Включення українських земель до складу Російської імперії (регіональний поділ).

В останні десятиріччя XVIII ст. в Україні відбулися надзвичайно глибокі хоча й зовні непомітні зміни. Та ж сама земля, ті ж самі люди, але принципово інше становище. Якщо раніше Українська козацька держава з певними обмеженнями визначала зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася на губернії Російської імперії, які жили за указами та розпорядженнями з Петербурга.

Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації. Наприкінці XVIII ст. під владою Романових сконцентрувалося 4/5 території нашої Батьківщини, де проживало 8,2 млн мешканців.

Адміністративно-територіальний устрій.

Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.

Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією.

На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.

Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.

Історичний факт. У всіх ланках губернської адміністрації процвітали казнокрадство й хабарництво. Коли Микола І захотів дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише київський губернатор Іван Фундуклей. «Не бере, бо дуже багатий» — так пояснив цар його поведінку.

Регіональний поділ

Протягом першої половини XIX ст. територія України залишалася роз'єднаною на окремі регіони, тобто землі, що характеризувалися комплексом властивих їм ознак.

Тодішня підросійська Україна складалася з чотирьох великих регіонів: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова) Україна. Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.

2.Українське населення під владою Російської імперії (національне становище, соціальний поділ, регіональний поділ)

Національне становище українського населення.

Знищення козацької державності, запровадження російських державних установ, зросійщення переважної частини козацької старшини вивели Україну з осередку європейських націй. Російський уряд намагався перетворити українців на етнічну масу без своїх провідників та історичної пам'яті, нездатну захистити свою культуру, а тим більше примножувати й розвивати її.

Офіційний Петербург прагнув зробити якнайбільше українців «справжніми росіянами». Із цією метою їх позбавляли права на освіту рідною мовою, прищеплювали переконання про «неісторичність», «недолугість» українців, одночасно насаджуючи ідею вищості «російського народного духу». З офіційного вжитку була вилучена назва «Україна».

Щоб у свідомості наших предків Вітчизна не сприймалася як щось цілісне й окреме від Росії, колишні українські регіони отримали назви: «Західна Росія», «Південно-Західна Росія», «Південна Росія», або «Новоросія».

Соціальне становище українського населення

Для здійснення характеристики національного та соціального становища українського населення першої третини XIX ст. необхідно враховувати тодішній регіональний поділ.

На схід від Дніпра розкинулася Лівобережна Україна — колишня Гетьманщина, основною частиною населення якої були селяни. У 1783 р. значна їхня частина була закріпачена: у губерніях Лівобережжя кріпаки становили 40-45 % місцевого населення.

Того ж року припинив своє існування стан козацтва. Козацьке військо було реорганізоване в регулярні частини російської армії, а решта козаків отримали статус державних селян. Вони сплачували державі податок, який становив четверту частину їхніх прибутків.

На відміну від кріпаків, державні селяни проживали на хуторах. Вони мали право продавати, купувати, дарувати, заповідати свою землю. Державні селяни користувалися й окремими привілеями в господарській діяльності. Частка державних селян (колишніх козаків) з кінця XVIII ст. аж до середини XIX ст. становила майже третину місцевого населення.

Через два роки після цих соціальних змін імперський уряд надав колишній козацькій старшині вищих рангів (козацьким командирам та адміністраторам Гетьманщини) привілеї російських дворян. Це дало їм змогу зберегти своє провідне соціальне становище в краї. Дворянство Лівобережжя — нащадки козацької старшини — ще деякий час зберігало свої національні риси. Навіть наприкінці XIX ст. певна частина дворян Лівобережжя спілкувалася рідною українською мовою.

Дворяни Чернігівської та Полтавської губерній були здебільшого дрібнопомісними землевласниками, через що не могли добре забезпечити матеріально всіх своїх дітей. Це спонукало батьків спрямовувати молодших синів на державну службу в імперські установи чи в армію. Потрапивши в російськомовне середовище більшість із них зросійщувалася. Проте траплялися випадки, коли українські дворяни, вийшовши у відставку і повернувшись на Лівобережжя, перетворювали свої маєтки на вогнища української культури й просвітництва.

Національний склад Лівобережжя був найодноріднішим. На зламі століть українці становили понад 98 % мешканців краю. В основному це були селяни й поміщики. У містах після скасування автономії з'являлося все більше прибульців, які витісняли місцевих жителів насамперед зі сфери торгівлі та ремесел: на середину XIX ст. українці залишилися в меншості серед купецтва. Провідні позиції тут посіли єврейські та російські купці.

Найчисельнішою національною меншиною на Лівобережжі протягом першої третини XIX ст. були євреї. Вони прийшли сюди з польськими шляхтичами ще наприкінці XVI — на початку XVII ст. Відтоді євреї опановували, у першу чергу, купецьку справу та ремісництво.

Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі збільшилася кількість росіян. Вони переважали серед державних чиновників військових, жандармів, поліцейських. Із кінця XVIII ст. на північ Лівобережжя почали переселятися російські старообрядці та білоруси.

Нечисельні етнічні меншини утворювали також греки, волохи (румуни й молдавани) та болгари, які згуртувалися в Грецьке братство — привілейовану торговельну компанію. їхнім центром був Ніжин. Загалом протягом першої половини XIX ст. міста Лівобережжя поступово набували ознак багатоетнічних російськомовних осередків.

Правобережна Україна. Населення Правобережжя було представлене передусім трьома станами і народами. На зламі століть 88 % мешканців цього краю становили українці — майже всі вони були кріпаками, важке становище яких визначали дві причини. Перша пов'язана з націленістю магнатських маєтків на товарне виробництво. Завдяки високій родючості землі та близькості до чорноморських портів великі землевласники швидко збагачувалися за рахунок продажу за кордон зерна та іншої сільськогосподарської продукції.

Вирішальною запорукою їхніх великих прибутків стала неоплачувана праця кріпаків. Панщина, замість визначених трьох днів, часто становила шість. Експлуатація селян на Правобережжі сягнула тієї критичної межі, за якою селяни вже не мали змоги утримувати власні господарства.
Посиленню експлуатації сприяла й інша причина. Чужі етнічна культура й релігія, ксенофобські настрої, поширені серед польських поміщиків щодо українських селян, робили їхнє життя нестерпним.

На зламі століть шляхетська верства становила 7,8 % населення Правобережжя. За національним складом це були польські або ж спольщені магнати й шляхтичіРосійські власті погоджувалися на соціальне й національно-культурне панування польської шляхти в обмін на те, що вона визнавала адміністративний і військовий контроль Росії над Правобережжям.

Терпиме ставлення російських властей до панівного становища польської шляхти в краї тривало до польського повстання 1830-1831 pp. Після нього офіційний Петербург повів політику зросійщення. До губернських міст Правобережжя і насамперед до Києва цілеспрямовано переселяли російських професорів, студентів, військовиків, купців і ремісників.

Протягом першої половини XIX ст. серед населення Правобережжя швидко зросла кількість євреїв — від 3,5 до 10 % у загальній чисельності населення. Вони стали другою за чисельністю етнічною групою краю, що було результатом запровадження імперським урядом «смуги осілості» для євреїв. їм заборонялося виселятися поза межі колишньої Речі Посполитої в глиб Російської імперії. Загалом Правобережжя першої половини XIX ст. було регіоном найвищого соціального та національного напруження. За період 1812 – 1835 років бойові загони У. Кармалюка здійснили понад тисячи нападів на поміщицьки маєтки. У цих нападах брали участь не менше 20 тисяч повстанців.

Слобідська Україна. Наприкінці XVIII ст. українці становили 85,9 % місцевого населення в цьому краї. Переважна більшість серед них була державними селянами — нащадками козаків, а поміщики походили з козацької старшини слобідських полків. Утративши автономію ще в 1765 p., вони швидко зросійщувалися протягом першої половини XIX ст.

Другою за чисельністю етнічною групою були росіяни, які проживали переважно на сході Слобожанщини та в її губернському центрі — Харкові. Російські чиновники як провідна адміністративна верхівка наглядали за життям краю.

Посиленню російських соціальних і культурних впливів сприяло надання російськими імператорами великих маєтків своїм фаворитам і столичним державним чиновникам.

Несподіваною перешкодою російським впливам стала діяльність викладачів і студентів Харківського університету, які перетворили його на просвітницький центр, що працював на зміцнення української національної культури.

Південна (Степова) Україна. На її соціальному складі позначилися впливи попередніх феодально-кріпосницьких і нових капіталістичних відносин. Російський уряд дозволяв оселятися там вільним селянам, колишнім козакам, відставним солдатам. Одночасно південні землі роздавалися царським улюбленцям, високопосадовцям, військовикам. Щоб зацікавити хліборобів, вони на 20-30 років звільняли переселенців від сплати податків. Одночасно поміщики привозили до своїх маєтків кріпаків з інших регіонів України та частково селян із Росії.

У 1796 р. на Південну Україну було офіційно поширено дію кріпосного права. Проте переважною більшістю населення тут були вільні українські селяни, які проживали в близькому сусідстві з представниками інших народів, оскільки до 20-х років XIX ст. російський уряд активно сприяв заселенню півдня України іноземними колоністами.

Найчисельнішою групою іноземних колоністів стали німці. Вони засновували свої села в степових місцевостях усіх трьох губерній — Катеринославської, Херсонської, Таврійської.

Протягом другої половини XVIII ст. на колишніх землях Запорожжя було засновано дві великі колонії сербів: Новосербію і Слов'яносербію.

На заході Херсонської губернії, між Бугом і Дністром, дозволялося селитися молдованам. Уздовж берегової лінії Чорного моря осідали переважно болгарські й грецькі селяни.

Загалом у національному складі населення Південної України наприкінці XVIII ст. домінували українці. У 1782 р. вони становили 71,5 %. Найбільше було їх у Херсонській губернії (90,6 %), найменше — у Таврійській (24,4 %), до складу якої входили Крим і значна частина Чорноморського та Азовського узбережжя. Найчисельніші меншини Степової України становили росіяни і молдовани — по 9 %, вірмени й цигани — по 3-4 %.

За умов посилення кріпосницького гніту та малоземелля Південна Україна сприймалася українцями як казковий благословенний край, де можна було легко й швидко «розжитися». Тому чисельність мешканців тут швидко зростала за рахунок переселенців. За приростом населення губернії Степової України набагато випереджали інші регіони Російської імперії.