Архітектура українських міст 16-17 ст.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — якісно новий етап у розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку мистецької культури загалом.

У Києві на Подолі створився торгово-ремісничий центр з ратушею та комплексом споруд Київського братства. Після пожежі 1527 р. центр Львова був протягом сторіччя забудований кам'яними спорудами і зберіг своє середньовічне планування. Регулярне планування з прямокутником площі Ринку мав і Кам'янець, як і більшість інших старих українських міст. Навколо них створювалися або розширялися системи мурованих укріплень з використанням рельєфу. Поступово в оборонних укріпленнях починали застосовувати бастіонну систему.

Будівничі нових міст намагалися поєднати шахову сітку розташування вулиць, характерну для попередніх часів, з раціональними регулярними у плані обрисами стінових (Жовква, Тернопіль) чи бастіонних укріплень (Броди, Станіслав, Полонне).

Фортеці, зокрема в Кам'янці, Язлівці, Львові, Луцьку, Острозі, зазнавали значних переробок. Їх укріплення доповнювалися вежами, стіни надбудовувалися та потовщувалися. Будувалося багато нових дерев'яних і мурованих замків. Великі дерев'яні замки виникли у Києві, Володимирі, Вінниці. Нові муровані фортеці часто мали регулярне планування у вигляді квадратів (Жовква, Золотий Потік та ін.), прямокутників (Звягель, Свірж), трикутників (Токи, Зіньків, Олексинці). В першій половині XVII ст. замість стінових замків часто споруджувалися бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами як основою укріплень будувались у формі квадрата (Золочів, Чернелиця, Підгірці) або п'ятикутника (Броди). Отже, у створенні міських та позаміських ансамблів, до яких, крім фортець, можна віднести й укріплені монастирі (Межиріч Острозький, Почаїв, Підкамінь), поступово утверджувалася регулярність планів, врівноваженість та симетрія об'ємів, тобто риси, властиві архітектурі доби Відродження і фактично барокко.

Прояви бароккового розуміння форми споруди можна вбачати і в характері архітектури відбудованих в 30-х роках XVII ст. давньоруських храмів Києва й Чернігова, хоча в них, як і в дерев'яних храмах, зберігається чіткість структури, ясність просторової організації, рівномірність в освітленні внутрішнього простору, тобто риси, притаманні радше ренесансному підходу до вирішення основних формальних та ідейно-образних завдань архітектури. Відновлені давні споруди Києва (Софійський собор, Києво-Печерська, лавра, Михайлівський собор) мали характерні цибулясті форми верхів або п'ятиверху структуру (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові). Успенську церкву на Подолі відбудував італієць Себастіан Брачі, на відбудові Софійського собору працював Октавіан Манчіні. Ці зодчі, виконуючи волю замовників, надали спорудам звичних для східних слов'ян форм.

У багатьох спорудах Путивля, Новгорода-Сіверського, Чернігова помітно виступають риси російського мистецтва того часу, які пізніше, злившись із прийомами народного дерев'яного будівництва, стануть основою для створення цілого ряду пам'яток українського барокко.