Болеслав Тройденович (Юрій ІІ).

Галицькі бояри призвали на галицько-волинський престол сина рідної сестри обох загиблих князів Марії – мазовецького князя Болеслава Тройденовича, що свідчило про намагання верхівки суспільства зберегти династію хоча б по материнській лінії. Болеслав, син мазовецького князя Тройдена й Марії Юріївни Романівни, був охрещений і вихований в католицькій вірі, але при зайнятті галицько-волинського престолу перейшов у православ’я і прийняв ім’я свого діда по матері – Юрія. Став королем Юрієм ІІ. Титулує себе «князем землі української, галицької і володимирської», вживаючи печатки короля Юрія І. На зайняття ним українського королівського престолу погодились татари, тому дехто із західноєвропейських літописців (зокрема, Іван Вінтертурський) вважав його навіть татарським ставлеником.

Хоча Болеслав-Юрій був князем з польської династії, його українська закордонна політика, м’яко кажучи, виходила за межі польських інтересів, про що свідчать дружні стосунки короля з прусськими хрестоносцями, які були непримиренними ворогами поляків. Збереглось чотири грамоти-договори Юрія ІІ з хрестоносцями. Перша – 1326 р., друга – 1327 р. У них підкреслює Юрій повний нейтралітет у боротьбі Локетка з хрестоносцями. У третій грамоті від 1334 р., коли на краківському престолі сів син Локетка Казимир, згадує Болеслав-Юрій стару україно-німецьку дружбу, «непорушну з часів Романа Мстиславовича». Юрій поновлює цю дружбу, «щоб замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються його розірвати». І в четвертій грамоті, виданій через півтора року після третьої, з нагоди зміни великого магістра хрестоносців Болеслав-Юрій ще раз підкреслив вагу й незмінність українсько-німецького союзу. Але Юрій не обмежився тільки нейтралітетом у боротьбі Польщі з хрестоносцями, адже у 1337 році його війська у спілці з татарами з’явились під Любліном і обложили його. Акція мала на меті повернення Люблінщини, втраченої у 1302 році. Воюючи з Польщею й підтримуючи добросусідські зносини з хрестоносцями й татарами, Болеслав-Юрій намагався одночасно налагодити стосунки з Литвою. У 1331 році він одружується з донькою Гедиміна Офкою, яку при її хрещенні названо було Євфемією. Пізніше він одружить свою доньку з литовським князем Любартом й, не маючи нащадка чоловічої статі, визнає його своїм спадкоємцем на Володимир, Луцьк і всю Волинь.

Уся зовнішня політика короля Юрія ІІ була різко антипольською. Тому, якщо при зайнятті ним престолу Галичини-Волині Локетек сподівався на зовсім інше, розраховуючи на його напівпольське походження, то дуже помилився. Не дивно, що його син Казимир, як тільки посів польський престол, то одразу став шукати можливостей завоювати Галицько-Волинське королівство, знищити його незалежність.

Вишеградський договір та його наслідки для України.

У 1339 році уклав польський король Казимир з угорським королем Карлом Робертом договір у Вишеграді про те, що, якщо у Казимира не буде синів (як бачимо, польський король теж мав тут ж проблему, що і Юрій ІІ, тому в свою чергу боявся його польського походження від князя Мазовецького), то польський спадок перейде до угорського королевича Людвіка, сина Карла і сестри Казимира Єлизавети. За це Угорщина повинна була допомогли Польщі приєднати галицько-волинський спадок після смерті Болеслава-Юрія.

Угорщина ще з кінця ХІ ст. зазіхала на Галичину й Волинь, не раз брала участь у міжусобній боротьбі князів і не без користі для себе. А з часу смерті князя Романа Мстиславовича угорські королі так і не змирились з тим, що їх випер з Галичини Данило Романович, і навіть постійно титулували себе «галицько-волинськими королями». Але претензії претензіями, а реалії життя можуть бути зовсім іншими (зокрема, й досі існує російська династія Романових, але ж хто їй владу в РФ віддасть? Так Романови – законна династія, а угорці для галичан були хто? Звичайні окупанти. Так що, всі підстави угорських королів на галицько-волинський престол обмежувались тільки їхніми власними претензіями. На такі речі в українців завжди буда гарна приказка: «З’їв би він з’їв, та хто ж йому дасть?»).

Тим не менш, з огляду на те, що в Юрія ІІ так і не було синів, угорці розраховували на династичні комбінації й військові заходи, їх апетити на галицько-волинські багаті землі розгорілися з новою силою. Але це розумів і Казимир, який сам поклав око на Галичину й Волинь, тому вирішив заспокоїти мадярів такою високою ціною, як королівська корона Польщі. Водночас Казимир приклав руку до того, щоб збудити недовіру галицьких бояр до Юрія ІІ, якого ті ж бояри у свій час покликали на трон. Безумовно, король Юрій ІІ був прихильником західноєвропейського зразка життя, але ж така його симпатія не заважала йому стати православним і боротися за українські державотворчі інтереси. Тим більш, що й до нього інші галицько-волинські королі були прихильні до західноєвропейської культури – і Роман Мстиславович, і Данило Романович, і Лев Данилович. Але за браком інших закидів ворожа агітація проти короля використала те, що могла. Її й підтримали ззовні ті, хто бажав смерті короля. Формальним приводом до невдоволення бояр стала не тільки політика Юрія по сприянню католицьким місіям в його країні, а й акція переселення німців у Галичину, які являли собою конкурента галицьким боярам у економіці й торгівлі.

Бояри послухались пліток поляків і отруїли короля Юрія ІІ. Це сталося 7 квітня 1340 р. Рука Казимира у цьому проявилась уже на другий день після смерті Юрія ІІ – військо Казимира перетнуло кордони Галицько-Волинської держави. Почалася війна, що тривала дев’ять років.

Однак Юрій ІІ, прекрасно розуміючи те, чого хотів Казимир, не залишив на поталу свою країну. Не маючи синів-нащадків, король віддав деякі волинські волості своєму зятю – литовському князю Любарту Гедиминовичу. Галицькі бояри теж убачали в ньому спадкоємця Юрія ІІ, тому швидко, після його отруєння, передали владу Гедиміну без будь-якого опору. Саме Любарт буде витримувати війну Казимира за Галичину, а українське громадянство у ньому буде бачити наступника традицій та інтересів династії Романовичів.

Проте Любарт, хоч і родич останнього українського короля й культурно цілком українізований, був, на відміну від Болеслава-Юрія, більше литовським, ніж українським династом. Він ні продовжує, ні замикає на собі княжу добу історії України, він починає нову добу – литовсько-польську.