Рішення проблеми кордонів УРСР.

Після закінчення Другої світової війни період «відлиги» в міжнародних відносинах тривав недовго. Керуючись сталінською політикою «пошуку ворогів», радянське керівництво обрало курс на ізоляцію Східної Європи від Заходу так званою «залізною завісою». У цьому регіоні насаджувалась сталінська модель соціалізму, яка була втілена в життя у 1945 – 1948 рр. Країнам Східної Європи Радянським Союзом були нав’язані прокомуністичні політичні режими. При цьому сам СРСР виступав як «гарант» інтересів цих країн, придушуючи при тому будь-які вияви невдоволення чи опору режимові. Але за будь-якої ситуації одним з важливих напрямків зовнішньої політики було встановлення кордонів.

УРСР і Польща.

Ще 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду про евакуацію польського населення з території УРСР, а українського – з території Польщі – так звану «угоду про обмін населенням». Евакуація народів проходила в кілька етапів. Перший (не примусовий) – з вересня 1944 р. по вересень 1945 р. – обумовлювався тим, що кордон між УРСР і Польщею встановлювався по т. зв. «Лінії Керзона», внаслідок чого українські етнічні землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя опинились у складі Польщі. Багато з українців переселились в УРСР, а поляки виїхали в Польщу.

Другий етап (насильницький) тривав з вересня 1945 р. по липень 1946 р. Українці не поспішали покидати свої рідні землі й тоді польське керівництво застосувало силу. На виселення українців т.зв. «Закерзоння» було кинуто з дивізії піхоти. Населення тероризувалося, села палились. Третій етап – це знаменита операція «Вісла». У січні 1947 р. генеральний штаб Війська Польського підготував план проведення цієї операції. Він передбачав насильницьке вивезення зі споконвічних українських етнічних земель всіх українців, які не переселились в УРСР, розселення їх по західних і північно-західних районах (колишній німецькій території, що завдяки допомозі СРСР відійшла до Польщі після війни) з метою не тільки їх використати у справі відродження господарства цих районів, а й скорішої асиміляції українців.

Операція «Вісла» була проведена блискавично: 28 квітня 1947 р. шість дивізій, тобто 20 тис. солдат і офіцерів Війська Польського у співдії із загонами НКВС та чеськими прикордонниками, які замкнули кордони на сході й півночі, щоб українці не втекли, розпочали переселення. О 4-й годині ранку вони вдерлися в будинки українців і дали їм на збори всього дві години, дозволяючи брати тільки те, що можна було нести. Потім людей пішки погнали до залізниці і товарняками вивезли у віддалені райони Польщі. Виселено було 150 тис. людей. Акція проводилась після того, як українці посіяли хліб, тому поля колосились, а кинули людей на запустілі після війни землі. Селили їх у найгірших будинках, адже найкращі зайняли польські ґазди. Місцеві жителі переселенців ненавиділи. Голодували з переселенців 70%, не мали нормальних умов для життя 84%. Соціологічні опитування 90-х років показали, що 73% тужать за рідним краєм, а 56% висловили бажання повернутися на свої землі. І це – через 50 років після всього, що сталося тоді, у 1947 році!

Найбільш «небезпечних» українців було запроторено до тюрем і концтабору «Явожно» під Краковом, створеного спеціально для українців на місці гітлерівського Освенцима. Після виселення людей поляки прийнялись нищити пам’ятки релігії та культури, все нищилось безжально й до останку. Уряди УРСР і Польщі офіційно заявили, що переселення пройшло «в дусі взаємного розуміння».

Питання про кордони СРСР розглядалось на Кримській конференції (4 – 12 лютого 1943 р., м. Ялта) Великою трійкою. Делегація США привезла на конференцію такий варіант: східний кордон Польщі – по «лінії Керзона», а на півдні – «по Львівській провінції», щоб «залишити Львів та нафтові поля Польщі». До «Львівської провінції» відносили Львівську, Дрогобицьку і Станіславську області України, а також частину Тернопільської. Американці не хотіли також встановлювати кордони Польщі по Одеру – Несе, а пропонували обмежитися лише Верхньою Сілезією, частиною Східної Пруссії. 6 лютого розглядалось питання про кордон. Ф.Рузвельт сказав: «Я – за лінію Керзона». У Тегерані я ставив питання про передачу їм (полякам) Львова. Зараз пропонується, щоб їм також були віддані нафтоносні землі на південний захід від Львова… Я сподіваюсь, що маршал Сталін може зробити жест у цьому напрямі».

У.Черчілль підтримав американський варіант. Усі ці пропозиції мали на меті підтримати польський емігрантський уряд, що знаходився в Лондоні й тиснув на англійський уряд. Позиція радянської сторони була такою: Львів і «львівські землі» споконвічно заселені українським народом і повинні входити до складу України, будь-яке інше рішення цього питання – безпрецедентне насильство над українським народом.

Радянська делегація запропонувала наступне:

1) кордоном Польщі на сході нехай стане «лінія Керзона» з відхиленням на користь Польщі на 5 – 6 км;

2) західний кордон Польщі винен іти від м. Штеттін, далі на південь по р. Одер, а далі по р. Несе.

Позиція радянської сторони була принциповою і західні країни мусили погодитись з нею: конференція ухвалила постанову про Польщу. Остаточне вирішення західного кордону Польщі було відкладене до мирної конференції.

16 серпня 1945 р. радянсько-польський договір про дружбу від 21 квітня 1945 р. був доповнений новим документом – про державний кордон між СРСР і ПНР. Кордон встановлювався «по лінії Керзона» з відхиленням у деяких місцях на 5 – 6 км на користь ПНР. Крім того, за рахунок України Польщі було додатково передано територію до р. Західний Буг і р. Солокія на південь від м. Крилува з відхиленням від «лінії Керзона» на 30 км.

Українсько-чехословацький кордон.

Наприкінці жовтня 1944 року армії Четвертого Українського фронту подолали перевали Карпатського хребта і звільнили Закарпатську Україну. Серед населення розпочалась активна агітаційна робота за воз’єднання Закарпаття з УРСР. 26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів Закарпаття в Мукачеві прийняв Маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини, заснування державного утворення – Закарпатської України та воз’єднання її з УРСР у складі СРСР. Маніфест, у якому було висловлено прохання прийняти Закарпатську Україну до складу УРСР, підписали 90% дорослого населення краю.

29 червня 1945 р. уряди СРСР і Чехословаччини підписали в Москві договір про Закарпатську Україну і відповідний протокол до нього. У договорі зазначалось, що кордони між Словаччиною й Закарпатською Україною, що існували на 29 вересня 1938 р., стають, зі внесеними змінами, кордонами між СРСР і Чехословацькою Республікою, згідно з мапою, що додавалась. Цей протокол було ратифіковано Верховною Радою СРСР 27 листопада 1945 р. Слід відмітити, що представники Закарпаття участі в переговорах у Москві не брали. Чехословаччина ратифікувала договір про передачу краю СРСР 22 листопада. Указом Президії верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у межах Закарпатської України було створено Закарпатську область УРСР. З 25 січня на її території впроваджувалось законодавство Української РСР.

Українсько-румунський кордон.

Мирний договір з Румунією, яка входила під час війни до гітлерівської коаліції, СРСР підписав 4 лютого 1948 р. терміном на 20 років з подальшою автоматичною пролонгацією. Румунія у 1918 – 1919 рр. анексувала низку українських етнічних земель, зокрема, Хотинський, Ізмаїльський, Акерманський повіти колишньої Бессарабської губернії (11600 кв. км), північна Буковина (5280 кв. км), українська Марамарощина (700 кв. км). Румунське керівництво виношувало плани створення «Великої Румунії».

У 1940 році, не визнаючи права Румунії на Північну Буковину й Південну Бессарабію, СРСР за пактом «Молотова – Ріббентропа» домігся включення цих земель до складу УРСР. Під час Другої світової війни ці землі знов були приєднані до Румунії. Крім того румуни домоглися права на окупацію земель між Дністром та Бугом, які дістали назву Трансністрії, де передбачалось встановити нову румунську провінцію з центром у Одесі. Проте плани румунських великодержавників сягали не тільки по Донбас, а й досягали Кавказу. Після війни Румунія визнала право України на Північну Буковину, Хотинщину й Західне Причорномор’я, що було закріплене Паризьким мирним договором 1947 року. Відповідно до цього договору кордони було визначено й уточнено договорами між СРСР і Румунією про режим державного кордону 1949 і 1961 рр. До того ж лінія проходження радянсько-румунського державного кордону була визначена у спеціальному протоколі від 1949 року.

ТЕМА 8