Участь УСРР у рішенні низки міжнародних проблем.

Індонезійська проблема.

17 серпня 1945 р. після 350 років іноземного – португальського, голландського і японського – володарювання була проголошена незалежність Індонезії. Президентом її став лідер Національної партії Сукарно. Але проти молодої незалежної держави розпочалась іноземна агресія. УРСР виступила рішуче проти цього. У січні 1946 р. представник УРСР у Раді Безпеки ООН у спеціальному посланні на ім’я голови Ради звернув його увагу на становище в Індонезії, запропонував провести спеціальне дослідження з метою припинення агресії. Представник УРСР посилався на статтю Статуту ООН про право націй на самовизначення, про рівність великих і малих націй, констатуючи, що проти Індонезії ці статті грубо порушуються.

11 лютого 1946 р. українська делегація запропонувала створити спеціальну комісію з вивчення становища в Індонезії, що західні держави не підтримали. Українська делегація ще не один раз виступала за підтримку прав індонезійського народу, засуджувала агресію проти нього. І в 1950 році було офіційно проголошено створення в Індонезії унітарної республіки, а у 1956 р. вона розірвала всі угоди, як обмежували її суверенітет. Отже, міжнародне співтовариство відстояло незалежність Індонезії, і Україна відіграла в цьому значну роль. Між Д.Мануїльським і Сукарно зав’язались дружні особисті стосунки. У травні 1948 року СРСР встановив з Індонезією консульські відносини, а з 1950 року – дипломатичні.

Грецьке питання.

Перемога радянських військ у Яссько-Кишинівській операції, вихід з фашистської коаліції Румунії та Болгарії сприяли розгортанню в Греції національного руху та перемогам її національної армії (ЕЛАС). Їх учасники не орієнтувались на екзильний грецький уряд, який перебував у Лондоні. Внаслідок рішучого наступу ЕЛАС вся територія Греції була звільнена. Розпочав роботу коаліційний грецький уряд на чолі з Георгом Попандрео. Але в ніч з 3 на 4 жовтня 1944 р. на територію Греції висадились англійські війська. Англійська авіація бомбардувала Афіни з повітря, а англійська ескадра – з моря. Грецькі патріоти чинили опір 33 дні, їх загинуло більше 6 тисяч. В країні настав терор проти патріотично налаштованих громадян.

Ситуація в Греції становила серйозну загрозу миру й стабільності на півдні Європи. Уряд СРСР звертався до союзників з пропозиціями терміново вирішити грецьке питання. Активну позицію щодо прав грецьких патріотів зайняла в ООН делегація УРСР. У січні 1946 р. Д.Мануїльський поставив «грецьке питання» на розгляд Ради Безпеки ООН, але розгляд її не відбувся через спротив представників США, Великобританії та деяких інших країн.

Неприхована підтримка західними державами антидемократичних сил у Греції призвела до того, що в країні було відновлено монархію. Реакційні політичні організації незабаром фактично розправилися з демократичними елементами. За грати було кинуто тих, хто воював проти фашизму. У відповідь греки почали у 1946 році знову створювати партизанський рух. З 1947 року в грецькі справи втрутились США. Президент Г.Трумен звернувся з посланням до Конгресу, в якому вимагав 400 млн. дол. коштів на «допомогу» Греції та Туреччині. Погляди, викладені в цьому зверненні, ввійшли пізніше в історію під назвою «доктрини Трумена». Фактично саме з цього звернення розпочалась т.зв. «холодна війна» між двома світовими таборами – соціалістичним і капіталістичним.

У вересні 1947 р. на пленарному засідання ІІ сесії ГА ООН виступав глава української делегації Д.Мануїльський, який підкреслив, що хоча війна проти фашистських агресорів закінчилась, у різних кінцях світу тривають воєнні дії, що втручання Великобританії у внутрішні справи Греції несумісні з основами Статуту ООН і фактично вона розв’язала там громадянську війну. Аргументи Мануїльського за те, що жодних підстав до втручання Великобританії в грецькі справи не існує, були гарно вмотивовані, висловлені чітко й переконливо. Але слухняна більшість у ГА ООН вирішила тільки створити комітет ООН для спостереження за становищем на Балканах. Але в 1948 році Радянський Союз, у т.ч. й делегація УРСР в ООН відмовились взяти участь в його роботі, вимагаючи припинення іноземного втручання у справи Греції й виведення з її території окупаційних військ.

«План Баруха».

Це був американський план контролю над атомною енергією, який мав на меті закріпити за США монопольне володіння атомною зброєю. Внесено його було представником США в Комісії ООН з атомної енергії Б.Барухом 14 червня 1946 р. Основна ідея плану – створення міжнародного контрольного органу, який би перебував поза впливом ООН. У пропозиції США йшлося про те, що виробництво та існування атомної зброї повинно бути під контролем міжнародної організації, більшість голосів у якій буде віддано США. Вона мала б контролювати виробництво всієї військової промисловості у світі. Маючи більшість у цьому контрольному органі, США могли б диктувати світові свою волю. У плані передбачалось, що розвиток атомної енергетики в інших країнах повинен бути припинений з самого початку. А якщо така вже десь мається. То ці країни повинні поставити її під контроль тієї міжнародної організації, в якій США буде забезпечена постійна більшість.

Ця організація повинна була б стати чимось на кшталт «атомного тресту», який володів би всіма матеріалами, що розщеплюються, всіма підприємствами з виробництва атомної енергії, всією сировиною, підприємствами, що виробляють реактори і т.ін. Навіть якщо таке виробництво вважатиметься безпечним, воно повинно отримувати ліцензію цього контрольного органу. Представники такої організації мали б право вільного в’їзду до будь-якої країни, інспектування тощо.

Отже, «план Баруха» передбачав широке втручання у внутрішні справи суверенних держав і при цьому надавав США можливість виробляти атомну зброю. СРСР і УРСР виступили проти «плану Баруха». Їх прихильники назвали себе прихильниками миру і провели ряд конгресів та зустрічей на захист миру.

УРСР і ЮНРРА.

ЮНРРА – це Адміністрація ООН з допомоги і відтворення, яка була створена 9 листопада 1943 р. у Вашингтоні. Угоду про її створення підписали 44 країни. Фонд ЮНРРА складався з внесків країн-членів, територія яких не зазнала окупації. 18 грудня 1945 р. було підписано угоду про допомогу ЮНРРА Україні, незабаром в республіці з’явилась її місія. УРСР мала отримати допомогу в розмірі 189 млн. дол., а через деякий час на суму в 23 млн. дол. Вона мала отримати продовольчі й промислові товари. Перший корабель з товарами ЮНРРА приплив у Одесу в листопаді 1945 р. Вантажі приймались і в Миколаєві, а також у портах РРСФР та Клайпеді. На 1 квітня 1948 р. 211 суден завезли в Україну товарів на суму 189, 3 млн. дол. (на душу населення УРСР це складало 2 долари 83 центи). Чимало було промислових товарів (які всі в основному спожив керівний апарат УРСР), але було й медичне устаткування, устаткування для харчової промисловості, трактори, машини тощо, а також деякі види сировини.

З початком «холодної війни» в США розпочалась кампанія за відміну Конгресом допомоги Україні. В Аргентині вийшла інформація про те, що СРСР продає за кордон трактори, які надійшли до України по лінії допомоги ЮНРРА. У 1947 році ЮНРРА була ліквідована. Це був результат початку конфронтації двох таборів світогляду на міжнародній арені. Діяльність ЮНРРА була яскравою сторінкою міжнародної солідарності й співробітництва народів антигітлерівської коаліції. Допомогу Україні надавали й деякі організації української діаспори США і Канади. Товариство канадських українців (ТОУК) зібрало півмільйона доларів і надало УРСР, відправило подарунки дітям-сиротам. 250 тис. дол. надала Ліга американських українців (ЛАУ). Допомога надходила і з Уругваю, Парагваю, Аргентини, де існувало понад 50 українських організацій.

Німецьке питання.

Конкретна підготовка країнами-переможцями мирного договору з Німеччиною розпочалась на початку 1947 року. Мирні договори з союзниками Німеччини – Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією – було укладено 10 лютого 1947 р.

7 лютого пропозицію уряду УРСР щодо договору з Німеччиною виклав в ООН І.Сенін. Вона полягала у тому, щоб провести демілітаризацію Німеччини, ліквідувати військові організації та промисловість, викорінити прусське юнкерство та німецький крупний капітал, покарати воєнних злочинців, колабораціоністів, усунути колишніх нацистів від посад у державних установах, поліції, промисловості та ін. Сенін також наголосив, що УРСР виступає за те, щоб Німеччина була єдиною демократичною державою з самоврядуванням земель на чолі з обраним народом центральним урядом. Україна вбачала в майбутній Німеччині партнера, про що свідчить створення у складі НКЗС УРСР спеціального відділу по Німеччині.

Дунайська проблема.

Дунай є однією з найбільших річок у світі, в Європі це – друга річка після Волги. Як транспортна артерія Дунай зв’язує Центральну Європу з Балканами, Чорним морем і Близьким Сходом. Перевезення ж річковим шляхом – найдешевший і найшвидший (за виключенням авіаперевезень) вид транспорту. За панування на Дунаї історично боролись багато країн, і перемагав, як завжди, сильніший. Так сталось і у ХХ ст., бо Дунайська конвенція (1921 р.) щодо режиму на Дунаї порушувала права придунайських країн і передусім України.

За цією конвенцією Радянська Росія й УСРР були усунуті від участі в експлуатації Дунаю. Можливість справедливо розв’язати дунайську проблему виникла тільки після Другої світової війни. США пропонували створити міжнародну комісію для відновлення судноплавства по річках Європи – Рейну, Одеру, Дунаю та чилійському каналу, але СРСР наполягав на проведенні спеціальної конференції по Дунаю при широкій участі придунайських держав. І в грудні 1946 р. рішення про скликання конференції для підготовки нової конвенції про режим судноплавства на Дунаї було прийнято сесією Ради міністрів закордонних справ.

У цій конференції взяли участь придунайські країни – СРСР, УРСР, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Югославія, Угорщина, а також учасники сесії Ради міністрів закордонних справ – США, Великобританія, Франція, після укладання мирного договору з Австрією – й вона також. Відкрилась конференція 30 липня 1948 р. у Белграді. Українську делегацію очолював А.Барановський. Це була одна з перших конференцій, на якій представники західних держав не могли диктувати свою волю. Україна мала велике зацікавлення в її роботі, оскільки довжина кордону України по Дунаю становить і нині 160 км, на її території розташовані великі річкові порти – Рені, Ізмаїл, Кілія, Вилкове. Для України річкові шляхи мають величезне значення, вони дуже вигідні для неї через особливості її геополітичного положення.

На конференції відразу ж розгорнулась боротьба між представниками дунайських країн і західними країнами, які намагалися за будь що зберегти свій вплив у цьому регіоні, відродити конвенцію 1921 року (в якій Україна навіть не була представлена). 5 серпня А.Барановський узяв слово й нагадав учасникам, що Україна історично має тісні зв’язки з Дунаєм, вела жваву торгівлю ще з Візантією. Щодо ж США, то ця країна жодного відношення до Дунаю не має, обсяг експорту США до придунайських країн становить усього 0,5% всього американського обсягу експорту. Й українська делегація виступила проти плану США, що дуже нагадував «план Маршалла» – спробу нав’язати політичну та економічну експансію США в цьому регіоні. Зі свого боку США заявили, що СРСР не має виходу до Дунаю.

Конвенцію було розроблено за радянськими пропозиціями. США, Великобританія й Франція заявили, що цей документ не підпишуть. Тоді Болгарія запропонувала виключити ці країни з числа учасників конференції. Українська делегація висловилась, щоб Рада міністрів закордонних справ врахувала справедливі вимоги придунайських країн, адже режим судноплавства по Дунаю 1921 року усував придунайські країни від участі в судноплавстві по цій річці. 18 серпня 1948 р. у Белграді відбулося підписання конвенції про режим судноплавства по Дунаю. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала цей документ 8 лютого 1949 р. після ратифікації конвенції Болгарією, Румунією, СРСР, Угорщиною, Чехословаччиною і Югославією – з 11 травня 1949 р. вона набрала чинності. У 1960 році до неї приєдналась і Австрія як повноправний член.

Погіршення відносин між СРСР та Югославією в 1948 – 1953 рр. негативно позначилось на розвитку дунайського судноплавства й роботі Дунайської комісії, місцезнаходження якої було саме в Белграді, але з часом комісія довела, що дунайські країни можуть самостійно вирішувати свої проблеми. УРСР недовго була рівноправним представником як придунайська країна у конвенції. У 70-х рр. вона була позбавлена права мати свого представника в Дунайській комісії, її інтереси представляв делегат від СРСР. Лише у 1992 році право України було відновлене.