Зовнішньополітичні дії УНР доби Директорії. Війни та втрата Україною незалежності.

Директорія прийшла до влади в Україні внаслідок антигетьманського повстання, яке закінчилось перемогою 14 грудня 1918 р. Найпершою і найзначнішою акцією УНР у царині зовнішньої політики було прийняття 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР та проголошення Соборної Української держави. Цей документ був затверджений Всеукраїнським Трудовим Конгресом, який працював до 29 січня 1919 р. Але в цей час до Києва вже наближались більшовицькі війська. Питання захисту УНР, її зовнішньополітичної орієнтації стало одним з головних. Однак для захисту України у Директорії власних вил не вистачало. Вона змушена була залишити Київ і переміщатися по території Правобережної України, поступово втрачаючи контроль над територією республіки. Перед Директорією гостро встало питання про військову підтримку в боротьбі проти радянського уряду Х.Раковського.

В умовах зовнішньої агресії і фактично тотальної війни Директорія звернулась до країн Антанти. Але ті з підозрою зустріли звістку про відновлення УНР, бо дивилися на Україну як на «південну Росію», керуючись принципом відновлення небільшовицької «єдиної й неділимої». Відповідно до конвенції про відторгнення від Росії південних областей, прийнятої урядами Франції й Великобританії ще 10 грудня 1917 р. й підтвердженої 13 листопада 1918 р., французькі збройні сили окупували південні райони України, Крим, англійські – східне узбережжя Чорного моря від Батумі до Новоросійська. До весни 1919 р. тільки французька ескадра на Чорному морі налічувала 70 бойових кораблів. На допомогу Антанті уряди Італії та Греції також направили бойові кораблі та піхоту в порти півдня України й Криму. Свої подальші плани Антанта пов’язувала з армією генерала Денікіна і збирала сили для відновлення Російської імперії.

У цій критичні ситуації позиції всередині самої Директорії не були однозначними. В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялись до союзу з більшовиками проти Антанти. Інші члени Директорії, у т.ч. і С.Петлюра наголошували на небезпеці більшовицької загрози для України й необхідність зближуватися з Антантою. Трудовий Конгрес більшістю голосів доручив уряду УНР «знайти порозуміння з Антантою, щоб розірвати блокаду, в якій опинилась Україна».

На переговорах з французьким командуванням у Бірзулі та Одесі на початку лютого 1919 р. українська сторона вимагала від Антанти визнати суверенітет України, а Директорію – її тимчасовим законодавчим органом, повернути Україні Чорноморський флот. Зі свого боку французька сторона висунула вимогу реорганізувати Директорію та уряд, усунути від керівництва Директорією соціал-демократів, звільнити з-під арешту колишніх міністрів гетьманського уряду Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та ін., а також православних церковних ієрархів. Французи запевняли, що до української армії будуть призначатись тільки французькі інструктори, а по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет, визначить міжнародна конференція в Парижі. Французи також наполягали, щоб під час війни Директорія не проводила ніяких соціально-економічних, особливо аграрних. Реформ. Зі свого боку, Франція зобов’язувалась надати Україні необхідне військове спорядження, зброю та боєприпаси для війни з більшовиками, а також інструкторів та допоміжні війська.

Директорія за результатами україно-французьких переговорів провела державну нараду. Її учасники висловлювали обурення вимогами французів, але й не рахуватись із загрозою наступу російських більшовиків не могли. Нарада відхилила вимоги французької сторони, але доручила Директорії переговори продовжувати. 6 лютого на переговорах у Бірзулі керівник української делегації С.Остапенко домагався визнання Антантою суверенітету України, підтримки у боротьбі з більшовиками й допущення делегації УНР до участі в роботі Паризької мирної конференції. Французька делегація повторила викладені раніше вимоги, особливо наголошуючи на необхідності усунення від влади Винниченка та Петлюри. Сторони згоди не дійшли.

Українські політичні партії вирішили продемонструвати Антанті, що Директорія йде на поступки. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду й Директорії своїх представників, мотивуючи це «новими міжнародними моментами в українській державній справі». З огляду на це, Винниченко заявив про свій вихід з Директорії і виїхав за кордон. Петлюра повідомив ЦК УСДРП про намір тимчасово припини своє членство в партії й залишатись далі на державних посадах. Швець також заявив про свій вихід з партії, а ЦК УПСР прийняв рішення відкликати його зі складу Директорії.

Всі ці події призвели до гострої кризи в керівництві УНР. 13 лютого Директорія сформувала новий Кабінет міністрів, який очолив безпартійний С.Остапенко. До складу уряду увійшли представники трьох партій – соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти, а також кілька представників від галицьких партій. Ці заходи, на думку керівництва Директорії, мали задовольнити вимоги Антанти і з нею вдасться знайти порозуміння. Але новий уряд виявився практично бездіяльним, через що втрачав підтримку власного народу. Переговори ж із західними країнами затягувались. І ось у березні 1919 року з’ясувалось, що в Антанти немає достатніх сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні й Росії. Внаслідок більшовицької пропаганди війська Антанти швидко розкладалися. Під тиском Червоної армії вони залишили міста Херсон, Миколаїв, Одесу. Стало ясно, що орієнтація УНР на Антанту була невдалим вибором і закінчилась поразкою. Вона не забезпечила УНР зовнішньополітичної підтримки, призвела до втрати часу, що дало змогу більшовикам захопити владу над більшою частиною території України. 9 квітня уряд Директорії було знов реорганізовано, що було спробою вирватись з тієї політичної пастки, в яку втрапила Директорія.

Уряд УНР намагався дипломатичними засобами припинити війну з радянською Росією. Починаючи з 31 грудня 1918 р. уряд УНР кілька разів телеграфував у Москву Чичеріну, щоб дізнатися, чому радянські війська просуваються в Україну без оголошення війни, вимагав від Раднаркому припинити наступ і вивести російські війська з української території. Нарком закордонних справ РСФРР відповів, що російських військ в Україні немає, а воєнні дії ведуться між військами Директорії і радянським урядом України, яки «цілком незалежний». Водночас секретними посланнями Раднарком спонукував українських більшовиків до продовження війни. 29 січня 1919 р. Директорія надіслала до Кремля ультиматум, в якому на конкретних фактах доводилось, що з УНР ведуть війну саме російські війська, в яких широко використовуються підрозділи латишів, мадярів, китайців. Чичерін продовжував заперечувати факт участі російських формувань у воєнних діях проти УНР, але запропонував переговори у Москві. Уряд УНР неохоче, розуміючи, що Чичерін грає свою гру й просто хоче виграти час, але вислав до Москви надзвичайну дипломатичну місію на чолі з С.Мазуренком. До цих переговорів керівні кола Директорії ставились неоднозначно. Частина українських політиків (В.Винниченко, В.Чеховський) схилялись до угоди з Москвою. Їх підтримували М.Грушевський, М.Шаповал та деякі інші. Проти угоди був С.Петлюра, який уважав, що треба шукати порозуміння з Антантою. І він мав також своїх прихильників серед українських політиків.

Унаслідок суперечок слідом за виїздом місії Мазуренка Директорія 16 січня 1919 р. оголосила війну Радянській Росії. А 2 лютого 1919 р. вона під тиском наступаючих на Київ радянських військ змушена була виїхати зі столиці України.

У травні – червні 1919 р. Директорії вдалося провести реорганізацію своєї армії, а також, щоб позбутися хоча б одного фронту, підписати договір з представниками польської армії. Воєнні дії між польською і українською арміями припинялись, встановлювалась демаркаційна лінія. Цими заходами створювалась можливість зосередити всі сили на проти більшовицькому фронті, де на початку червня почався успішний наступ українських військ. Проте наступ продовжувався недовго. Червона армія в районі Проскурова зупинила частини УНР і перейшла в контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизились до Кам’янця-Подільського, де перебувала Директорія. Від воєнної катастрофи УНР врятували тільки переговори й досягнення домовленості із ЗУНР. Починаючи з 25 липня 1919 р. військові частини УНР та Української Галицької армії (УГА) вже діяли спільно проти більшовиків. Спільний наступ українських військ призвів до того, що ті частини, якими командував А.Кравс, 30 серпня увійшли в Київ з боку Правобережжя. С.Петлюра в цей час вів наступ на Одесу. Але в той же день – 30 серпня з боку Лівобережжя в Київ увійшли війська генерала Денікіна. Й українські війська, серед яких переважали галичани, відступили від Києва.

Здача Києва по суті означала капітуляцію українських військ перед білогвардійцями. Петлюра зрозумів фатальну помилку розділення напрямків українського наступу, але було вже пізно. Маневр же армії Денікіна хоча й виявився успішним, але був незрозумілим: йшли ж у наступ на «більшовицьку Москву», то чому ж виявились у Києві? На Москву, до речі, так і не пішли. З осені 1919 р. майже вся територія України була вже захоплена більшовиками. Директорія контролювала лише частину Поділля. З усіх боків армію УНР тіснили ворожі сили: із заходу – Польща, з півночі – більшовики, – зі сходу – білогвардійці Денікіна; на півдні ворожу позицію до України займала Румунія.

Варшавський договір.

Директорія, намагаючись позбутися хоча б польської агресії, пішла на переговори з польським урядом. Зважившись на союз Польщею, Директорія сподівалась також і на підтримку Антанти. При цьому Директорія дала зрозуміти полякам, що вона згодна на уступки територіальні, тобто вона починає торг українськими землями. Йшлося про визнання кордонів між обома державами по р. Збруч і далі через північно-західну Волинь. УНР гарантувала полякам, що проживали на її території, такі ж права, які мали б українці в Польщі.

24 квітня 1920 р. уряди УНР і Польщі уклали таємний Варшавський договір. Польща визнавала «незалежність Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С.Петлюрою». Це, власне, й було все, що обіцяла Польща. А ось перед УНР поляки виставили претензії на територію, розміщену на схід від польського кордону 1772 р. (до першого поділу Польщі). Це означало, що Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя й частина Полісся віддаються Польщі. Договір від УНР підписав А.Левицький як голова дипломатичної місії за дорученням С.Петлюри. Обидва не мали на це повноважень свого уряду. За оцінкою М.Грушевського цей договір означав «польську окупацію правобережної України». Не дивно, що інформація про його умови викликала урядову кризу в УНР. Особливо негативно його зустріли у Східній Галичині. Галичани небезпідставно сприйняли його як зраду.

Варшавська угода розглядається в історичній літературі як вимушений політичний крок українського керівництва тих часів. Він уважається тактичним ходом, метою якого було налагодження зв’язків з Європою, без чого справа самостійності України була дуже проблематичною. На наш погляд, вона була проблематичною перш за все через відсутність внутрішньої згоди серед самих українців, що доводить уже сам факт появи такого зрадливого договору, як Варшавський. Ніщо не може виправдати зраду братів. Навіть якщо вони перед цим здали Київ білогвардійцям. Хтось повинен був виявитися мудрішим.

Варшавський договір містив у собі й військову конвенцію, на основі якої союзні збройні сили Польщі й УНР розпочали наступ проти більшовицьких військ і вже 6 травня 1920 р. оволоділи Києвом. Але чому українські політики йшли на такий крок, не звернувши належної уваги на те, що поляки збирались іти з ними в наступ тільки до кордонів Річіпосполити часів Андрусівського перемир’я, тобто – тільки до Києва? А далі, мовляв, надривайтесь, українці, хоч до Тихого океану, але самі, без нас…

Під натиском червоних військ армія УНР змушена була відступити спочатку за Збруч, а з 18 серпня – за Дністер. У вересні 1920 р. польсько-українські війська розпочали новий наступ, унаслідок якого вони захопили спочатку Тернопіль, а 27 вересня – Проскурів.

Ризький договір.

Втрата Україною національної державності.

Польська сторона, як і слід було очікувати, не виконала умов Варшавського договору й залишила УНР один на один з більшовицькою Росією. В жовтні 1920 р. Ю. Пілсудський, незважаючи на те, що він володів військовою ініціативою, припинив бойові дії на більшовицькому фронті. Згодом Польща уклала перемир’я з радянською стороною. В пошуках спільників для подальшої боротьби з більшовиками представники Директорії УНР підписали 5 листопада 1920 р. військову конвенцію з Російським політичним комітетом, який очолював Б.Савінков, і який визнав державну незалежність УНР. Але це вже була агонія. Після важких боїв частини УНР відступили за Збруч, де були інтерновані й розміщені в таборах для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, згідно з яким поляки визнали радянську Україну як самостійну державу, а Польщі відійшли Галичина, Холмщина з Підляшшям та західні райони Волині й Полісся. Отже, за рахунок самостійної Української держави Польща уклала мир з радянською Росією. Вона ще й зобов’язалась заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких формувань та організацій, включаючи й уряд УНР. Після цього українські урядовці переїхали до Відня. Радянська ж Росія при тому торгувала українськими територіями направо й наліво, віддаючи при тому навіть те, що у свій час забрала в Польщі Катерина ІІ.

З укладенням Ризького мирного договору доба УНР завершується.

У цілому ж, на підставі аналізу документації української державності 1917 – 1920 рр., можна стверджувати, що українська державність того часу мала всі необхідні ознаки: 1) означену територію з населенням, 2) уряд, встановлений населенням даної території, 3) адміністрацію з її законами і розпорядженнями, 4) органи охорони держави та її безпеки, 5) економічне життя, кероване державою та 6) законне ведення міжнародних політичних взаємин.

Внаслідок зовнішньої агресії з боку радянської та «білої» (денікінської) Росії, згодом Польщі та – короткочасно – Румунії Українська держава була знищена. Але в міністерствах близько 40 держав світу залишилися документи міжнародного характеру, які свідчать про:

1) державне самовизначення українського народу;

2) існування української державності як міжнародного чинника;

3) існування генеральної ідеї тодішньої української державності – іредентизму українських земель задля збереження миру і рівноваги сил у міжнародному укладі як у Східній Європі, Чорноморському басейні, так і на Далекому Сході, де в 1917 – 1922 рр. за скиданих умов організувалася місцева українська далекосхідна державність.

Ні західний, ні східний світи не були готові до сприйняття нового політичного явища, яке в політичних департаментах держав іменувалось «Великою Україною», як держави і п’ятої сили (після Росії, Великої Британії, Німеччини і Франції) у Європі з домініальним охватом українського далекосхідного краю, т.зв. Зеленого Клину. Ця нова світова потуга створювала вже самим фактом свого виникнення нову геополітичну ситуацію. Слід мати на увазі, що створювалась можливість поділу Росії надвоє: північний холодно-континентальний блок в орбіті євразійського московського володіння та південний степовий і тепло-просторовий чорноморський український блок зі столицею в Києві. Для Росії ж уже втрата «Великої України» математично рівнялась втраті першості в рішенні політичних проблем у Центральній та Східній Європі та в економічному становищі, адже потенціал України був більшим від решти потенціалу Росії. Україна взагалі мала потенціал стати запереченням примату Росії не тільки в Східній Європі, а й в регіоні Кавказу, на Балканах, а також на Близькому Сході. Українська державність в ті часи стала чинником і на Далекому Сході.

Розвиток української державності 1917 – 1920 рр. цілком відповідав напрямку українських геополітичних завдань, які полягали у переконанні східноєвропейських і західних країн у тому, що: 1) без української присутності у світовій політиці та економіці баланс сил у Європі й світі неможливий; 2) лише завдяки існуванню Великої України можливе фізичне й культурне збереження всіх слов’янських та всіх православних народів, більш того, народів Чорноморського басейну та всієї Центральної Європи.

На жаль, у ті часи східноєвропейські й західні країни не проявили необхідного розуміння ролі України в їхньому власному житті і не з’ясували для самих себе, що їх завданням мала б бути боротьба за сильний український геополітичний блок, опертий на стратегічну потужність дунайсько-чорноморських країн, економічну й просторову силу тодішньої України, що все разом створювало б один великопростірний та геополітичний комплекс. Він межував би зі скандинавсько-балтійським на півночі і турано-тюркським на сході та міжморським (Балтика – Адріатика). Це могло б стати суттю української державності на Євро-Азійському просторі. Але цей шанс Україні використати не судилося. Не зрозуміла ваги «українського питання» в світі й та ж Німеччина: цісар Вільгельм ІІ до самого кінця свого правління намагався врятувати монархічний принцип у Європі та кошти, вкладені в російську економіку. Що з цього вийшло, відомо: монархічний принцип було загублено остаточно, а сам Вільгельм мусив доживати свій вік у Голландії; маєтки, банки, підприємства, позики пропали безповоротно. Дуже запізно німці зрозуміли свою головну геополітичну помилку, що було висловлено «тигром» європейської політики періоду після Першої світової війни Клемансо так: «Європа повинна була напружити всі свої сили і допомогти Україні й тим завдати смертельного удару по більшовизму, який тепер так дорого коштує всьому світові».

Слід відзначити, що те, що нами було сказано вище щодо України часів Національної революції 1917 – 1920 рр., у загальних рисах – як її геополітичне завдання – залишається таким і нині. Але сучасна Україна в силу своєї нинішньої великої енергетичної залежності (чого не було в 1917 – 1920 рр., коли вона мала свій незалежний енергоносій – вугілля) не може таке перспективне для неї геополітичне завдання реалізувати. Європа ж, як не напружувала «всіх своїх сил, щоб підтримати Україну» в період, що нами був розглянутий, так не дуже надривається щодо цього і в наш час. А варто було б не забувати те, що історія має одну вельми специфічну якість, яка подеколи виявляється не дуже приємною – ВОНА ПОВТОРЮЄТЬСЯ…