Зовнішня політика гетьмана Богдана Хмельницького.

Московська орієнтація.

В історичній літературі існує чимало різних, часто полярних оцінок цього важливого політичного акту України середини ХVІІ ст. Розцінювати ж його треба об’єктивно, виходячи з тієї конкретно-історичної ситуації, яка склалася в Україні до середини ХVІІ ст. Активна зовнішня політика Б.Хмельницького, що розпочалася з початком Національно-визвольної революції в 1648 році, пояснювалася потребою в пошуку союзників. І з перших же кроків повстань важливе місце в діяльності гетьманського уряду займали відносини з правлячими колами Московської держави.

Україно-московські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Б.Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 (18) червня 1648 р. Цей документ не раз розглядався в історичній літературі й отримав неоднозначне трактування в історіографії. Радянська історіографія розвивала тезу, що він мав започаткувати переговори про «приєднання України до Росії». Ця теза стала одним із наріжних каменів концепції т.зв. «воз’єднання», свідченням прагнення Хмельницького «воз’єднати» Україну з Росією в єдиній державі вже на початковому етапі повстання. Й чи не поодиноким винятком з цього правила була висловлена І.Крип’якевичем думка щодо того, що мотивом написання листа булла спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги козацькій армії та заохотити його до боротьби за польський трон, який після смерті короля Владислава ІV залишався вакантним. Ця думка лише з початку 90-х років ХХ ст. почне завойовувати собі своїх прибічників в історіографії. Й історичні джерела, хронологія та логіка подій переконують в її правильності.

Дійсно, влітку 1647 року царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти татар. З початком Визвольної війни українського народу та появою на українських землях союзників повстанців – ногайської орди – польське керівництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов’язань і надання Польщі військової допомоги в боротьбі проти Хмельницького й татар. Отримавши необхідні відомості від польських урядовців, цар почав готуватися до походу на татар. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленого листа князя О.М.Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведеної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький і написав цей лист до царя Олексія Михайловича, в якому повідомляв про причини повстання, успіхи козаків у битвах, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги (акцентуючи при тому увагу на одновірності козаків і московітів) та висловлював побажання бачити «православного християнського» монарха на вільному поки що польському троні. Проте в листі нічого не було сказано про якісь наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви. А приблизно через місяць, 11 (21) липня 1648 р., у листі до путивльського воєводи Плєщеєва Хмельницький повторює побажання, щоб московський монарх «… ляхом і нам паном і царем був».

Іншого й не могло бути. В цьому зв’язку треба насамперед зважати на вказаний нами вище принцип тогочасної зовнішньої політики – «немає народу без господина», причому – походженням тільки з визнаних Європою династій. Проте в цей час політичні вимоги повстанців ще не досягали рівня цього принципу, бо не виходили за межі програми, визначеної В.Липинським терміном «політика козацького автономізму». Їх турбувало тільки забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорізького на землях, що були традиційним ареалом розселення українського козацтва, та отримання гарантій вільного віросповідання «руського» народу під зверхністю Корони Польської.

Богдан Хмельницький не мав наміру домагатися повного розриву з Річчю Посполитою, не хотів рвати свою присягу своєму «господину» – польському королю (хоча Яну Казимиру він так таки присягу й не склав), бо це потягло б дуже негативні наслідки для нього особисто і для всієї української справи, тому для нього ідеальним варіантом було б, якби цим королем став московський цар. Стосовно ж висловленої в листі Хмельницького до царя тези, на яку завжди особливо натискала радянська історіографія, про готовність «всім Військом Запорозким услужить вашой царской велможности», то тут, безперечно, мова йшла про звичну для козацтва – як певної відокремленої військово-політичної організації – практику шукання «лицарського хліба» в іноземних правителів, і не більше. І в цьому зв’язку промовистою ілюстрацією може слугувати укладення козацтвом ще наприкінці ХVІ ст. з представником «Священної Римської імперії німецької нації» квазідоговору про встановлення піддансько-службових стосунків з імператором Рудольфом ІІ, які в історіографії отримали назву спрощеного умовного підданства. З московським же царем на цей час не передбачалося навіть цього.

Тим часом бурхливий розвиток Визвольної війни привів до наповнення ідей «козацького автономізму» новим змістом. Улітку 1648 року козаки домагаються автономії не лише для Подніпров’я, а й для Правобережної України – по р. Горинь і м. Володимир. У вересні цього ж року джерела вперше фіксують наміри Б.Хмельницького «…відняти польські володіння до Вісли».

Переможний для козацької зброї розвиток протистояння з польськими військами в 1648 році, урочистий в’їзд гетьмана Хмельницького до давньої княжої столиці – Києва, його розмови з вищим православним духовенством, Єрусалимським патріархом Паїсієм та київською інтелігенцією – усе це створило умови для переосмислення Хмельницьким результатів і завдань визвольної боротьби. Цей процес завершився в лютому 1649 року виробленням нових для української суспільно-політичної думки програмних вимог щодо розбудови незалежної від Речі Посполитої Української козацької держави.

Можна сказати, що наприкінці 1648 року до Києва на білому коні Богдан Хмельницький в’їхав як талановитий, але, по великому рахунку, звичайний козацький ватажок, а виїхав з нього навесні 1649 року й попрямував на поле наступних битв з поляками могутній державний діяч.

Й історична інформація щодо княжого минулого України та її майбутніх перспектив у зв’язку з цим минулим, яку йому напевне надали представники київської духовної й інтелектуальної еліти, зіграла в цьому чи не найголовнішу роль. Адже зовсім не випадково патріарх Паїсій титулував Хмельницького «князем Русі» й, можливо, навіть коронував його на Руське князівство(у джерелах див. про це: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – Т.2.– М., 1954. – С. 118 – 120).То ж, з одного боку, гетьман цілком сприйняв ідею старої державної традиції княжої Руси-України, що зміцнило в ньому самопочуття й самоповагу українського монарха – «самодержця руського», а з іншого – йому також дуже імпонувала ідея нової козацької держави, яка виникла внаслідок революційної активності народних мас.

Напевне саме під впливом патріарха, який підтримував тісні контакти з московськими духовними й світськими властями, в Богдана та його оточення вперше й зародилася ідея широкомасштабного використання московської допомоги в боротьбі з Річчю Посполитою. Адже саме після розмов з патріархом, який надзвичайно високо цінував заслуги Богдана Хмельницького в справі захисту православної віри, але не симпатизував союзницьким взаєминам України з Кримом, гетьман вирішив відрядити до Москви свого посла – полковника Силуяна Мужиловського.

Джерела, на жаль, не дають повної інформації щодо мети посольства Мужиловського. Але, враховуючи норми придворного етикету Московської держави, за якими він не міг на тому рівні свого представництва, яке тоді мав, вести переговори з самим царем, а тому просто передав царю записку (й це ще було великим щастям, що цю записку таки передали), можна твердити, що в записці й було висловлене найголовніше з того, чого домагався гетьман. У ній же стисло повідомлялося про причини й перші кроки визвольної боротьби, а також порушувалося клопотання про надання військової допомоги в боротьбі з Польщею. Про якесь прийняття Війська Запорозького в підданство в записці нічого не було.

То ж є всі підстави стверджувати, що на кінець грудня 1648 року (час від’їзду Паїсія й С.Мужиловського до Москви) в українського керівництва не було ще планів остаточного розриву з Варшавою. Навпаки, гетьманський уряд все ще сподівався на можливість такого реформування державного устрою Речі Посполитої, яке б гарантувало автономію Війська Запорізького. Зокрема, С.Мужиловський заявляв, що новий польський король Ян Казимир (до посідання престолу яким Б.Хмельницький приклав чимало зусиль) у листі до гетьмана обіцяв бути «русским [королем] і що през шаблю узяли, аби тое моцно держали». До того ж, українське керівництво все одно не полишало намірів посадити на польський трон короля – не-католика (трансільванського князя або московського царя), оскільки Військо Запорозьке присяги Яну-Казимиру не складало.

Переломними ж в історії розвитку української державної ідеї стали перші місяці 1649 року. На переговорах з польськими комісарами, що проходили в лютому 1649 року в Переяславі, Хмельницький уперше оприлюднив плани визволити «…з лядської неволі […] народ всієї Русі» та, «…відірвавши від ляхів Русь і Україну», створити удільну державу. Виступаючи в похід проти польської армії в травні 1649 року, гетьман ставив перед козацькими полками завдання розгромити ворога, щоб потім добиватися незалежності «Руської держави», територія якої мала простягатися від Перемишля до московського кордону.

То ж цілком можна визнати позицію тих українських істориків (О.Оглоблина, В.Степанкова, В.Шевчука та ін.), що вже в лютому 1649 року Богдан Хмельницький досяг наступного:

1) чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

2) висловив ідею незалежності новоутвореної держави від влади польського короля. (Під час перебування в Чигирині московського посла Г.Унковського гетьман йому прямо сказав: «А нас Бог від них (Польщі й Литви) увільнив – короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні»);

3) сформулював положення про соборність Української держави;

4) розглядав утворену Українську державу як спадкоємицю Київської Руси.

Під час переговорів з Г.Унковським він заявив, що замирення з Річчю Посполитою можливе лише за умови визнання її урядом незалежності Козацької України «по тим кордоном, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і неволі бути у них не хочемо».

Ось з такими здобутками підійшов Б.Хмельницький до здійснення своїх планів відносно Москви. У травні 1649 року гетьман направив до Москви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вишняком, в акредитивній грамоті якого було чітко висловлено прохання про покровительство московського монарха. Вирази, в яких була сформульована дана пропозиція, свідчать про бажання Війська Запорозького прийняти протекторат монарха: «…под милость и оборону свою […] возьми». У тексті видний відхід від програми автономії для козацького стану, адже тут був украй важливий уточнюючий момент, а саме: «під оборону» просили взяти «всю Русь», тобто не лише Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й територію, заселену православним народом.

Однак після невдалої для Хмельницького битви під Зборовом влітку 1649 року україно-московські відносини різко погіршилися. Пригнічений невдачею, Богдан убачав одну з її головних причин у небажанні Москви надати Україні необхідну військову допомогу. Гетьман не лише висловив невдоволення позицією московського уряду, а й погрожував. У своїх донесеннях московські вістуни писали, що Хмельницький хоче йти «…войною тотчас на государево Московское государство». Причому погрози лунали вже не тільки з уст гетьмана, а й «…во всех де […] черкаских городах […] те же речи черкасы все говорят не тайно, что идти им з гетманом однолично на […] государева Московское государство войною».

До речі, з початку 1650 року в Україні перебував самозванець Тимофій Акудінов, який видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського й виказував претензії на московський трон, шукаючи допомоги в іноземних правителів. Це страшенно дратувало царя і його оточення. Але, незважаючи на численні вимоги Москви видати їй самозванця, Хмельницький цього робити не поспішав, даючи змогу останньому плести політичні інтриги проти Олексія Михайловича. Не допомогло й втручання польського короля в цю справу. І в такій поведінці гетьмана важко не помітити тактики дипломатичного тиску на Москву.

Водночас українське керівництво не допускало таких кроків, унаслідок яких україно-московські відносини значно загострилися або навіть розірвалися б. Так, узимку 1650 року Хмельницький робить усе, щоб не допустити участі українських полків у каральній акції Іслам-Гірея проти донських козаків, а в середині березня цілком ігнорує накази польського короля про підготовку до комбінованого польсько-татарського походу проти Московської держави. Але нерішучість царського уряду і його відмова взяти під захист Військо Запорізьке змусили гетьмана на початку 1650 року знов активізувати контакти зі Стамбулом. І у вересні 1651 року до Хмельницького прибув турецький посол Осман-ага, який повідомив про готовність турецького уряду взяти під свій захист Україну. Але гетьман з цим поспішати не став та й Москва, природно, про все дізналася від своїх інформаторів, якими Україна була просто нашпигована, особливо в середовищі духовенства, тому не випадково, що україно-російські відносини після цього суттєво поліпшилися.

То ж, у лютому 1651 р. в Москві пройшов Земський собор, який визнав за можливе у разі невиконання польською стороною умов «вічного миру» дозволити царю прийняти в підданство Військо Запорозьке. Правда, наявні джерела не дають змоги з’ясувати форму цього підданства, яка могла бути доволі різною. Можна мати певні припущення щодо цього, якщо врахувати, що в березні 1652 року, коли Хмельницький через свого посланця І.Іскру запропонував негайно прийняти під опіку Військо Запорізьке, царський уряд розглядав питання щодо прийняття його лише як соціальної структури, без території, на якій воно базувалося, передбачаючи в подальшому надати під його розміщення безлюдні землі в межиріччі Дону та Медведиці. Як бачимо, тут ішлося про переселення на терен Московської держави.

Поразка ж козацьких військ під Берестечком завершує етап висхідного розвитку Визвольної війни. Укладений за її результатами Білоцерковський мирний договір звів нанівець автономію Козацької України та породив реальну загрозу спалаху громадянської війни на терені Наддніпрянщині. Незважаючи на блискучу перемогу під Батогом, геополітична ситуація в регіоні не тільки не поліпшилася, а навіть ускладнилася. Як свідчать історичні джерела, з літа 1653 року Козацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої, Молдови, Валахії та Трансільванії.

Воєнні дії козацької армії проти коаліції проходили невдало. Річ Посполита не йшла вже ні на які переговори з Україною, а вимагала повної капітуляції. Богдану Хмельницькому все важче було збирати необхідну для ведення бойових дій армію. Йому конче потрібен був потужний воєнний союзник. Російські шпигуни у Стамбулі (зокрема якийсь грек Фома Іванов) у першій половині 1653 року інформували царський уряд про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана. А в середині травня 1653 року до гетьмана прибув Магмет-ага з султанською грамотою й атрибутами влади васально залежного від Порти правителя: булавою, бунчуком, кафтаном, знаменом. За свідченням І.Виговського, Хмельницькому був запропонований протекторат на умовах значно кращих від протекторату Кримського ханства.

Однак, пославшись на несприятливий для переговорів час (Оттоманська Порта була дуже слабкою в цей час і не була здатною серйозно втрутитись у конфлікт у Центрально-Східній Європі, що гетьман, безумовно, знав), Хмельницький попросив посла поки що зачекати. А сам тим часом намагається розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І це йому вдалося.

Якщо ще в квітні 1653 року справа Війська Запорозького щодо отримання опіки московського царя виглядала безнадійною, то після того, як 3 червня І.Виговський повідомив посланців путивльських воєвод про наміри Порти прийняти Україну під свій захист, уже 22 червня цар звернувся до Хмельницького з грамотою, де повідомив про рішення «…вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова». А скликаний на Покрову – 1(11) жовтня – Земський собор так мотивував ухвалення свого позитивного щодо України рішення «…гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять»: «…Чтоб из не отпускать в подданство турскому султану или крымскому хану». То ж усе сталося так, як і планував гетьман.

Отже, за умов, що склалися на кінець 1653 року, прийняття протекції московського царя ставало одним з не багатьох (якщо не єдиним) більш-менш прийнятних для керівництва Гетьманату шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого низкою негативних внутрішньополітичних процесів, Козацької України. Тому рішення Переяславської ради 1654 року не були інтригою незначної кількості старшини чи наслідком підступних намірів Московської держави, як це інколи подається в історичній літературі.

Водночас історичні джерела не підтверджують висловленої в 50 – 60-ті рр. ХХ ст. в радянській історіографії думки, що Переяславська рада була «всеукраїнською» й «народною». На Раді не було представників Белзького, Волинського, Подільського й Руського воєводств, тобто не було представлено більше третини населення тогочасної України. Крім того, на Раді була присутня лише незначна частина й самого козацтва. За даними О.Апанович, тільки 284 особи склали присягу в Переяславі як представники козацтва. Що ж стосується селян, міщан і духовенства, то їх навіть не було запрошено на таку важливу політичну акцію.

То ж, можна кваліфікувати Переяславську раду тільки як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволено було взяти участь бажаючим мешканцям Переяслава та прибулим до нього приватним особам. До того ж, з боку частини старшини, рядового козацтва, духовенства й простого «поспільства» була сформована серйозна опозиція акту 1654 року. В. Липинський щодо нього писав: «На Переяславську умову ми звикли дивитися крізь призму пізніше створеної Переяславської легенди, яка творилася як з російського, так і з українського боку».

А що ж було насправді? Сергій Шелухін, значний спеціаліст з державного права, видатний діяч уряду гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.) визначив зміст домовленості так: військовий союз з персональною протекцією московського царя. У Переяславі 8 січня 1654 року ніякого договору укладено не було, тут було здійснено лише усний акт присяги, умови ж договору лише обговорювались, тому й Переяславським договором це називати не можна. Акт самої присяги був усний, отож, і трактувати його можна було довільно. Зрештою, козаки так і трактували цей союз як «монаршу протекцію» (оцінимо правильність їхнього розуміння, зважаючи на дефініцію С.Шелухіна. – див. вище визначення), й така традиція тяглась аж до Самійла Величка й «Історії Русів». (Називає цей акт «монаршим союзом і протекцією» Самійло Величко у своєму «Літописі»).

Росіяни ж такого поняття, як «договір», не знали й не розуміли; вони знали, в силу специфіки їхнього державного устрою з його ідеєю «третьоримськості», одну форму – підданство царю (підкреслюємо: царю, а не Росії. Тому з ліквідацією у лютому 1917 року в Росії монархії потрактована навіть за російськими мірками залежність автоматично скасовувалась). Отже, «Прохальні пункти» Б.Хмельницького росіяни трактували як визначення меж царської милості, а не як міждержавний договір. Тоді як українці приймали дані «пункти» саме як міждержавний договір, або, точніше, умови царської протекції (того необхідного «господина», через якого мав у Європі постати український народ. Не випадково на Переяславській раді сам Богдан Хмельницький сказав знамениті слова «Не можна нам більше жити без царя»), на яких козаки її у свій край допускали. Вказані ж слова Богдана Хмельницького зовсім не означали, що гетьман тільки й мріяв, як би піти в залежність. Просто всі інші варіанти як військового союзу, необхідного Україні, так і правових аспектів визнання України Європою були вичерпані.

Українці розуміли договір з московським царем у європейському понятті цього слова, бо звикли до європейської правової системи, а росіяни мали про нього своє поняття, бо у них верховодила не система законів, а воля царя, а закон – то було для них тимчасове висловлення царської волі, що могла мінятися як завгодно. Саме через таку настанову московської сторони посол царя боярин Бутурлін рішуче відмовився присягати на тому, що цар дотримається умов домовленостей (що завжди робив польський король), – така присяга для росіян, підданих царя «третього Риму», який уважав тільки себе єдиним утіленням Спасіння на землі, була неможлива. Помилкою Богдана Хмельницького треба вважати те, що заради військових справ гетьман злегковажив такими важливими психологічно-політичними настановами росіян, адже виходило, що одна сторона (українська) присягала, а друга (московська) жодних присяжних зобов’язань на себе не брала.

Отже, у Переяславі пакти не приймались, а обговорювались тільки їхні умови, а відтак ніякого «Переяславського договору» ніколи в природі не існувало. Чинність же клятви гетьмана й старшини сягала тільки до кінця життя даного гетьмана, через що згодом кожен гетьман приймав присягу й умови правління заново. Не читались ніякі пакти й на самій Переяславські раді. Їхню редакцію в 23-х пунктах було подано московському урядові 14 березня 1654 року. У Переяславі ж боярин Бутурлін лише вручив гетьману царську грамоту. «Березневі пункти» неправильно вважаються «Переяславськими», їх правильніше називати Московськими, бо приймались вони в Москві.

Цікаво, що за життя Б.Хмельницького вони козакам не були відомі, більш того, як історичний автентичний, підписаний обома сторонами документ вони не збереглись, а тільки в копії – вважається, що цей документ був знищений в часи імператриці Катерини ІІ як недогідний Росії. Відносно ж України, починаючи ж з часів Юрія Хмельницького, ці пакти подавались московським урядом сфальсифіковано, у зміненому вигляді. Ясно, що – в інтересах Московської держави.

Ось тут могло критися те, що можна вважати заледве не головною помилкою Б.Хмельницького – не треба було приховувати від загалу козаків умови протекції царя. Тоді їхніх провідників у пізніші часи не можна було б обдурити, тиснучи на них тим, що Богдан Хмельницький нібито підписав якийсь документ, про який вони жодного поняття не мали, й викручувати їм руки, щоб вони підписували те, що їм пропонувалась, бо, мовляв, «буде ще гірше, якщо показати те, що підписав Хмельницький». Ніхто ж не знав, що Хмельницький не підписав НІЧОГО.

У цілому ж, можна повністю визнати дефініцію В.Липинського, що угода Б. Хмельницького з Московією «була таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі, якими були всі його попередні такі ж союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною».

Отже, умова підданства носила загалом тільки риторичний характер для козаків, а в основі союзу був усе ж таки чисто військовий союз проти Польщі, забезпечений правами протекторату. У результаті і Хмельницький отримував необхідного для свого визнання в Європі «господина», якого можна було при нагоді легко поміняти (чого якраз і не дали зробити), і Московія інакше входити в подібний союз вважала для себе недопустимим. З цього боку всі пункти було побудовано точно і ясно. Царські війська мали йти під Смоленськ на Польщу, українські війська в Україні мали бути підсилені московським військом (пп. 7, 8, 10). За це цар вимагав плати, тобто брати собі данину (п.1), з якої вирахувано буде суму на козацькі витрати (пп. 2, 3, 4, 11), цар же не бажав мати збитків.

Проте треба визнати, що в такій важливій політичній справі московські дипломати виявились хитрішими й далекогляднішими за українців: вони не тільки домовились про військовий союз, а й спритно використали умови царської протекції для того, щоб згодом все більше ставити Україну в залежність від своєї держави. Хмельницький же поставився до цього договору легковажно, допустив кілька серйозних помилок, які й стали для України фатальними: не визначив чіткої форми підданства, не взяв клятви з московського боку на виконання умов, не сам присягав, як спершу хотів, а допустив, щоб присягав народ, нехай і в незначній кількості осіб його представників, що морально знесилило його, не даючи змоги дати належну відсіч московській експансії, дозволив (нехай і формально) збирати в Україні данину для царя і не дав рішучого відпору царю в його бажанні мати воєвод в українських містах. Інша справа, що за життя Б.Хмельницького не було в українських землях жодного московського воєводи, де б гетьман того не бажав, як також і цар не отримав з України жодної копійки. Але, як виявилось пізніше, це був той момент в історії України, коли її гетьман мислив на рівні кримських татар, тобто дбав про поточний політичний момент, а не думав про майбутнє своєї країни й народу.

Водночас слід зазначити, що, незважаючи на те, що доповнення в гетьманський проект «Березневих статей», які зробив царський уряд, посилювали залежність Війська Запорізького від Москви, все ж таки загалом Московський договір 1654 року не перекреслював досягнень української еліти в утворенні власної держави. Українська козацька держава зберігала право не тільки на розвиток своєї внутрішньої політики, а й зовнішньої, хоча і в дещо обмеженому вже вигляді.

Важливе значення має визначення того, до якого часу діяла не зірвана Богданом Хмельницьким присяга царю. Вона укладалась, містячи вираз «до віку». На цій підставі російські ідеологи розробили міф про те, що начебто в Переяславі Україна «воз’єдналась з Росією навіки». Звернемось до того, як про цей момент говорив сам Богдан Хмельницький. Ось – слова, які гетьман сказав, відчуваючи, що скоро помре: «Я присягав московському цареві, але як король віддасть гетьманство моєму синові, то той може чинити як хоче, бо цареві на вірність не присягав».

Ці слова свідчать, наскільки зайвим був акт відречення від присяги російському царю, що його здійснили «козаки» В.Чорновола в 1992 році. Переяславський акт був чинним тільки до кінця життя гетьмана Богдана Хмельницького (ось – «до віку»). Новий же гетьман постановляв нові статті, а з ліквідацією гетьманства цей акт узагалі втратив свої юридичні чинники, не кажучи вже про те, що давно немає царів, яким присягали.

Початок боротьби за «Київську спадщину».

Богдан Хмельницький актом 1654 року поточні свої потреби задовольнив, тобто військову допомогу дістав, але дуже швидко побачив, що за союзника собі здобув. Щоб стало зрозуміло, в чому виявився корінь проблеми, треба згадати, що Руссю (чи «всією Росією») називалися землі, духовно підпорядковані Київському митрополиту, й «Руссю» вважалися Україна й Білорусія, а Московія називалась «Заліссям» (точніше «Заліською укрáїною») і в Русь не вводилась. Саме ж землі «Русі» («Росії») вважали себе спадкоємцями Київської держави ІХ – ХІІІ ст., й вони ж цілком увійшли у Велике князівство Литовське, Руське та Жемойтське, яке вважало себе також спадкоємцем Київського трону.

Отож, коли Богдан Хмельницький у 1649 році казав польським послам, що його метою є «визволити народ весь руський від лядської неволі по Віслу», то тут ми бачимо не тільки етнічний західний кордон українських земель, а й те, що гетьман мав на увазі визволити всю Україну й Білорусь. Саме через це депутація частини білоруської шляхти, духовенства, міщанства й селянства подала Хмельницькому прохання ввести їх у козацьку юрисдикцію, на підставі чого в Гетьманщині згодом утворився Стародубський полк. Білорусь у ХVІІ ст. усвідомлювалась як край етнічно відмінний від України, але в обох народів була сильною традиція співжиття державного, культурного, проте – насамперед церковно-духовного, що треба враховувати. Саме титул Київського митрополита включав у себе зворот «всієї Руси (Росії)», який мав значення України з Білоруссю. За терен давньої Київської митрополії й право на державно-політичну й духовну спадщину Київської Руси й розпочала боротьбу Москва, і ця боротьба в зміненому й трансформованому вигляді триває й досі.

Уже напередодні війни 1654 – 1657 рр. в оточенні московського монарха спостерігалося пожвавлення інтересу до концепції «Третього Риму», вперше сформульованої в 1523 – 1524 рр. монахом-греком Філофеєм Псковським. Робилися навіть спроби її модернізації відповідно до потреб тогочасної геополітики, які знаходять концентрований вираз у літописному Зводі 1650 року та Кормчий книзі 1653 року. Зокрема, обґрунтовувалися ідеї довізантійської древності російської християнської держави, єдності Російського та Грецького царств, а відтак і право Московської держави на візантійський спадок. Нові ідеологеми Москви стали підвалинами сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, в тому числі й підґрунтя стосунків з Україною. Українське керівництво, прагнучи заохотити царський уряд до спілки з Військом Запорозьким, свідомо саме підживлювало московські експансіоністські плани, які були вираженням привласнення собі Москвою особливої месіанської ролі в світі. Так, ще в 1650 році Б.Хмельницький, розмовляючи з фундатором московського Троїце-Сергієвого монастиря старцем Арсенієм, одним з найавторитетніших прихильників ідеї «Третього Риму» і злиття всіх православних царств у Московське царство «Третього Риму», казав: «Надобно прежде лядские рога сломать, потом и турок у нас будет». Тобто гетьман у цей час сам підштовхував московітів до реалізації цієї концепції на практиці.

Гучні перемоги перших років московсько-польської війни 1654 – 1657 рр. вселили в московських політиків упевненість у тому, що Московія вступила нарешті в період величі та втілення в життя своєї місії «обраної держави». І з осені 1655 року в дипломатичне листування Посольського приказу Московської держави в текст інтитуляції московського царя вноситься формула «Божиею милостью великий государь, царь и великий князь Алексей Михайлович, Всеа Великия и Малыя, и Белыя Росии самодержец и многих государств и земель восточных и западных, и северных отчин и дедич, и обладатель». І тут обов’язково треба сполучити це з тим, що 10 (20) листопада 1653 р., щойно після проголошення Земським собором рішення про прийняття Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича та підготовку до війни з польським королем, на прапорі Великого царського полку московський цар був титулований як самодержець «Всея Великия и Малыя, и Белыя Русии».

То ж, як бачимо «накладення високої государевої руки» на Україну було в процесі практичного втілення Москвою ідеї «Третього Риму» моментом ключовим.