Емпіричний рівень проблеми.
Емпіричний рівень дослідження визначає параметри й дає загальну характеристику реальної зовнішньої політики та міжнародних відносин, що є основою для встановлення їх найважливіших закономірностей. На цьому рівні дослідження ґрунтується на описі та спостереженні й спрямоване на встановлення максимально об’єктивного знання про параметри досліджуваної реальності. Виділяються три групи методів наукового пізнання на емпіричному рівні:
1) загальні методи дослідження, або «методи аналізу ситуації», які об’єднують найпростіші засоби пізнання (спостереження, аналіз документів, порівняння). Саме аналіз документів дає змогу виявити основні положення, норми й завдання суб’єктів зовнішньої політики. На сучасному етапі наукового пізнання альтернативними є електронні джерела інформації та геоінформаційні системи;
2) експлікативні методи – мають аналітичний характер і відзначаються точністю й конкретністю. Це – контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне картування, метод індикаторів, статистичний метод;
3) конструктивні методи – пов’язані з ідеалізованим відтворенням реальності, до яких відносяться: експеримент, моделювання, прогнозування, дельфійський метод, побудова сценаріїв і системний метод (не плутати з системним підходом).
Принципи дослідження та підходи. Крім методів, методологія історичної науки базується на принципах, які вимагають неупередженості й достовірності при розкритті тієї чи іншої проблеми й випливають з первинних уявлень про об’єкт дослідження.
Так, сучасну розмаїтість міжнародних відносин та складність системи зовнішньої політики будь-якої країни неможливо висвітлити не використовуючи принцип структурування. Вивчення ж історичної реальності з погляду її виникнення, етапів і механізмів розвитку, становлення та формування сучасного й майбутнього станів забезпечує принцип історизму. Він дає можливість розглядати процеси дійсності в їхньому закономірному історичному розвитку, в тісному зв’язку з конкретно-історичними умовами їхнього існування. Принцип об’єктивності виражає необхідність неупередженого, об’єктивного, наукового підходу до дійсності, її пізнання й практичного перетворення. Означає вивчення об’єктивних закономірностей розвитку історичного процесу в сукупності різноманітних фактів і подій, забезпечує взаємозв’язок об’єктивного й суб’єктивного в науковому пізнанні.
З науковими теоріями, методами та принципами тісно пов’язані конкретні підходи, які є не менш важливими як у науковому пізнанні, так і в концептуальному розумінні зовнішньої політики й міжнародних відносин. Найпоширеніший з них сьогодні – системний підхід, який сприяє адекватній постановці проблем і виробленню логічно-послідовної стратегії їх розв’язання. Його поєднання з методами точних наук стає ще однією причиною його популярності серед учених і породжує надії на надання дослідженням у цій сфері належної строгості, теоретичної обґрунтованості та емпіричної верифікованості. Підійти до вивчення зовнішньої політики й міжнародних відносин із сучасних наукових позицій дає змогу діалектичний підхід, що охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і сприяє об’єктивному вивченню рушійних сил міжнародних процесів.
Загалом же системний підхід дозволяє вивчати елементарні структури явища та його взаємозв’язки, а діалектичний дає змогу розглядати його еволюцію. Реалізовувати системний підхід допомагають дедуктивний та індуктивний методи. Перший дозволяє йти в дослідженні від загального до одиничного, а другий є способом судження про загальні особливості явища, виходячи із знання про його окремі елементи.
Сама історична наука давно виробила й плідно застосовує до вивчення зовнішньої політики проблемно-хронологічний та конкретно-історичний підходи.
Змістовні поняття. Що ж таке зовнішня політика? Це – система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших суспільних взаємин, що склалися на національному ґрунті в межах конкретної держави й продовжених на рівні міжнародного спілкування на світовій арені.
Поруч з поняттям «зовнішня політика» вживаються й інші, схожі поняття, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття «міжнародна політика» й «міжнародні відносини». Прийнято вважати, що поняття «міжнародні відносини» більш широке, ніж «міжнародна політика», адже позначає не тільки політичні, а й інші (економічні, соціальні тощо) зв’язки між суб’єктами міжнародного життя. І в політичних документах поняття «міжнародні відносини» вживають тоді, коли треба наголосити на офіційному характері зв’язків між країнами, на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив. (Інколи щодо останніх вживається публіцистичний термін «народна дипломатія»).
Сучасні міжнародні відносини – це сукупність міжнародних політик окремих держав. Цю сукупність як глобальну взаємодію ще називають світовою геополітикою. В її структурі вирізняють два компоненти:
– міждержавні відносини (або зовнішню політику держави);
– і діяльність недержавних суб’єктів.
Зовнішня політика України і є предметом нашого навчального курсу. Ми її будемо розглядати в історичному аспекті – від часу постання держави Русь з центром у Києві до сучасної Української держави включно.
Цілі й засоби зовнішньої політики.
Ми вище зазначали, що історично першими були і впродовж тривалого часу залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, в яких переважним чином містилися їхні територіально-економічні зазіхання. У ХХ ст. гегемоністські прагнення великих держав утілювались у спробах силового насаджування певних моделей суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушування їх дотримуватися нав’язаних їм умов і принципів. У зв’язку з цим до цілей і завдань зовнішньої політики слід відносити також протистояння держав іноземному впливу, об’єднання зусиль для спільної протидії такому впливу та втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів, будучи на перший погляд справою внутрішньополітичною, на ділі мають значні зовнішньополітичні прояви.
В останні десятиріччя ХХ ст. у структуру цілей і завдань зовнішньої політики окремих країн увійшли такі, як:
– участь у міжнародному поділі праці й зв’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями;
– спільне розв’язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо; у нинішньому столітті все більш чільне місце посідає спільний пошук шляхів долання наслідків глобального потепління клімату планети);
– спільний захист прав людини;
– колективне забезпечення міжнародного миру та безпеки.
Співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики також має велике значення в системі зовнішньополітичних взаємозв’язків. Зовнішня політика є продовженням внутрішньополітичних процесів, залежить від суспільної природи і характеру пануючих у країні соціальних сил, є похідною від них. З іншого боку, лінія поведінки правлячих кіл на міжнародній арені може посилювати, або, навпаки, послаблювати їхні внутрішньополітичні позиції, авторитет існуючої влади. Часто зустрічається й таке, що ті чи інші міжнародні акції чи якісь зусилля владні еліти здійснюють ще й для того, щоб вирішити свої внутрішньополітичні проблеми.
Як уже зазначалося, найпоширенішим засобом здійснення зовнішньої політики, вирішення проблем міждержавних взаємин впродовж усієї історії людства була війна. Застосування сили або загрози такого застосування й досі залишається часто вживаним «аргументом».
Війна – це тривалий збройний конфлікт між окремими країнами, групами країн або верствами населення в одній країні.
Визначення війн подамо таким чином, щоб була одразу помітною чітка бінарність (протилежність) їхніх характерів. То ж, війни бувають:
– визвольними та загарбницькими;
– локальними (регіональними) та світовими;
– двосторонніми та коаліційними;
– такими, що ведуться із застосуванням звичайної зброї, й такими, в яких застосовуються засоби масового знищення.
Будучи не в змозі цілком вилучити війну з практики міжнародних контактів, світове співтовариство формулює в підвалинах сучасного міжнародного права головні вимоги щодо ведення війни. Ці вимоги визначені, зокрема, в Женевській конвенції 1949 року про захист жертв війни та в додаткових документах до неї від 1977 року, у багатосторонніх міжнародних угодах про заборону певних видів зброї масового знищення, про режими утримання військовополонених, поранених і хворих, поводження з цивільним населенням у випадках збройного конфлікту.
Процес гуманізації суспільних відносин, дедалі твердіше прагнення дотримуватися невід’ємних прав людини (перш за все права на життя) призвів до того, що люди дедалі ясніше розуміють, що альтернативою всезагальному миру може бути тільки всезагальне знищення й загибель людства. Відповідно до старого політичного мислення, яке довгий час панувало в суспільстві колишнього СРСР, начебто в результаті нової світової війни імперіалізм загине, а натомість у всьому світі запанує соціалізм. З цього приводу Дж. Гелбрейт влучно сказав, що в такому разі попіл капіталізму нічим не буде відрізнятися від попелу соціалізму. То ж при вирішенні міжнародних протиріч і конфліктів на перший план сьогодні повинні виходити не військові, а політичні засоби й методи.
Стосовно ж військових аспектів зовнішньої політики, які, безперечно, існують і будуть існувати ще довго, то практика в дусі нового геополітичного мислення вимагає орієнтуватися на принцип розумної достатності військового потенціалу окремих країн, який мав би виключно оборонний характер і забезпечував необхідний опір агресії ззовні. Принцип розумної достатності передбачає поступове зниження рівня військового потенціалу всіма учасниками міжнародної взаємодії й у першу чергу ядерного роззброєння при дотриманні гарантій безпеки держав.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 1387;