Зовнішня політика українського королівства від смерті Данила Галицького до падіння держави.

Старший син короля Данила Лев отримав після смерті батька Галич і Перемишль, Мстислав Теребовль, наймолодший син Шварно – Холмщину й Белзчину, а крім того отримав від литовського князя Войшелка належні на той час покійному вже Роману Даниловичу деякі білоруські волості. Найенергійнішим серед братів виявився Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). Цей король міг робити нерозумні кроки (узяв, наприклад, і в п’яній бійці вбив литовського князя Войшелка), але взагалі-то йому був притаманний військовий і політичний талант.

Лев Данилович не просто проводив активну зовнішню політику. Він, найперше, висунув претензію на краківський престол – після смерті Болеслава, останнього з краківської лінії роду короля Казимира Справедливого. Але поляки обрали Лєшка Чорного з мазовецької лінії. І тоді Лев, разом зі своїми родичами Васильком і Мстиславом, призвавши на допомогу татар, пішли походом на Польщу. Але Лєшко переміг їхні війська під Госліцами й Лев змушений був відмовитись від претензій на краківську корону. Війна ж з Польщею через це не вщухала аж до смерті Лєшка у 1283 р. Поляки раз-по-раз нападали на українські території й вирізали цілі села й міста пограниччя, а Лев з свого боку платив тим же – сам, або спільно з татарами. Водночас татари, проходячи через українські терени, плюндрували їх не гірше, ніж у минулому половці, допомагаючи претендентам на Київський престол, грабували землі Подніпров’я.

Смерть Лєшка відкрила перед Левом Даниловичем нові можливості у справі завоювання теренів Люблінщини. Одразу ж Лев відправляє на Люблін свого сина Юрія, а коли той повернувся ні з чим, вирушає у похід самі забирає Люблінщину. То був, як зазначає М.Грушевський, останній акт переваги України над Польщею, остання успішна спроба української експансії на Захід. Одночасно із захопленням Люблінщини, яка пробула під українською владою до 1302 р., Лев узяв участь у боротьбі за краківську корону, підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича. Під час походів Лев уклав з чеським королем В’ячеславом союз.

Напрям Закарпаття.

Помираючи, залишив Данило своїм спадкоємцям приязні стосунки з Угорщиною. Угорський король Стефан серед своїх союзників називав і, як свідчать джерела, «зятя нашого Льва, руського князя, брата його Мстислава та Володимира, сина Василька, князів руських». Але Лев недовго терпів мадярів. Наприкінці 70-х рр. ХІІІ ст. його військо вийшло походом далеко за Карпати й понищило землі верхньої Тиси. Саме тоді підкорив своїй влади Лев частину українського Закарпаття. У грамоті 1299 р. наджупан Береговської столиці Григорій титулується «урядником Лева, князя українського». Ще в 1320 р. належав українській владі невідомий нині замок «Маск».

Східний напрям геополітики.

На противагу політиці свого батька Данила й супроти настрою громадськості Лев підтримував дружні стосунки з татарами. Ходив разом з ними походами на Литву (1277 р.), Угорщину (1285 р.), Польщу (1286 р.). Орда вже не була така сильна, як раніше, тому всі заклики українських князів до спільних походів завжди мали у своєму змісті підкреслення українського інтересу. Так, коли Ногай ішов походом на Литву, то до українських князів казав так: «Ви все скаржитесь мені на Литву, тому посилаю військо з воєводою Мамшієм – підіть собі з ним на своїх ворогів». Українські князі не платили татарам і постійної данини, як це робили князі майбутньої Московії. Для українських земель татарська неволя була не так тяжка й не зачіпала глибоко українського суспільно-політичного життя, а тим більш, ментально-психологічного.

Про останні роки бурхливого, наповненого саме закордонною політикою життя Лева Даниловича нічого точно не знаємо. Втім, якщо вірними є повідомлення джерел про те, що Лев наприкінці життя постригся в ченці ордену василіян, то й не дивно, що, як зазначається в джерелах, «місця його спочинку не знають українці». Могили монахів церква ніколи не афішувала. І, вочевидь, правильно. Монах відповідає за все вже не перед людьми. Навіть дата смерті Лева встановлена приблизно – 1301 рік.

Король Юрій Львович.

З печатки Юрія Львовича, що, на щастя, збереглася до наших днів, переконуємося, що після смерті Лева Даниловича усі галицько-волинські землі опинилися в руках князя, який титулував себе «королем Руси й князем Володимирії». Столицю держави Юрій Львович переніс до м. Володимир. Найважливіші події, зв’язані з іменем короля Юрія І – це вінчання його з сестрою майбутнього польського короля Владислава Локетка Євфемією, а також втрата ним Люблінщини через поразку його військ у боротьбі з краківськими й сандомирськими вельможами. У часи його правління ввійшла Галицько-Волинська держава у союз з хрестоносцями проти Литви.

Християнська геополітика.

На час правління Юрія І припадає важлива подія християнського життя – утворення Галицько-волинської митрополії близько 1303 року. Юрій також відновив зв’язки з Римським папою і вів переговори з ним про унію, здобув на тому ґрунті корону від папи й королівський титул, але на тому й закінчилася його унійна акція, яка не мала, вочевидь, необхідних умов для свого розвитку й розуміння в суспільстві. При ньому правив перший галицько-волинський митрополит Петро, на честь якого пізніше було створено його «житіє».

На згаданій уже королівській печатці Юрія зберігся його портрет – він у мантії на престолі, в зубчастій короні на голові й зі скіпетром у руці. Латинський напис і готичний стиль печатки свідчить про поширення західноєвропейських культурних впливів на землі Галицько-Волинського королівства.

Андрій і Лев Юрійовичі.

Після смерті Юрія І вступають у права володарів Галицько-Волинської держави його два сини – Андрій і Лев ІІ. Правлять удвох, державу не ділять. Знаходяться у союзі з польським королем Локетком, а також з його союзниками – скандинавськими й поморськими князями проти бранденбурзьких маркграфів (1315). Існує датована 9 серпня 1316 р. спільна грамота Юрієвичів, де вони титулують себе «з Божою ласки князі всієї української землі, Галичини й Володимирії». Тією грамотою обновили Юрієвичі союз з прусськими хрестоносцями, яким обіцяють захист від татар і «від всякого ворожого напасника». Під останнім слід розуміти Литву, яка чим далі, тим більше загрожувала не тільки цілості, а й самому існуванню Галицько-Волинської держави.

Відомо, що в другій половині ХІV ст. Литва посилила тиск на Галицько-Волинську державу, відірвавши від неї Дорогочинську та Берестейську землі. У боротьбі з литовським князем Гедиміном минають короткі роки життя й правління обох Юрієвичів, які одночасно були «непоборним щитом» Польщі проти татар. Отже, як бачимо, ці два князі проводили зовсім іншу політики щодо татар, ніж їх дід Лев. Від їхніх рук обидва й загинули. Обставини їх смерті достеменно невідомі. У травні 1323 р. Володислав Локетек писав до папи, що «два останні українські князі-схизматики, що були за непоборний щит проти татар, зійшли з цього світу», і з їх смертю загрожує Польщі безпосередня татарська небезпека.

Обидва Юрієвичі були ще дуже молодими й по своїй смерті не залишили синів-нащадків їхньої корони. Галицько-Волинська держава залишалась без династії. Такі речі завжди дуже негативно позначались на долі цілих народів. Не обминула цього й Галицько-Волинська держава.