Концептуальний рівень проблеми

Концептуально в методології дослідження міжнародних відносин та зовнішньої політики склалися два головних напрямки дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин та зовнішньої політики – «традиціоналістський»і «модерністський».

Перший («традиціоналістський») породжений думкою, що сутністю міжнародних відносин і зовнішньої політики є взаємодія держав між собою, а головним засобом здійснення такої взаємодії є дипломатія. Для багатьох «традиціоналістів» (Г.Моргентау, К.Томпсон, У.Фокс, А.Вольферс, Р.Арон, С.Хофман та ін.), царина міжнародних відносин та зовнішньої політики є ареною вічного суперництва, яке зумовлене, зокрема, природною схильністю людей до насильства і жагою влади. То ж найперше, до чого звертаються такі дослідники, це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв’язання, проблема війни і миру тощо. У межах «традиціоналістського» методологічного підходу значною мірою залишається й переважна більшість дослідників пострадянського простору. Для них характерне базування на ідеологічних засадах, бачення міжнародних відносин і зовнішньої політики тільки як невпинної боротьби їх учасників за власне управління. Такі погляди призводять до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя. Слід мати на увазі, що наука справляє значний вплив на позиції правлячих кіл держав, сповідування ж визнаними у своїх країнах вченими конфронтаційної ідеології стає вже на заваді розвитку міжнародного співробітництва та розширенню світових зв’язків.

У другій половині ХХ ст. формується другий методологічний підхід до вивчення міжнародних відносин і зовнішньої політики – «модерністський». Його представники виходять насамперед з того, що міжнародні відносини й зовнішня політика країн – це не тільки царина міждержавних стосунків, що коло їхніх суб’єктів треба розширити за рахунок різного роду приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. Тобто, ці вчені в коло суб’єктів міжнародної політики вводять деякі структури громадянського суспільства. «Модерністам» (М.Каплан, Р.Роузкранс, Р.Снайдер, Х.Брук, Б.Сепін та ін.) притаманне прагнення застосовувати до визначення міжнародних відносин і зовнішньої політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірностей тощо. У 90-ті роки ХХ ст. «модерністські» методологічні настанови прориваються і в українську політичну науку та практику. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на пострадянському просторі.

«Модернізму» властива прагматистська спрямованість. Узагалі прагматизмом (від грецьк. pragma – справа, дія) називається пізнавально-практична позиція, яка ґрунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки це знання сприяє досягненню успіху в діяльності. Новітні методи та методики дозволили досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини й зовнішню політику, відпрацювати нові форми й процедури взаємодії. Орієнтація на якомога більш оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності та плідності практичних дій. Але вона ж і призвела до ігнорування загальних соціальних закономірностей, що обмежує вивчення предмету тільки відстеженням плину зовнішньополітичного життя, пошуком засобів оперативного й дійового втручання в нього. У результаті прагматизм обернувся проти самих «прагматиків-модерністів», зводячи їхні дослідження тільки до порадників з досягнення максимальної практичної користі, знищивши в них фундаментальність і звівши нанівець їхню теоретичну цінність.

Тривалий час наука про міжнародні відносини й зовнішню політику фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб’єктів міжнародних відносин, здебільшого до вивчення зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників при цьому зосереджувалася на аналізі національних інтересів, визначенні численних критеріїв та ознак національної могутності й сили. Такий підхід є плідним, особливо для молодих держав сучасного світу, в яких процеси національного самопізнання та самоідентифікації об’єктивно є дуже потужними, як також і для вивчення історії зовнішньої політики «старих» держав, що мають багату історію своєї зовнішньої політики. Але ж і тенденцію сучасного світу до глобалізації скидати з уваги не слід, а відповідно шукати й розробляти й інші підходи.

Наприкінці 60 – на початку 70 рр. ХХ ст. у науці й політичні практиці відбулося поступове подолання уявлень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і сформувалося розуміння її як цілісної збалансованої системи, функціональної єдності її складових компонентів. Цю тенденцію можна трактувати як певну синтезу того, що є плідним у «традиціоналістському» методологічному підході, й переваг «модерністського» підходу.

З критикою основних положень вказаних вище двох головних концепцій теорії зовнішньої політики й міжнародних відносин нині активно виступають: транснаціоналізм (засновники – американські вчені Дж.Ная та Р.Кохейн), неомарксизм (засновники – І.Валерстайн, С.Амін, Р.Кокс, Ф.Кардозо та ін.) й інші постмодерністські течії.

Цивілізаційний підхід до міжнародних відносин і зовнішньої політики. Розвал СРСР і ті соціально-політичні та економічні зміни, що відбулися в пострадянських республіках та східноєвропейських країнах на початку 90-х років ХХ ст., були передовсім виразом філософії «нового політичного мислення», з якої випливала необхідність формування нової парадигми (моделі) нового світу, світу після «холодної війни». Відповідно до цієї філософії дослідники твердять, що світ більше не можна ділити на два блоки, бо їх уже немає. Для того, щоб зрозуміти, які групи країн впливають на глобальні політичні процеси, нині все частіше пропонується застосовувати принцип приналежності до тієї чи іншої цивілізації. Сучасний світ є не двополюсним, він багатовимірний. Цивілізаційний підхід у застосуванні до зовнішньої політики в умовах такого нового світопорядку – це:

а) інші критерії поділу світу, ніж тільки політичні, а ще й економічні, культурні, релігійні, філософські;

б) множинність критеріїв, що робить світ не бінарним (тобто поділеним на два протилежних табори), а багатовимірним.

На думку видатного політика світового рівня Жака Делора, «політична ідеологія й економічні інтереси посідають не найважливіше місце в житті людей. Люди змагаються й гинуть за інші ідеали й цінності – за віру, сім’ю, кровні узи. Ось чому після закінчення «холодної війни» центральне місце в сучасному світі посіло зіткнення цивілізацій. І через це парадигма цивілізації краще, ніж будь-яка інша альтернатива, сприяє зародженню взаєморозуміння і дозволяє впоратися з явищами, що відбуваються в сучасному світі». Прихильником ідеї зіткнення цивілізацій в сучасному світі й її найзначнішим теоретиком є С.Гантінгтон (найголовніша праця – «Зіткнення цивілізацій»).

Розвиток цього підходу до зовнішньої політики позначився виникненням таких понять, як «новий міжнародний і політичний порядок», «новий інформаційний порядок», «деідеологізація міждержавних відносин», «свобода вибору шляхів розвитку», «єдність і взаємозалежність цілісного світу», «верховенство загальнолюдських інтересів», які у своїй сукупності означають здійснення політики в дусі «нового політичного мислення». Щоправда, «новизна» цієї нової політичної філософії є відносною. Ідеї, що складають її зміст, думки про гуманістичні принципи взаємовідносин держав і народів між собою тощо висловлював ще у 20 – 30-х рр. академік В.І.Вернадський. А фундаментальні теоретичні положення розробляли Нільс Бор (у 1944 році), Альберт Ейнштейн (у 1945 році), Б. Рассел та Ф. Жоліо-Кюрі (у 1955 році). Вони присутні у низці головних документів Руху неприєднання, Пагуошського руху вчених за мир і роззброєння та ін.