І на початку Другої світової війни

* «Українське питання» як проблема європейської геополітики.

*Зовнішньополітичні орієнтири українських самостійницьких

сил.* Плани нацистської Німеччини і Україна.

«Українське питання» як проблема європейської геополітики.

У той час, як УСРР поступово йшла до втрати свого суверенітету, що станеться в 1929 році, в еміграції в Європі перебували уряди самостійної України – уряд УНР (Директорії) і уряд Гетьманату, які, навпаки, намагалися проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Ці уряди змушені були відійти з теренів України, але їхня легітимність своєї сили не втрачала. Тому розгляд даної теми в нашому навчальному курсі є цілком об’єктивним.

Загалом українська еміграція в міжвоєнний час поділялася на три політико-ідеологічні групи:

– республіканці-демократи;

– націоналісти;

– монархісти.

Республіканці були підпорядковані президенту УНР в екзилі А.Левицькому; націоналісти – спочатку полковнику Є.Коновальцю, після його вбивства у 1938 році агентом НКВС – полковнику А.Мельнику; а після розколу ОУН у 1940 році ОУН (р) підпорядковувалася С.Бандері. Монархісти підпорядковувалися гетьману України в екзилі П.Скоропадському. Українська еміграція активно діяла в Парижі та Варшаві. Делегації уряду УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, проводили зустрічі на різних рівнях тощо. У цих зустрічах брали участь голова ради міністрів УНР А.Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі. При цьому уряди й посли провідних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність української еміграції.

Великобританіювельми цікавили сили УНР у районі Чорного моря. Англійці бажали, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Франція сподівалася створити під своїм проводом так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали ввійти в якості самостійних держав Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан. Саме Париж обрав С.Петлюра за осідок українських республіканців-демократів, тобто тих сил, що йшли за ним. У 1926 році в Парижі була створена емігрантська організація «Прометей», яка об’єднувала українців, грузинів, туркменів, карелів та ін., маючи на меті боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.

Німеччинау своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Павла Скоропадського. Ще в 1918 році було створене «Німецько-українське товариство», яке доводило історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. У 20 – 30 –ті роки воно активізувало свою діяльність. Це товариство розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а й як «міст на Кавказ». Пангерманський союз поширював расистську теорію, що нібито слов’яни не здатні на створення самостійного державного існування, а тому потребують німецького керівництва. У 1926 році Альфред Розенберґ виступив зі своїми планами створення блоку держав, що включав би Німеччину, Великобританію, Італію й майбутню Україну. Було також проведено кілька міжнародних конференцій за участю спадкоємців Альфреда Нобеля, родина якого володіла 20% всіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. На одній з таких конференцій було прийняте рішення про створення англо-німецького військово-економічного союзу, одним з намірів якого був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на протекторати Німеччини й Великобританії.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана «доктрина федералізму», суть якої зводилася до відродження «Великої Польщі» періоду Ягеллонів (гасло: «Полска от можа і до можа»), тобто до створення польсько-литовсько-української держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани також кружляли навколо «українського питання». без вирішення якого, на думку поляків, про впорядкування відносин у Східній Європі не могло бути й мови.

На новий рівень міждержавних відносин «українське питання» вийшло в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні країни розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. І в цих планах значне місце займало деклароване прагнення створити незалежну українську державу, яке всіляко рекламувалося. Фінансова підтримка уряду УНР і багатьох емігрантських організацій значно посилилася. Як писав А.Левицький у листі до Токаржевського: «Українським питанням цікавляться майже всі європейські держави… Українське питання стало проблемою європейської політики». На початку 1927 року уряд Великобританії розпочав офіційні переговори з урядом УНР. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створить на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але потім англійці передумали й запропонували обмежитись створенням окремих повстанських загонів. Активізувалися й гетьманці в Німеччині. Зі Скоропадським зустрічався Гінденбург. На спеціальних військових конференціях обговорювалося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій та формування військових загонів на території України. З цією метою був створений гетьманський генеральний штаб, який очолив генерал Омелянович-Павленко. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропадський провів переговори з прем’єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великобританії.

Не сиділи склавши руки й поляки. Восени 1928 року раптово зник з Польщі Юзеф Пілсудський і так же раптово виявився в Румунії, куди приїхав начебто «на відпочинок». Півтора місяця він вів переговори з прем’єром Румунії та її міністром закордонних справ, обговорюючи план спільного виступу Польщі й Румунії проти СРСР. У ньому чільне місце займало питання щодо формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення УНР як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія виставила вимогу в разі окупації України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову. Румунські газети писали, що реалізація територіальних прагнень Румунії можлива тільки шляхом війни.

Польща теж мала свої територіальні апетити щодо українських земель. Задля їх реалізації за погодженням з міністром закордонних справ УНР Шульгіним у Тернополі, Кельцях, Новомясті з українських емігрантів формувалися військові частини. Польща тішилася тим, що західні держави мусили дати саме їй «мандат на визволення Радянської України».

Не стояв осторонь і Ватикан. Папа Пій ХІ навесні 1930 року відкрито закликав західні країни до «хрестового походу на безбожну Росію». На тлі того, що більшовицька влада в СРСР творила з християнськими церквами, релігійний мотив у таких діях Римського папи, безумовно, мав місце. Але навряд чи він був визначальним, адже Ватикан завжди був історичним ворогом православ’я.

Демонстративно не визнавали СРСР Сполучені Штати Америки. У жовтні 1929 року сенатором Коплендом була внесена в Конгресі резолюція, яка закликала уряд США визнати уряд УНР. У 1931 році весь світ почув від президента США Гувера, що метою його життя є знищення Радянської Росії.

«Українська карта» продовжувала бути одним з суттєвих козирів у світовій геополітичній грі. І змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж всього міжвоєнного періоду. Його використовували різні політичні сили за кордоном не лише в інтересах української незалежності, а передовсім для задоволення їхніх власних геополітичних інтересів.

Міжнародна ситуація в Європі кардинально змінилася після приходу 30 січня 1933 р. Гітлера до влади в Німеччині. Якщо західні держави якось намагалися приховати свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з притаманною їм абсолютною переконаністю в тому, що вони, як «вища раса», мають повне право на свої людиноненависницькі ідеї, не лише не приховували свої загарбницькі плани, а навіть хизувалися ними. І тут слід зазначити, що відразу ж після приходу до влади нацисти безапеляційно включили Україну до сфери своїх «життєвих інтересів». (Про це докладніше нижче). Кампанію інтриг навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель значно активізував мюнхенський початок розподілу європейських земель, а навіть цілих країн Особливо в цьому відзначилася Угорщина, яка давно мріяла забрати у Чехословаччини Закарпаття собі назад (ці землі до 1918 року 800 років знаходилися під гнітом мадярів).

У Мюнхені претензії Угорщини на Закарпаття не розглядалися, а згодом вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеціальних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку при цьому самочинно привласнили собі роль арбітра. За їхнім рішенням, відомим як Віденський арбітраж (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угорщини були задоволені й вона отримала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегово, Мукачеве. На залишку території Закарпаття була створена автономна Карпатська Україна.

Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виказала Німеччина, яка, власне, й санкціонувала створення цієї держави, що сталося восени 1938 року. На посаду прем’єра уряду Карпатської України президент Чехословаччини затвердив відомого діяча національного відродження закарпатських українців Августина Волошина. В лютому 1939 року відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. А 15 березня її сейм проголосив самостійність Карпатської України та обрав А.Волошина її президентом. Карпатоукраїнські політики планували об’єднати цю державу з Києвом, створивши Велику Україну, що стала б вихідним пунктом для боротьби з більшовизмом. Вони щиро вірили в чистоту гри Німеччини навколо «українського питання», в те, що вона, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення від більшовизму всієї України, слова свого, даного перед усім світом, дотримає.

Нацисти ж, санкціонувавши створення Карпатської України, тим спіймали на гачок не тільки українців, а й поляків і мадярів. Польщі вони погрожували відривом Західної України, а Угорщину приманювали Закарпаттям, розраховуючи таким чином втягти їх до фашистського блоку.

Європейські ж лідери, сподіваючись відвернути агресивні задуми Гітлера від своїх країн, спрямувавши їх на СРСР, на Україну, радісно вітали перспективу створення того, що вони вважали ще одним плацдармом для нападу на Україну. Проте Гітлер раптово докорінно змінив свої плани, вирішивши, що час для нападу на СРСР ще не настав, а тому краще віддати Угорщині все Закарпаття, щоб ще більше прив’язати її до себе. Вже 12 березня 1939 р. Гітлер запросив до себе угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. Тому 15-те березня 1939 р. – день проголошення самостійності Карпатської України став також і останнім днем її існування. Щоправда, ведучи важку війну з мадярами за відстоювання своєї незалежності вона протрималась півроку, але то вже був остаточний кінець. Німеччина ж за мовчазної згоди західних держав під прикриттям цієї акції остаточно загарбала Чехословаччину.

Різка зміна планів Гітлера викликала шок у Європі. Адже Гітлер після стількох відвертих реверансів у його бік раптом виступаючи в рейхстазі 30 січня 1939 р. заявив, що Німеччина не йтиме сліпо в річищі зовнішньої політики інших країн, й він, як її фюрер, наголошує, що Німеччина потребує життєвого простору в Африці й інших регіонах. Газети всього світу з цього приводу галасували так, як ще ніколи до цього. Адже виходило, що Гітлер дезорієнтував Захід відносно своїх справжніх планів. Тепер нацисти звернули свої погляди на Захід і вимагають насамперед перерозподілу колоній. І щоб хоч якось утримати увагу Гітлера в межах Європи, тепер до багатств України, які вже майже незаперечно визнавалися німецькими, Заходу прийшлося віддавати нацистам нафтові родовища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.

Не отримавши належного опору своїм загарбницьким планам, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу. Зв’язані з Польщею відповідними угодами Великобританія й Франція, попри застереження з боку багатьох засобів масової інформації, змушені були 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна.

Зовнішньополітичні орієнтири українських самостійницьких сил..

Сподівання української політичної еміграції на підтримку їх незалежницьких прагнень з боку іноземних держав, налаштованих вороже до СРСР, не були безпідставними. Світ, створений за Версальським договором, виявляв чимало нестабільності. А з приходом у 1933 році в Німеччині до влади Адольфа Гітлера світ заговорив про німецький «Дранг нах Остен» та плани Німеччини щодо України. І це були не тільки спекуляції бульварної західної преси, так думали й серйозні політичні кола. Зокрема, річник «Енциклопедія Британка» в 1937 році писав, що в найближчому майбутньому «українська проблема… стане проблемою першочергового значення». Проте такі розмови західних авторів про якусь роль гітлерівської Німеччини в «українському питанні» дорого обходилися самим українцям, бо їх усебічно використовував Кремль задля посилення терору в Україні та його виправдання.

Вже через кілька місяців після приходу Гітлера до влади секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, під керівництвом якого якраз у цей час проходив погром українського селянства й інтелігенції, закликав «зважити на посилення уваги та інтересу міжнародного імперіалізму взагалі й фашистської Німеччини зокрема до України як плацдарму боротьби проти Радянського Союзу». А чотири роки згодом, коли вже завершувався погром решток української культурної верхівки, офіціоз ЦК КП(б)У «Більшовик України» (липень 1938 р.) писав про «буржуазно-націоналістичних агентів…, які ставили собі за мету реставрувати капіталізм в СРСР і віддати народ України в фашистське рабство, перетворити Україну в колонію фашистів Німеччини Польщі». І такі вислови про українські політичні кола за кордоном як, начебто, сліпі знаряддя німецької політики, ніяк не приносили українським самостійникам слави серед «західних демократій».

І в даному зв’язку не можна не відмітити ту об’єктивну обставину, що після Першої світової війни серед усіх народів Європи саме німці й українці виявилися найбільш ошуканими, хоча та війна була імперіалістичною й несправедливою для всіх країн, що брали в ній участь (за винятком Сербії, яка вела визвольну війну за свою незалежність). Тому в міжвоєнний період в обох націй чітко окреслились деякі спільні політичні інтереси. І рано, чи пізно ці два народи мали «знайти» один одного в Європі, щоб спробувати якось об’єднати свої зусилля по досягненню своїх національних інтересів.

І тут доречними будуть такі питання: а чи не були українські сподівання в міжвоєнний період проявом наївності української еміграції? Чи українські політики того часу не читали «Майн кампф» і не розуміли, що від цього чекати? Чи не прогавили вони нагоди знайти реальну допомогу в західних держав і чи не були вони, дійсно, головною причиною більшовицького терору в Україні?

Дійсно, як ми вже зазначали вище, Кремль використовував проти українців діяльність українських політичних емігрантів, але не ця їх діяльність породжувала більшовицький терор в Україні. Він був неминучим результатом конфлікту між прагненням українців до незалежності, або хоча б контрольованої автономії в межах СРСР, з одного боку, й диктатурою кремлівської олігархії, яка не бажала й чути ні про яку українську самостійність чи автономію та наростанням хвилі російського великодержавного шовінізму, з іншого. Українська політична діяльність за кордоном чи зовнішні орієнтації української еміграції були тільки підступно використаною маскою в наступі більшовицької влади на Україну.

Проблема ж орієнтацій української політичної еміграції на Німеччину чи «західні демократії» (Францію й Великобританію) мала різні виміри. Німеччина була єдиною реальною силою, яка могла вплинути на зміну постверсальського устрою, в межах якого український народ опинився під чотирма окупаційними владами, і неможливо було й мріяти навіть про визволення без якогось серйозного міжнародного зрушення. У той же час у 30-ті роки «західні демократії» вже тісно співпрацювали з СРСР. Як могли українці на них розраховувати?

За таких умов практично всі українські самостійницькі кола як у Західній Україні, так і в еміграції – націоналісти, націонал-демократи, гетьманці (монархісти) (невиясненою до кінця є тільки позиція екзильного уряду УНР /петлюрівців/) пов’язували свої надії з Німеччиною й підтримували більш-менш регулярні зв’язки з різними німецькими установами. Винятком були хіба що галицькі соціалісти-радикали, соціал-демократи та емігрантські українські соціалістичні групи, які не орієнтувалися на Німеччину тільки з ідеологічних причин.

Водночас усі названі вище українські емігрантські кола шукали також зв’язків і з Заходом. З ним був пов’язаний передовсім уряд УНР. Туди ж спрямовували свої дії представники Української парламентської репрезентації в польському Сеймі. Гетьман П.Скоропадський, який проживав біля Берліну, вислав напередодні війни свого сина Данила на постійне перебування до Англії. У 1933 – 1935 рр. Євген Ляхович працював у Лондоні за дорученням полковника Є.Коновальця. З 1931 року там, а пізніше – у Женеві, під керівництвом Володимира Киселівського діяло Українське бюро, яке фінансувалося американцем українського походження, політичним діячем і меценатом Яковом Макогоном. Українську культуру в Парижі в кінці 20 – на початку 30-х років представляла група видатних митців, а кількість українських студентів, що навчалися в міжвоєнний період в університетах Франції та Бельгії теж було немалим. Інформаційну роботу у Франції проводили діячі екзильного уряду УНР, а також історик і публіцист Ілько Борщак.

Безумовно, українська політична діяльність у демократичних країнах Заходу була дуже недостатньою. Але й Захід дуже стримано ставився до української проблеми. Великобританія, правда, розраховувала спрямувати увагу Гітлера на Україну, підштовхнути його до походу на Схід, відвернувши його увагу від своїх колоній. Так, тодішній голова уряду Великобританії Невілл Чемберлен під час наради з урядом Франції 24 листопада 1938 р. у Парижі казав, що треба сподіватися, що Німеччина розглядає можливість «розподілу Росії шляхом підтримки українського руху за незалежність». Причому, він додав, що це повинно статися засобами політичного тиску, а не війни, і що при цьому Франція, як союзник СРСР, не повинна вважати себе зобов’язаною допомагати більшовикам. Утім, французів і не треба було дуже вмовляти. Коли 6 грудня 1938 р. між Німеччиною й Францією був підписаний «пакт приязні», французький міністр закордонних справ Бонне відверто заявив Ріббентропу: «Залиште нам нашу колоніальну імперію, й тоді Україна буде вашою».

Як бачимо, «українська карта» у планах протидіючих сторін майбутньої світової війни, що якраз у цей період і складалися, була багато більш вагомою, ніж це проявлялося на поверхні. То ж не буде перебільшенням твердження, що в Європі головний інтерес у майбутній війні сфокусується саме на Україні. Такі розрахунки Заходу дали підставу німецькому послу в Лондоні фон Дірксену заявити німецькому міністерству закордонних справ 4 січня 1939 р., що британський уряд не буде опиратися німецькому походу на Україну, якщо ця війна буде вестися під гаслом «самовизначення українців» (німці це й використають, про що нижче). Така зворушуючи «турбота» про українців тут звучить вельми дивно, оскільки, як свідчать документи, Великобританія і Франція не розглядали Україну в якості об’єкту політики західних держав. І хоча в них можна зустріти згадки про український «сепаратизм», але лише як про засіб боротьби проти Москви. Тут важливо інше, а саме – надії Великобританії й Франції на те, що з Гітлером можна домовитися, що йому можна довіряти. Заявив же Чемберлен після повернення з Мюнхену у вересні 1938 року, що він «урятував мир у Європі», хоча було зовсім навпаки. Загальний же настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Політика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії… Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію напризволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Отож, навіть Англія і Франція не передбачили катастрофи, яку європейським народам несла нацистська Німеччина. А повинні були б, як держави впливові. Все це свідчить тільки про те, що розмірів божевілля нацизму не тільки українські політичні емігранти, а навіть європейські народи не розуміли й не приймали всерйоз. Крім того, слід констатувати наявність у цей час у світі загальних інтервенціоністських планів по відношенню до СРСР, в яких «українське питання» відігравало найважливішу роль.

Що ж стосується українських самостійників, то в цьому відношенні показовим є те, що навіть президент уряду УНР А.Левицький – чи не найдосвідченіший з українських політиків того часу – проявив цілковиту наївність. Уже зовсім напередодні війни він заявив: «Не віримо ворожим наклепам, ніби хтось хоче поневолити всю Україну для себе. Коли вже хтось зацікавиться нашою долею, нашою боротьбою, то тільки для того, щоб мати на Сході могутнього союзника, а не якогось там непевного васала».

Однак так не було. Стан «українського питання» на міжнародній арені був значно важчим, ніж можна було очікувати. І таким його робила, в першу чергу, позиція Німеччини. А саме ж на Німеччину під впливом загальних інтервенціоністських планів Заходу переорієнтувалися українські емігрантські кола.

Плани нацистської Німеччини і Україна.

В постверсальській Європі Німеччина, яка після приходу до влади у ній Гітлера поступово перетворилася на економічно й військово потужну державу, висунула територіальні вимоги, які обґрунтовувалися так званим «справедливим етнічним принципом». Гітлер вимагав прилучення до Німеччини всіх німецьких територій, які опинилися після Першої світової війни під владою Франції (Ельзас і Лотарингія), Чехословаччини (Судети), Польщі («Гданський коридор»). Практично неможливо було боротися з етнічним принципом Гітлера після того, як самі західні держави підтримали проголошені в 1917 році Вудро Вільсоном знамениті «14 пунктів», де цей «етнічний принцип», власне, й ставився в голову кута побудови післявоєнної Європи. Цим «етнічним принципом» США руйнували світові імперії, в яких убачали конкурентів у своїй планованій майбутній боротьбі за світове панування. В Європі той «етнічний принцип» вилився в політичні форми так званого «вільсонівського націоналізму» – руйнівного для імперій і цілком контрольованого з боку тих же західних держав. Щодо Німеччини ж слід сказати, що вона в той час не виявляла чітко ні расистської, ні антиєврейської настанови. Тільки після нападу 7 листопада 1938 р. єврейського юнака в Парижі на керівника німецької амбасади Ернеста фон Рата через два дні відбулася «Kristalnacht» («Кришталева ніч»), під час якої було погромлено єврейські крамниці й синагоги. Світ же все це сприйняв просто як емоційну реакцію німців на вбивство їхнього державного службовця. І ніхто не звернув належної уваги на те, що після цього одразу євреям було наказано носити нашитими на одяг «зірки Давида». Коли ж антилюдська політика нацизму виявиться в усій її «красі», буде вже надто пізно.

У справедливості етнічних вимог німців не сумнівалися не тільки українські самостійники, які самі висували етнічний принцип самовизначення, а й самі західні держави. Що й казати, якщо сам прем’єр Великобританії Чемберлен допомагав прилучати Судети до Рейху на «Конференції чотирьох» у Мюнхені (30.09. 1938 р.).

Для Гітлера ж та його найближчого оточення – типу Геринга, Бормана, Гіммлера, справа політики Німеччини відносно народів СРСР, зокрема, щодо України, не була ніколи, навіть в періоди глибокої кризи Рейху під час війни, складною проблемою. Ця політика виходила з однієї вимоги – поширення німецького «Lebensraum» («життєвого простору») шляхом «Drang nach Osten» («Натиску на Схід»). Це мало бути досягнуто в такі етапи:

– Перший етап – досягнення «національного життєвого простору». Мало вестися під гаслом «самовизначення народів». На цьому етапі дії Гітлера принесли йому навіть симпатії у світі. Німці ж поступово йшли «по своє», досягаючи «права самовизначення» тільки для себе.

– Другий етап – як тільки мета досягнута й усі землі, заселені німцями – від Мамеля до Австрії і Судетів – приєднані, вивішується новий «прапор» – «історичного життєвого простору». І всі германські, романські й слов’янські народи, як також і угорський, якщо вони будь-коли, хоч короткочасно, належали до Sancta Romana Imperia Hermanorum («Священної Римської імперії Германської нації»), повинні повернутися назад – тепер уже до Третього Рейху.

– Третій етап – ведеться під гаслом досягнення «господарського життєвого простору». Для цього Німеччина має підкорити собі всі народи, земні скарби яких потрібні Рейху в якості сировинної бази (до Уралу на сході і Північної Африки на півдні).

– Четвертий етап (залишився нездійсненим) – на його «прапорі» накреслюється нове гасло – «політичного життєвого простору». Це означає встановлення політичного, економічного і культурного панування «юберменшів» над «унтерменшами» НАВІКИ.

Усе інше, тобто самі народи, їх історія, культура, національні права, навіть право на життя – керівників Рейху не цікавили. Вони таких проблем не знали й знати не хотіли. Безнадійність ситуації полягала ще й у тому, що практично всі питання вирішував у стилі непомильного абсолюту сам Гітлер, позбавлений елементарної політичної освіти, ще й з притаманною йому погордою до фахівців. А хто був не згоден з «геніальними» думками фюрера, дуже швидко лишався ласки «вождя нації». Своєрідністю тактики нацистів було поступове привчання громадської думки до їхніх, здавалося б, найбезглуздіших планів. Й такі плани вони мали насамперед щодо України. Це нас і цікавить у першу чергу.

Невдовзі після приходу Гітлера до влади Альфред Розенберґ мав зустріч з керівництвом Італії й одразу ж кинув пробний камінь щодо планів поділу СРСР шляхом відриву України від Росії. При цьому він намагався звабити союзника перспективою можливої участі в експлуатації природних багатств України. У Великобританії він вів себе дещо по-іншому, але, хоча зміст переговорів зберігався в таємниці, до газет все ж таки просочилась інформація, що й серед британських керівних кіл він теж говорив про Україну. І дуже прикметним був такий газетний пасаж, що ідея відокремлення України від Росії «завжди була спокусливою» саме для Англії. У червні 1933 року на міжнародній економічній конференції в Лондоні був проголошений вражаючий своєю брутальністю меморандум глави німецької делегації Ґуґенберґа, в якому містилася вимога до європейських держав передати Україну Німеччині. Це цинічно обґрунтовувалося потребою «більш раціонального використання цієї родючої території». І – нічого, представники західних країн все це стерпіли. А чи не тому, що й самі були б не проти цього?

Задля досягнення своєї мети Німеччина повела складну віртуозну дипломатичну гру навколо сусідніх з Україною держав, насамперед, з Польщею, яка не приховувала своїх експансіоністських планів. На цьому, власне, її й «підловили» німці. Спочатку були встановлені «дружні відносини» підписанням у січні 1934 року між Польщею й Німеччиною пакту про ненапад. Німці, приховуючи свої плани щодо власне Польщі, щедро обіцяли полякам багату здобич за рахунок України. Так нацисти, рекламуючи на весь світ свої власні загарбницькі плани щодо України, водночас робили вигляд, що заледве не готові поступитися нею на користь Польщі (про це казав Герінґ під час приватної зустрічі з Пілсудським). І керівні кола цієї країни наївно їм вірили.

Польща, яка швидко «купилася» на таку звабливу нацистську «щедрість», почала нахабно поводити себе навіть у міжнародних організаціях. На ХV сесії Ліги націй, в яку в 1933 році нарешті-таки вступив СРСР, міністр закордонних справ Бек раптом виступив з декларацією про те, що Польща надалі не визнаватиме ніякого міжнародного контролю над становищем у ній національних меншин. самозрозуміло, що під цими меншинами малися на увазі передовсім західноукраїнське й західнобілоруське населення, яке під владою міжвоєнної Польщі переживало мабуть найтяжчий період у своїй новітній історії. Польські «санація» й «пацифікація» довели українців у Польщі до крайньої межі зубожіння, поставили його на край виродження. Але ніякої реакції на брутальну поведінку Польщі в середовищі міжнародної громадськості з боку провідних держав світу виявлено не було.

Але Німеччина так хитро поводила себе з Польщею тільки до Мюнхена (бо їй потрібні були спокійні тили). Коли ж небезпека можливого нападу з боку Польщі минула, нацисти круто повернули в інший бік. Адже після Мюнхена вже сама Польща перетворюється на черговий об’єкт нацистської агресії. Тут варто буде зазначити, що інший сусід України – Чехословаччина, незважаючи на свою антирадянську позицію, через яку вона пізніше всіх інших сусідніх країн визнала СРСР й УСРР, поводила себе в «українському питанні» інакше, ніж Польща. У Празі містився найчисельніший центр української політичної еміграції, причому утримання емігрантів, їхнє навчання та працевлаштування фінансувалося з державного бюджету Чехословаччини. Так, в одному тільки 1934 році уряд цієї країни виділив субсидії на утримання й діяльність 50 тисяч українських емігрантів.

Правлячі кола Чехословаччини на чолі з президентом Томашем Масариком прихильно ставилися до українських емігрантів і до ідеї самостійності України. І в цьому відношенні урядові кола Чехословаччини були досить послідовними. Маючи у своєму складі в міжвоєнний період Закарпаття й, природно, будучи зацікавленими у збереженні такого становища, вони офіційно висловлювалися за передання в майбутньому цих українських етнічних земель незалежній Україні. То ж можна зрозуміти, що урядові кола цієї країни серйозно ставилися до ідеї створення Великої України. Чехословаччина теж була потенційною жертвою експансіоністських планів нацистів, якою й стала внаслідок «Мюнхенського зговору» 1938 року, але вона, на відміну від Польщі, не загравала з німцями й не виторговувала у них для себе щось коштом українських територій.

Узагалі ж нацистів абсолютно не цікавило, як ставляться східноєвропейські народи до їхніх геополітичних планів. Наскільки несерйозно розглядав Гітлер проблему Сходу, видно вже, зокрема, з того, що з часу нападу на Польщу в штаб-квартирі Гітлера не було жодної людини, яка б знала польську мову. Те ж саме було й після нападу на СРСР. Одного разу, коли Гітлер забажав дізнатися, що пише газета «Правда» під одним зі знімків, він мусив викликати перекладача зі штабу Розенберґа, що знаходився на віддалі у 50 км. То ж Гітлер вів війну на Сході, мало цікавлячись тим, що думає й робить протилежна сторона.

Однак не так примітивно підходили до справи ті німці, які не погоджувалися з політикою Гітлера, хоча й не ризикували висловлювати такі свої думки відкрито. Перша течія серед них відстоювала ідею відновлення Російської імперіїпісля перемоги над більшовизмом. Вона існувала серед родової аристократії та її представників у армії, а також серед представників важкої індустрії й фінансів, зокрема, серед балтійських німців. Ці люди жили за старою концепцією, яку висунув ще Бісмарк, – імперського союзу між Німеччиною й Росією. У вищих колах Рейху цю течію уособлював Гіммлер. До нього треба долучити і його співробітників – Кальтенбрунера, Шелленберга, Олендорфа, Крегера. До цієї течії тяжіли й деякі особи з оточення Ріббентропа.

Друга течія висувала концепцію повного розвалу імперії – і більшовицької, і російської. Її відстоювали передовсім знавці стану національного питання в СРСР, які мали змогу познайомитися з ним у своїй практиці (професори Г.Кох і Менде, доктор Брайтігам та інші). Всі вони, в залежності від свого суспільного становища та особистої відваги, критикували офіційну політику Гітлера й відстоювали концепцію кардинальної перебудови Сходу на принципах урахування інтересів народів, що там проживали. Ще в 1918 році німецький професор Пауль Рорбах писав: «У нашій українській політиці ми стоїмо перед повним звалищ полем, заповненим постійними нашими помилками». І головною помилкою німецької політики в Україні Рорбах уважав те, що німці втручалися у внутрішні справи українців, не підтримали Центральної Ради, а ставили на апологетів «єдиної й неділимої». Але сподівання старого дослідника східноєвропейських питань на те, що помилки минулого навчать чого-небудь німецьких політиків, виявилися марними. У постановах НСДАП не було місця не тільки для української держави, а й для російської.

Однак підкреслимо, що обидві вказані течії в політичних позиціях представників деяких кіл німецького суспільства були неофіційними.Тим більш цікаво, що в цей же час існувала й ще одна течія,й вона була наскрізь ОФІЦІЙНОЮ. Хоча вона чітко йшла врозріз із принципами ідеології й політики нацизму. Мова йде про людей Альфреда Розенберґа, який впродовж трьох місяців перед початком війни Німеччини проти СРСР був уповноважений формувати головні риси майбутньої політики на Сході. Зазначимо відразу, що Розенберґ і його команда своє завдання виконали. Факт цей цікавий ще й тому, що ця течія здобула собі в період підготовки війни проти СРСР таку позицію, що в багатьох колах Німеччини були переконані, що війна на Сході буде вестися не тільки за знищення більшовизму та закріплення німецьких позицій на Сході, але й за кардинальну державну перебудову СРСР.

Як же могли в одній, до того ж такій жорстко авторитарній державі існувати, нехай і впродовж короткого часу, такі дві зовсім різні, майже протилежні засадові концепції? Коли на це питання відповідав сам Розенберґ, уже як підсудний на Нюрнберзькому процесі у квітні 1945 року, то він твердив, що настанова Гітлера перших днів війни була для нього самого повною несподіванкою – він не тільки не чекав її, але був переконаний, що саме його концепцію фюрер прийняв і буде втілювати у життя. І лише в липні 1941 року він переконався, що з його думкою у ставці Гітлера не рахуються. Чи можна вірити Розенберґу, адже він це казав на суді, коли люди завжди бажають показати себе з кращої сторони?

Звернемося до джерел, задаючись питанням: чи справді мало місце напередодні війни з СРСР офіційнепланування такої німецької геополітики, яка в корені відрізнялася б від тієї, яку ми знаємо з практики німецького нацизму часів Другої світової війни? До речі, саме на неї й могла орієнтуватися, зокрема, частина тієї ж української політичної еміграції.

Існує кілька офіційних документів,підписанихА.Розенберґом, які є першоджерелом для оцінки політичних планів майбутнього германського «міністерства східних територій». Їх знайшли західні союзники СРСР. Дійсно, 2 квітня 1941 р. Розенберґ отримав від Гітлера доручення розробити східну політичну програму; 20 квітня – організувати центральне управління для майбутніх східних регіонів; а 17 липня 1941 р. (тобто вже після нападу Німеччини на СРСР) Розенберґ був призначений рейхсміністром східних територій. Ці документи були опубліковані тільки частково, причому західні дослідники, не маючи інтересу до справ України, часто в цитатах пропускали дуже важливі речі. Ясно, що радянським дослідникам ці документи не були доступні. Але й українській діаспорі вони теж були практично невідомими. Водночас ці документи є надзвичайно важливими для оцінки стану «українського питання» в роки Другої світової війни.

Документи датовано від 2 квітня 1941 р. по 28 червня 1941 р. В актах Нюрнберзького процесу вони фігурують під окремими знаками й дуже мало цитуються в літературі. З того, що опубліковано на Заході, неозброєним оком видно, що робилося це дуже вибірково. Навіть промови Розенберґа на суді цитувалися тільки так, щоб продемонструвати його як нациста. І зовсім пропущені його слова про потребу перебудови СРСР на нових державних принципах. Причина ясна: це дуже не сподобалося б Сталіну-союзнику. А документи, в яких висвітлюється боротьба українців проти німецьких окупантів, у перекладах текстів Нюрнберзького процесу англійською мовою або дуже скорочені, або взагалі пропущені (вочевидь, з тієї ж причини). Документів з бюро Альфреда Розенберґа, про які йде мова, – шість. Розглянемо їх докладніше.

Перший– від 2 квітня 1941 р. Його головними думками є такі:

Більшовицька Росія, як наслідник царизму, – це конгломерат народів різного типу, які були підкорені Москвою шляхом анексій. Результатом війни проти СРСР буде швидка окупація теренів та військовий розгром більшовизму. Але істотним залишається питання, чи війна з СРСР і окупація мають визначатися тільки воєнними й економічними моментами, чи також і політичними? Якщо так, то треба визначити політичні цілі війни. З політичної точки зору в СРСР існують такі комплекси:

1. Великоросія з Москвою як центром;

2. Білорусь з Мінськом або Смоленськом як центром;

3. Естонія, Литва, Латвія;

4. Україна і Крим з Києвом як центром;

5. Дон з Ростовом як центром;

6. Терен Кавказу;

7. Російська Центральна Азія або Російський Туркестан.

Центр імперії творить Велике князівство Московське. Воно є керуючою силою. Тому політичною метою операції мусить бути постійне послаблення цього центру. З цією метою треба перш за все знищити більшовицьку адміністрацію. Прикордонні частини того ядра імперії треба залучити в сусідні комплекси України, Білорусі й Дону. Щодо Білорусі, то вона трохи відстала, але й там треба підтримати прагнення до незалежності. Балтійські терени слід розглядати як сферу майбутньої германізації та переселення туди крім німців також норвежців, датчан, голландців та англійців.

Щодо України, то (найважливіші положення ми цитуємо для точності. – О.Б.): «… Всупереч твердженням московських істориків, ідеї яких опанували всю європейську науку, її незалежне державне існування спирається на безперервній традиції. Тому в питанні того терену політичною метою було б стимулювання незалежного національного життя, доки, можливо, не буде створена незалежна держава. Метою цієї держави було б у союзі з Доном і Кавказом створити Чорноморський союз, щоб постійно послаблювати Москву та забезпечити простір для Великонімеччини на Сході».

Економічно ці терени були б сировинною базою для Німеччини. До України треба прилучити землі Курщини і Вороніжчини, які є в більшості українськими.

Щодо Дону, то його самостійницькі сили слабші, ніж в Україні, але їх треба також підтримати. Долини рік Кубані й Тереку, тобто адміністративні області Краснодару й Орджонікідзе заселені козаками, більшість з яких уважає себе українцями. Навпаки грузини, вірмени й азербайджанці повинні розглядатися як окремий національний і державний комплекс. Врешті, Центральна Азія, тобто Російський Туркестан завжди прагнула до незалежності від Москви. І тому цей рух також треба підтримувати.

Другий документ – від 29 квітня 1941 р. Він формулює завдання політичного департаменту майбутнього міністерства «східних територій». І в ньому мова йде вже тільки про п’ять окремих державних комплексів, але Україна залишається тут, як і була. Принцип же їхньої організації – той же: «пропоновані терени не можуть бути випадкової природи, а мусять відповідати історичному й національному розвитку».

Третій документ – від 7 травня 1941 р. (за іншими даними – від 7 квітня 1941 р. Остання дата вірогідніша) – Це Інструкція для майбутнього рейхскомісара України, на посаду якого Розенберґ пропонував Арно Шикаденця – людину, знайому зі східними проблемами.

В Інструкції, між іншим, підкреслювалося, що метою рейхскомісара є «насамперед забезпечення Рейху харчовими продуктами й сировиною, і тим самим укріплення німецького воєнного управління. А в подальшому – встановлення вільної Української держави в тісному союзі з Великонімеччиною /…/. Українці й московіти перебувають багато століть у боротьбі, хоча великоросійській політиці й історіографії вдалося прикрити цю постійну боротьбу». І – далі: «Підготовку до відбудови Української держави треба вести зараз, бо російський імперіалізм швидко відродиться після програної війни. Тому треба забезпечити діяльність українського університету в Києві та українських шкіл узагалі з українською мовою. Німецькій мові треба вчити вищі верстви населення. Треба дбати про відродження української державної традиції та проповідувати ідею з’єднання України й Кавказу в Чорноморській Федерації».

У висновку зазначено, що «завдання німецького рейхскомісара України можуть стати всесвітньо-історичного значення. Якщо вдасться за допомогою всіх політичних, психологічних і культурних засобів побудувати вільну українську державу від Львова до Саратова, тоді буде зламаний століттями триваючий тиск, який відчуває німецький народ з боку Російської імперії».

Цікаво відзначити, що в оригіналі цього документу в останньому реченні слова «від Львова» виявилися закресленими (а ось «…до Саратова» залишено). Це – один із доказів того, що автори цих документів не знали, якою остаточно буде політика уряду, й що пізніше прилучення Галичини до Генерального губернаторства Польщі (у складі Третього Рейху) робило слова «від Львова…» безпредметними.

Четвертий документ – від 8 травня 1941 р. Це – інструкція для комісарів «східних територій». У ньому підкреслюється, що політичною метою походу на Схід є звільнення Німеччини від тиску російської імперіалізму та недопущення відродження Російської імперії в майбутньому. Для цього слід опертися на народи, які ведуть довгу боротьбу з Москвою і Петербургом. Остлянд – Литва, Латвія, Естонія, Білорусь – повинні стати німецькою територією (тобто доля цих країн у цьому документі визначається вже інакше, ніж у попередніх. – О.Б.). Щодо України змін так і немає.

Конкретно ж щодо неї було сказано ось що: «…Україна має бути самостійною державою в союзі з Німеччиною, а Кавказ /…/ – федеративною державою з німецьким уповноваженим. Москва мусить улаштовуватися на майбутнє самостійно /…/. В основному треба створити нові державні твори, які матимуть разом близько 70 млн. мешканців. Інший державний твір (Московію) належить висунути на його власний первісний простір».

П’ятий документ (він – найцікавіший) – це промова Розенберґа 20 червня 1941 року перед провідними діячами НСДАП, уряду і війська. Серед них був присутній, між іншим, обергрупенфюрер СС Гайдріх – відомий ненависник слов’ян, майбутній кат чеського народу. Серед провідних нацистів він представляв найбільш вороже щодо народів СРСР крило. Ця промова Розенберґа прикметна насамперед тим, що вона складається якби з двох частин. У першій частині промовець впадає в типову гітлерівську фразеологію, заявляючи, що східні народи повинні голодувати, що грядуть «переселення» (закодований синонім фізичного знищення етносів), що Рейх мусить забезпечити себе продовольством і т. ін. Якщо зважити на те, що в аудиторії були присутні особи типу Гайдріха, це дивним не видається. Але все, що було сказано в промові далі (у другій її частині), йде всупереч цій згаданій фразеології.

В цій частині промови Розенберґ сказав, що коли мова йде про політичні цілі війни на Сході, то тут у Німеччини є дві концепції. Перша – це розгром більшовизму й відродження Російської імперії. І є багато німців, які стоять за це (як бачимо, і Розенберґ, а з ним, природно, й Гітлер, були прекрасно поінформовані про існування опозиційних настроїв до позиції НСДАП у питанні майбутнього народів СРСР, що їх висловлювали пошепки той же Шеленберг чи Кальтенбрунер, й про що ми говорили вище. – О.Б.). Але Розенберґ підкреслив, що завжди був проти цього, «бо знає силу Сходу й тому переконаний, що збережена Російська імперія притягне німецьких фахівців, які за власним переконанням стануть її будівничими й за одне покоління обернуться проти Німеччини. Про це вчить Петербурзька епоха російської історії, в якій Москва, що довго жила Сходом, обернулась на Захід і відразу ж його зненавиділа. Ця ненависть до Заходу є типовим елементом Московії». Тому промовець твердив, що плани відновлення Російської імперії треба відкинути. «Бо якщо ми заступимо Сталіна новим царем, чи якимсь націоналістичним вождем, то це за один день мобілізує всю енергію проти нас», – сказав він.

Тому, на його думку, німці повинні прийняти іншу концепцію, яка витікає з того, що Росія ніколи не була національною державою, а тільки державою національностей. Тільки російській історіографії вдалося втовкмачити Заходу, що в Росії живуть тільки росіяни. Цю неправду прийняли німецькі вчені й понесли її в німецькі університети. Всякі інші твердження ці професори трактували як «науково невитримані». Врешті решт ці професори максимум, що ще готові були визнати, так це те, що на тому великому просторі живуть «десятки племен». «Це, – сказав Розенберґ, – була спроба легковажити національну проблему, заперечити існування розвинених народів».

«Якщо говорити про російську політику відносно тих народів, то Москва завжди намагалася позбавити їх їхньої власної інтелігенції, висилаючи українців до Балтики, кавказців у Сибір і т.ін. Проте більшість цих народів у 1917 році відділилися від Москви, і в першу чергу, українці. Та процес розкладу Російської імперії зупинили більшовики. ДО того процесу треба звернутись тепер і спрямувати німецьку політику на побудову таких державних творів, які спроможні протиставитися тиску Москви і в такий спосіб звільнити від нього Німеччину».

Розенберґ тут називає вже тільки чотири блоки:

1. Велика Фінляндія.

2. Бальтенлянд.

3. Україна.

4. Кавказ.

Метою німецької політики він бачить «свободу українського народу». Але відразу додає: «В якій формі і в яких розмірах зможе постати пізніше Українська держава, про це зараз немає сенсу говорити. Але всі, хто працює над справами Сходу, повинні виявити правильне ставлення до цих питань». Тому, – казав Розенберґ, – «треба відновити роботу українського університету в Києві відразу ж, українських технічних шкіл, видати твори класиків української літератури, а також переклади творів письменників, які в силу умов писали по-російські. Треба дозволити створення української партії, наприклад, Українського Вільного козацтва; треба плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи. Не треба боятися, що сила українства повернеться проти Німеччини, адже Україна завжди буде перебувати під загрозою відродження Москви. Якщо говорити про економічну співпрацю, тобто про ділянку, якою займається Геринг, то краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за спиною кожного селянина.

На Кавказі треба створити федеративну державу. Але неправильно буде надсилати туди німців, тобто йти по слідах Москви, яка висилає туди росіян. Треба робити так, щоб Кавказ сам просив німців забезпечити його існування. У цей спосіб можна побудувати через Україну і Кавказ пояс Чорноморських держав.

Крім Балтики, України і Кавказу, Московія має складати четвертий комісаріат. Тут мова йде про терени між Петербургом, Москвою і Уралом. Треба також заявити, що «ми сьогодні не вороги московського народу». Але московіти безоглядно поневолювали всі народи, а «наша боротьба проводиться в цілому в дусі самовизначення народів». «Метою німецької східної політики стосовно московитів буде звернення первісної Московії до її традицій та спрямування її на Схід. Там, зокрема, в Сибіру й Азії є великі можливості для них».

Щодо розміру, то державні комплекси будуть виглядати так:

1. Бальтенлянд буде мати 550 тис. кв. км та 19,3 млн. мешканців.

2. Україна з Курщиною, Вороніжчиною, Тамбовом і Саратовом буде мати 1, 1 млн. кв. км і 59,2 млн. мешканців;

3. Кавказ – 500 тис. кв. км і 18 млн. мешканців;

4. Росія – 1,9 млн. кв. км і 50 – 60 млн. мешканців.

Бальтенлянд буде протекторатом, Україна – національною державою, Кавказ – державою федеративною.

Однак, на думку Розенберґа, цю програму ще не слід розголошувати. Поки що треба сказати, що німці йдуть звільняти народи СРСР від більшовизму, що повернення царизму також не треба, що революція була гарна, але її ідеї не здійснила сталінська бюрократія, що колгоспи треба знищити і т.д. Звернення від німецького уряду «повинно бути спрямоване не до самих московітів, але до всіх народів СРСР».

Відзначимо, що це промовляв Розенберґ усього за два дні до початку війни проти СРСР.

Шостий документ (останній) – звіт Розенберґа щодо виконаної роботи від 28 червня 1941 р. Цей документ цікавий тим, що в ньому автор доповідає про свою розмову з адміралом Канарісом, шефом військової розвідки, відомим противником Гітлера. В цій розмові Розенберґ просив Канариса надати в майбутньому з емігрантських кіл політичних діячів, що могли б офіційно виступити як представники своїх народів. На той же момент Розенберґ не хотів себе ні з ким зв’язувати.

Однак у подальшому А.Розенберґ не отримав можливості втілити в життя свою розроблену вже до дрібниць програму. І, мабуть, ніколи серйозно й не наполягав на цьому. Але це не міняє тієї обставини, що в нацистській Німеччині тривалий час існували ОФІЦІЙНО дві різні політичні концепції війни. Як це могло статися?

Щоб у цьому розібратися, треба насамперед мати на увазі, що в німців довгий час узагалі не було виразної політики в «українському питанні», як і загалом у справах Сходу. Правда, про позиції Гітлера та його прибічників можна було скласти уявлення на підставі відомих пасажів з «Майн кампф», або ж декларацій про «Lebensraum» для Рейху. Існувало також чимало доказів того, що Німеччина тільки кон’юнктурно грала «українською картою» й саме тоді, коли їй самій це було вигідно. І не вагалася робити виразні антиукраїнські кроки в ім’я більш важливих для неї цілей. З іншого боку, німецькі керівні кола не виключали й інших варіантів вирішення «українського питання». У 30-ті роки міжнародна преса постійно писала про плани Гітлера по відношенню до України та про неминучу війну з СРСР. Як також і про те, що Гітлер може допустити відродження української самостійності. Та й контрольована урядом німецька преса також періодично давала підстави до таких же тверджень. І з вищеподаних документів Розенберґа видно, що такі сторонні оцінки були зовсім небезпідставними.

Коли назрівала криза німецько-польських взаємин, навесні 1939 року Гітлер мав розмову з тодішнім шефом збройних сил генералом Браухічем. В офіційній записці останнього, між іншим, можна побачити таке: «Фюрер не хоче йти в Україну. Можливо, що можна створити українську державу, але ці проблеми залишаються зараз відкритими». Доречно тут згадати й розмову у спецпотязі Гітлера під час антипольської кампанії 12 вересня 1939 р. Про неї свідчить співробітник шефа німецької військової контррозвідки Канариса полковник Лягузен. На Нюрнберзькому процесі він заявив, що в той день відбулася розмова між шефом штабу збройних сил Кейтелем, міністром закордонних справ Ріббентропом і адміралом Канарісом, під час якої обговорювалися майбутні взаємини з Польщею. Розглядалося три можливості вирішення цього питання:

1) «четвертий поділ» Польщі. При цьому Німеччина виявить свою незацікавленість землями на схід від лінії Нарва – Вісла – Сян на користь СРСР;

2) незалежна Польща на залишеній їй території. Це найбільше імпонувало Гітлеру, бо він волів за краще для себе мати справу з польським урядом, з яким міг би заключити мир;

3) залишки Польщі дезінтегруються так, що терен Вільно дістає Литва, а (цитуємо) «Галичина і Польська Україна стають незалежними, за умови, що на це погодиться СРСР». В такому разі вся пропаганда на користь Великої України повинна бути заборонена, щоб не дратувати Москву.

У випадку прийняття до виконання третього варіанту Ріббентроп вимагав від Канариса, щоб той увійшов у порозуміння з полковником ОУН Андрієм Мельником й за його підтримкою організував повстанську акцію проти поляків у Західній Україні. Канаріс ставився скептично до такої акції, бо взагалі не вірив у можливість цього третього варіанту розвитку подій навколо Польщі. Але саме в цей час Провід ОУН видав доручення Крайовій Екзекутиві ОУН у Західній Україні, в якому категорично заборонив антипольську повстанську акцію.

Існує й ще низка документів, які доводять факт існування варіанту іншої, ніж гітлерівська, німецької політики відносно народів СРСР. Так, зокрема, представник міністерства закордонних справ Шюппе інформував у липні 1041 року голову нового уряду Литви полковника Шкірпу, що всі плани Гітлер змінив буквально напередодні війни. Те ж саме видно й зі спогадів шефа штабу армії генерала Гальдера. Конкретно, він у них записав, що коли у Гітлера визріло рішення розпочати війну проти СРСР, він допускав можливість відновлення самостійності України. Причому, думку про напад на СРСР Гітлер аж ніяк не відкидав і після підписання з Москвою пакту про ненапад. На нараді 22 серпня 1939 р. Гітлер заявив, що Сталін серйозно хворий і що після його смерті він знищить СРСР. На нараді в ставці вже зовсім напередодні війни з СРСР Гітлер говорив про політичні плани цілком у дусі Розенберґа. То ж вповні можна зрозуміти, що в керівних колах Рейху вважалося, що це і є офіційна концепція майбутньої війни.

Про це свідчить маса джерел. І з тих же джерел можна зрозуміти, що зміна в поглядах Гітлера на східну політику настала ранньою весною 1941 року.

Ще 3 лютого 1941 р. Гітлер відкинув план Браухіча про прямий похід на Москву як головну мету військових операцій, – план, який він перед тим підтримував. І висунув план походу на Ленінград і Сталінград як головні бази більшовизму, які потребують першочергового знищення. Для цього треба було створити величезні «кліщі», в яких нищити всі радянські армії. Але загальна політична кампанія в лютому місяці 1941 року, незважаючи на зміну стратегічного плану, ще здавалася непорушною.

Назовні зміна проявилася 3 липня 1941 р. У той день на нараді з генералами Гітлер висунув цілком нову політичну концепцію війни. Він заявив, що війна проти СРСР повинна бути ідеологічною і в ній мова буде йти про тотальне знищення противника, якими є не тільки комуністи, а й «меншевартні» народи СРСР, які повинні «звільнити місце вищій німецькій расі». Це була різка й брутальна зміна курсу політики Німеччини.

Що могло бути її причиною? Джерела, на жаль, не дають відповіді на всі питання, щоб цю причину можна було виявити повністю й говорити щось про неї з упевненістю. Та й багато джерел з історії Другої світової війни й досі знаходяться в стані секретності як у Російській Федерації, так і на Заході.

Що все ж таки можна сьогодні твердити упевнено, так те, що викладена нами вище прихильна до народів СРСР політика ніколи не була предметом офіційних рішень німецького уряду. А з 1939 року таких рішень уже й не могло бути, бо всі головні постанови політичного й воєнного характеру Гітлер приймав сам. І давав їх підлеглим уже тільки до виконання. Гітлеру нічого не коштувало, роздаючи аванси народам СРСР (бо в правдивості джерел, проаналізованих нами вище, жодних сумнівів немає), миттєво змінити своє рішення, свій погляд на абсолютно протилежні. (Це особливо видно на прикладах з поляками). Гітлер, до речі, не дуже носився навіть зі своїми союзниками. Так, Геббельс казав, що Гітлер навіть у вересні 1943 року, після краху Беніто Муссоліні збирався не тільки виграти війну, а й забрати в Італії Венецію. То що вже казати про інших?

Тому заяви Гітлера щодо України могли бути виявом його тимчасового настрою, яке він міг змінити будь-коли. А могло це бути й свідоме бажання прикрити свої істинні плани. Підстави до такого припущення є. Так, у 1943 році Вермахт почав домагатися політичних поступок народам СРСР та мобілізації всього боєздатного елементу до армії на правах союзників проти більшовиків. Гітлер постійно опирався цьому, твердячи, що це нічого не дасть, бо цілі Німеччини – завоювати Схід для себе, а не для тих народів. Щоправда 1 липня 1943 р. на нараді з командуючими східних армій він заявив, що готовий негайно проголосити незалежність України, але тільки якщо буде упевнений, що це дасть перемогу на Сході. І тут же додав, що німецький вояк «має природний інстинкт тваринної істоти», яка бореться за свій матеріальний добробут на Сході й ніколи не зрозуміє якоїсь боротьби й інтересів інших народів.

Не слід також скидати з уваги й те, що Гітлер дуже уважно слідкував за тим, що робив Сталін. І дії останнього грали далеко не останню роль у прийнятті рішень Гітлером. Але це – окрема тема.

Головним для нас у всьому вищезазначеному є те, що в центрі всієї цієї боротьби за чи проти цієї концепції стояло «українське питання». То ж, коли деякі німецькі історики, у тому числі фахівці з воєнної історії ще наприкінці ХХ століття висловили думку, що Друга світова війна в Європі була по великому рахунку «війною за Україну», то тепер ми бачимо, що вони мали на це серйозні підстави.

ТЕМА 7