Паризькі кафе 12 страница

Італійці ще за часів Венеції велику увагу надавали дипломатичним документам — звіти місій, характеристики політичних діячів допомагали їм контактувати за кордоном. Італійські дипломати регулярно отримували інформацію про ситуацію всередині власної країни, і упевнено можна сказати, що це також сприяло встановленню контактів. Загалом італійська дипломатична служба багато в чому була запозичена іншими країнами.

Італійські дипломати відзначаються витонченістю, але до їхніх позитивних якостей не належать акуратність, пунктуальність, вони можуть спізнитися на обід, вечерю, затримати зустріч і навіть не помітити цього. Вони вільно розпоряджаються часом.

Знавці Італії, які працювали в цій країні, відзначають, що італійці дружньо налаштовані до іноземців. У них немає такого расистського настрою, як у французів щодо арабів.

Італійським дипломатам не дозволяється вступати до політичних партій, тому в бесідах з ними ніколи не запитуйте, до якої партії вони належать чи за яку партію вони голосували. Вони будуть шоковані й у кращому випадку дадуть вам таку відповідь: "Ми служимо державі".

На контакти, в тому числі сімейні, домашні, вони йдуть легко.

В Італії виявляється особлива повага до дітей. Тому, вітаючись із знайомими, спочатку довідайтесь про здоров'я дітей, а потім про здоров'я дорослих. Чоловіки цілують руку жінкам і під час зустрічі, і прощаючись.

Італійці люблять виговоритися. Не перебивайте їх. До недоліків деяких італійських дипломатів варто віднести те, що вони, обіцяючи що-небудь, не завжди дотримуються свого слова. Їжа в них — предмет культу. За столом можуть вестися і серйозні переговори. Обід іноді триває 2—3 години. Міцні напої тут п'ють рідко. Однак без місцевого вина не минає жодний обід. Виголошувати довгі тости в Італії не прийнято. Перед тим, як осушити келихи, вимовляють "чин-чин". За столом не цокаються .

Відвідуючи церкву, необхідно бути скромно одягненими. Жінки не повинні одягати в церкву плаття з короткими рукавами чи з декольте, залишатися з непокритою головою. Відстань під час бесіди — близька.

4.2. Особливості етикету деяких країн Північної та Південної Америки

4.2.1. Особливості американського етикету

Про американську дипломатію можна писати дуже багато, хоча вона відносно молода: налічує більше півтора століття. На ній лежить відбиток англійської дипломатії, а власне обличчя вона почала добувати лише напередодні Першої світової війни, остаточно сформувавшись у ході Другої світової війни та після неї. Один із англійських дослідників сказав: "...американські дипломати прагнуть створити уявлення про їхнє дружнє ставлення до інших країн, але обов'язково виграти у змаганні з ними". Зарозумілість американської дипломатії часто виходить з ідеї: що добре для Сполучених Штатів — добре для всього світу, що добре для американського громадянина—добре для будь-якого іноземця. Їм важко зрозуміти, що американський стиль життя викликає у деяких націй роздратування, вони не бажають застосовувати інший спосіб життя. Американські дипломати порівняно з представниками інших країн відносно самостійні у прийнятті рішень, великої уваги надають вирішенню різних питань, тобто пакетним рішенням .

На переговорах американці часто займають жорстку позицію, використовуючи метод позиційного торгу; якщо виникають труднощі, то вдаються до використання заздалегідь підготовленого пакета.

Американці, що беруть участь у переговорах, мають набагато більше свободи для прийняття остаточного рішення, ніж, наприклад, члени китайської делегації.

Розмовляють американці дуже голосно. Британська манера говорити приглушеним голосом у них вважається "шепотінням" і викликає ворожість та підозру.

У США правила етикету і протоколу простіші, ніж в Англії. Смокінг одягають рідше, ніж у інших країнах (більше в артистичних колах), фраки ще рідше. Слова Mister і mistress на конвертах і в листах пишіть Ms. чи Mr не пишуться. Написані цілком вони мають інший, неприємний зміст. Повністю пишуть тільки "міс". В Америці поширені рекомендаційні листи, їх варто надсилати поштою, надавши ініціативу запиту листа адресату. Якщо ви телефонуєте, назвіться.

4.2.2. Етикет країн Латинської Америки

Латинська Америка — це загальна назва більше 30 держав із населенням близько 400 млн осіб.

Довгий час вважали, американськи статисти що країни Латинської Америки, суттєво не впливають на міжнародні відносини, хоча внесок латиноамериканських держав у розвиток цивілізацій вагоміший, ніж внесок багатьох великих держав як минулого, так і сьогодення.

Дипломатична служба Латинської Америки є відносно молодою, становлення її належить до середини XIX ст., але вже тоді виникла одна особливість дипломатії цього континенту, обумовлена, ймовірно, історичною, культурною і мовною спільністю, наявністю сильного сусіда — США, що прагнув прибрати до своїх рук цей найбагатший район: проведення ними спільних дій, стимулювання інтеграційних процесів на континенті.

Особливістю бразильської дипломатії є глобалізм у підході до міжнародної проблематики, що випливає з прагнення Бразилії, спираючись на своє стратегічне положення, природний, промислово-технологічний і людський потенціал, посісти місце однієї з провідних країн світу.

Бразильській дипломатії притаманні також такі риси, як твердість і послідовність у відстоюванні своїх позицій, чіткість і лаконічність у їхньому викладі, старанність у підготовці документів, вміння йти на розумні компроміси.

Для налагодження контактів у Латинській Америці і ведення переговорів варто знати таке. Як правило, латиноамериканські дипломати ведуть переговори не поспішаючи, завзято, ідуть на практичні пропозиції, а якщо є фінансові проблеми, матеріальні витрати, то діють обережно.

Укладаючи двосторонні угоди, ретельно перевіряють їхню відповідність внутрішньому законодавству. Бесіди ведуть звичайно один на один, записів бесід (принаймні, у вашій присутності) не роблять. Деякі латиноамериканці не завжди точні, тому бажано угоду тримати під контролем.

Латиноамериканці експансивні, дружні. Яскраво виявляють свої симпатії. Чоловіка можуть поплескати по плечу (але з чоловіками не цілуються). Жінці можуть поцілувати руку, добре знайомій — щоку. Не люблять довгих і порожніх бесід, воліють давати й отримувати точні відповіді. Не люблять вислуховувати інструкції, надають перевагу живій, людській розмові. Вони відвертіші, ніж, скажімо, західноєвропейці.

Етикет, порівняно з західними країнами, спрощений. Чоловіки звичайно одягають темні костюми.

Слід зазначити, що в міністерствах більшість жінок — не секретарі, а дипломати, співробітниці на ключових посадах.

4.3. Особливості етикету окремих країн Азії, Близького Сходу та Австралії

4.3.1. Японський етикет

Хоча японська дипломатія порівняно молода (її історія нараховує близько 100 років), вона може пишатися своїм професіоналізмом.

Говорячи про японський характер та зіткуючись з японцями, іноземці звертають увагу на "загадкову посмішку" та їхнє мистецтво приховувати свої думки. Боб Дан Хем у книзі "Мистецтво бути японцем", ніби відповідаючи на запитання про те, які вони — японські дипломати — пише: "На Заході люди говорять вам правду або обманюють. Японці ж майже ніколи не обманюють, однак їм ніколи не спаде на думку говорити правду".

Відомо, що дипломати воліють не говорити "так" чи "ні" і роблять це дуже рідко. Для японця вимовити слово "так" і "ні" далеко не проста справа. Вони ретельно уникають також слів "не можу", "не знаю", поширюючи цю особливість і на сферу ділових відносин. Японці не схильні висловлювати свої думки прямолінійно, а зміст фраз навмисне затуманюється обмовками, в яких закладена невизначеність. З покоління в покоління їх привчали говорити натяками, щоб уникати зіткнення думок, радили уникати прямих тверджень.

У спілкуванні європейців з японцями найбільші труднощі і непорозуміння виникають через неправильне тлумачення японського слова "хай". Це слово звичайно перекладається як "так". Слухаючи співрозмовника, японець може ледве чи не на кожну фразу відгукнутися словом "хай", супроводжуючи його кивком, але це зовсім не означає, що він згідний із співрозмовником. Уживання слова "хай" звичайно означає тільки "я уважно вас слухаю, продовжуйте".

Традиційна японська мораль не дозволяє відповісти "ні". Замість слова "ні" японці дають ухильні відповіді, найпоширеніша з яких — "це важко". Іноді вимовляють довгу промову, складену з туманних фраз, надзвичайно чемних зворотів, пояснень, вибачень, суть якої зводиться все до того ж вислову "це важко" і його слід розуміти як відмову. Чого тільки не винаходять японці, щоб не вимовляти цього забороненого слова!

У розмові люди всіляко уникають слів "немає", "не можу", "не знаю", немов це якась лайка, щось таке, що ніяк не можна висловити прямо, а тільки натяком. Навіть відмовляючись від другої чашки чаю, гість замість "ні, дякую", вживає вислів, що дослівно означає: "Мені і так добре".

Щоб уникати слова "ні", японці розсилають запрошення гостю, додаючи до них листівку зі зворотною адресою. На ній варто підкреслити або слово "дякую", або слово "шкодую" і знову кинути таку листівку в поштову скриньку.

У розмовах, контактах з японцями варто пам'ятати про ще одну їхню рису, втім, властиву дипломатам інших країн, — вони не терплять найменшої образи, грубого слова і самі утримуються від подібних висловів. Їхня ввічливість робить їх приємними співрозмовниками. Природно, що вони і від вас чекають такої ж люб'язності. Делікатність цінується японцями найбільше. Можливо, ще більше, ніж у англійців, у японців цінується мовчання. Про всі ці якості треба, звичайно, пам'ятати, коли ви встановлюєте контакти з японцями.

Спілкуючись з японськими партнерами, ніколи не використовуйте рукостискання. Японці уникають прямого погляду в вічі, який неминучий під час рукостискання. А за традицією найважливішим елементом чемної поведінки є уклін. Вітаючись, застосовують три види поклонів — найнижчий ("сайкейрей"), середній уклін під кутом приблизно 30°, легкий — приблизно 15°. Вітаючи один одного, японці повинні вклонитися не раз і не двічі: для звичайного вітання потрібно п'ятнадцять поклонів, а для того, щоб висловити особливу повагу до дуже шанованої особи — дев'яносто разів підряд.

Японцям, на відміну від італійців, властива акуратність, їхній стиль — обов'язковість, пунктуальність у всьому. Вони вміють слухати партнера, демонструють увагу, заохочуючи співрозмовника висловлюватися, що, однак, аж ніяк не слід розуміти як згоду з вашою думкою.

4.3.2. Національні особливості китайського етикету

Китайська дипломатія у другій половині XX ст. зазнала значних змін. З відсталої країни Китай перетворився на ядерну державу з мільярдним населенням і потужною промисловістю.

Самі китайці відстоюють свої позиції дуже суворо і роблять певні кроки тільки тоді, коли переговори зайшли в глухий кут. Вони вміло використовують помилки, допущені партнерами.

Китайці — привітні господарі. Якщо вас запросять додому або в ресторан на обід, приготуйтеся до того, що подадуть два десятки справ, а то й більше. Категорично відмовлятися від запропонованого частування не слід. Навіть якщо якась із екзотичних страв здається вам огидною, спробуйте з'їсти хоча б шматочок чи кілька ложок, а решту залишіть. Якщо подають суп, значить, обід підходить до кінця. Гість у Китаї повинен підводитися з-за столу першим.

У Китаї популярними є і горілка, і вино. П'ють, як правило, після тосту. Келих варто тримати у правій руці, підтримуючи її лівою. Цокаються не часто, але якщо цокаються, то дотримуються правила: келих молодшого за рангом повинен торкнутися верхньою частиною ніжки келиха, яку тримає людина вищого рангу. У чужі келихи потрібно наливати до країв, інакше це буде розцінено як неповага.

4.3.3. Особливості етикету Індії

Підтримуючи контакти з представниками Індії, варто пам'ятати про те, що в індійців високо розвинене почуття власної гідності. Індус не дозволить образити себе. Колись принижений у результаті довгого колоніального панування Англії, він дуже оберігає свою незалежність.

Імпонує ще одна риса індійських політиків і дипломатів — це їхні реалізм, практичність, підпорядкованість одній меті — інтересам країни.

Індійський дипломат ревно ставиться до своєї честі. Ось, наприклад, у Лондон до батька, посла Індії, приїхав син-школяр, і в магазині, куди він пішов один, його спокусили кольорові олівці і він їх украв. Його затримали, але як неповнолітнього, звичайно, відпустили. Про це дізналися журналісти жовтої преси. В одній із газет з'явилася стаття: "Батько заявив, що вчинок його сина не дозволяє йому представляти свою країну, негайно подав у відставку і покинув Лондон".

4.3.4. Етикет арабських країн

У світі більше 20 арабських держав, розташованих в Азії й Африці. Усіх їх об’єднує арабська літературна мова, хоча діалекти значно відрізняються один від одного. Тому, обираючи перекладача, потрібно бути впевненим у тому, що він досконало знає той чи інший діалект.

Незважаючи на спробу арабських країн досягти єдності, між ними існують серйозні протиріччя. Практично "золоте правило" арабської дипломатії — приділяти першочергову увагу стосункам зі своїми, як вони говорять, "арабськими братами". Це перше найближче коло кожної з арабських держав.

Незважаючи на спільні мову, древню культуру, ці країни настільки відрізняються одна від одної, що у присутності представників іншої країни можуть уникати обговорення питань, пов'язаних із проблемами Близького Сходу, суперечок. Усе це свідчить про те, що до кожної спроби встановити контакти і вести переговори варто готуватися уважно, з огляду на особливості кожної окремої країни та її політику.

Арабські дипломати різних країн дуже різні. Деякі вкрай мовчазні, інші — представники, скажімо, Сирії, ООП, деякі єгипетські дипломати — значно балакучіші.

Практично всі арабські держави є мусульманськими, входять до складу Організації “Ісламська Конференція”, тому питання становища ісламських меншин, релігії, насамперед, ісламу є для них архічуттєвими.

Арабські дипломати - хороші полемісти і оратори, і це варто враховувати на переговорах і конференціях. Вони вміють налагоджувати контакти, виділяються гостинністю. У Лондоні особливо відрізнялися своєю гостинністю марокканське і ліванське посольства. Арабські дипломати — непогані актори. Коли вони не хочуть відповідати, вони посміхаються, запевняють, що не знають цього питання, відтягують час чи обходяться "загальними фразами". Посли арабських країн звичайно суворо дотримуються інструкцій. Не маючи інструкцій, вони воліють не вступати в обговорення питання.

Араби віддають перевагу непрямолінійним відповідям типу: "Якщо буде завгодно Аллаху". Відмова звичайно супроводжується словесними викрутасами і похвалами на користь відхиленої пропозиції.

Дипломати низки арабських країн вважають за краще триматися і щодо контактів, і щодо зустрічей пасивно. Недовіра, особлива обережність характерні для низки арабських дипломатів і політиків. Один арабський дипломат визнав, що навіть якщо розмова, з офіційними особами інших країн рутинна він буде говорити, що нічого не знає про обговорене питання, навіть якщо він добре поінформований, просто для того, аби мати час подумати. Іноді арабські дипломати вживають такі фрази, що відразу не зрозумієш, що вони означають, їх важко розуміють навіть самі дипломати.

Для арабів однією з важливих умов контактів, зв'язків, переговорів є встановлення довіри. Вони намагаються не стільки передбачити рішення проблеми шляхом аналізу подій, скільки використати рішення з досвіду минулого.

При цьому окремі країни мають свої особливості. Учасник переговорів у Кемп-Девіді У. Квандт відзначає, наприклад, такі типові риси єгипетської дипломатії, як почуття національної гідності, твердий стиль ведення переговорів, неухильне дотримання національної незалежності (будь-які втручання в їхні внутрішні справи рішуче відкидаються).

В арабських державах існують свої норми етикету, протоколу, звичаї, пов'язані зі способом життя, релігією, ідеологією. В одних країнах вони ближчі до середньовічних, у інших—до сучасного цивілізованого світу. Їх, звичайно, треба знати, налагоджуючи контакти, у процесі бесіди, переговорів, особливо якщо ви їдете в арабську країну. Насамперед — це ставлення до Корану, до мусульманської релігії. Не варто допускати жодної критики Корану, і, звичайно, треба виявляти повагу до нього. Ураховуючи ставлення до жінки, що прийнято в цій країні, у жодному випадку не варто подавати їй руку, оскільки можуть виникнути укладення. У жодному разі не подавати чоловікові для вітання ліву руку .

Знайомлячись, не прийнято розпитувати про дружину, передавати їй привіти, і навпаки, якщо ви знаєте, що у вашого партнера є діти, потрібно розпитати про них, розповісти про своїх.

У мусульман, арабів не прийнято вживати вино, і, запрошуючи на ланч, обід, коктейль, не треба примушувати їх пити. Не можна подавати до столу свинину, а найкраще через помічника розпитати, до якої їжі більш схильні гості. В Іраку, наприклад, на великих прийомах на стіл подають частини туші корови й усі розривають її руками, тому не просіть ніж і виделку. Якщо перед кавою вам пропонували прохолодні напої — це означає, що час, відведений для зустрічі, вичерпано. У Північній Африці не прийнято пити під час їжі. У Марокко після їжі вам запропонують три склянки чаю з м'ятою — і ви все це повинні випити. Потиснувши руку господарю-марокканцю, потрібно піднести її до губ.

4.3.5. Особливості етикету Австралії

Дипломатія Австралії як незалежної, самостійної держави почала формуватися після Першої світової війни, але найбільш активно вона розвивалася наприкінці Другої світової війни і після неї. З кожним роком Австралія все активніше включалася у світову дипломатію. Напевно, це пояснюється її економічним, промисловим розвитком, освоєнням нових енергетичних джерел, зростанням життєвого рівня населення і відповідно престижу країни. Раніше її залежність від зовнішньої політики Англії була настільки великою, що не давала можливості розвиватись і самостійній дипломатії. Послаблення цієї залежності, посилення зв'язків (а іноді і залежності) із США, активність її власних сусідів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, що бажали розширити стосунки з багатою Австралією, змусили керівництво країни до формування власної дипломатії суверенної Австралії.

Австралійські дипломати — фахівці високого рівня, інтелігентні люди, вони — майстри у встановленні контактів, уміють притягувати до себе. Навіть під час обговорення спірних питань вони поводяться коректно і завжди намагаються завершувати бесіди й переговори на добрій ноті. Більшість дипломатів знають французьку і німецьку мови. Австралійська дипломатія має у своєму розпорядженні фахівців, що знають мови країн, в яких вони працювали: Китай, Росія, арабські країни. Переговори австралійці ведуть розумно і вміло, відстоюють свою думку твердо, але, допустившись помилки, негайно її виправляють.

На відміну від англійців, австралійські дипломати, незважаючи на англійську школу, більш відкриті для партнера, формулювання їхніх позицій під час переговорів більш певні і не містять (як у англійців) подвійного розуміння. Манери австралійських дипломатів більше відповідають не англійській школі, а національному характеру австралійців, а він дуже своєрідний. Особливо вражає в них почуття власної гідності. Кожен австралієць, ким би він не був, "вважає себе королем", як кажуть в Австралії. Вони з повагою ставляться до співрозмовника, але й вимагають такого ж ставлення до себе. Вони прості у спілкуванні, привітні, більш відверті, аніж деякі інші національності, однак можуть бути і різкими, якщо їм намагатимуться читати нотації чи "командувати" ними. Члени парламенту більш доступні дипломатам, вони навіть полюбляють зустрічатися з дипломатами. Таке спілкування дає можливість парламентаріям розширити свій світогляд.

Питання для самоконтролю:

1. Характеристика норм дипломатичного етикету.

2. Особливості англійської дипломатії.

3. Особливості французької дипломатії.

4. Особливості німецькій дипломатії.

5. Особливості американської дипломатії.

6. Характеристика японської дипломатії.

7. Характеристика китайської дипломатії.

8. Дипломатія арабських країн.

Тестові завдання для самоконтролю:

1. В якому кутку конверту слід писати адресу відправника?

1) в правому верхньому;

2) в лівому верхньому;

3) в правому нижньому.

2. Як правильно ставити дату у листі?

1) 25.03.09;

2) 25 березня 09 року;

3) 25 березня 2009 року.

3. Якою фразою слід завершувати ділового листа?

1) «3 повагою»;

2) «3 привітом»;

3) «Мабуть тобі вже набридлі мої дyмки».

4. Яку інформацію надають у запрошеннях?

1) ім'я та прізвище по-батькові, час, дату, місце проведення заходу, характер і ступень офіціальності заходу;

2) ім'я, назва заходу, форма одягу;

3) прізвище, характер заходу, час дату, інформація про «Повідомлення у випадку відмови».

5. Види запрошень:

1) неофіційні, офіційні, напівофіційні;

2) офіційні, напівофіційні, дружні;

3) напівофіційні, дружні, поважні.

6. Які «золоті» правила використовують при веденні бесіди?

1) необхідно мати цікаву тему для ведення бесіди;

2) необхідно спочатку думати, а потім говорити, слід навчитися слухати;

3) необхідно навчитися слухати, та вибирати момент, коли можна перебити співрозмовника.

7. Офіційний протокол – це ...

1) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують уряд, відомство іноземних справ, дипломатичні представництва та офіційні особи в міжнародному або внутрішньодержавному спілкуванні;

2) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують особи на державному рівні та на рівні дипломатичного корпусу країни;

3) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують особи на державному рівні, на дипломатичному рівні, в побуті та у житті.

8. При організації офіційних обідів, вечерь використовують обслуговування ....

1) часткове обслуговування офіціантами;

2) повне обслуговування офіціантами;

3) часткове або повне обслуговування офіціантами.

9. У повсякденному житті звертаються до людей, що мають звання?

1) Сержант Сміт;

2) Сміт;

3) Сержант Сміт, або Сміт.

10. Про що рекомендується писати у листі?

1) про почуття відвертості;

2) про інформацію, що цікава адресату;

3) про людину, що не знайома з адресатом.

11. Якою фразою слід завершувати дружній лист?

1) «Мабуть я тобі вже набридла»;

2) «3 повагою»;

3) «3 любов'ю».

12. Про що писати у листах?

1) про скарги;

2) про інші подробиці;

3) про події, що будуть цікаві адресату.

ГЛОСАРІЙ

Австрійський винний льох – підприємство ресторанного господарства, яке спеціалізується на різних видіах вина. Більшість винних льохів пропонує своїм споживачам шведський стіл з повним асортиментом страв австрійської кухні з організацією музичної програми.

Віденський торт –кондитерський виріб, для виробництва якого використовують дріжджове віденське тісто, а в бісквітах, вафлях і особливо в листковому тісті застосовують помадку зі збитих вершків. Для просочення використовують молочно-шоколадні і молочно-кавові поєднання, комбінації збитих вершків з яєчним кремом.

Віденське кафе – підприємство ресторанного господарства, яке є у Відні де споживач може замовити каву, кондитерський виріб, прохолодні напої, гарячі сніданки. Обслуговується офіціантами.

Гастроном – загальна назва продуктів високоякісного приготування, переважно закусочних.

Джелато – Gelato або Gelati - італійський заморожений десерт, зроблений з молока і цукру, поєднаного з іншими добавками. Інгредієнти Gelato (після пастеризації) охолоджуються і перемішуються, щоб розбити крижані кристали. Як преміум морозиво, gelato містить менше ніж 35% повітря - внаслідок чого це щільний і має надзвичайно насичений смак. Gelato став родовим італійським словом для морозива.

Кава - напій, виготовлений з смажених зерен кавового дерева. Завдяки вмісту кофеїну надає стимулюючу дію.

Кваліфікація – рівень підготовки, ступінь придатності до певного виду праці.

Мате - тонізуючий напій з високим вмістом, так званого матеїна (матеїн - речовина повністю ідентична кофеїну, названого так з-за утримання в "траві мате"), що готується з висушеного подрібненого листя і молодих пагонів гостролиста парагвайського. Висушене листя гостролиста називаються "травою мате", сам напій має ту ж назву, посудина для приготування називається калабас або калебас; виготовляють його з гарбуза-горлянки.

Метродотель – службовець сервісу, що очолює торгівельну рупу підприємства ресторанного господарства.

Персонал – основний, постійний штатний склад кваліфікованих працівників, який формується і змінюється під впливом, як внутрішніх так і зовнішніх факторів.

Професійна підготовка – оволодіння певними знанями і навичками у конкретній професії і спеціальності.

Полента - італійська страва з кукурудзяного борошна, нагадує кашу або мамалигу. Широко поширена в північній Італії, особливо в Ломбардії і Фріулі-Венеції-Джулії; а також в італійській частині Швейцарії. Поширена в Хорватії (особливо в Істрії), Словенії (під назвою "жганци"), Болгарії і Сербії ("качамак").

Спочатку полента - проста їжа італійських селян, проте надалі, з винаходом різних страв на її основі, стала популярна навіть у дорогих ресторанах. Аналогічний суп існує в Бразилії під назвою ангу.

Традиційна полента готується замішуванням кукурудзяного борошна у воду у великому мідному котлі, потім вона заважає дерев'яною ложкою протягом 40 хвилин або поки вона не загусне достатньо, щоб триматися на ложці. Потім вона остужается у круглому підносі, розрізати на шматочки і подається на стіл. Зазвичай полента вживається як гарнір або в якості самостійного блюда з різними добавками (грибами, м'ясом, анчоусами та ін.), в смаженому або запеченому вигляді і т. д. Буває тверда полента (її навіть можна купити у вигляді напівфабрикату в магазинах) і м'яка, солодка полента та ін.

Ранг – розряд, категорія.

Сомельє - людина, що відповідає за подачу алкогольних напоїв в ресторані, дає поради щодо вибору вина, серверує їх.

Література

1. ДСТУ 4281: 2004. Заклади ресторанного господарства. Класифікація.

2. Крилова Л.В. Організація ресторанного господарства за кордоном: Навч. посіб. для студ. ден. та заоч. форми навчання / Л.В. Крилова. – ДонНУЕТ, 2007. – 326с.

3. Кристофер Э.-Т. Ресторанный бизнес: как открыть и успешно управлять рестораном: Пер. с англ. / Э.-Т. Кристофер. – М.: Рос Консульт, 1999. – 289с.

4. Ковешніков В.С. Використання закордонного досвіду організації громадського харчування: Навч. посіб./ В.С. Ковешніков– Київ: КТЕІ, 1991. 278с.

5. Зигель С.и Л. Ресторанный сервис. Основы международной практики обслуживания для профессионалов и начинающих. Пер. с нем. Ю.О.Бема\ С.и Л. Зигель, Х. и Р. Ленгер, Г. Штиклер, В. Тутмайер. – М.: Центрполиграф, 2003. – 288 с.

6. Сало Я.М. Організація обслуговування населення на підприємствах харчування. Ресторанна справа: Довідник офіціанта / Я.М. Сало. – Львів: Афіша, 2005. – 336 с.

7. Современная энциклопедия. Кулинарные традиции мира / Вед. ред. Е. Ананьева. – М.: Авнта плюс., 2003. – 432 с.

8. Либкин С.В. Лондонские рестораны – 3 / С.В. Либкин // Ресторатор. – 2006. - №4. – с. 56-59.

9. Александрова А.Ю. Международный туризм: Учебное пособие для вузов / А.Ю. Александрова. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 462 с.

10. Биржаков М.Б. Введение в ТУРИЗМ: Учебник. – Издание 8-е, переработанное и дополненное / М.Б. Биржаков. – СПб.: «Издательский дом Герда», 2009. – 512 с.

11. Браймер Р. Основы управления в ресторанном бизнесе / Пер. с англ. – М.: Агент пресс, 2008. – 320 с.

12. Ефимова О.П. Экономика гостиниц и ресторанов / Под ред. Н.И. Кабушкина. – М.: Новое знание, 2007. – 392 с.

13. Жигульский А.Ю. Кафе, бары, ретсораны: Лучшие проекты мира / А.Ю. Жигульский. – М.: Новое знание, 2010. – 319 с.

14. Кристофер К. Ресторанный бизнес / К. Кристофер. – М.: ЭКСМО, 2002. – 272 с.

15. Фред Лоусан. Рестораны. Клубы. Бары: планироание, дизайн, управление / Лоусан Фред. – М.: Проспект, 2010 – 392 с.

16. Оробейко Е.С. Организация обслуживания: рестораны и бары: Учебное пособие / Е.С.Оробейко, Н.Г. Шредер. – М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2008. – 320 с.: ил. – (Серия «ПРФИль»).