Зовнішньополітичні орієнтації ЗУНР. Створення Соборної України.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) була проголошена 13 листопада 1918 р. Столиця її знаходилась у м. Львові. Відразу ж після проголошення ЗУНР почала робити спроби украпитися на міжнародній арені як незалежна держава. Ще як тільки у Львові піднялось повстання 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада направила телеграфом ноти сусіднім державам, в яких повідомлялось про те, що утворюється Українська держава. Допомогу молодій Республіці на міжнародній арені надав шведський урядта його посольства, які передали державам світу ноти президента Є.Петрушевича. Уряд ЗУНР сповістив і Київ про те, що «у Львові та Перемишлі вся влада перейшла в українські руки». Невдовзі ЗУНР була визнана УНР, Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною. Були встановлені дипломатичні відносини з Югославією, Італією, Канадою, Бразилією та Ватиканом.

Особливу увагу в зовнішній політиці ЗУНР надавала справі об’єднання з Великою Україною. 10 листопада 1918 р. Національна Рада доручила Державному Секретаріату «виробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу». Тим часом під тиском Директорії Гетьман П.Скоропадський зрікся влади й виїхав за кордон. Директорія відновила Українську Народну Республіку (УНР).

1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано «передвступний договір» про злуку обох українських держав. У першому пункті цього документа наголошувалось: «Західноукраїнська Народна Республіка заявила цим непохитний намір злитися у найкоротшім часі в одну державу з Українською Народною Республікою, заявила свій намір перестати існувати як держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку». Текст договору підписали: від УНР – В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, П.Андрієвський; від ЗУНР – Л.Цегельський, Д.Левицький.

Підсумки переговорів викликали серйозні дебати. Проти об’єднання виступив посол УНР у Відні В.Липинський. Він радив лідерам ЗУНР не йти на негайну й беззастережну злуку, через, на його думку, непевне майбутнє УНР. Антанта, казав Липинський, планує відбудову Росії в її колишніх межах, тому західноукраїнські землі мають більше шансів, ніж УНР, на отримання незалежності від Антанти, оскільки вона відстоює право народів колишньої Австро-Угорської імперії на самовизначення. Непевність у стабільності влади Директорії висловлював і Д.Левицький. Лідери Галичини остерігались, що в разі перемоги білогвардійців УНР може бути включена до складу відновленої Російської імперії.

Проте більшість членів Національної Ради притримувалась іншої думки. Вони заявляли, що справа Східної Галичини Антантою ще не вирішена. Тому краще утриматись від остаточного рішення, а в Законі про об’єднання закласти гарантії національно-територіальної автономії краю. Згодом Л.Цегельський писав, що галицькі депутати мали таке відчуття, що вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму. Сумніви керівників ЗУНР, можливо, пояснювались ще й тим, що вони до кінця не довіряли ні Скоропадському, ні соціалістичній Директорії. Національна Рада врешті решт вирішила видати Закон про об’єднання українських держав. 3 січня 1919 р. вона затвердила «Передвступний договір» і доручила Державному Секретаріату продовжувати переговори для укладення договору. Народні маніфестації, військовий парад у Станіславі на честь омріяного віками об’єднання свідчили про те, що українці вітають злуку.

16 січня 1919 р. делегація ЗУНР на чолі з Л.Бачинським та С.Витвицьким виїхала зі Станіслава до Києва. У її складі було 36 представників Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії Київської у присутності десятків тисяч киян. Після виступів високих державних представників було урочисто проголошено Універсал про Злуку. Акт Злуки відбив прагнення обох частин української нації до державної єдності (тексти документів про Злуку див.: Конституційні акти України. 1917 – 1920 рр. – К., 1993).

23 січня 1919 р. в Києві розпочав роботу Трудовий Конгрес. Після кількох виступів було запропоновано проголосувати Акт Злуки. За державне об’єднання обох Республік висловилися практично всі присутні (за винятком 2-х делегатів). Представників Національної Ради було введено до складу Трудового Конгресу, а Голова Національної Ради ЗУНР Є.Петрушевич став членом Директорії. Відтепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю УНР (ЗО УНР). Остаточно ратифікувати Акт об’єднання мали Всеукраїнські Установчі Збори. До того часу ЗО УНР залишалась самостійним державним утворенням. Трудовий Конгрес передав свої повноваження Директорії, надавши їй право видавати закони, які мали затверджуватися на наступних сесіях конгресу. Так Директорія перетворилась у тимчасовий орган верховної влади Соборної України. Проте до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів не дійшло через те, що Польща окупувала Східну Галичину.

Об’єднання УНР і ЗУНР відповідало життєвим інтересам українського народу, який шість століть перебував у пошматованому стані з волі своїх сусідів. Тому широкі маси прагнули до співжиття, етнічного об'єднання. Але Акт Злуки залишився декларацією. Правда, у військовому відношенні він мав практичне значення: забезпечив певну координацію зусиль обох сторін на фронті. Галичани отримали допомогу від УНР озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Але воєнне й міжнародне становище ЗУНР не кращало. Між урядами УНР і ЗУНР існували суперечності в поглядах на стратегію й тактику боротьби за незалежну державу. Уряд УНР уважав за можливе укласти союз з радянським урядом, щоб спільно діяти проти Денікіна. Уряд УНР, навпаки, схилявся до союзу з Денікіним, щоб мати розв’язані руки для боротьби з Польщею та радянською Росією. Тому продовжували існувати два уряди й дві армії.

Ідейні розбіжності тут теж зіграли свою негативну роль: Директорія складалась з представників лівих партій, а уряд ЗУНР опирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Тому східняки обзивали галичан «консерваторами», а ті – східняків «напівбільшовиками». Все це прекрасно використовувала польська дипломатія, представляючи українців перед державами Антанти справу так, що українці – це такі ж більшовики, як і російські, тільки розмовляють українською мовою, використовуючи все на користь Польщі.

Особливо позначилась на стосунках обох Українських республік політика С.Петлюри, який почав таємні переговори з Польщею про допомогу проти більшовиків. За це поляки вимагали відмови від претензій на Східну Галичину й Західну Волинь. Складалася дивна ситуація: Польща нарощувала наступ на ЗУНР, вела проти неї відкриту війну, просуваючись до Збруча на Волині, захоплювала території, що вважалися частиною УНР, а керівництво останньої обмінюється дипломатичними місіями з Варшавою. За таких умов уряд ЗУНР в односторонньому порядку розірвав Акт Злуки, про що офіційно було заявлено посольству УНР у Варшаві й урядові Польщі 4 грудня 1919 р. Денонсація договору про державне об’єднання стало ще однією трагічною сторінкою в історії українського народу.

І все ж Акт Злуки обох частин України назавжди став символом споконвічних прагнень українського народу до воз’єднання.

Важливою складовою зовнішньої політики ЗУНР була її орієнтація на Антанту. Особливо великі надії лідери ЗУНР покладали на США. 26 листопада 1918 р. Є.Петрушевич надіслав дипломатичну ноту президенту США В.Вільсону, в якій повідомлялось про утворення держави, заселеної українцями, а також висловлювалось прохання, щоб Вільсон став арбітром у справі польсько-українського конфлікту. До країн Антанти надсилались численні ноти, заяви, виїздили українські делегації. Але дипломатичні акції не давали позитивних результатів, симпатії країн Заходу віддавались Польщі. Особливо активною в цьому процесі була Франція. Англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж казав, що «створення Великої Польщі було одним з головних намагань французької воєнної політики». Франція бажала посилити Польщу на противагу Німеччині. Західні країни боялись, що у випадку існування незалежної ЗУНР їхні корпорації втратять свої інвестиції в нафтовій індустрії Галичини. Антанта, як зазначалось вище, прагнула створити з Польщі «санітарний кордон проти більшовизму». Західні країни від ЗУНР відштовхувало ще й те, що вони взагалі не бажали бачити незалежної України на карті світу. І в цьому вони нічим не відрізнялись від більшовиків. Проте уряди Франції, Великобританії та США не були зацікавлені в повній ліквідації ЗУНР. У боротьбі проти більшовиків вони намагались використати 100-тисячну її армію. Тому відносини між Польщею й Україною набували міжнародного значення, торкаючись глобальної політики великих держав.

Уперше увага керівного органу Паризької мирної конференції – Вищої Ради – до україно-польської війни була виявлена на засідання Ради 21 січня 1919 р. Від імені Антанти голова американської місії у Східній Європі Кулідж запропонував вихід: польсько-українську війну припинити, досягти угоди між ними. Адже, як він сказав, «обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків». Для здійснення цього плану до Станіслава 5 лютого прибула франко-англійська місія, яку очолив французький генерал Бартелемі. Від імені Паризької конференції генерал запропонував проект угоди, яка передбачала припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею українським військам пропонувалось відійти на схід. До Польщі відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. По суті це був диктат, який здійснювався цілковито в інтересах поляків.

Після гострих дебатів було підписано договір про перемир’я. 25 лютого всі бойові дії припинились, але війська залишались на старих позиціях. З метою посилити тиск на ЗУНР Бартелемі запросив до участі у переговорах С.Петлюру. Той погодився підтримати такий ультиматум за умови, що Антанта визнає УНР і ЗУНР і надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. Галичанам він радив укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бартелемі. Генерал же попередив делегацію ЗУНР, що якщо вони не приймуть умов Антанти, то будуть мати справу з армією генерала Галлера. Однак запропоновані місією Бартелемі умови Рада держсекретарів ЗУНР не прийняла. Це означало, що спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути обидві армії на схід провалилась.

Ще одна спроба досягти перемир’я між Україною й Польщею була зроблена у травні 1919 р. комісією, яку очолив генерал Бота. Умови перемир’я були схвалена державами Заходу, прийняті українцями, але цього разу відкинуті поляками. Польща прагнула виграти час, бо ще у квітні полякам на допомогу прибула з Франції польська армія під командуванням ген. Галлера у складі трьох дивізій, і поляки збиралися поставити країни Заходу просто перед фактом своїх воєнних здобутків. Переправлені до Польщі за рішенням Вищої Ради, війська Галлера повинні були використовуватися для захисту Польщі від більшовиків. Польський прем’єр-міністр запевняв, що ці війська не будуть використані проти українців. Але після прибуття до Польщі ця добре озброєна західними країнами армія відразу ж була переправлена на український фронт і вже 15 травня захопила м. Тернопіль.

Схоже, що Антанта навмисне санкціонувала переправлення військ з Франції для створення переваги Польщі у війні проти України. З благословення Антанти польські загарбники перейшли в рішучий наступ на українські території. Залишки УГА 16 – 18 липня переправились за Збруч, на терен, який контролювали війська Директорії. З польською окупацією Галичини припинила своє існування ЗУНР. Її уряд, опублікувавши антиокупаційний маніфест, самоліквідувався. Є Петрушевич через Румунію виїхав до Відня.

Українське питання на Паризькій мирній конференції. Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів.

Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. надав можливість українцям направити на міжнародну конференцію в Парижі спільну делегацію. Її керівником був інженер Г.Сидоренко, заступником – державний міністр закордонних справ уряду ЗУНР В.Панейко. Делегація мала перед собою два завдання:

1) досягти визнання Української держави,

і 2) укласти угоду про її підтримку.

Але українська делегація розуміння в Парижі не зустріла. Вона не була ні визнана, ні допущена на конференцію. Керівники західних країн розглядали українське питання тільки як частину російського. Вони бажали бачити у майбутньому Росію демократичною країною, а тому виступали проти її розчленування. Крім того, західні держави були погано обізнані з ситуацією в Україні, не розуміли характеру й змісту українського національно-визвольного руху, та й не дуже старалися це зрозуміти. Це завдяки їх ньому сприянню Польща змогла вибити УГА з рідних земель і окупувати Східну Галичину.

Проте окупація польськими військами Східної Галичини ще не означала її приєднання до Польщі, але вона започаткувала цей процес, завершений 15 березня 1923 р. рішенням західних країн (Ради Амбасадорів – Великобританії, Франції, Італії та Японії) «про східні кордони Польщі». Перед цим 26 вересня 1922 р. поляки прийняли сеймову ухвалу «Про засади загального воєводського самоврядування, а зокрема самоврядування львівського, тернопільського й станіславського воєводств», в якій, нехай і теоретично, гарантували Галичині територіальну автономію.

І вже 15 березня 1923 р. Рада амбасадорів вирішила: «Зваживши на те, що згідно з 91 статтею мирного договору в Сен-Жермені, Австрія зреклась на користь головних союзних і прийнятих до союзу держав усіх прав і титулів до територій, які перед тим належали до б. Австро-Угорської монархії й які поза новими кордонами Австрії, як це описано у 27 статті названого договору, в яких досі ще нікому не признано, й маючи на увазі, що Польща признала, що щодо сх. частини Галичини етнографічні умови конче вимагають автономного устрою, – конференція амбасадорів вирішила визнати як кордон Польщі з Росією – лінію, означену й застережену за згодою обох держав і на їх відповідальність…».

Отже, українське питання було вирішено конференцією зовсім не на користь українців. При цьому великі держави відступили навіть від своїх же попередніх рішень. Так, Вища Рада ще 12 грудня 1919 р. запевняла, що не має наміру розширяти територію Польщі за рахунок українських земель, і виступила за відновлення кордонів Польщі згідно з так званою «лінією Керзона». Але, приймаючи таке рішення, Антанта виходила з інтересів не України, а Росії. Західним країнам потрібні були сильні союзники. Заради своїх інтересів вони попрали свої ж принципи щодо самовизначення народів.

Українцям після рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 р. було заявлено, що відтепер вони мають покладатися на Лігу Націй, створену «для підтримки колективної безпеки і свободи для всіх». Але це були тільки слова. Розчаровані позицією США, Франції й Великобританії, українські політики звернулися в пошуках підтримки до інших країн, зокрема, до Німеччини. Свавільне рішення Антанти щодо українського питання викликало бурю протестів серед населення теренів ЗУНР. У Львові 18 березня 1923 р. відбулася 40-тисячна демонстрація, учасники якої засудили Паризький договір, закликали всіх українців до рішучої боротьби за волю й державну незалежність.

Паризькі миротворці визначили також і долю Закарпаття та Буковини. Головним претендентом на Закарпаття виявилась Чехословаччина – їй потрібен був цей терен, щоб вийти на багаті ринки Сходу, зміцнити власні позиції в Центральній та Східній Європі. Президенту новоствореної держави Т.Масарику вдалося заручитись підтримкою впливових діячів закарпатської еміграції в США, які вважали за краще віддати Закарпаття Чехословаччині, ніж воно повернеться до рук мадярів.

У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів. І 12 листопада 1918 р. на Раді було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької Республіки. 8 травня 1919 р. в Парижі на «Раді десяти» було ухвалене остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Цей акт приєднання Закарпатської України до Чехословаччини закріпив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р.

Буковина, яка була окупована румунською армією ще в листопаді 1918 р., так і залишилася в руках Румунії.