Зовнішня політика: історичний і теоретичний аспекти

Найпершим суб’єктом зовнішньої політики є ДЕРЖАВА. Для здійснення свого головного призначення – задоволення інтересів і потреб суспільства держава має вступати у взаємодію з іншими існуючими державами, виконувати зовнішньополітичну функцію.

Однією з істотних ознак держави є гуртування людей за спільністю території проживання. Через це територіальне питання є найважливішим як при виникненні будь-якої держави, так і в її подальшому існуванні. Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їхніх територій, за зміцнення й захист існуючих кордонів. Ось чому історично першою й упродовж тривалого часу переважною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл територій, збереження територіальної цілісності, суверенітету, недоторканості, протидія замахам на них.

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Підраховано, що з 3,5 тисяч років писаної історії людство тільки 270 років жило без війн. То ж, війна майже весь час існування людства була головним елементом зовнішньої політики, сприймалась як цілком прийнятний засіб розв’язання міждержавних проблем. Разом з тим поступово з’явилося й набуло поширення неконфліктне міждержавне спілкування, практика досягнення домовленостей, укладання угод.

Утворення феодальних держав, що супроводжувалося роздрібненням соціальних організмів, призвело до того, що стосунки між країнами перетворилися на складну й заплутану систему васальних залежностей. Часи ж абсолютизму в Європі (кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.) характеризувалися поширенням ідеї суверенітету, визнанням рівноправ’я держав. Але обидва ці принципи ще мали обмежене значення, на їх здійснення суттєво впливали феодально-династичні залежності. Суверенітет держави розуміли як такий, що збігається з суверенітетом монарха, котрий і виступав єдиним носієм суверенітету («Держава – це я», – наголошував французький король Людовик ХІV).

Наростанню інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту й форм сприяли буржуазно-демократичні революції ХVІІІ – ХІХ сторіч. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили призвели до утворення Єдиного світового ринку, широкого розгортання міжнародної торгівлі, встановлення мережі економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв’язків. Налагодженню й зміцненню цих зв’язків сприяло вдосконалення засобів комунікації. У ХІХ ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування тощо. У цей час створюються перші міжнародні організації, що мали на меті сприяння вирішенню спеціальних питань (Міжнародний телеграфний союз, 1865 р., Всесвітній поштовий союз, 1874 р.). Також проголошується й починає втілюватися в життя принцип вільного судноплавства на міжнародних річках – Дунаї, Рейні та ін. Широко використовується інститут міжнародного арбітражу для вирішення різних спірних питань.

Однак, незважаючи на визнання демократичних політичних принципів – свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. У ХІХ – ХХ ст. тривають порушення принципу недоторканності держав, не виконуються вимоги про невтручання у справи інших; і перш за все порушують його стосовно малих і слабких країн. Продовжується політика територіальних завоювань.

Право держави на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишається непохитним і його навіть закріплюють у низці міжнародних угод. Зокрема, Віденський конгрес 1814 – 1815 рр. визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. З цією метою у 1815 році було створено Священний союз у складі Австрії, Прусії, Росії й Франції. Застосування військової сили розглядалося як законний засіб розв’язання суперечок між країнами аж до середини ХХ ст. Анексія (насильницьке загарбання чужих земель унаслідок війни) та контрибуція (данина, яку переможець стягував з переможених) вважаються цілком правовими способами розширення території й державного збагачення. Лише з середини ХХ ст. під впливом наслідків Другої світової війни (1939 – 1945 рр.), а згодом і загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола низки держав, що мали визначальний вплив на глобальну геополітику, поступово доходять висновку про неприпустимість, згубність військового способу розв’язання міжнародних конфліктів у сучасних умовах. Але до цього людству ще треба було пережити період «холодної війни».

У другій половині ХХ ст. поступово, але неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі не існує таких обставин, які могли б виправдати застосування сили, що тягне за собою загибель людей. І все ж таки саме міркуваннями про захист життя пересічних громадян, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури намагалися вмотивувати збройні акції США в Лівії, Панамі, на Гаїті, використання міжнародних збройних сил у колишній Югославії, у протидії нападу Іраку на Кувейт. На початку ХХІ ст. у якості мотиву вторгнення міжнародних збройних сил, зокрема, в Ірак США вжили термін «боротьба проти міжнародного тероризму». І хоча збройні акції в Югославії, Іраку мали санкцію ООН, тобто була отримана офіційна згода міжнародного співтовариства на їхнє здійснення, серед широких кіл світової громадськості було висловлено багато сумнівів і навіть протестів відносно праведності такого «доброчинного» застосування сили.

У наш час нарешті пробиває собі шлях до практичного втілення велика гуманістична ідея про природні й невідчужувані права кожної людини, насамперед – на життя. Набуває визнання пріоритет інтересів кожної окремої людини, необхідність ставити їх на чільне місце у світовій геополітиці, підпорядковувати їм зусилля держав та урядів. Це вносить суттєві зміни у зміст сучасної зовнішньої політики країн, поглиблює розуміння її сутності. Хоча й досі у світі зберігається напружене протистояння різних ворогуючих сил, залишаються невирішеними численні регіональні проблеми, періодично спалахують вогнища конфронтації.

У такому світі виникла 24 серпня 1991 р. незалежна Українська держава, існує, розвивається й розбудовує свою власну зовнішню політику.

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Зовнішня політика вивчається різними галузями пізнання. Багатогранною тут є роль історичної науки. У ній вивчається історія міжнародних відносин, історія зовнішньої політики різних держав і вітчизняної зовнішньої політики, історія дипломатії тощо. У розвитку філософії та соціологіївчені прагнули створити цілісну систему понять, категорій та принципів, які дозволили б накреслити узагальнений образ багатогранної людської взаємодії, якою є система міжнародних відносин та зовнішньої політики, здійснити глибинний та неупереджений їх аналіз. Політологія, базуючись на здобутках інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин і зовнішньої політики з позицій їхньої практичної організації, якомога більш оптимального використання існуючих можливостей та наявних засобів.

То ж методологічну базу дослідження зовнішньої політики й міжнародних відносин становлять як загальнонаукові підходи, принципи та положення науки методології й історичної науки, так і широкий спектр методів, які перейшли з інших наук – філософії, теорії міжнародних відносин, політології, соціології. Дослідження зовнішньої політики й міжнародних відносин відбувається як на концептуальному, так і на емпіричному рівнях. Методи, що застосовуються на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого узагальнено-логічний характер. Серед них особливе значення мають методи аналізу, синтезу та абстрагування.