Україна і створення СРСР.

Більшовики після жовтневого перевороту 1917 року виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом на шляху до її здійснення вони вважали централізоване об’єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності радянської Росії. Тому, безумовно, можна вважати правильним визначення М.Бердяєвим у роботі «Витоки і зміст російського комунізму» СРСР як одної з форм російської держави, попри будь-яку його назву чи зовнішню форму. Однак на перших порах більшовики змушені були піти на домовленість із радянськими урядами неросійських народів, які вони самі ж і створили. Показово, наприклад, що в списках членів ВУЦВК, обраного V Всеукраїнським з’їздом рад 2 березня 1921 р., першими фігурують прізвища Леніна, Троцького й Зіновьєва, тобто керівників іншої держави. Незважаючи на те, що більшовицька партія з центром у Москві повністю контролювала діяльність уряду УСРР, вона не могла розпустити чи поглинути його. У лавах більшовиків УСРР були сильні угрупування, які виступали за створення самостійної Української радянської держави. Вони, головним чином, складались з колишніх «боротьбистів» і членів УКП і, як народні рухи, мали підтримку серед українського селянства. У 1919 році «боротьбисти» зробили спробу відсторонити більшовиків і зайняти їхнє місце лідерів у процесі радянізації України. На початку 1920 р. вони звернулись до Комінтерну з проханням прийняти їх як окрему комуністичну партію.

Після того, як контрольований Москвою Комінтерн відхилив це прохання, «боротьбисти» вчинили саморозпуск і близько 4-х тисяч з них стали членами партії більшовиків, але продовжували боротьбу за українську державність всередині радянського режиму. Крім цих елементів, які ввійшли до більшовицької партії й чия відданість більшовикам була сумнівною, знайшлось кілька старих більшовиків, які вважали, що найкращим шляхом для досягнення комунізму в Україні є шлях «українізації» більшовизму. Була й певна кількість більшовиків неукраїнського походження, які з корисливих мотивів були зацікавлені у збереженні українського самоуправління. Це, зокрема, голова уряду УСРР Х.Раковський – зрусифікований болгарин, який у 1922 році дійшов до висновку, що чим більше влади буде мати український уряд, тим більше буде користуватися нею він особисто. Тому Раковський намагався наполягати на українській автономії.

Удар по декларованому суверенітету УСРР було нанесено вже «Союзним робітничо-селянським договором між РСФРР і УСРР» від 8 грудня 1920 р., який визнавав за необхідне об’єднати сили обох республік для оборони й господарського будівництва. Обидва уряди об’являли об’єднаними комісаріати військових і морських сил, народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення та зв’язку. Вже з цього моменту УСРР була позбавлена реального суверенітету.

На V Всеукраїнському з’їзді рад проти договору виступали укапісти й українські есери. Член ЦК УКП М.Авдеєнко виступив з промовою, в якій висловив вимогу повного відділення УСРР від РСФРР. Авдеєнко також зачитав проект резолюції про недовіру уряду, яка, природно, прийнята не була. Але це свідчить про те, що незалежницькі настрої в середовищі українського політикуму в той час були сильними.

У грудні 1922 р. відкрився VІІ Всеукраїнській з’їзд рад. 13 грудня на ньому виступив М.Фрунзе, зрусифікований румун, який одночасно був і заступником голови Раднаркому УСРР, і представником вищого генералітету РСФРР. Він запропонував проект договору об’єднання всіх радянських республік. Але навіть Фрунзе був невдоволений яскраво вираженим у ньому диктатом центру: пропонувалось ухвалити назву «Російська Федерація» для держави всіх об’єднаних республік. Тим не менш, з’їзд фактично призначених делегатів схвалив ідею створення союзної держави (українців серед делегатів цього Всеукраїнського з’їзду було всього 46 %).

Через кілька днів після того українська делегація прибула в Москву на І з’їзд рад СРСР, на якому 30 грудня 1922 р. Й.Сталін зачитав Декларацію про створення СРСР і Договір про створення СРСР. Причому, несподівано виявилось, що обидва документи напередодні, без відома української делегації, були ухвалені конференцією уповноважених представників від республік. Це, безумовно, обурило представників УСРР.

На самому з’їзді проти Сталіна виступив Фрунзе, який запропонував текст Договору й Декларації прийняти тільки за основу, щоб потім доопрацювати їх разом з урядами республік. Тільки після такого доопрацювання, після внесення змін і доповнень, договір можна буде ввести в дію спочатку сесією ЦВК СРСР, а остаточну ратифікацію провести на ІІ-му з’їзді рад СРСР. Ця постанова була прийнята одноголосно. Жодної дискусії над проектами Договору й Декларації на з’їзді проведено не було. У відповідності з цією постановою ЦВК створив 10 січня 1923 р. комісію з 13 чол., у яку ввійшли представники всіх республік. Завдання її полягало в тому, щоб обробляти пропозиції союзних республік по текстах Декларації й Договору. Але комісія дуже швидко припинила свою роботу. На найближчий сесії ЦВК СРСР у червні 1923 р. ніякі зауваження по Декларації й Договору не розглядались, і вона не вводила їх у дію.

Отже, постанова І з’їду рад СРСР виконана не була. На ІІ з’їзді рад СРСР у січні 1924 р. про Декларацію й Договір не говорилося жодного слова, на цьому з’їзді вже приймалась Конституція СРСР 1924 року. І ніхто ніколи пізніше вказані основоположні для створення держави документи не ухвалював і в дію не вводив. То ж, Договір про створення СРСР ніколи не був затверджений, а проект, прийнятий І з’їздом рад СРСР за основу, ніколи так і не вийшов за стадію проекту, не став законом (бо документ набуває силу закону лише, коли він проголосований в цілому), а відповідно, не набув юридичної сили. Вважати його правовою основою існування СРСР не можна.

Прийнята ІІ з’їздом рад СРСР Конституція СРСР 1924 року чітко окреслювала коло питань, що входили до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування народного господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але тільки формально. «Союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану унітарну державу.