бойових втрат.

В зв'язку з цим принципи організації допомоги ураженим в сучасних умовах війни повинні змінитися.

Застосування ракетно-ядерної зброї супроводжується виникненням за дуже короткі відрізки часу масових санітарних втрат у воєнному та фронтовому районах в кількості, яка значно перевищує ту, що мала місце в період Великої Вітчизняної війни.

За цих умов зміниться також структура та характер бойових уражень: на передньому плані будуть опіки, травми та комбіновані ураження радіаційного складу, збільшиться питома вага важкопоранених (Шок, синдром, довготривалого розтрощення, променеві ураження). Вогнепальні поранення при цьому втрачають своє домінуюче значення.

При масовому надходженні уражених виникає необхідність в маневрі силами та засобами медичної служби, в евакуаційному маневрі, який має своєю метою розосередження постраждалих між декількома етапами, яке проводиться на основі ретельного сортування. Перевантаження найближчих до фронту (осередку ураження) етапів, на яких надається перша лікарська допомога, нерідко веде за собою скорочення показань до втручання (скорочення обсягу медичної допомоги). В даних випадках доводиться обмежуватися лише заходами, які забезпечують безпосередню загрозу житло або тяжких ускладнень (допомога за життєвими показаннями).

Маневровий характер сучасної війни примусить часто змінювати Місце медичних пунктів і польових медичних закладів, що також дуже утруднює хірургічну діяльність і вкрай обмежує можливості ранньої госпіталізації тяжко поранених.

В таких умовах для військової щелепно-лицевої хірургії важливе значення набувають такі методи терапії бойових пошкоджень, що виявляються найбільше сприятливими при самих тяжких умовах.

Чим ефективніші засоби ураження, чим більший потік уражених (в | технічному відношенні), тим простішими (в технічному відношенні) повинні бути методи надання допомоги.

Важливим елементом організації хірургічної роботи кожного етапу І медичної евакуації е "конвеєрний" принцип (О.О.Вишневський), згідно ,якого весь процес надання допомоги кожному потерпілому .підрозділяється на кілька частин, виконується різними способами або окремими бригадами (зняття пов'язки чи підготовка операційного поля, хірургічне втручання, накладення шин та пов'язок тощо).

Конвеєрний принцип сприяє підвищенню пропускної можливості операційних та перев'язочних.

В умовах ракетно-ядерної війни ідея етапного лікування з евакуацією за призначенням зберігає своє значення, незважаючи на те, що конкретні форми призначення цього принципу можуть значно відрізняться від прийнятих під час Другої світової війни.

Основні сучасні положення військово-медичної доктрини в галузі військово-польової хірургії заключаються в наступному;

- об’єм медичної допомоги, порядок евакуації та вибір лікувальних

заходів залежать не тільки від суто медичних показань, але й, основним чином, від бойових та медичних обставин;

- побудова системи лікувально-евакуаційних заходів проводиться з максимальним зменшенням кількості етапів медичної евакуації;

- об'єктивізація оцінки важкості поранення та стану пораненого введенням критеріїв прогнозу лікування;

- зберігання єдиного підходу до лікування ран;

- надання приоритетного значення заходам невідкладної медичної допомоги, лікуванню шоку-та поповненню крововтрати на всіх етапах медичної евакуації;

- спеціалізація хірургічної допомоги;

- при поєднаних, множинних і комбінованих ураженнях дотримання чіткої організації та послідовності в наданні хірургічної допомоги;

- зростання ролі реаніматологічної та анестезіологічної допомоги при лікуванні-поранених на етапах медичної евакуації