Петро Конашевич Сагайдачний.

Ми бачимо цю людину в поході проти турків у 1616 році, коли козаки розгромили велику частину турецького флоту, який підійшов до самого Дніпрового лиману. Турецький адмірал ледве врятувався від смерті, а козаки захопили велику кількість галер і біля сотні човнів. Переможним військом козаків тоді командував Сагайдачний. Далі пішов Сагайдачний на Кафу, спалив її, визволив сотні невільників. Перемога й визволення бранців одразу надали йому слави й ореолу народного героя, що навіки зберегла українська народна пісня.

Восени того ж 1616 року вдарили козаки по Трапезунду, а, здобувши його, пішли на Босфор. Турецький флот був наголову розбитий. Султан, розлютившись остаточно, почав погрожувати Польщі війною, якщо вона не вгамує козаків. Поляки злякались і кинули проти Сагайдачного коронного гетьмана Жолкевського, переможця самого Северина Наливайка. Сагайдачний, не бажаючи даремно втрачати сили, пішов на поступки. Полякам козаки були невигідні, але потрібні, що й полегшувало політичний маневр Сагайдачного. Коли в 1618 році польський королевич Владислав, почавши боротьбу за московський престол, застряг під самою Москвою зі своїм військом, одна надія в нього була на козаків. Дійсно, Сагайдачний, зібравши близько 20 тисяч козацького війська, пройшов переможним маршем через усю Московію. І тільки польсько-московське перемир’я врятувало Москву від козацької окупації.

Відсутність власної, української держави позначилась і на результатах антимосковської боротьби: Польща забрала собі Смоленщину й Сіверщину, козакам же дісталась слава – більш моральна, ніж матеріальна категорія, а до того, ще й невдячність поляків.

Тим часом розлючена козацькими походами на Чорне море й польським втручанням у молдавсько-волоські справи Туреччина розпочала війну проти Польщі. Іскандер-паша з великою турецькою армією з’явився влітку 1620 року на польському прикордонні. Проти нього вирушив старий уже коронний гетьман Жолкевський. У Молдавії, поблизу Ясс, на т.зв. Цецорських полях відбулася вирішальна битва. Жолкевський, оточений переважаючими силами ворога, потерпів поразку й загинув. Разом з ним загинув чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, батько Богдана Хмельницького. Богдан теж брав участь у цьому бою й попав у полон разом з польним гетьманом, помічником Жолкевського Конецпольським.

Слідом за Іскандер-пашою готувався до походу на «Лехістан» сам турецький султан Осман. Поляки злякалися й вирішили забути всі непорозуміння з козаками та запросити їх до участі у спільній боротьбі проти турків. Не всі козаки погодились. Але були й ті, що виступили за те, щоб допомогти полякам. Саме ці козаки вийшли в Чорне море, спустошили околиці Стамбулу й викликали справжній переполох на турецькому флоті, який наважився виступити проти них тільки коли козаки вже поверталися додому. Турки захопили кілька чайок і кілька десятків козаків. Їх султан наказав піддати мученицькій смерті. І тоді вся решта козаків виступила в похід проти Туреччини.

Під Хотином наприкінці серпня 1621 року польсько-козацьке військо зійшлось зі 150-тисячним відбірним турецьким військом. Бої були довгими й виснажливими, ввійшовши в історію під назвою «Хотинська війна». Турки, втративши весь квіт своєї армії, врешті-решт запросили переговорів. 8 жовтня було укладено польсько-турецьке перемир’я.

Для Сагайдачного Хотин став останньою з перемог. У бою гетьман був поранений і так і не одужав після цього. 10 квітня 1622 року славний козацький вождь Петро Конашевич Сагайдачний помер.

І в подальшому брали участь козацькі війська в зовнішньополітичних акціях поляків, але їх відносини з ними все більш ставали конфліктними. У 30-х роках ХVІІ ст. ж уся Польща здригалась від постійних козацьких повстань. У цей час, безумовно, національно-визвольний аспект Козаччини вийшов на передній план.

Контакти Запорозької Січі з Московською державою

Перші регулярні контакти української людності з московською (майбутньою російською) були пов’язані з активізацією діяльності запорозького козацтва на початку ХVІ ст., коли стихія козацької вольниці масово спрямовувалася, серед іншого, в межиріччя Сіверського Дінця та Дону, де в цей час формувался донське козацтво, що перебувало під протекторатом московського царя.

Швидке зростання чисельності й стрімка активізація зовнішньополітичної активності українського козацтва, насамперед у «Дикому полі», де проходив цивілізаційний кордон між християнською й мусульманською, осілою й кочовою цивілізаціями, значно розширили й поглибили характер україно-московських взаємин. Останні мали чітко виражений амбівалентний характер. Це проявлялось передовсім в участі запорозького козацтва як в антимосковських акціях у союзі з татарами, так і в зворотних процесах – військова співпраця з московською правлячою династією тут реалізувалася опосередковано, через контакти з донським козацтвом. Антимосковські дії українського козацтва були більш характерними для першої половини ХVІ ст. (напр., спільні з кримчаками походи козаків під проводом О.Дашкевича 1515 чи 1521 р.), а співзвучні з московськими інтересами антитатарські походи – для 50 – 80-х років ХVІ ст.

Приблизно такою ж амбівалентністю характеризувався й інший спектр етнополітичних колізій Центрально-Східної Європи початку Нового часу – козацько-польсько-московський. У цьому зв’язку найбільш знаковими, з одного боку, були історичні події, пов’язані з участю українського козацтва у війнах Речі Посполитої з Московською державою другої половини ХVІ ст., походами самозванців на Москву в «Смутні часи» початку ХVІІ ст., а згодом – у змаганнях польського королевича Владислава за московський трон. З іншого – спроби керівництва повсталих ще в роки розгортання козацьких війн кінця ХVІ ст. налагодити контакти з офіційною Москвою, з наданням їй своїх військових послуг. З подібними пропозиціями в 1620 році козацтво на чолі з гетьманом П.Сагайдачним, зверталося до уряду першого московського царя з династії Романових – Михайла Федоровича.

Однак, говорячи про готовність козацтва «…ему, великому государю, служить головами своими», не слід переоцінювати політичну вагу подібних заяв. Адже, наприклад, К.Косинський, пропонуючи від імені козацтва свою службу московському царю Борису Годунову, одночасно застерігав його, що з козаків, готових виконувати цю службу, «одні хочуть йти до царя християнського до землі угорської, а інші до короля шведського». А П.Сагайдачний, перебуваючи незадовго перед тим на службі в польського короля, як відомо, здійснив свій гучний похід на Москву. Прикметно, що коли той же Сагайдачний готував до відправки в Москву вже не військо, а своє посольство, то його відвідали посланці германського імператора, закликаючи його до надання військових послуг «Священній Римській імперії німецької нації». Проте очевидним є те, що з кінця ХVІ ст. україно-московські взаємини поволі набувають якісно нової динаміки. І в цьому сенсі, безсумнівно, визначальними віхами на шляху їхньої інтенсифікації стали Люблінська унія 1569 року та, особливо, Берестейська церковна унія 1595 року.

Польсько-Литовська держава (Річ Посполита) в ХVІ ст. теоретично була «республікою шляхти», без будь-якого розрізнення її етнічного походження чи релігійної приналежності – римо-католицької, протестантської чи православної. А тому ідентифікація української знаті за формулою gente Ruthenus, natione Polonus (руського племені, польської нації) була цілком природною для цієї держави. Втім, саме постання Речі Посполитої перетворювало українські землі в прикордонну периферію Корони Польської, позбавляючи значну частину напівпривілейованих соціальних станів українського (в тогочасній лексиці – руського) суспільства здавна закріплених за ними de-facto прав і вольностей, що несло в собі потенційні передумови серйозної системної кризи нового державного утворення. Й проявитися вони не забарились.

Берестейська церковна унія мала свої серйозні негативні наслідки. Адже об’єднання східної й західної церков, покликане за задумом вищого православного кліру, повністю ліквідувати міжконфесійні суперечності в Україні, на ділі лише суттєво поглибило їх, загострило конфронтацію й значно послабило позиції православ’я. В умовах же наростання конфронтації в суспільстві Річ Посполита з початком ХVІІ ст. усе більше перетворювалася на спільність тільки римо-католицької шляхти польської культурної приналежності. Політична шляхетська нація повинна була бути католицькою за віросповіданням і польською за культурою.

За таких умов саме представники вищих церковних кіл України першими звернули свої погляди на Москву в сподіванні отримати від православного царя моральну та політичну підтримку. Найвідомішим щодо цього є лист Київського митрополита Йова Борецького до царя Михайла Федоровича від 3 вересня (н.с.) 1624 р., в якому висловлювалося прохання про допомогу в боротьбі з унією та католицизмом. Як зазначив С.Плохій, саме Борецький уперше вжив, можна так сказати, «формулу приниження» українців, яка крізь віки дійшла й до нас – саме він назвав українців-малоросіян «молодшими братами», а московітів-великоросів – «старшими». І в цьому відношенні подальші його слова, що ці «брати» створюють, утім, «одну сім’ю», вже не мали суттєвого значення. «Формула приниження» вийшла з епістолярія й пішла в свідомість людей.

Суттєвого пожвавлення україно-московські контакти набувають у часи збройного протистояння козацтва й Речі Посполитої впродовж 20 – 30-х років ХVІІ ст. Рятуючись від переслідувань та репресій з боку польських каральних військ після поразок козацько-селянських повстань в Україні, а також під час значних скорочень козацького реєстрового війська, певна частина так званих виписчиків (служилих людей, яким було відмовлено в праві перебування на військовій службі в короля й викреслено з реєстру) шукає лицарського хліба в сусідніх правителів, а насамперед у православного московського династа. Як правило, в таких випадках утікачі прямували або на Дон, на землі Вільностей Війська Донського, або на прикордонні з «Диким полем» малозаселені провінції Московської держави, які потребували козацької допомоги в захисті від нападів татарських орд.

Таким чином, Запорізька Січ проводила свою зовнішню політику як самостійна держава. І хоча їй у багатьох відношеннях приходилося зважати на зверхність Польщі, але у випадках, коли виникала хоч якась можливість, Запорізька Січ негайно використовувала все для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина брала найактивнішу участь у європейській політиці. Багато монархів змушені були рахуватися з нею й підходити до неї як до суб’єкта незалежної зовнішньої політики. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало свою Вітчизну від нападів різних тогочасних ворогів.