Злука УНР і ЗУНР. Становище на українських землях після реорганізації Директорії. Орієнтація на спілку з Антантою.

В ході української революції 1917-1920 рр. національні державні утворення УНР та ЗУНР усвідомлювали важливість створення єдиної соборної держави і впевнено протягом 1918 року робили кроки одне до одного долаючи тернистий шлях революційних подій. Проголошення акту соборності українських держав було детерміновано низкою вагомих міжнародних і внутрішньополітичних причин:

По-перше, це одвічне прагнення українства до соборного життя, яке залишалося духовним імперативом тривалого бездержавного існування.Пригадаймо намагання Богдана Хмельницького мати козацьку державу «по Львів, Холм і Галич».

По-друге, потужна регенерація соборницької ідеї в умовах розпаду Російської, Австро-Угорської імперій та утвердження української державності по обидва береги Збруча.

По-третє, нагальна потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань.

По-четверте, гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль по відстоюванню українських інтересів на світовій мирній конференції.

І нарешті, це усвідомлене прагнення національно-територіальної консолідації з боку правлячих еліт обох держав. У січні 1918 року була проголошена Українська народна республіка (УНР), а на територіях, які входили до складу Австроугорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). У грудні 1918 року лідери двох новоутворених держав у місті Фастові підписали договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України. 22 січня 1919 року у Києві відбулася урочиста маніфестація з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР.

Але справдитися надіям політичних сил Наддніпрянщини та Західної України не вдалося. Цьому заважало кілька причин:

По-перше, байдужість країн Антанти до долі УНР (ставка робилася на сильну Польщу – як щит від більшовизму та на відновлення “єдиной и неделимой” Росії);

По-друге, “двовладдя” урядів та суперечлива внутрішня політика;

По-третє, особисте протистояння лідерів всередині Директорії (С. Петлюри та В. Винниченка) та з диктатором ЗУНР (Є. Петрушевичем);

По-четверте, значна кількість претендентів на владу в умовах громадянської війни.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім. Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Мартоса. Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.

Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.